.

Просторіччя в романі Уласа Самчука “Волинь” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2932
Скачать документ

Просторіччя в романі Уласа Самчука “Волинь”

Специфіка мови художніх творів виявляється насамперед в яскраво
виявленій індивідуальності, неповторності мови кожного талановитого
письменника, в єдності комунікативної та естетичної функцій тексту, в
широкому використанні елементів різного стилістичного забарвлення [7,
12]. Але, вдаючись до тих чи інших лексико-фразеологічних і
морфолого-синтаксичних засобів загальнонародної мови, вживаючи
говіркові, просторічно-жаргонні елементи, автор мусить завжди
орієнтуватися на літературну норму [11, 16].

Виразність мови Уласа Самчука обумовлена саме правильним, продуманим
співвідношенням елементів літературної мови і розмовного мовлення.
Послуговується письменник і просторічною лексикою, оскільки вона надає
літературному мовленню народного колориту, збагачує його, є одним з
важливих засобів реалістичного зображення побутових ситуацій. “Ці слова
іноді просто вражають своєю свіжістю влучністю, експресією, чітко
вираженою оцінкою того чи іншого явища (найчастіше негативного)” [6,
57]. Зрозуміло, що, потрапляючи в контекст, просторіччя підкоряється
художньому задуму письменника, стає невіддільним від усієї образної
системи, від композиції твору в цілому.

Однак природа просторіччя як лінгвістичної категорії ще й дотепер
повністю не з’ясована, внаслідок чого не існує і погодженого його
визначення.

Г.П.Їжакевич цю лінгвістичну категорію іменує “розмовно-просторічною
лексикою”, зауваживши в примітці, що “межа між розмовною і просторічною
лексикою є дуже нечіткою й історично змінюваною” [15, 85]. Подібне
стверджує і О.Пономарів, зазначаючи, “що ці два лексичні розряди не
мають чітко окресленого розмежування” [11, 104]. Однак, на його думку,
різниця між ними є. До складу розмовної лексики входять слова, що,
перебуваючи в рамках літературної мови, надають висловлюванню розмовного
характеру [11].

Просторічна лексика в основній своїй масі перебуває на межі
літературного вжитку, а то й виходить за цю межу [11, 106].

Більшість мовознавців (як українських, так і російських) вважають, що
просторічна лексика стоїть поза літературною нормою, але активно
вживається в побутовому мовленні і в художній літературі як стилістичний
засіб надання зневажливої, іронічної, грубуватої характеристики
зображуваному [2, 227], “як засіб мовленнєвої характеристики персонажа з
певного соціального середовища” [9, 130], “з гумористичною і сатиричною
метою” [2, 342].

Російський мовознавець Б.Томашевський стверджує, що “просторіччя – це
така форма мовлення, яка не рекомендується літературними нормами, але
яка фактично використовується у вільному, інтимному, не публічному
мовленні” [16, 152].

О.І.Єфімов характеризує цю категорію лексики як “слова і вирази, що
побутують у різних соціально-мовленнєвих стилях загальнонародної
розмовно-побутової мови і залишаються за межами загальновизнаних засобів
і норм літературної мови” [4, 61]. Автор зазначає, що “просторіччя треба
розглядати як джерело поповнення літературної мови. Але далеко не всі
елементи просторіччя можуть мати право на літературність. Більшість з
них залишаються зниженими в стилістичному відношенні засобами, хоча не
позбавлені образності та виразності” [4,62].

Це ж стверджує і Ю.С.Сорокін: “…враховуючи широту вживання просторічних
форм у різних стилях і жанрах нашої літературної мови, враховуючи,
особливо, стилістико-семантичну роль цих форм у літературному вживанні,
навряд чи можна ці форми вважати чимось таким, що відхиляється від норми
літературної мови”. З цією думкою погоджується Г.П.Їжакевич: “Таким
чином, просторіччя є одним із стилістичних різновидів усної і писемної
літературної мови” [15, 85].

Але значна кількість елементів просторічної лексики все ж залишаються
зниженими в стилістичному відношенні засобами вираження, хоча вони не
позбавлені образності і виразності. Цю тезу підтримує і О.Медвідь,
зазначаючи, що немає “чіткої межі між власне розмовною лексикою і
просторіччям, яке може окремими своїми елементами проникати в розмовну
мову, а згодом і в літературну” [10, 332]. В.І.Кодухов вважає, що
просторіччю, як і мові художньої літератури, відводиться спеціальне
місце серед форм і видів розмовного типу мови – воно займає проміжне
становище між літературною мовою та діалектом [8, 96].

