Реферат на тему:

Проблеми ужитковості української мови в сучасній український державі

Аксіоматичність твердження, що мова і державність є основними
прикметами сучасних націй ні в кого не викликає сумнівів. Саме тому
ужитковість української мови належить до ключових проблем нашої
національної державної екзистенції, саме з фактором ужитковості
української мови пов’язаний подальший розвиток. Щоб осмислити сутність
сьогоденних існуючих проблем, їх ґенезу, варто очевидно на початку хоча
би дуже стисло поглянути на стан і зміни ужитковості української мови в
контексті українських катастроф ХХ ст.

А. Вихідна, глобальна ситуація українства

на початку ХХ ст.

Не зважаючи на тривалу понад трьохсотлітну бездержавність в лещатах
головно двох імперськи налаштованих на експансію через міграцію і
асиміляцію сусідів — Росії та Польщі українські етнічні терени з
відповідними асиміляційними міськими та промисловими анклавами —
російськими на Сході і Півдні, польськими на Заході, займали обшири в
1,4 рази більші від сучасної Української держави — від Засяння до Дону,
про що дуже яскраво говорив Євген Чикаленко у своїх спогадах у зв’язку з
подорожжю разом з Галичанами на відкриття пам’ятника Котляревському у
1903 р.: «Галичани, що переважно уперше були на Великій Україні,
дивувалися і захоплювалися її безмежними просторами. Де ж пак! Від
Пермишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до
Полтави і все територією суцільно заселеною українським народом, і
тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії —
волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без
одмін, без діялектів від Карпатів до Кавказу. І так можна їхати серед
суцільного українського населення і третю добу аж до Дону, де українське
населення перемішане з козаками-москалями, а далі, четверту і п’яту доби
— серед українського населення, що живе всуміш з останками
тубольців-кимликів, киргизів, сартів і т. д. До Хмельниччини Україна
кінчалася Чернігівщиною, Прилуччиною та Лубенщиною за Дніпром, одрізана
від Чорного моря татарами, а тепер вона займає вдвічі більші простори на
лівім березі Дніпра, ніж на правім і колонії свої розкидала, як
аванпости, далеко за Волгою, за Каспієм, по всьому Сибіру аж до Зеленого
чи Сірого Клину над Великим океаном. Це компенсація за Вислоччину та
Засяння, що поляки забрали у нас силою на заході, певне навіки. А
український народ завоював оцю величезну територію не мечем та
гарматами, а істиком та плугом і певне завойовуватиме й далі».

Отже, перед Першою світовою війною домінантно мономовний етнопотенціал
українства складав 30 млн. осіб, тоді як етнічних росіян у той час в
цілому було орієнтовно 50 мільйонів осіб.

Б. Українські катаклізми у ХХ ст.: від Першої світової війни і до
проголошення державного суверенітету України

Після поразки українців у визвольних змаганнях 1918-1920 рр. настала
довжиною у 70 років епоха великих етнокатастроф українства з неймовірно
важкими наслідками для нашого націозбереження, що мають безпосередній
вплив на сучасні проблеми ужитковості української мови. Назву лише
декілька антиукраїнських акцій і явищ, що врешті-решт призвели до стану
української мови на порозі нової незалежності.

У Західній Україні після 1920 р. почався етап великої польської
експансії на схід, що включав міграційне і асиміляційне поглинання
насамперед Лемківщини, Засяння, Холмщини, Підляшшя, а також далі
Галичини і Волині. Радикально скорочене українське загальне шкільництво,
українців позбавлено права на вищі школи, інструментами винародовлення
стали економічна і професійна дискримінація, насильне католичення,
пацифікації, заборони на власне культурне життя, глобальне руйнування
православних храмів і т. п.

