Реферат на тему:

Рецепція французького сюрреалізму в українській літературі 1920-1930-Х
років

Сьогодні про сюрреалізм можна говорити як про конкретно-історичний
художній напрям і як про особливий тип дискурсу чи самостійну філософію.
Історія сюрреалістського руху починається 1922 р., коли один з дадаїстів
Андре Бретон ініціює створення “Конгресу захисту й визначення перспектив
Нового духу”. Відмова Трістана Тцара брати участь у цій акції
символізувала кінець дадаїстського експерименту в літературі. Перший
маніфест сюрреалізму був опублікований 1924 р., але вже в дадаїстських
журналах друкувалися тексти, які згодом були оголошені сюрреалістськими.

Серединою 1920 – початком 1930-х рр. датовано перші спроби ознайомити
українського читача з новим явищем у світовій літературі. Ці поодинокі
статті в пресі навряд чи можна назвати розвідками з історії ще молодого
літературного руху або дослідженнями поетики сюрреалізму. Сюрреалізм був
прямим нащадком Дада: він успадкував його нігілістичний пафос, але
запропонував позитивну програму нового, надреального мистецтва. Дадаїзм
був так само непопулярний в українському літературознавстві, і тільки
Трістан Тцара міг би похвалитися публікацією в одному з численних
футуристських альманахів “Семафор у майбутнє” (1922). Незважаючи на це,
сюрреалізм був представлений українському читачеві саме як безпосереднє
продовження дадаїзму, як один з останніх етапів розвитку літератури,
породженої Першою світовою війною.

Одна з перших оцінок сюрреалізму як літературної групи чи школи належить
в українській критиці А. Лейтесу, авторові скромної замітки “Сюрреалізм”
в газеті “Культура і побут” за 30 січня 1926 р. [див.: 4, с. 5]. Критик
подає дещо спотворений портрет сюрреалістів, явно утрируючи їхні
симпатії до комунізму й російського пролетаріату. А. Лейтес ґрунтує свої
твердження на маніфесті “Революція передусім і завжди!” (1925), не
вказуючи його назви, але зазначаючи видання і точну дату появи (газета
“Humanite” від 8 листопада 1925 р.). Ініціатором маніфесту виступила
група Clarte; це був перший крок до зближення сюрреалістів з Французькою
комуністичною партією, яке, зрештою, і призвело до внутрішнього розколу
руху. Очевидно, що саме цей маніфест спровокував статтю А. Лейтеса: між
появою цих двох публікацій минуло ледве три місяці, хоча група
сюрреалістів голосно заявила про себе вже кілька років тому. Саме
ідеологічний момент визначив основні оцінки в замітці українського
критика.

Маніфест у газеті “Humanite” А. Лейтес вважає першим серйозним і
осмисленим учинком сюрреалістів: “Тут немає наплювательського анархізму,
кафешантанного нігілізму і специфічного богемського трюкізму, що
характерні для крайнього лівого флангу французьких поетичних угруповань.
Сюрреалізм… категорично стає проти індивідуалізму і цілком переходить на
ґрунт економічного матеріалізму. (…) Свою сюрреалістську
літературно-інтелектуальну революцію… сюрреалісти не мислять поза
проблемою пролетарської революції і свою остаточну літературну перемогу
вони зв’язують з майбутньою пролетарською диктатурою у Франції” [4,
с. 5].

Однак критик більше уваги приділяє дадаїзму, ніж власне сюрреалізму, щоб
на тлі нігілістичного й неприйнятного для нього Дада відтінити
позитивний сенс сюрреалістської програми. На його думку, дадаїзм був
породженням “післявоєнної втоми і розслаблености” і водночас
“кульмінаційною точкою інтелігентського літераторського
наплювательства”. Дадаїсти мали на меті “епатувати буржуа”, але методи
їх були одноманітними, а сам епатаж – безпринципним. У художніх спробах
дадаїстів і сюрреалістів автор знаходить тільки один спільний момент –
естетичний нігілізм. Згадані ним “Філіп Супо, Жорж Десень і разом з ними
Луї Арагон… відкидають “логічний нігілізм” і шукають для себе твердих,
солідних теоретичних міркувань” [4, с. 5]. Критик відзначає схильність
сюрреалістів до теоретично-філософської діяльності, але вважає це
загальнолітературною модою останніх десятиліть. Він також цілком
справедливо називає інтуїтивну філософію Анрі Бергсона найпопулярнішою в
письменницьких колах, але одразу поступливо зазначає, що сюрреалізм
натомість “пішов до матеріалізму”. На жаль, про власне літературну
продукцію сюрреалістів А. Лейтес спромігся сказати небагато: описуючи
“літературний інвентар сюрреалізму”, він згадав тільки Філіпа Супо як
автора “Доброго Апостола” та Луї Арагона – автора віршів “Огонь
радости”, “Шарло в магазині” й ін.