Як стверджує Р.Бесага, просторіччя – “це лексичні одиниці, які, з одного
боку, не є фактами літературної мови безпосередньо, тобто вони
маркуються певним стилем мови, обмежені вжитком і т.ін.; з другого боку,
ми не ототожнюємо їх з діалектними одиницями, оскільки вони не
виявляють, як діалектні явища, чітко окресленої локалізації, тобто не
належать до жодного з наріч української мови” [1, 168].

Слід зазначити, що просторіччя є живим мовним організмом, перебуває в
постійному русі, не є ізольованим і від літературної мови, і від
діалектизмів. У сучасній лінгвістиці “цей термін почав… вживатися для
позначення ненормативних і стилістично знижених засобів мови, якими з
певною метою і у відповідній ситуації користуються всі, хто розмовляє
літературною мовою [10, 332]. І.Г.Гладіна стверджує, що “просторіччя –
слова, характерні для розмовно-побутової мови, що мають відтінок
грубості, зневажливості, фамільярності” [3, 11]. На її думку,
використання названої лексики перш за все зумовлене метою, яку ставить
письменник, – правдиво зобразити життя персонажів, їхню поведінку,
ставлення до інших людей.

У науковій літературі дотепер немає чітких критеріїв для кваліфікації
того чи іншого мовного елемента як просторіччя. Безсумнівним є те, що
так чи інакше просторіччя ми встановлюємо, обов’язково відштовхуючись
від норм літературної мови. Найчастіше такі кваліфікації наявні у
словниках у вигляді ремарок: розм., діал., вульг., лайл., знев., згруб.,
зм., зм.-пестл. та ін.

Серед українських мовознавців немає єдиної думки і щодо складових
елементів просторіччя.

Г.П.Їжакевич виділяє серед цієї лінгвістичної категорії такі типи:

форми, неправильні з погляду існуючої літературної норми (звиняйте);

вирази просторічного вжитку (всі печінки відбили);

слова із різко зниженим експресивним забарвленням (злигатися, знюхатися)
[15, 86].

О.Д.Пономарів до просторіччя відносить:

слова, перекручені з погляду лексичних норм (секлетар, транвай).

слова з різко зниженим експресивним забарвленням (свиняка, коровище,
видра, випендрюватися);

невмотивовані росіянізми (понімаєте, до свіданя);

4) вульгаризми (лайки, прокльони, прізвиська) [11,106-107].

В.М.Русанівський серед просторіччя виділяє:

1) росіянізми;

2) перекручені і недоречно вжиті слова та вирази;

3) літературні, але знижені слова;

4) прийняті в народній мові сполуки;

5) оцінну лексику;

6) фразеологію [12, 42-43].

М.А.Жовтобрюх вважає, що просторічні слова характерні для простої
розмовної мови. За своїм значенням вони неоднакові. Деяким з них
властивий відтінок фамільярно-розмовний (докторша, наколобродити,
прошпетитися) чи грубуватий (ляпати, нализатися, роззява, свинство). А
вульгаризми (жерти, здохнути, пика) та лайливі слова (дурень, маруда)
він відносить до оцінної лексики [5, 68].

Р.Бесага стверджує, що потенційним джерелом поповнення просторічної
лексики є арготизми та жаргонізми, значення яких стають
загальновідомими, більшість з них навіть фіксується у СУМі [1, 166].
Дослідниця окремо розглядає акцентні просторіччя (вплив польської та
російської мов), звертає увагу на специфіку відмінювання просторічних
слів (сажою, учительом) і на нормативність/ненормативність (пекти –печи,
сікти – січи, воде, носе, ходе, пишім та ін). [1, 167-168]. При
кваліфікації того чи іншого мовного явища як просторічного вона бере до
уваги такі критерії: територіальний, поширеності, естетичний,
структурний. Р.Бесага зазначає, що “просторічна лексика становить собою
окрему систему, яка склалася історично і має певні особливості
функціонування переважно в живому (побутовому) мовленні. З огляду на це
й визначаються ті тематичні групи, які репрезентують досліджувану
лексику, оскільки на рівні розмовно-побутового мовлення реалізуються
переважно інтереси людини, пов’язані з використанням загальновживаних
слів” [1, 165]. Дослідниця виділяє такі тематичні групи просторічної
лексики: слова, що характеризують людину, істоту за її візуальними та
іншими ознаками; арготизми та жаргонізми; акцентні просторіччя; слова,
що утворилися за аналогією до тих чи інших словоформ; слова із
відмінністю у наборі флексій у відношенні до літературної мови [1,
165-168].

