Реферат на тему:

Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного
аналізу

Одним із головних понять, які засвідчують неперервність розвитку
літератури, є поняття архетипності. Архетипний аналіз став
методологічною засадою вивчення низки літературознавчих проблем:
взаємовпливу між літературами різних країн, інтерпретації “вічних
образів”, рецепції художнього тексту, функціонування ідентичних образів
у різних контекстах. На думку К.-Г. Юнга, саме на базі символічного
потрактування й суб’єктивного переживання архетипних структур
відбувається інтеграція свідомості й підсвідомості у психіці індивіда,
виявом якої є художня творчість: “Всі міфологізовані процеси природи…
є символічним виразом внутрішньої й несвідомої драми душі, яка…
перенесена на події природи, стає зрозумілою для людської свідомості”
[14, с. 102]. Тому символ він вважав елементом архетипної побудови,
заломленим крізь призму індивідуального сприйняття.

Серед галузей духовної діяльності Юнг відводить чільне місце літературі.
Творчий процес – одухотворення архетипів, їхнє розгортання й пластичне
оформлення, й у вигляді символів також, – дає змогу “схарактеризувати ту
епоху, в якій народжується твір, і дух часу, на формування якого і
впливає мистецтво” [14, с. 102-103]. Розвиток людської свідомості
присутній у творі мистецтва, але прихований за символами, і зрозуміти їх
дасть змогу лише “оновлення духу часу”, тобто “свіжий погляд” на твір.

У словесній творчості один і той самий архетип може виявлятися завдяки
великому розмаїттю символічних образів. Наприклад, архетип Матері
охоплює не лише конкретну матір, а й усі материнські постаті. Щобільше,
у семантичне поле архетипу входять жінки й міфічні фігури жінок, а також
символи народження, вигодування, виховання [4, с. 161]. Розвиток
сучасних гуманітарних наук призвів до появи численних наукових визначень
архетипу, суть яких зводиться до одного спільного знаменника:
“всюдисутності” та сталості архетипного образу. У зв’язку з цим варто
зауважити, що К.-Г. Юнг був не першим, хто застосував поняття архетипу в
його науковому вияві. Діалог Г. Сковороди “Потоп Зміин” свідчить про те,
що найголовнішим архетипним образом його автор визнавав Сонце, культ
якого притаманний усім без винятку культурам. “Сонце есть архитипос,
сиречь первоначална и главна фигура, а копии ея и вицефигуры… как к
своему истоку, стекаются к сонцу” [5, с. 247].

При побіжному зіставленні сковородинських “віцефігур” Сонця й низки
головних образів юнгівської теорії (з яких для дослідження обираємо
концепти Персона, Тінь, Анімус, Аніма) виявляється, що вони постають у
формі бінарних опозицій, які мають центральну фігуру єднання та
примирення (для Юнга це – Самість). У різноманітних напрямах ці образи
культивувалися українськими прозаїками-новелістами зламу ХІХ-ХХ століть
– напруженого періоду українського суспільного та культурного життя.
Суперечливість як константа і жанру новели, і часу, в якому творили
О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник тощо, реалізується в
місткому символі, що сягає прадавнього загальнокультурного архетипу.

1. Архетип Персони, назва якого співзвучна з літературознавчими
категоріями “персонаж”, “персоніфікація”, – вираження певних соціальних
ролей, які грають люди, рід одягу, який вони носять, одне слово –
індивідуальний стиль вираження особистості. Символічні вияви цього
архетипу – дім, одяг, знаряддя праці – входять до структури поняття
“персонаж” як чинники, завдяки яким окреслюється образ дійової особи
(портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів).

Персонажем літературного твору не обов’язково має бути лише людина. Ним
може стати й будь-яка жива чи умовно жива істота (тварина, рослина) або
навіть неживий предмет. У цьому випадку доцільно говорити про
співвіднесення Персони й персоніфікації, яка в контексті української
новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століть набула особливої ваги як
образо- та сюжетотворчий чинник. Шляхом персоніфікації образу,
закарбованого в свідомості людини, автор наділяє його здатністю впливати
на думки та вчинки героя; отже, тоді, коли персонаж стає і носієм, і
частиною образу, імовірніше переростання останнього у символ, а відтак –
і сходження до архетипного рівня вияву Персони (про це докладніше буде
сказано в аналізі образів Тіні, Анімуса-Аніми, Самості).

