Реферат на тему:

Психологічний портрет М.Вороного-модерніста: до питання формування
естетичного світогляду митця

Дослідження психологічного портрету М.Вороного-модерніста передбачає
переосмислення питання відродження української культури кінця ХІХ –
початку ХХ століття, яка розвивалась під впливом різноманітних
західноєвропейських напрямів та течій. Бурхлива хвиля національного
відродження мала помітні наслідки і в літературі. Розпочинається новий
її період – модерністський, який збагатив українську літературу, надав
їй нової змістовності, помітно оновив. Розвиток української літератури
початку ХХ століття є суголосним західноєвропейському, а поява
модернізму є оригінальним і самобутнім явищем в усій світовій
літературі.

Особливої актуальності набула нині проблема нового прочитання
недосліджених сторінок української літератури; в Україні складається
нова естетика, що гармонійно поєдналася з філософською та психологічною
думкою і допомагає багатьом письменникам збагатити рідне слово, зробити
його більш влучним, поліфонічним.

Часто і досить ґрунтовно, з різних точок зору розглядалась творчість
М.Вороного і на початку ХХ століття (журнали “Літературно-науковий
вісник”; “Книгар”, “Червоний шлях”), і наприкінці ХХ-го (талановиті
розвідки Г.Вервеса, О.Білецького, Т.Гундорової). З різних позицій
інтерпретувалась творчість письменника: науковці намагались
проаналізувати автобіографічні мотиви лірики, компаративні,
урбаністичні, патріотичні; простежували західноєвропейський вплив; роль
і традиції світового модернізму.

Більш “філологічними” є ряд статей, опублікованих у спеціалізованих
журналах, серед яких відокремлюється сучасний погляд Т.Яценко [6] на
методику викладання творчості М.Вороного в школі. Можна твердити, що і
постать самого поета, і його творчість привертають увагу багатьох
науковців, бо дуже вона неоднозначна та суперечлива. Але в жодній
дослідницькій праці не розглядався психологічний портрет М.Вороного –
літератора, поета, публіциста, театрального діяча. Всі ці
літературно-естетичні сузір’я поетового світобрію тісно переплетені і
доводять високу духовність і культуру письменника, митця з
універсальними поглядами на мистецтво.

Нові реалії сучасного літературознавства підкреслюють, що психічний
мікроклімат, психологічний покажчик поетового мікрокосмосу – ключ до
розуміння його як творця, мислителя, художника, людини.

Метою дослідження – розкрити психологічний портрет М.Вороного-модерніста
в контексті формування естетичного світогляду митця, виявити і
простежити своєрідність його поетичного світобачення та показати, як
неконанизований портрет М.Вороного віддзеркалюється у його творчості.

Завдання нашого дослідження буде:

Розкрити психологічний портрет майстра;

Простежити вплив М.Драгоманова та натурфілософських тенденцій у
формуванні естетичного світу автора.

Довести філософсько-пантеїстичне підґрунтя поглядів М.Вороного.

Крім цього М.Вороному імпонувало неповторне, суперечливе, суджене
першопрохідцям та борцям за свободу, життя, яке прожив М.Драгоманов [2],
[4]. Цих митців поєднувала жадоба правди – як наслідок пошуку
волелюбності, вагання між «українським марксистом» (як подекуди називали
М.Драгоманова) та соціал-демократизмом, а багатогранність, неповторність
осіб становили теоретичну спадщину М.Драгоманова та М.Вороного, повз яку
не проходило жодне із актуальних питань сучасності та без впливу якої не
обійшлася жодна з політичних течій на тернистому шляху М.Драгоманова та
М.Вороного.

Роль М.Драгоманова, з точки зору М.Вороного, була у постійній, щоденній
роботі для захисту українського народу та його культурної спадщини від
російського самодержавства, польської шляхти; а, головне завдання поета
та критика, на думку М.Вороного, у них з М.Драгомановим збігалося – це
поширення, підтримка міжнародного престижу й авторитету української
культури, це пропаганда кращих здобутків української культури на фоні
культурологічної думки в Європі.

Прагнення М.Драгоманова осмислити шляхи людської цивілізації, зрозуміти
її позитивні та негативні риси приваблювали М.Вороного, він намагався
повчитися у майстра слова, блискучого публіциста. Боротьба проти
політичної, а головне, духовної тиранії, передчуття історичних змін
примусили поета звернутися до М.Драгоманова: «хотів віддати себе під
його освітню та політичну опіку», але «Драгоманов якраз помер…» [1,
593].