“Поєднання книжних і розмовних елементів в художньому творі, – як
стверджує В.Русанівський, – одне із свідчень майстерності письменника –
найбільш помітне в мовних партіях персонажів”. Зауважимо, що ця теза
стосується і роману Уласа Самчука “Волинь”, де просторічна лексика
відіграє роль засобу мовної типізації та індивідуалізації в діалогічному
та монологічному мовленні персонажів.

У мові автора ця лінгвістична категорія вживається рідко, переважно
тоді, коли це невласне пряма мова. Найчастіше він послуговується
просторічними словами з різко зниженим експресивним забарвленням, що
характеризують людей: похирляти – хворіти, погибель – хвороба, швендяти
–ходити, псячити – говорити щось погане, ревнути – заспівати дуже
голосно і погано, тичба – юрба та ін. Наприклад, перша дружина Матвія:
“Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні,
похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ” [13, I, 362]. Наведемо ще
приклади: “Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяють
скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами” [13, I, 276]; “Солдати
збились тичбою, повитягали шиї” [13, I, 356]; “Десь там у тому Сибір
всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив” [13, I,
220]; “Роман і Лінкерт ревнули “Ще не вмерла”, але Володько і Олег
покинули їх” [14, II, 26] та ін.

Трапляються у мові автора і вирази перекручені, неправильні з погляду
існуючої літературної норми. Напр: “Викарабкається на нього з п’ять
чоловіка і пре” [13, I, 48]; “Вертаючись уночі, йдуть здебільша Ляшовим
займищем” [13,I,39]; “Володько вичуває, що ноги його в колінах терпнуть”
[13, I, 10]; “Його босі, побиті, поколоті й попухлі ноги терпнуть і
штикільгають” [13, I, 210]; “Цієї осені по селі йде чутка: будуть
театри” [14, II, 30] та ін.

Послуговується автор і оцінною лексикою, переважно словами з суфіксами
згрубілості -иськ-, -ищ-. Цікавим є епізод, коли на Володька чекала кара
за те, що корови з’їли всю капусту “Він уже бачить здоровенну батькову
ручиську, що затиснула його малюсіньке рученя, тверде, заяложене реміння
батькова рука вже танцює на його задку” [13, I, 60].

Хлопець заховався у підпіл і ось яким йому, малому, переляканому,
здавався грізний, високий батько: “Він зробив два кроки в напрямку печі,
розкарачив ножиська перед самим виходом з Володькової цитаделі…
Чоботиська батька перед підпіччю незграбно затупали… Ось простягнулася
його пальката ручище. Ще хвилька, ще мент і безборонна Володькова ручка
в тісному потиску батькової долоні” [13, I, 61-62]. Промовистим тут є
протиставлення ручище, ручиська (у Матвія) – ручка, рученя (у Володька),
що яскравіше відтворює афективний стан хлопчика. Ці ж суфікси
використовуються для утворення слів з іншим забарвленням: “Тиждень
кониська на ноги не вставали” [13, I, 424] – слабкі, погані, некормлені;
“Хто тільки з того мужичиська не наглумиться” [13, I, 87] – бідний,
безправний; “От хоч би ті “ручиська” та “ножиська” [13, I, 8] – брудні
та ін.

Зрідка використовує автор і росіянізми, які були характерними для
побутового мовлення волинян: “У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви
“рощот” за цілий місяць” [13, I, 364], “Дає йому багато грошей, купує
нові штани, кашкета з околушками” [13, I, 17], “Перед Чесним Хрестом
“новий набор”. Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого “звєстія” [13,
I, 277] та ін. Отже, як засвідчують приклади, просторічна лексика в мову
автора вкраплюється лише тоді, коли він використовує невласне пряму
мову, що дозволяє йому поєднати свою мову з мовою персонажів твору,
висловлюватися вільно і безпосередньо.

4B5E5R6?6^7®708o8V9yuuuuuuuuuuuuuuuuaaauOOO

&

&

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020