Реферат на тему:

Психологічно-філософська основа малої прози Богдана Легкого – пошук
національної ідентичності художника слова

Катаклізми, що приходять на зламі сторіч, відступають перед красою –
вона рятує світ. Особливого сенсу набуває за цих обставин краса
художнього слова письменника – “носія акту художнього бачення і
творчості” (М. Бахтін). М. Коцюбинський розкриває “секрет” словесного
художника – “має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце,
яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на
світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку” [3, с.
176]. Саме таким бачиться нам майстер пера і пензля – Богдан Лепкий.
Його мистецтво слова в малій прозі має високу естетичну цінність, бо сам
автор мав намір створити естетичну теорію літератури, жаль, що мрія ця
залишилась нездійсненою: “Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до
серця завдання розслідити, як почуття естетичне об’являлося у нас у
творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них чуття та як
росла уява, значиться, безумовним постулатом літератури покласти красу,
до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і нам нарід в своїх
прекрасних піснях” [4, с. 24-25]. Як бачимо, письменник перебував під
великим впливом народницької ідеології. Оповідання, новели, замальовки –
твори його малої прози є цьому незаперечний доказ.
Побратим-молодомузівець М. Євшан, з властивою йому молодечою запальністю
й споглядальною публіцистикою, часто заперечував сам собі в оцінці свого
колеги, а саме щодо вартості речей цього жанру. Тому дозволимо собі
взяти до зауваги саме ту думку критика, що викристалізовує домінанту
творів і творчості всеціло: “…вага її (творчості – Я.В.) лежить в
тому, що будить голос душі, голос серця” [1, с. 57].

Персонажі малої прози – це виразні архетипи, що за В. Янівим є яскравими
індивідуальностями для вивчення ментальності української людини, її
національної ідентичності. В українському етнотипі генетичні процеси
витворили фундаментальну основу – кордоцентричність – зосередження
психічної діяльності навколо серця. Зображувані Б. Лепким події часто
змальовують людське серце у виразному трагічному образі: зупинились
серця: Матері (з однойменного оповідання за народним повір’ям), батька
великої сім’ї – Матвія, що так і не приніс дітям риби; маленького Гусія,
Насті-суперниці; Яцка-забобонника та інших. Кордоцентризм українця – це
феномен екзистенціальний, бо він є основою самого буття українця, або
частиною його природи, сприяє нахилу до альтруїзму й романтичного
індивідуалізму.

Літературні критики дорікають Б. Лепкому, що, прагнучи до ідеалу краси,
добра, він начисто заперечує їх існування в буднях життя. Але
пам’ятаємо, що письменник ще й мистець-маляр, то кожний його малюнок –
це вихоплена сцена із життя – тих, що душею тягнуться до Всевишнього, а
на побутовому рівні живуть часто в земному пеклі. Такі рисі художнього
слова письменника нам нагадують барокову культуру. Але як пов’язати
Лепкого, який був модерністом та молодомузівцем і бароковий стиль
минулого? Принципи бароко ступають далеко за межі свого часу, своєї
епохи. “Барочний палац – монолог кривої лінії, що розвивається і знову
відновлюється, монолог насолоди і смерти, спомин, що обертається
забуттям”, – так доводить Октавіо Пас в своєму есе “Нова аналогія:
поезія і технологія” [див.: 5, с. 63]. Мистецтво бароко надає право
митцю зображувати навколишній світ таким, яким його бачить сам митець.
Тому будь-які закиди авторові в нарочитому етнографізмі чи
споглядально-рефлекторному відтворенні дійсності є безпідставними. Адже
саме в бароко найчастіше буває стерта межа між театром і життям,
фантастикою і реальністю.

Оповідання за народними повір’ями “Мати”, “Кара”, “Скапи”, “Під
Великдень” стають зрозумілими до найменших деталей, якщо розглядати їх
через призму барокового універсуму. Тінь матері, що передчасно відійшла
у небуття, з’являється знову. Анімізм у творі переконливий, насичений
зображувальними тропами: епітети точно передають силу антропоморфізму в
зображенні неживої природи, її присутності і навіть дії: “Опівночі, заки
кури на селі запіли, над тою могилою піднялася хмарка…. Заколисалася
вона, наче від безсилля і стала… Глянув місяць – сховався”, – і т. д.
За Б. Парахонським: “Конструювання фантастичного універсуму в бароко
взагалі не цікавить реальні чи нереальні явища, але формується той світ,
в якому реальними є структури відносин: людина – людина, людина – світ,
людина – Бог,” – для Б. Лепкого, як великого майстра художнього слова,
це ще одна можливість дати волю багатій уяві і змусити читача задуматись
над глибиною народних звичаїв, повір’їв, пісенного мелосу.

Твір за написаний за народними повір’ями “Кара” є свідченням того, як
автор, сповідуючи закони естетизму, не боїться показати силу потворного,
злого, що теж має місце в житті української людини. Натуралістична
оголеність душі молодої дівчини, що з помсти йде на шлях злочину –
свідомого знищення суперниці. Головним сюжетом барокової літературі є
іспит людини, або низка іспитів на витривалість людини. Мотря,
переповнена гнівом, злобою і заздрістю здатна, спокійно спостерігати
смерть своєї ровесниці. Автор малює її обережно, тонко – читач сприймає
її однозначно – вона втратила не тільки здатність співчувати, а й все,
що складає поняття людини.

t

???????¤????????Аргументованим поясненням цьому мистецькому фактові є
сучасне дослідження доктора філологічних наук О. Потапенка “Таємниці
символів, чисел, алфавітів” [6]. Дешифруючи слова, слов’янську азбуку,
він прийшов до висновку: у кожному слові прихований зміст послання
універсуму.

