Реферат на тему:

Проблеми української мови

Історія – наука ідеологічна. Незважаючи на спроби багатьох науковців
позбавити історію такого нальоту, саме вона – підстава для легітимності
держав і націй, основа ідентичності, а також – серцевина багатьох
конфліктів.

Історія – це концентрована науково організована пам’ять спільнот.

Зараз в Україні за право бути базовими історіями змагаються три
концепції.

Історія російсько-імперська

Суть її в тому, що тисячоліття тому існувала братня колиска народів.
Протягом століть їх хотіли розлучити, проте «возз’єднання» молодших
братів зі старшим таки відбулося, розірвання вікових зв’язків,
руйнування слов’янської цивілізації, необхідність повернення назад.

Бал тут правлять концепт «русской славы», великої історії, культури і
поганих сусідів (поляків, німців, католиків чи інших), які розкололи
велику державу, яку необхідно відновити – бажано у старих межах.
Української мови і культури, згідно з цим підходом, «не было и быть не
может».

Історія совєтська

Тут говорять про те, що вперше в історії люди стали вільними,
звільнившись від національного і соціального гніту. Утворилася нова
спільнота – Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Саме вона зробила Україну великою індустріальною і науковою державою,
«возз’єднала» народ, припинила експлуатацію людини людиною, саме за неї
загинули мільйони радянських (серед яких – росіяни, українці, білоруси,
представники інших національностей) людей, а бандеровці стріляли їм в
спину.

В кінці 1980-х – на початку 1990-х через неситість частини
партноменклатури, кримінальних елементів і бандеровців «велика держава»
розвалилася. Після Другої світової (Великої Вітчизняної) війни ніколи не
було ніяких національних утисків, а людям жилося заможно і мирно,
інтернаціонально і взагалі щасливо.

Історія українська

Від часів Київської Русі і через століття український народ прагнув
витворити власну державність. Поразка козацьких змагань, а потім і
невдалі спроби здобути незалежність у 1917-1921 роках призвели до того,
що Україна була колонією різних держав упродовж століть.

Це також призвело до неповноцінності культурного життя української
спільноти, оскільки кращих людей висмоктували метрополії – Варшава,
Москва, Петербург чи Відень, а своє високе мистецтво – національний
балет, опера і драма, власні університети і власні громадські інституції
не розвивалися.

Українська мова мала низький статус, і/або була забороненою в певних
сферах суспільного життя. В Російській імперії і в СРСР здійснювали
політику русифікації. Боротьба за екологію, за збереження пам’яток
старовини і за захист української мови – три кити, на яких розпочалася
боротьба за українську незалежність в кінці 80-х років.

Кожна з цих концепцій по-різному дивиться на історію української
етнічної спільноти і, відтак, на історію стану і статусу української
мови.

Російська великодержавна концепція заперечує сам статус української мови
як окремої, означуючи її «малоросійським наріччям».

В.Ющенко, 10 листопада 2005

«…чим більше мов спілкування буде в Україні, тим швидше ми отримаємо
статус європейської нації»

Совєтська концепція інколи визнає утиски української мови в царський
період, але після того – ніколи.

І тільки концепція української історії більш чи менш явно розглядає
боротьбу за українську незалежність як боротьбу за збереження
української культури і української ідентичності.

Очевидно, без суб’єктивності не обійтися. Дозволимо собі прийняти
сторону третьої концепції. Згідно з нею, Україна мала колоніальний
статус як за часів Російської імперії, так і в СРСР. Одним з аспектів
колоніалізму було придушення мови українського етносу на його ж
території, витіснення її з престижних суспільних сфер, її маргіналізація
і поступове розчинення.

Право вибору?

Постулат двох державних мов в ідеалі передбачає однаковий доступ до всіх
суспільних благ і продуктів обома мовами. Які ж базові характеристики
для вибору мовного середовища з-поміж обох «партнерів» на даний момент?

Російська мова є мовою міста, великих вулиць і швидкого життя, мова тих,
хто добре заробляє, українська – мовою села і невеликого містечка –
руїни і безперспективності, мова нижчих класів.

Російська мова – це мова сучасної музики і сучасної літератури,
бестселерів і модних журналів, мова бізнесу і науки, українська мова –
мова провінції, маргінальної модерної літератури, контркультурної
музики, а також – совково-шароварного сало-горілкового культурного
пласту. Українська мова – це також і примусова мова бюрократії.

Російська мова – це носій передових тенденцій зі світу, це кращі
переклади світових класиків і сучасних письменників з великими тиражами,
це – фактично всі перекладені західні кінофільми, потужна серіало- і
інша ТБ-продукція. Українська мова – мова обмеженої кількості естетських
кіноформ, вона — незручний «біжучий рядок» на екрані і втомлива
неоковирна неграмотна реклама.

Російська мова – це пошук у великих масивах інтернету, літератури, кіно.
Українська мова – це обмежений асортимент радянських часів (сучасний –
ще обмеженіший), україномовний веб-простір – невеликий закуток великого
інтернет-космосу.

Західна Україна є певною мірою винятком: статус української мови тут
вищий, проте якщо брати кількісний вимір, навіть тут у багатьох сферах
(наприклад, книжки чи журнали, або, наприклад, кінопродукція) кількість
україномовної продукції не дотягує і до 25%.