2. Тінь. Цей архетип безпосередньо пов’язаний із індивідуальним
підсвідомим і водночас є психічним силуетом, крізь який можна потрапити
у прірву колективного несвідомого [9, с. 185]. Вона водночас і жахлива,
і близька людині, оскільки виражає таємниці індивідуального Я [4,
с. 163-164]. В українській традиції Тінь є символом душі людини,
непорозуміння в стосунках, тривоги, смутку, невиразності, підозри [6,
с. 217]. Прикметною рисою української новелістики зламу століть є
різнорівневі вияви в наративній і образній структурі твору alter ego
героя або розповідача. Отже, архетип Тіні та всі його вияви в
юнгівському потрактуванні доповнюються значно більшою кількістю образів
і ширшими асоціативними полями.

Конфлікт головного героя Стефаникової “Дороги” з його минулим (мамина
пісня) і майбутнім (“отруя” любові) призводить до переходу його
архетипної сутності від Персони до Тіні: “Ішов, як тінь спорохнявілого
дуба перед заходом сонця” [7, с. 100]. Персонаж новели “Камінний хрест”
Іван Дідух постає хранителем прадавніх традицій і звичаїв, тісно
пов’язаним із усією землею й космосом: “Не раз, як заходяче сонце
заставало Івана наверху, то несло його тінь з горбом далеко на ниви. По
тих нивах залягала тінь Івана, як великана, схиленого в поясі” [7,
с. 68]. Супроводжуваний образом власної тіні, герой надає всьому світові
навколо себе двоїстого виразу.

Виявом архетипності Тіні виступають і показані в новелі взаємини людини
з твариною. Працю Івана з конем на ріллі В. Стефаник показує згідно з
експресіоністичним концептом “кинутого у воду каменя” [11, с. 171]: вони
“лишали за собою сліди коліс, копит і широченних п’ят Іванових”,
зрушуючи й тривожачи довкілля, бо “придорожнє зілля і бадилля гойдалося,
вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди” [7,
с. 66]. Отож кінь є не лише помічником Івана, а й його alter ego –
виявом юнгівського образу Тіні.

Аналогічне трактування цього архетипу здійснив і Марко Черемшина в
новелі “Чічка”. Чинниками новелістичного звучання оповіді є її
просторовий вимір – ліс та часовий – ніч. Завдяки такій побудові
хронотопу Черемшині вдається витворити двоїсту постать героя, й це
виявляється в лейтмотиві “Тінь”: “Коновкар обертається назад себе, хоче
погладити свою Чічку, запитати її, чи дуже змучилась… Та замість Чічки
видить він свою тінь із терхівкою” [10, с. 86]. Лише після появи образу
тіні чоловіка пейзаж новели одухотворюється, надаючи оповіді посиленого
емоційного напруження [див. 10, с. 87]. Ототожнюючи себе з твариною,
чоловік бачить світ її очима й заразом витворює в своїй уяві розмову з
довкіллям, яке звикло зустрічати його з конячиною, а уздрівши його
самотнього, тривожиться разом із ним.

Дещо інше, скоріше звуконаслідувальне, ніж візуальне, трактування образу
Тіні подав у новелі “Вільгельм Телль” Іван Франко. Неоромантичне
двосвіття, одним із виявів якого є суперечність і єдність між театром і
життям, людиною та її душею, виявилося тут у такому асоціативному ряді,
викликаному музикою Дж. Россіні: “Тінь-тінь-тінь-тінь… крапав акорд за
акордом брильянтовими краплями, – і Оля [побачила] себе в чистій
світлиці, з вікнами до сонця, з цвітучими фуксіями й азаліями на
вікнах… А срібний дитячий голосок дзвенить до неї… Тінь-тінь-тінь –
ценькають ножички, блискає голка…” [8, с. 196]. В останньому реченні
наведеної цитати звуконаслідувальний образ “тінь-тінь”, який і відсилає
до мотиву Тіні, примари, ілюзії, за короткий період мовлення проходить
градацію від слухової до зорової асоціації, що виливається в символічний
образ рукоділля як уособлення домашнього вогнища. Усе це свідчить про
суперечливу сутність, але водночас – і могутній творчий потенціал образу
Тіні.

??th?вні новели постає ведення оповіді чоловіком від імені жінки й
навпаки, а також складне переплетіння цих образів при зіставлення
розповідачем свідомого й несвідомого на рівні сну або видіння. В
українській новелістиці зразками такого типу оповіді є твори “Поет”,
“Покора” О. Кобилянської, “Сон”, “У грішний світ” М. Коцюбинського,
“Сон” В. Стефаника, “Од серця до серця” Грицька Григоренка та низка
інших.