Естетиці М.Вороного був близький політичний, морально-етичний досвід
ученого щодо оцінки попередніх епох, для аналізу попередніх цивілізацій.
Новаторська думка М.Драгоманова суголосна новизні вираження естетичного
ідеалу М.Вороним через використання європейської культури та філософії.
Комплексне осмислення М. Драгомановим історії дало змогу М.Вороному
комплексно підійти до проблем тогочасного літературознавства, яке
базувалося на переоцінці літературних традицій, методів, стилів.

Зовнішня змістовність та внутрішнє вагання М.Вороного кінець кінцем
змусили його прийти до витоків модернізму, зорієнтували
філософсько-релігійний всесвіт художника на створення Поезії – асиметрії
душі ліричного героя, яка бумерангом вплинула і на розвиток української
літератури, і на національну свідомість українського народу, і на
найкращі (водночас найскладніші) спостереження самого М.Вороного.

Його шлях до натурфілософії був далеко невипадковим та своєрідним: його
«поетична вдача» [1, 596] передбачала різні громадські сходинки – від
історичного матеріалізму (далеко на дні якого поет приховував релігійні
почуття) до остаточного гуманістичного підходу (який поєднував
ніцшеанську надлюдину і «найдорожчий скарб – «дитячу сльозинку»
Ф.Достоєвського» [1, 596]. Новизна подібного шляху полягає в тому, що
філософічність М.Вороного органічно поєднується із вище встановленою
роздвоєністю – такий філософський пласт не міг розвиватися без тих
внутрішніх колізій та нескінчених вагань, через які пройшов поет.

Отже, стверджувати натурфілософські тенденції у поглядах М.Вороного в їх
класичному традиційному вигляді – неправомірно: поет гармонійно
поєднував ідею цілісної функції природи (з її ідеєю перемоги мікро- або
макрокосмосу), з шеллінгівською тезою єднання сил природи і створив
власну філософську орієнтацію щодо натурфілософії, називаючи її
пантеїзмом: “моя натурфілософія (пантеїзм) була лише компромісовою
надбудовою, в якій я намагався об’єднати християнські світовідчування з
світовідчуванням матеріалістичним» [1, 596].

Філософічність М.Вороного дещо поетизована, з одного боку, це – потяг до
волі, оспівування свободи – як категорії духа, – релігійність,
песимістичне світосприймання; з іншого – посилення названими вище
ознаками процесу бунту: незадоволеність життям, теїзм з
«ультрарелігійним світовідчуттям», який «відходить від теїзму
верленовського» [1, 594].

З німецькими філософами М.Вороного об’єднує інтерес до таємниць
людського буття, до права на свободу самовияву, на збереження власної
творчої індивідуальності в будь-яких ідеологічних постулатах.

Поет пропонує циклічність творчого людського духу (ми знаходимо багато
циклів у його творчій спадщині), котрий не зникає, а повертається до
свого праджерела. Це творчий бумеранг, завдяки якому існує «вічна і
безконечна енергія» [1, 602], яка не піддається логічному осмисленню і
лежить поза межами нашого знання і наших здогадів. Таким чином,
познайомившись з ідеями видатних зарубіжних філософів та українських
громадських діячів, М.Вороний приходить до власного релігійного
світовідчування, яке є «нічим іншим, як рудиментом зруйнованого
ідеалістичного світовідчування» [1, 599].

У даному випадку немає місця світовій скорботі, а песимізм та елементи
занепадництва змінюються на «оптимістичний, бадьорий світогляд» [1,
601]. Але цей процес йшов поступово: «спершу ідеї національної романтики
(«Євшан», «На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському»), далі
грецький гедонізм («Епіталама», «Хмарка», «Хмари-сестри», «Під новий
рік», «Ікар»), далі пантеїзм, хоч і не широко відбитий у надрукованих
поезіях («Аd astrа», «Зорі-Очі», «Огні») [1, 601]. М.Вороний не мав на
меті відповідати на цілком природні, істотні, класичні філософські
питання: він своєю творчістю, своїм світорозумінням знайшов ту золоту
середину, яка розмежовує давню суперечку між добром і злом, правдою і
кривдою, щастям та нещастям, волею та несвободою. Він лише гостро
зазначив ці питання і, якщо і намагався дати оцінку, то крізь призму
загальнолюдських цінностей.