У часописі “Червоний шлях”, тоді ще редагованому Михайлом Яловим, 1933
р. було надруковано оповідання Філіпа Супо “Втікач”. Його супроводила
примітка редакції, яка, “маючи на меті ознайомити своїх читачів із майже
невідомими в нашій перекладній літературі зразками новітніх напрямків
західньо-европейської літератури” [7, с. 146], подала також розвідку
Лисавети Старинкевич про новітню французьку літературу. Оповідання
Ф. Супо було вибрано невипадково: стаття Л. Старинкевич називалася
“Поезія втікання (дадаїзм і сюрреалізм у французькій літературі)”, а
квінтесенція її зводилася до того, що “ліві” течії французької
літератури мають важливу спільну рису – …мотив втікання від дійсности”
[6, с. 187].

Розвідка Л. Старинкевич була, безумовно, адекватнішим представленням
сюрреалізму, глибшою і ґрунтовнішою спробою дослідити його поетику, але
й вона не позбавлена традиційних перегинів у бік ідеології, тим паче, що
надворі вже був 1933 рік. На думку дослідниці, “втечу” письменників від
“сталих форм дійсности й сталих форм творчости” зумовили “причини
соціяльно-економічної утиснености деклясованих прошарків дрібної
буржуазії в рямках сучасного імперіялізму” [6, с. 188]. Ідеологічні
загальники переважають і в розділі, присвяченому творчості Дада.
Аналізуючи принципи “несвідомого, автоматичного, інстинктивного” письма,
що реалізувалися на практиці в передачі ланцюга асоціацій, авторка
доходить і позитивних висновків: “поетична й прозаїчна творчість
дадаїстів паризького періоду не позбавлена певного
психологічно-експериментального інтересу, як спроба віддати “чистий стан
свідомости”, звільнившись від будь-яких вимог логічних зв’язків та
поетичних канонів” [6, с. 192].

Л. Старинкевич дотепно зауважує, що, непримиренні нігілісти й
революціонери, дадаїсти згодом подбали про “літературних предків”, якими
виявилися Артюр Рембо і Лотреамон. Основна ж ідея сюрреалістів, на її
думку, – “безпосереднє продовження дадаїстської поетики: звільнення від
обов’язків звичайної логіки реальности й слідкування якійсь іншій
реальності” [6, с. 194]. Дослідниця виділяє два фундаментальні
твердження сюрреалізму: алогізм з погляду звичайної, буденної логіки і
“прийняття факту в пляні чудесного”. Вона, ясна річ, у дусі часу вважає
це ідеалізмом як результатом “своєрідного застосування Геґелівської
діялектики”, крайнім емпіризмом, спробою “вийти за межі
механістично-натуралістичних традицій, буржуазного вульґарного
реалізму”.

Переходячи до аналізу творів, Л. Старинкевич конкретизує свої загальні
твердження. Вона характеризує поезію Андре Сальмона, докладно аналізує
роман “Добрий апостол” Філіпа Супо, його ж роман “Великий чоловік”, “Три
ночі” Анрі Мішо, роман “Архів клубу одинадцяти” А. Сальмона, побіжно
згадує твори “Повстання різника” Антонена Арто та “Лорд Патчог” Жака
Ріґо.

4

???????????$??????????n? сполученні з містикою”, “ляйтмотив
надзвичайно-напруженого й безнадійного втікання”, взаємозалежність
оптимістичних, безжурних мотивів та іронії, у результаті чого вони
“справляють вражіння жарту”.