Проте ці репресії обмеженої дії не йдуть в жодне порівняння з
більшовицькою політикою і практикою в УРСР та на етнічних українських
теренах за її межами. Після відносно обмеженого за своїми негативними
наслідками періоду «українізації» упродовж 20-х років настав період
великого політичного і соціального терору періоду 30-х років, який вщент
зруйнував етносистему українства. Він включав фізичне і депортаційне
винищення інтеліґенції, заможного селянства, знищення засад і основ
християнської обрядовості та цивілізації. Особливий глобальний удар по
ґенетичних основах національного селянського організму спричинив
голодомор — ґеноцид 1932-1933 рр., внаслідок якого знищено від 7 до 10
млн. етнічних українців в межах УРСР та Кубані.

Позірно соціальні репресії мали явно національне спрямування: проти
інтеліґенції та вчених (процес СВУ), ліквідовано мовну і освітню
автономію більш як 5 мільйонів українців в компактних поселеннях за
межами УРСР в Кубані, Курщині, Воронежчині, Сірому та Зеленому Клині — з
наступним доведенням цього населення до повного зросійщення; ще один
наступ на мову стосувався зросійщення мовного словника і правопису
української мови.

Друга світова війна стала черговим етапом національної деструкції та
зменшення ужитковості української мови. В горнилі війни загинуло понад 8
млн. громадян України, мільйони людей підлягали евакуації та примусовим
роботам на чужині, війна стала жорстоким інструментарієм мілітарної
русифікації; фізично знищено понад сто тисяч найбільш активних і
національно свідомих українців Заходу, згодом ще понад 400 тисяч,
рятуючись від репресій, назавжди виїхали в країни Західного світу.
Внаслідок етнічних чисток шляхом «абсолютного виселення» втрачені
українські етнічні терени Засяння, Холмщини, Підляшшя, а також приречені
на чужоземну асиміляцію українці Берестейщини і Пряшівщини.

Найбільш знаменними явищами початку післявоєнного періоду стали знищення
антибільшовицького руху ОУН УПА та більш як мільйонні депортації
населення Західної України. Новий етап відновлення промисловості та
індустріалізації пов’язаний зі значною міграцією росіян в Україну та
русифікацією великих міст України. Під гаслом єдиного радянського народу
русифікація і боротьба з її протидією (націоналізмом) стали державною
партійною політикою влади від М. С. Хрущова до В. В. Щербицького.
Російська мова отримала статус єдиної державної в державних установах,
промисловості, катастрофічно скорочено ужитковість української мови до
мови соціально непрестижних сфер селян і двірників. Відбулася тотальна
русифікація інститутів науки та вищої школи.

В. Стан ужитковості української мови

на порозі нової незалежності

Без сумніву політика безоглядної русифікації під гаслами
«інтернаціоналізму» і єдиної радянської спільноти викликала певний опір
в частині суспільства, що знайшло вияв в жорстоко переслідуваному русі
шестидесятників, утворенні Товариства української мови ім. Т. Шевченка,
врешті, народному рухові за перебудову, що, підігріте партійними
конфліктами в Москві, призвело врешті-решт до проголошення української
незалежності. Ще в лоні Верховної Ради УРСР був прийнятий закон про мови
в УРСР, який мав за мету певну реабілітацію ужитковості української
мови. Цей закон, що по суті є чинним до сьогодні, на жаль до тепер не
виконується навіть за умов наче б то повної Української державності.

І вже тоді був визнаний як явно незадовільний, а насправді
катастрофічний, стан використання української мови, який на початку
1990-х відзначався такими особливостями.

Насамперед треба говорити про реґіонально-ґрадієнтальний ступінь
русифікації та зменшення ужитковості української мови, яку можна
розділити глобально на два (Західний і Східний), а більш диференційовано
в рамках цього Східного можна виділити три субреґіони: 1) центральний,
2) північний, та 3) південно-східний. В цьому контексті Західний реґіон
найменш ушкоджений і в головному може розглядатися як мономовний. В
рамках Східного великоукраїнського реґіону ступінь ужитковості
української мови знижується стрімко від 1-го до 3-го субреґіонів.
Мабуть, 4-м субреґіоном практично повної неужитковості української мови
є сьогоднішня автономна республіка Крим.