Українська література, продовжуючи свої кращі традиції, еволюціонувала
і, розвиваючись за «спіраллю», сприяла виникненню неоднобічних різних
течій та напрямків. Цей процес йшов завдяки відомому в Європі
літературному руху та завдяки актуальності ідей німецьких
філософів-ідеалістів А.Шопенгауера, Ф.Шеллінга, Ф.Шлейермахера. З цього
приводу варто звернутися до Ф.Шеллінга, який проголосив волю як
необхідність, що пізнана. Він бачив у явищі волі не подвиг окремої
особистості, а досягнення всього суспільства, найвищу форму самопізнання
людей.

А.Шопенгауеру імпонувала ідея волюнтаризму [5]. Воля в його теорії – це
космічний принцип, що лежить в основі світобачення, а органічній природі
властива характерна воля до життя, яка має ознаки егоцентричності.

М.Вороний намагався зрозуміти власний суперечливий всесвіт, але іноді
він не уникає суперечливих мотивів в опануванні конкретного філософа або
письменника. Цю тезу можна розглянути зіставляючи його думки з поглядами
Ф.Ніцше. Сам поет захоплювався всесвітом німецького філософа, особливо
був у захваті від його трактування філософії надлюдини, пряме відношення
до якої виявляється і у християнстві. Суперечливість поглядів М.Вороного
про цю сторінку філософії Ф.Ніцше полягає в тому, що поет водночас
сприймає і заперечує його філософію. Так, німецький філософ критично
віднісся до християнства як до релігії співчуття, яке пригнічує сильну
людину, не дає змоги їй зміцнити, а, на його думку, життєві страждання
виснажують кращі якості надлюдини. М.Вороний не погоджується, що
співчуття необхідне надлюдині – тому поет абстрактно визнає ідею
Ф.Ніцше, а на прикладі своїх циклів «Елегії», «За брамою раю» свідчить,
що шопенгауерівська теорія переконливіша за нігілістичний шовінізм
Ф.Ніцше.

I

I

зок намиста» думку, що надлюдину він розуміє як істоту, відчуває
незадоволеність оточуючим середовищем та шукає відповіді на болючі
питання власної душі – складної психосимволістичної системи, де панує (і
це відчутно у Ф. Ніцше) переоцінка загальноприйнятих цінностей; а
прагнення оновити українську літературу, надати їй нового змісту –
конкретні засоби (в тому числі і вихід альманаху «З-над хмар і з долин»,
1903), використані М.Вороним. Але, зрозуміти новий потяг до
літературно-поліфонічного життя, зробити українську літературу гідною
світової культури – це та еволюція суперечливих поглядів М.Вороного,
джерела якої знаходимо у Ф.Ніцше (хоча, на нашу думку, кінець кінцем у
поглядах М.Вороного перемогла філософія страждання А.Шопенгауера, проти
якої виступав німецький філософ, і це зайвий раз підкреслює складність
його філософських пошуків).

Питання щодо ролі мистецтва викликає подвійний антагонізм у поглядах
М.Вороного. Мистецтво, на думку Ф.Ніцше («Нариси не своєчасного» [3,
379], неможливо без естетичної дії, а задля цього первинна умова – стан,
близький до сп’яніння, який збуджує людину фізіологічно; тільки за цієї
умови можна стверджувати, що описуване явище є мистецтвом. М.Вороний
своєрідно інтерпретував німецького філософа і аналогом подібного стану
називає натхнення, наслідком якого є почуття гармонії, постійного пошуку
душевної нерівноваги. Як німецький філософ, так і М.Вороний наголошують
досконалість у мистецтві, але Ф.Ніцше пропонує мистецтво як явище, яке
не може існувати без удосконалення, а М.Вороний прагне в мистецтві
знайти вдосконаленість (гармонія ? ідеал ? краса). Апелюючи до цієї
тези, можна припустити, що Ф.Ніцше та М.Вороний дуже близькі в
трактуванні мистецтва, в формах його зображення, вони відчули цілісну,
творчу функцію мистецтва, його мету, але по-різному усвідомили засоби,
якими ця мета повинна бути досягнена. Так, німецький філософ визнає, що
актор, мім, танцюрист, музикант та лірик – єдині, але водночас між ними
існує принципове розходження, і своєю функцією у мистецтві вони
відрізняються. На прикладі власної поезії, створюючи будівлю власної
естетичної програми, яка своїм корінням сягає у модернізм, М.Вороний
намагався поєднати, синтезувати різні види мистецтва, але так, щоб було
усвідомлено гармонійний, непорушний цілісний взаємозв’язок, єдину
систему символістичних категорій та понять, що виникають завдяки тому,
на перший погляд, принциповому розмежуванню, про яке згадував Ф.Ніцше.