На жаль, далі аналізу дадаїзму й сюрреалізму Л. Старинкевич не пішла.
Закінчуючи свою статтю, вона підсумовує: “Хоч ці поети… потребують до
себе критичного ставлення, та все ж знайомство з деякими їхніми творами
в перекладі дало б чимало цікавого, зокрема коли порівняти їхні
формальні заходи та поетичну трактовку сюжету з такими ж таки в наших
радянських “лівих” поетів” [6, с. 204] – і відсилає охочих читачів до
статті російського дослідника Я. Фріда в журналі “Новый мир”.

Слід ще раз наголосити, що в 20–30-х роках ознайомлення з сюрреалізмом
відбувалося, як це не парадоксально, без публікації основних
сюрреалістських і сюрреалістичних текстів. За винятком уже згаданого
оповідання Ф. Супо “Втікач”, це коротке ознайомлення обмежилося
критичними статтями й замітками. Перекладів у молодій українській
радянській літературі явно бракувало. Натомість у Західній Україні ще
1925 р., буквально по свіжих слідах, з’явилася „Antologja nowej liryki
francuskiej” (Lwow; Warszawa; Krakow, Wyd-wo zak?adu narodowego imienia
Ossoli?skich) [див.: 9] польською мовою, яку уклала Анна-Людвіка Черни з
її невеликою передмовою і примітками. Антологія охоплює часовий період
від 1907 р. до останніх найновіших поезій 1925 р. і презентує творчість
Гійома Аполлінера, Блеза Сандрара, Жана Кокто, Івана Голла, Макса
Жакоба, П’єра Реверді, Андре Сальмона, Філіпа Супо, Жана Сюперв’єля,
Трістана Тцара та ін. Частину перекладів було передруковано з польських
літературних і, зокрема, авангардних видань – Skamander, Zwrotnica,
Wiadomo?ci literackie, Kurjer Lwowski, Tydzie? literacki. Віддрукована у
Львові антологія, очевидно, була відома широкому загалу українських
читачів.

Попри свою безперечну сміливість і новаторство на тлі демонстративної
байдужості й навіть ворожості офіційного літературознавства до новітніх
течій у західних літературах, слід визнати аналізовані статті А. Лейтеса
і навіть Л. Старинкевич слабкими і фрагментарними, хоча вони певною
мірою доповнюють одна одну. У конспективній замітці А. Лейтеса,
спровокованій, як уже було сказано, черговим прокомуністичним маніфестом
сюрреалістів, було згадано два важливі для цього напряму імені – Гійома
Аполлінера, автора терміна “сюрреалізм” і їхнього творчого попередника,
та Анрі Бергсона, одного з двох духовних батьків руху. Натомість обидва
літературознавці замовчують ім’я Зиґмунда Фройда, чиє вчення про
психоаналіз було головним у сюрреалістській теорії творчості. Очевидно,
з тих самих причин вони не згадують про одне з центральних понять
сюрреалізму – reve, що означає водночас і сон, і мрію, і сновидіння. Не
згадано в публікаціях українських літературознавців ні про поняття
об’єктивної випадковості, ні про чорний гумор, ні про значення гри в
сюрреалістичній творчості.

Ці недоліки виправив Юрій Косач у статті “Нотатка про сюрреалізм”, яка
з’явилася в еміграційному журналі “Арка” 1947 р. [див.: 3]. На жаль,
вона була надто запізнілою і тому виходить за хронологічні рамки цієї
статті. Однак у ній також є цікаве й посутнє відсилання до літературного
процесу 20–30-х років. Визначаючи сюрреалізм як “нове мистецьке
світосприймання”, Ю. Косач пише: “І українській літературі – в таких її
проявах як творчість раннього Тичини, новелі М. Хвильового, Г. Косинки,
М. Йогансена, драма М. Куліша, а згодом поезія Б. Антонича, В. Барки й
ін., подекуди В. Лесича – як реакція проти закам’янілости мертвого
клясицизму, як вислід нового національного і мистецького світогляду – в
цьому аспекті й нашій літературі припадає поважна участь в тих
мистецьких відкриттях, що їх сумарно звемо сюрреалізмом” [3, с. 17].