За станом на 1990 рік українська мова була повністю усунена з війська,
промисловості, технічної сфери та побуту найбільших і великих міст,
зокрема Одеси, Харкова, Донецька, Луганська, а також переважно Києва,
Сум, Дніпропетровська, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Чернігова, у
значно меншій мірі Хмельницька, Черкас, Вінниці.

Відповідно до такого ґрадієнта русифікації катастрофічно зменшувалася
кількість українських загальноосвітніх та дошкільних закладів, подібна
тенденція була і у вищій школі.

Домінанція російськості спостерігалася в кіно, телебаченні і естраді —
де переважав «загальносоюзний» російський продукт. Своєрідним винятком
виявилося «республіканське радіо» — де в значній мірі культивувався
«україномовний» продукт.

У книготоргівлі домінувала російськомовна література з РРФСР, також і в
УРСР співвідношення російських видань до українських дорівнювало 5:1.
Видання наукової літератури українською на час розпаду СРСР в Україні
збереглося, і то тільки частково, в сфері гуманітарних наук, пов’язаних
з українознавством, ідеологічною пропагандою тощо. Ходова щоденна преса
— журнали і газети також була переважно російською, хоча партійними
органами визначалося, зокрема на заході і в центрі УРСР, певна квота
«республіканських», обласних і районних видань українською мовою. У
великих містах Сходу і Центру службова мова була переважно російською,
це також стосувалося документації, переписки, звітності тощо. Захист
дисертацій українською мовою допускався лише в сфері дотичних до
українознавства наук. На наукових конференціях загальноприйнятою в
Україні була теж мова російська (з обмеженням цього правила в Західній
Україні, де ще збереглися залишки мовного себто «націоналістичного»
атавізму). Студентська і робітнича молодь виховувалася в дусі
російськомовності. На 1990 р. досягнув особливих масштабів процес
саморусифікації українського населення з сіл російськомовними українцями
міських середовищ. Рівень зрусифікованості знаходився в обернено
пропорційній кореляції з рівнем національної свідомості.

Еволюція мовної ужитковості за роки незалежності

E D

E E

D

??c? ренесансу, зумовленого політичними акціями того часу, зокрема
вуличними, майданними і парламентськими акціями, пов’язаними зокрема з
ланцюгом Злуки, усуненням компартійного керівництва, утвердженням
національних символів і т. п. Значно збільшилась побутова і вулична
ужитковість української мови в Києві, містах центрального реґіону,
дивовижно спалахнула на певний час українська преса різноманітними, хай
не довговічними, газетами, журналами, збірниками. У переважної більшості
російськомовних українців відчувалася готовність до введення у власну
ужитковіть української мови без якихось комплексів мовного чи
політичного шовінізму.

На жаль, пов’язаний з цими початковими політичними процесами сплеск
суспільної та побутової ужитковості- головних ознак мовного одужування,
— почав заникати на межі 1993-1994 рр. і далі, не зважаючи на
декретовані владою зусилля до збільшення використання української мови,
що дало певні результати в сфері зростання формальної її ужитковості.

Позитиви формального розширення функціонування української мови
стосуються насамперед наступних сфер її використання:

а) розширено мережу навчання українською мовою в середніх
загальноосвітніх та спеціальних школах, а також ВНЗ головно першого і
другого субреґіонів Сходу;

б) українська мова вийшла з гетта небуття і перестала бути анахронізмом
в кіно- і телефільмах західного виробництва через дубляжі, спеціальні
телепрограми, репортажі та рекламу;

в) українська мова також почала переважати в сфері офіційного
спілкування українського політикуму;

г) ці зміни стосуються також переважної частини публічного ознакування
реклами, товарних знаків, особливо іноземних фірм, які більш
правослухняні у дотриманні формальностей мовного законодавства.

Усі перераховані ознаки розширення формальної ужитковості мови не
вплинули практично на розширення публічного, родинного і соціального
мовлення, яке залишається зрусифікованим, більше того, ступінь
зросійщення мовлення серед етнічних українців на Сході має навіть
сьогодні стійку тенденцію до критичного збільшення.