На нашу думку, М.Вороний був і послідовником і опонентом ідей німецького
філософа. Його увагу привертала естетика несуміжних видів мистецтва
Ф.Ніцше. І водночас на базі її він викристалізував власний світогляд та
власну естетичну надбудову. Ці висновки можна зробити, проаналізувавши
більш детально погляди німецького філософа, переглянувши той аспект
проблеми, де йдеться про прекрасне та потворне.

Ф.Ніцше вважає, що прекрасне не можна відокремити від почуття
задоволеності, яким пишається людина; він виводить цю категорію із
філософії як науки понять, вкладає в неї більш конкретизоване наукове
значення, стверджує, що найбільшою наївністю є вислів: немає нічого
прекраснішого ніж людина, або не існує нічого потворного, ніж людина, що
вироджується. Для М.Вороного одним із завдань було показати розвиток,
умови та наслідки прекрасного та потворного – вічного антагонізму, на
якому будується будь-яка література. Зваживши на це, поет-символіст
пропонує власну естетичну концепцію, де людина викликає найщиріші
почуття, будучи часом то потворною, то прекрасною. Знайти прекрасне в
потворному і навпаки, довести роль релігійно-гармонійної суттєвості
особливості (головний постулат якої є Краса), що перемагає той
невиразно-оптимістичний всесвіт, про який говорив М.Вороний у статті до
О.Білецького, витоки якого знаходимо у Ф.Ніцше. Хоч Ф.Ніцше і вважав [3,
404], що філософія А.Шопенгауера – найбільша психологічна фальш в
історії людськості, він (Ф.Ніцше) захоплюється тим аспектом філософської
проблеми, де йдеться про красу; на піднесенні до чуттєвого, а потім і
духовного базується естетична теорія М.Вороного.

М.Вороний відчував, що український модернізм своїм походженням
зобов’язаний світовій філософській думці, а самозбагачення відбувається
за рахунок кращих зразків німецьких філософів-ідеалістів. На початку XX
століття ім’я Ф.Ніцше панувало в журналі «Українська хата», хоч до цієї
постаті по-різному ставилися українські письменники. Але всі визнавали
одне: ніцшеанські погляди пов’язуються із творінням нової культури, де
проблема свободи індивідуальності перетворилася у постулат, де свобода в
кінцевому результаті визначалася не метою, а засобом визволення.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився у М.Вороного народження
нового культурно-психологічного типу світобачення. М.Вороний уточнює цей
тип поведінки для себе песимістичним аспектом: появою меланхолії,
містичного світовідчуття, переживаннями про кінець світу, ілюзіонізмом,
схильністю до галюцинацій, спробою самогубства, безрезультатними
пошуками Бога. Джерело цієї “естетики страждання” знаходимо у

П.Верлена – французького поета кінця ХІХ століття. Як людина
високоосвічена, М.Вороний перечитав багато французьких поетів, починаючи
від старофранцузького епосу і закінчуючи кращими зразками французького
символізму: “Найбільше французький символізм (Верлен головне) відбились
дуже виразно на характері моєї творчості” [1, 599]. Поет засвоював
французьку культуру вірша, намагався внести його манеру, поетичну
своєрідність в поезію нашої мови.

Розуміння П.Верлена йшло поступово і підсвідомо. Відомий заклик
французького символіста “Музика понад усе!” М.Вороний не сприймав
буквально (коли музичним просторам надається принципова перевага). Але,
оскільки П.Верлен “не припускав теорезувати”, то зрозуміти захоплення
П.Верленом можна тільки через синтез музики, в якій панують
імпресіоністичні мелодії вірша, де головне місце посідає пейзаж душі;
зору, без якого неможливе уявлення кольорових відтінків; настрою, який
змінюється від меланхолічного до оптимістично-викликаючого; відчуття, що
базується на інтуїтивному сприйманні дійсності; живопису, який допомагає
добрати фарби, – все це народжує у психолого-філософському світобаченні
поета особливий стан, без якого неможлива Поезія.

Ця точка зору була близька однодумцю М.Вороного В.Щурату. Він
стверджував, що завдяки П.Верлену “всі настрої були тонкі, делікатні,
прозорі” і треба, щоб вони “творили тло”, а поезія французьких
поетів-декадентів Ш.Бодлера та П.Верлена є передовою і “визначається
незвичайною силою слова і пластики”.