Основні “знахідки” сюрреалізму: обґрунтування ключового значення випадку
і підсвідомого у творчому процесі, відкриття “чудесного” в щоденному
житті, увага до маргінальних і навіть кічових форм мистецтва, чорний
гумор – все це в розсіяному стані простежується у творчості багатьох
митців 1920–1930-х років, представників різних шкіл і напрямів. Ні
А. Лейтес, ні Л. Старинкевич не наважувалися провести аналогії між
творчістю сюрреалістів і їхніх українських сучасників, хоча такі
паралелі правомірні й очевидні.

Маючи на меті висвітлити лише рецепцію сюрреалізму в українській
літературі 20–30-х років, а не вплив цієї потужної літературної школи,
вкажемо на окремі елементи сюрреалістської філософії в тогочасній
українській літературі. Зокрема Г. Давидова-Біла говорить про три умовні
етапи сюрреалізму в українській ліриці ХХ ст. і вважає, що “перший
стихійний сюрреалізм (протосюрреалізм, що постав на ґрунті символізму й
імажинізму) представлений творчістю Б.-І. Антонича” [1, с. 24]. На
“яскраво виражену … ймовірність якогось іншого, особистісного буття за
гранню цього” [5, с. 275] у поезії Володимира Свідзінського вказував
В. Моренець. Елементи сюрреалістичної поетики віднаходимо і в поезії
Майка Йогансена: метафори, побудовані на інтуїтивних відчуттях (тут слід
згадати про теорію образної мови письменника, за якою звукова подібність
далеких за значенням слів є свідченням їхньої смислової єдності, що
породжує додаткові асоціації, натяки тощо), ланцюжки дивовижних
асоціацій, зближення далеких і непоєднуваних речей в одному образі.

Невиправдано менше уваги присвячують дослідники впливам сюрреалізму в
прозі. Ще 1929 р. критик Фелікс Якубовський докладно проаналізував
важливу формо- й смислотворчу роль образів ночі і сну у творчості Гео
Шкурупія [див.: 8, с. 226-255]. Цілу апологію снів як істинної
реальності чи надреальності, як одкровення прочитуємо в оповіданнях і
повістях того ж таки Майка Йогансена. Правомірно буде припустити, що це
результат його ще юнацького захоплення філософією Артура Шопенгауера,
який також був близький французьким сюрреалістам. Зрештою М. Йогансен не
дошукувався аналогій між сном і дійсністю і не намагався пояснити своїх
снів. Сон у його прозі набуває ознак метафізичного простору, відкриває
абсолютно інший вимір, недоступний буденному мисленню світ: Альчеста
“…спала тим мертвим сном, про який шопенгауеріянець Леонардо казав, що в
тім сні людина переживає майбутню і минулу правду як ясновидюща і тільки
забуває все це за фальшивими і фантастичними снами засинання і
пробудження” [2, с. 155].

Таким було сприйняття французького сюрреалізму в українській літературі
1920-1930-х років, в період виникнення й розквіту цього визначального
напряму в авангардному мистецтві ХХ ст. Хоча й спотворений ідеологічними
настановами партії в літературознавчій рецепції, сюрреалізм як
світосприйняття і світовідчуття відіграв, безперечно, важливу роль в
історії української літератури. Дослідників чекає величезна й цікава
робота в царині рецепції й особливо впливів сюрреалізму у українській
літературі на різних етапах її розвитку.

Література

Давидова-Біла Г. Український літературний авангард. (Ч.1. Дискурс
1920-30-х рр.). – Донецьк, 2001.

Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки
прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. – Харків, 1932.

Косач Ю. Нотатка про сюрреалізм // Арка. – 1947. – Ч.2. – С.14-17.

Лейтес А. Сюрреалізм // Культура і побут. – 1926. – 30 січ.

Моренець В.П. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ
ст.: Україна і Польща. – Київ, 2002.

Старинкевич Л. Поезія втікання (дадаїзм і сюрреалізм у французькій
літературі) // Червоний шлях. – 1933. – № 2. – С.187-204.

Супо Ф. Втікач // Червоний шлях. – 1933. – № 2. – С.146-175.

Якубовський Ф. Від новелі до роману. – ДВУ, 1929.

Antologja nowej liryki francuskiej // Anna-Ludwika Czerny. – Lwow;
Warszawa; Krakow, 1925.

Похожие записи