Розкодуємо слово “чари” – чаровання: Ч – червь (смерть), А – Я, Р –
закляття, В – веди; а все це означає: ведащ, знаю: я – закляття –
смерть.

Б. Лепкий як майстер художнього слова точний у деталях: очима поїдала
Мотря Настю, своїми руками жабу на неї замурувала. Слова ці за О.
Потапенком значать: рука – подібна до клятви Бога, а око – воно подібне
до Нього ж – Бога. Автор, володіючи таким словниковим багатством, наче
шкодує слів для молодої злочинниці:

“… а тепер я тебе прошу, май хоч крихітку совісті; таж і ти колись
будеш конати; змилуйся над нещасливою; я, мама, благаю тебе, змилуйся
над Настею, дай їй спокійно вмерти!..

– Просите… Най буде… Можете йти додому… Вже досить кари…
Відвалю.

– Мотре!

Настина мати вже не застала своєї доньки між живими.

Назавтра впав білий, зимний, грубий сніг.”

Від смутку до туги, від туги до катарсису – в такому напруженому
психологізмі тримає реципієта письменник. Не беремо до уваги трактування
цього терміну за Платоном та Арістотелем, а прослідкуємо за ним
(катарсисом – Я.В.) те, що стосується мистецтва слова. Кожне із
оповідань закінчується вибухоподібною кінцівкою: в переважній більшості
– трагізм, що межує зі смертю; напружені колізії сюжетних ліній, які
розв’язуються надто драматично; очищення емоцій мистецтвом: за допомогою
жалю і страху відтворює катарсис різні стани афектів. Читач страждає
разом із літературним персонажем. Для виразності катарсису Б. Лепкий
часто застосовує гіперболічну метафору – катахрезу: мати просить швидче
заподіяти смерть улюбленій юній донечці.

Отже, в основі малої прози лежить глибокий психологізм, що допомагає
пізнати складні філософські проблеми життя. Антропоцентризм за Фрідріхом
Ніцше: “Людина – це стріла в вічність”; як неперевершеному майстру
художнього слова Б. Лепкому це вдалося зафіксувати на сторінках своїх
творів. Митець самоідентифікується через мозаїку характеротворень, а це
для української людини мало життєствердне значення доби чужої імперії,
чужої мови, чужої психології, що насаджувалась силою. Виведене В. Янівим
поняття “ідеал української людини” не було би можливим без
людей-талантів, а останній – можливий тільки з ласки УНІВЕРСУМУ.
“Благодать (Божого голосу – Я.В.) це й направлення ідеалу людини з
перевагою любови, почуттєвости й ліризму” [9, с. 141]. Саме ці поняття й
домінують в малій прозі письменника: любов до знедолених, загублених на
дорогах катаклізмів маленьких сиріт, що своїм альтруїзмом піднялися вище
сильних світу цього; вражаюча сила почуттєвості з ліричним серпанком
туги, смутку до бідних, зневажених, простих смертних. Тут матимемо
сміливість зробити спробу глянути на творчість в малій прозі Б. Лепкого
крізь поняття “бідермаєру”. Звичайно, це понятгя теж далеко не
модерністське, але його вияви виразно присутні в творах даного жанру.
Д.Чижевський, даючи визначення цього поняття [8, с. 488], акцентує свою
увагу на тому, що ці прояви найчастіше з’являються в літературі
Галичини, що була колонією Австрії, саме там в половині 19 століття і
з’явився такий погляд на життя через художнє його переосмислення. “Щастя
– проголосили митці бідермаєру, – приходить не тільки уві сні, воно в
кождоденній праці, у виконанні своїх обов’язків” [2, с. 140]. Основні
риси цього натуралістичного стилю – змалювання негативних, трагічних рис
дійсності; метафори й порівняння, спрямовані на тло надзвичайно сірої
прози життя: вражаюча тематика сирітства, що проходить через відчуження
і самотність.

АлеНа нашу думку, це окрема деталізована схожість певних рис, сам автор
не був прихильником цієї течії, хоча підсвідомо використовував деякі
тони бідермаєру в малій прозі. Проголошення молодомузівцями модернізму
не означало відмови від досвіду попередніх поколінь митців слова.
Інтегрування, взаємопроникнення стилів різних епох ми простежували за
малою прозою неперевершеного художника слова – Богдана Лепкого.
Ідентифікуючи його художнє слово з ментальністю українця, зауважимо, що
письменник тонко відчував внутрішній світ від маленького гусія до сили
універсуму, що тяжіє над кожним. Характеротворення у митця філігранне,
влучне.

Модерністську творчість молодомузівців радянський режим не сприймав з
огляду на витворення ними глибинного поняття націоналізму. За Ентоні
Д.Смітом, який досліджує цю проблему, можна зробити висновок: “У
“модерністському” уявленні про націю саме націоналізм створює
національну ідентичність” [7, с. 79].

Література

Євшан М. Під прапором мистецтва. К., 1910.

Колесніченко-Братунь Н. Бідермаєр в українській літературі. 36.статей.
Львів, 1993,

Коцюбинський М. Твори: в 7 т. К., 1975. Т. 4.

Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Київ-Ляйпціг, 1912.

Парахонський Б. Семантиний універсум барокко. 36. статей. Львів, 1993.

Потапенко О. Таємниці символів, чисел, алфавітів.К., 1997.

Сміт Е.-Д. Національна ідентичність. К., 1994.

Чижевський Д. Історія української літератури.Нью-Йорк, 1956.

Янів В. Нариси до історії української етнопсихології Мюнхен, 1993.

Похожие записи