Головні причини «мовного відкату» в центрально-українському реґіоні
пояснюються наступними причинами:

а) соціальним розчаруванням та економічною депресією дев’яностих, які
прийшли на зміну ейфорії державного оптимізму 1990-1991 років;

б) розчаруванням новою владою, яка замість головного завдання — захисту
інтересів народу та його процвітання стала переважно на шлях
користолюбного власного збагачення;

в) нова владна номенклатура, яка сформувалася на хребті старої,
попередньої, зберегла усі ознаки зросійщення, таким чином українська
мова виявилася незапитаною ні у владі, ні у широкому службовому вжитку —
це чи не основний фактор «непотрібності» мови, вільне ужиткове освоєння
якої вимагає все ж таки певних зусиль і відсутньої до того практики;

г) в силу очевидного доступу до фінансових потоків попередньої
зросійщеної номенклатури, бізнес також став її доменою, і тут суцільно
запанувала мова російська;

ґ) Україна опинилася у суцільному полі великоруських інформаційних
потоків РФ (усіх мастей атрактивна преса, книговидання, телепродукція,
кінофільми, масова розважальна культура) — на інформаційну експансію,
зокрема в Україну, РФ витрачає мільярди доларів — кошти на порядок
більші від власних культурних витрат України;

д) інформаційна експансія РФ отримала потужне, часто скоопероване з
першою поповнення російсько орієнтованих інформаційних холдингів в
Україні, які створили власну, себто «вітчизняну» імперію інформаційного
зросійщення населення держави.

Усьому цьому протистоїть слабосила, хвора і безпорідна інформаційна
структура (або її вибіркові елементи) української неконкурентноздатної
масової культури.

Цікаво простежити за мовною еволюцією в час і після Помаранчевої
революції. Поза всяким сумнівом Помаранчева революція засвідчила
дивовижний спалах майданної української мови в Києві та інших обласних
центрах з «помаранчевою домінацією», що охопила широкий екватор країни
від Заходу до Сходу (домінація «західних десантників» суттєво впливала
на мовну поведінку майданів). І безумовно події революції будуть мати
певний, мабуть незворотний, вплив на збільшення ужитковості української
мови. Разом з тим радикального впливу на зміну мовної ужитковості
Помаранчева революція і пов’язані з нею владні зміни не спричинили.

Вони могли би постати тільки за умов, якщо влада свою традиційну
мовозахисну риторику переведе в площину конкретних дій і програм, чого
дотепер не спостерігається. Можливо, чекає завершення і здобутків на
парламентських виборах.

Прогностична мовна екстраполяція на кінець першої чверті ХХІ ст.

Таким чином, не зважаючи на певні реабілітаційні наслідки збільшення
УУМ, які увінчалися повним успіхом в Західному реґіоні, в решті реґіонів
та субреґіонів ці успіхи мають формальний, не вирішальний характер. Не
говорячи вже про східні і південні субреґіони 3 і 4, надзвичайно малі
зміни відбулися в головних за значенням для соборної української
державності. Саме в останніх спостерігаємо й далі наступні стійкі
тенденції. В містах (побут, служба, навчання, бізнес) незмінним
зберігається катастрофічно низький рівень УУМ. Практично відсутня
популярна українська преса. Її вплив на читача значно зменшився навіть у
порівнянні з радянським періодом. В глухий кут загнана українська
естрадна пісня, домінує російський маскульт, російський чи просто
російськомовний шоу і телевізійний бізнес домінує в масовій культурі.

Ступінь дохідливості до читача української книги у порівнянні з
російською характеризується співвідношенням 1:20. Школа, і тим більше
вища школа, не продукує фахівця з україномовною стабільною ужитковістю.

Така тенденція постійно поглиблюється (а не навпаки), внаслідок чого в
Україні при сучасній владній політиці відсутні шанси мовного відродження
чи хоча би реального збільшення УУМ. За таких умов настирливо
пропоноване мовними шовіністами впровадження державної російської мови
закріпить її централізовану домінацію, що поставить хрест на соборній
українській державності (з можливими різними варіантами розколу держави
чи поглинанням її частин Росією).