Чоловіче й жіноче постійно перебувають у стані взаємопроникнення:
“Анімус є поєднанням спонтанних думок і поглядів, які справляють
потужний вплив на емоційне життя жінки” [15, с. 224]. Тому, за Юнгом,
Анімус “уміє проектувати себе на певні “духовні” авторитети й усякого
роду “героїв”. Вельми доцільно застосувати це формулювання до
витвореного естетикою імпресіонізму й поширеного в українській
літературі образу митця – і в чоловічій, і в жіночій іпостасях.
Наприклад, безіменний “стройник фортеп’ян” із новели “Impromtu
phantasie” О. Кобилянської, який своєю грою викликає в героїні –
десятилітньої дівчинки – стан, подібний до еротичного збудження. Таким є
Анімус-чоловік. Анімус-жінка – піаністка Софія з новели “Valse
melancolique”, яка за допомогою музики прагне “відзначитися, виділитися
і пізнати” [13, с. 458]. У грі Софії та пов’язаних із нею асоціаціях
виявляється активний, творчий потенціал Анімуса як архетипу чоловічого.

Аніма ж – це архетип вітальності (Єва, Єлена Прекрасна, Діва Марія,
Софія). Вона є життям, джерело якого – духовний образ, Анімус, який вона
вважає за Ерос. У ньому – таємниця жінки: вона живе Еросом, і життя її –
не те, яке вона творить, а те, що являє їй себе як Дух, здійснюваний як
Анімус [13, с. 459]. Так, “руська мадонна” з новели “Природа”
О. Кобилянської відчуває несвідоме бажання “бути обнятою сильною рукою”
[1, с. 440], символічними кодами якого є образи пейзажні – дерева,
скелі, потік, тварини й птахи. Так само показано владу Анімуса,
втіленого в постаті героя-гуцула: він бажає зникнення героїні (хоча й
умовно), що й відбувається після першої (дійсної) та останньої (уявної:
“Він немов іще раз усе пережив із нею”) інтимної близькості.

Символічне протиставлення і водночас єднання Анімуса й Аніми як
архетипних образів зумовлено також етимологчним розшифруванням імен
перших людей: Адам (людина, чоловік) та Єва (життя). Природною їхньою
функцією є “перебувати між індивідуальним і колективним несвідомим, бути
своєрідним мостом, що веде до образів колективного несвідомого”.

4. Самість. За висловом К.-Г. Юнга, “свідоме й несвідоме не обов’язково
протистоять одне одному, вони доповнюють одне одного до цілісності, яка
й є Самість” [15, с. 175]. Групу символічних виявів цього архетипу
становлять так звані “символи символів” [12, с. 7]: коло, хрест, камінь,
кристал, Батько, Мати. Дитина. Саме вони й є символами цілості й
єднання, примирення протилежностей, динамічної рівноваги, вічного
відродження духу, найвищих смислів і цінностей.

Ці образи неодмінно (прямо або опосередковано) присутні в будь-якому
літературному творі. Щодо новели можна зробити висновок і про
культивування белетристами цих образів у їхньому традиційному вияві, і
про надання їм індивідуально-авторських значень. Адже за жанровою
специфікою новела – показ бінарної опозиції, членами якої є або
протагоніст і антагоніст твору, або персонаж і його оточення.
Суперечність ця реалізується в додатковому елементі опозиції –
символічному образі, який засвідчує взаємо- та протидію її складників.
Отже, образ-символ водночас є чинником установлення суперечності в
новелі та спробою її подолання.

Відтак можна стверджувати, що твір мистецтва – також один із символів
архетипу Самості, шлях до якої розпочинається від Персони – автора та
героя твору, через Тінь – його друге “Я” (совість, душа, внутрішній
голос – сократівський Даймоніон” та протиборство Анімуса-Аніми –
чоловічого й жіночого, світлого й темного, активного та пасивного, Ян та
Інь.

Саме таке сполучення всіх проаналізованих архетипів, їхню еволюцію в
одному творі словесного мистецтва можна простежити в новелі “Цвіт
яблуні” М. Коцюбинського. Завдяки різноплановим виявам Персони, Тіні,
Анімуса-Аніми, Самості витворюється багатогранний образ не лише баченого
оповідачем, а й того, що перебуває поза його топосом, того, що можна
осягнути лише думкою. Перефразовуючи тезу П. Гогена про принципи
імпресіонізму, ствердимо, що архетипи “повинні примусити людину мислити
без допомоги ідей та образів, як це робить музика” [3, с. 171].