Філософське, несвідоме, непізнане відчуття поезії є головним принципом
розвитку світо мислення творчості М.Вороного, яке не було прямим та
однозначним, рівним та однотипним, тобто таким, яке точно вкладається в
конкретний стереотип. Неповторність та різнобарвність, складність та
неспокійність, то з оптимістичним відчуттям, то з песимістичним розпачем
кінця світу; радісний, іноді життєзбагачений погляд на людей; тяга до
горіння, пошуку, діяння – все це простежуємо і в його циклах, і в його
громадському світогляді. Ця остання ознака відрізняла М.Вороного від
П.Верлена. Меланхолійний характер творів – головна ознака поезії
П.Верлена; його стан душі, його світосприймання тяжіють до цього мотиву
у творчості. Послідовник Ш.Бодлера, він запозичив із його спадщини
тяжкий, прикрий настрій, який передавав словом “ennui”, яке французькою
мовою позначає і тугу, і нудьгу, і сукупність неприємностей та
непорозумінь.

Верленовська теза “Музика понад усе!” став гучним закликом покоління
кінця століття, суттєво оновив поезію, зробив її мелодійною та
багатозначною. Музикальність у творчості П.Верлена – наслідок
негармонійної єдності зовнішнього і внутрішнього настрою поезії, який у
загальному звуковому потоці виявляється яскраво та виразно. Цей стан
неможливо розкласти, чітко класифікувати на більш або менш складні
елементи. Тут має бути і може допомогти тільки сильне зорове відчуття
дійсності; а П.Верлен дійсно писав, що найсильніше у нього був
розвинутий зір, який все фіксував, постійно шукав нові форми, кольори,
тіні. Поезія у П.Верлена – одна з категорій Краси, вона втілює в собі
ідеал та красу, яка також є яскравою зіркою у творчості М.Вороного.
П.Верлен пізнав світ в його цілісності. Митець працював у кінці ХІХ
століття, а це був складний і досі малодосліджений період мистецтва, де
зіткнулися найбільш протилежні ідеї та думки, коли кожний художник
прагнув виявити особисте бачення світу. Народжувалася нова естетика із
своїми незвичайними канонами, вимогами, критеріями. Письменники
переглядали традиції ХІХ століття і відмовлялися від реалістичних
мотивів у мистецтві. Найбільшу увагу надавали інтуїції, почуттям,
людській особистості. Ж.Ренар писав: “Реалізм, ідеалізм – все це туман,
крізь який сліпий шукає істину”. Основа естетики цієї пори – розуміння
єдності світу, який являє собою синтез об’єктивної реальності і
суб’єктивності сприймання. З іншого боку, при творенні справжнього ритму
душі, з’являється бунт проти загальноприйнятих цінностей у мистецтві.

Отже, М.Вороний був роздвоєною особистістю, конфліктність його всесвіту
виражалася у соціальній непримиримості; незгодах з оточенням, у неладах
з сім’єю; та найбільші складності у поета були у стосунках iз самим
собою. Як наслідок, психологічний портрет поета напрочуд неоднозначно i
категорично поєднує дві протилежні особи: з одного боку, зовнішня
орієнтація сягає від раннього захоплення тeopiєю народовольців до
соціал-утопічних політичних переконань, які перетворилися в обожнювання
М.Драгоманова; i з iншогo боку, внутрішня змістовність розвивається не
так логічно i цілісно: поява в його житті (та вплив) I.Франка – це подія
вже після численних переоцінок власних спостережень i свого
громадянського кредо. I.Франко вабив поета не тільки як «велетень» [1,
593]; за допомогою його «могучої

особи» [1, 593] М.Вороний опанував себе i зрозумів свій внутрішній
складний світ, свою причетність до національної культури, естетики,
психології.

ЛІТЕРАТУРА

Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – К., 1996. – 699
с.

Драгоманов М.П. Вибране… Мій задум зложити очерк цивілізації на
Україні. – К., 1991. – 611 с.

Ницше Ф. Избранные произведения. – М. – Л., 1990. – Кн.1. – 446 с.

Федченко П.М. Михайло Драгоманов. – К., 1991. – 361 с.

Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 527 с.

Яценко Т. Творчість Миколи Вороного – перша декларація ідей і форм
українського символізму // Українська мова і література в школі. – 2005.
– №5. – С.22-27.

Похожие записи