Потрібні програмні заходи реабілітації української мови та збільшення її
ужитковості

Як показали події кінця 2004 р., потенціал національного, зокрема
мовного ренесансу в Україні величезний. Цей потенціал суттєво зріс
ґрадієнтально із Заходу на Схід, проте він може бути диспергований,
зведений нанівець, якщо не буде створена і реалізована на державному
рівні програма розширення ужитковості української мови (ПРУУМ), подібно
до тої, що розгортається проти російської енергетичної експансії —
програма диверсифікації джерел енергопостачання, так само має бути
створена така програма для протидії очевидній вже упродовж десятиліття і
здійснюваній системно програмі мовної експансії Росії. Хотів би
запропонувати деякі аспекти цієї програми:

А. Зростання УУМ повинно здійснюватися насамперед через збільшення
потоку атрактивної потрібної і цікавої глядачеві (слухачеві) читачеві
інформації українською мовою. Це стосується виключно мономовних нових
атрактивних журналів, газет, теле-, радіо, FM — каналів, які не мають
російських дублів (так само як російський продукт практично не
дублюється українською).

Це має бути монопольна, атрактивна альтернативна до російської
інформація (пісня, естрада, відеокліпи, телесеріали, авторські передачі,
подорожі, мода, здоров’я (особливо), світ природи, спорт, культура.

Б. Категорично заборонити в програмах і передачах мішану двомовність як
неприпустимий соціолінгвістичний феномен, який не практикується ніде в
світі (в тому числі в Росії) і є загрозливим для слабких упосліджених
мов, веде до їх суржикізації з наступним повним заниканням.

В. Під реалізацію цих програм держава має виділити значні
кількамільярдні кошти, як засіб постгеноцидного збільшення ужитковості
української мови. Розміри коштів на ці програми вочевидь не будуть
більшими від масштабів програм Росії стосовно України. З часом
(п’ять-десять років), коли УУМ значно збільшиться, ці усі проекти
отримають комерційну самоокупність. Такий програмний підхід слід визнати
як найбільш прийнятний спосіб постколоніальної «позитивної
дискримінації», який приведе до екологічно стимульованого зростання
моно/україно/мовних теле-, радіоканалів, престижних журналів і
мільйоннотиражних газет.

Г. Поставити обов’язковою вимогою до державних службовців ужиткове
знання української мови, яке перевіряється шляхом неформальної їх
атестації. Виходячи із всеохопного знання і володіння українською мовою
(подібно як це вважається очевидним з російською мовою) вважати
неприпустимим мовне змішування в передачах, дискусіях, шоу і т. п., які
ведуться українською мовою.

Ґ. Усіма можливими засобами піднести мовний патріотизм та імунітет до
стійкого мономовного вжитку, категорично протидіяти білінгвістичному
мовному забрудненню, розглядаючи його як зневагу до державної мови як
явище асоціальне. Підвищення мовного імунітету стосується насамперед
шкільної та студентської молоді (особливо важливим є переведення всіх
державних вищих навчальних закладів на державну мову) його треба
розвивати, зокрема, шляхом конкурсів, олімпіад, шкіл риторики та
дикторського мовлення.

Д. Домогтися суворого дотримування авторського права мономовних видань
©. У випадку іншомовного втручання в передачах мовців на інших мовах (в
т. ч. російською) необхідно впровадження за кадром українського
перекладу.

При формуванні і поширенні дії на всю територію держави центральних
українськомовних каналів і передач виходити з тези, що всі громадяни
України розуміють українську мову, подібно як до тепер вважається, що
усі розуміють російську і ніякі перекладацькі підпірки їм не потрібні. В
свою чергу вимагати від усіх громадян уміння і використання при
відповідях української мови.

Е. З метою реалізації таких програм підвищення УУМ необхідно відновити
дію Мовної ради при Президенті, мовні комісії (чи комітети) в
Міністерствах культури, науки і освіти та головних інформаційних
відомствах держави.

Така програма має стати першим кроком до збільшення ужитковості
української морви, як складової більш загальної програми національної
безпеки України.

Інформаційно-аналітичний журнал «Схід» № 3 (69) травень 2005

Похожие записи