Архетип Персони – в постаті головного героя твору, письменника (хоча про
це безпосередньо не мовиться). В образі Ночі (за К.-Г. Юнгом,
архетипному вияві Тіні) він прочитує епізод для свого майбутнього
роману: “Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом з великого
города в глухому містечку… Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї
хати…Ціле море дерев у цвіту… м’якими чорними хвилями котяться
навкруги” [2, с. 112].

Відтак драматургія “Цвіту яблуні” має невидимого, але вельми важливого
для розуміння новели персонажа, – друге “я” головного героя, його власну
Тінь, що еволюціонує залежно від емоційного насичення оповіді. Сцена
смерті дитини “пригодиться йому колись… як матеріал”. Про це говорить
оповідачеві його внутрішній двійник – “він дивиться моїми очима, він
ненажерливою пам’яттю художника всичує в себе цю картину смерті на
світанні життя” [2, с. 116].

Аби уникнути суперечки зі своїм alter ego, герой вирішує втекти з
будинку в сад, де цвітуть яблуні. Коли ж від дотику його руки на землю
опадають рожеві пелюстки щойно розквітлої квітки, до нього приходить
усвідомлення, що те саме сталося і з його дитиною, – й на тлі природи,
яка “радіє”, відбувається злам у свідомості персонажа: “І чого не змогла
зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу…” Алюзію
до шекспірівського мотиву “смерті в цвіту” витворює сам оповідач: “Я
обкладаю її [Оленку] цвітом яблуні зо всіх боків, засипаючи тими
квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина” [2, с. 116].
Друге “я” героя наприкінці твору персоніфікується в образі його пам’яті,
“нерозлучного секретаря, [який] усе записує: і цю безвладність тіла
серед цвіту яблунь, й гру світла на посинілих лицях, і мій дивний
настрій…” Моментом катарсису, архетипного мотиву прощення виступає
остання репліка оповідача, в якій він просить пробачення в померлої
доньки за те, що навіть її смерть може придатися у майбутньому “як
матеріал”.

Дослідження української новели кінця ХІХ – початку ХХ століть, виконане
з урахуванням принципів архетипної критики, дає змогу зробити висновок
про те, що завдяки геніальній інтуїції та неординарному творчому
мисленню українські письменники перехідної епохи відкривали культурні
феномени, які отримали наукове визначення значно пізніше. Завдяки
розробленню в творах модерної композиції традиційних фольклорних
символів новелістична модель світу – неоромантична в І. Франка та
О. Кобилянської, імпресіоністична в М. Коцюбинського, експресіоністична
у В. Стефаника – стала органічною формою вияву національної самобутності
вітчизняного письменства. Адже саме фольклор із збереженими в ньому
елементами народних вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним
декоруванням, трансформацією. Усіх виявів і форм життя, лексичним
багатством є сходження до найголовнішого архетипу – архетипу САМОСТІ
української культури.

Література

Кобилянська О. Ю. Повісті. Оповідання. Новели. – Київ: Наук. думка,
1988.

Коцюбинський М. М. Вибрані твори: У 3 т. – Київ: Дніпро, 1979. – Т. 2.

Ревалд Дж. История импрессионизма. – Москва; Ленинград, 1959.

Рубцов Н. Н. Символ в искусстве и жизни. – Москва: Наука, 1990.

Сковорода Г. С. Потоп Зміин // Історія української філософії:
Хрестоматія. – Київ: Либідь, 1993.

Словник символів української культури. – Київ: Міленіум, 2002.

Стефаник В. Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979.

Франко І. Я. Твори: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1984. – Т. 16.

Хамітов Н. В., Крилова С. А., Гармаш Л. Н. Історія філософії: Проблема
людини. – Київ: Наук. думка, 2000.

Черемшина Марко. Карби. – Київ: Наук. думка, 1983.

Черненко О. Експресіонізм у творчості В. Стефаника. – Б.м.: Сучасність
(США), 1989. – 279 с.

Энциклопедия символов. – Харьков: Торсинг, 2002. – 685 с.

Юнг К.-Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – Москва; Львов:
Инициатива, 1998.

Юнг К.-Г. Психологія і поезія // Слово. Знак. Дискурс. Антологія
світової літературно-критичної думки. – Львів: Літопис, 1996.

Jung C.G. Selected Works. – N.Y: Princeton, 1975.

Похожие записи