А яку мову обираєте ви? Невже українську? Це ж незручно. Навіщо носити
єдині тісні старі чоботи, якщо до ваших послуг широкий асортимент
різноманітних зручних сандалів, елегантних черевиків, модних кросівок?

Захистити від української мови?

Що ж відбудеться, коли російська мова стане другою державною? Все буде
абсолютно так, як зі взуттям:

@

x

dh`„A

ким переписом населення 2001 року

77,8% населення України складають українці і 17,3% — росіяни;

85,2% українців вважають своєю рідною мовою українську.

67,5% населення України визнає рідною українську мову, 29,6% населення –
російську.

Інші альтернативні етнічні спільноти буде розмито у російському морі,
оскільки єдиним можливим інтернаціональним простором буде російський.

Українську мову буде не допущено в більші міста центру та півдня
України, граючи на протиставленні «місто-село» (враховуючи те, що місто
було і залишається набагато більш привабливим для українців).

Українська мова стане «незручною» для спілкування у більшості з
публічних просторів – починаючи від державного управління і
бізнес-середовища і закінчуючи прилавком сільського магазину і підніжкою
райцентрівського автобуса.

Російськомовні (в тому числі українці за етнічним походженням і
представники національних меншин) ні в якому разі не вивчатимуть
українську мову, розмивання їхньої ідентичності продовжуватиметься.

Ті ж, хто визнає себе етнічними росіянами, а також «радянські люди» без
сталої національної ідентичності, у жодному випадку не вивчатимуть
української.

Українська мова не стане мовою міжнаціонального спілкування в Україні.
Через українську мову не можна буде адекватно зв’язатися зі світом,
оскільки перспективи її майбутнього будуть туманними і науковий інтерес
у світі до неї падатиме; її носіїв чекатиме доля мовців
російсько-українського суржика.

Носії ідеї спільноти «російськомовних» закріплять свою панівну позицію в
державі, утримуючи її в цивілізаційно-культурному полі Росії; українці ж
залишаться неповноцінною в економічному і культурному плані меншиною,
етнографізованими вимираючими неконкурентними «папуасами».

Отже, фактично, впровадження російської мови як другої державної має на
меті зберегти (а в перспективі і розширити) простір домінування
російської мови і відсутності (або маргінального існування) української,
не допустити витіснення російської мови з окупованих нею суспільних
сфер.

«Українізація»: близнюк русифікації?

Заборонити друк всіх книжок і газет російською?

Повністю заборонити російську пісню і кіно в телеефірі?

Поруйнувати всі пам’ятники російським діячам, закрити церкви,
переназвати всі вулиці і міста?

Заборонити розмовляти російською на вулицях і в офісах, штрафувати і
садити в тюрму за використання російської мови?

Не давати можливості зробити кар’єру російськомовним, виганяти з роботи
за це і всіляко осуджувати російську?

Складається враження, що саме так хочуть подати «українізацію» її
противники – справді, якщо вона ТАКА – не залишається нічого іншого, як
з нею боротися. Якщо поглянути в історію – таке вже було.

«Українська» історія описує цей процес як «русифікацію»: саме такі
методи були застосовувані Російською імперією, а потім і СРСР щодо
національної спільноти українців.

Що ж можна зробити у такій ситуації? Здається, що тут була б корисною
політика «українення» (на стратегічному рівні) – визначити окрему
«українськокультурну» політику щодо п’яти основних груп українців:

Перша. Етнічні українці, котрі спілкуються українською мовою: створити
повноцінну сферу культурного життя; зняти постколоніальний дисбаланс;
дати можливість до створення українського міста і модерного сектору
культури.

Друга. Етнічні українці, котрі спілкуються російською: дати можливість
вивчити українську мову і долучитися до модерного українського життя;

Третя. Етнічні росіяни: здійснити політику «позитивної дискримінації»,
внаслідок якої частка російського зменшиться (себто з позиції гегемона
ця спільнота перейде в позицію етнічної меншини), не заважати і надалі
ефективно існувати у власній культурній сфері.

Четверта. Інші етнічні меншини: також дати їм можливість вільно
розвивати свої культури, надати можливість вивчити українську мову;

П’ята. «Радянські» люди: дати можливість обрати для себе певну
ідентичність, і також залучитися до вивчення української мови.

Зауваження

Російська мова, на жаль, була засобом імперського впливу на українських
громадян – і вина в цій історичній несправедливості лежить на
російському імперіалізмі. Саме тому вона і виконує таку незавидну
постколоніальну роль.

Вивчити нову мову не означає забути старі; вивчити українську не означає
автоматично позбутися російської мови.

Можливість не означає примус; проте у певних сферах (наприклад, державне
управління чи судочинство) необхідно буде застосувати регулювання, яке
відповідає українським інтересам.

Як практично можна добитися таких результатів? А хоча б із встановленням
реальної половини українського в надзрусифікованих сферах – мінімум
половина кінофільмів повинна бути дубльована українською, мінімум
половина програм і фільмів на телебаченні повинна бути українською за
звуком (а не за субтитром); мінімум половина тиражу всіх газет, журналів
і книжок повинна виходити українською.

За інших умов необхідно перестати займатися популізмом на тему «захист
російської мови» і означити пропозицію одержавленої двомовності більш
чітко, по суті: захист російської мовної гегемонії на українській
території і недопуск українського «реваншу».

А це – слова не з Європейської хартії про права меншин, а банальні тези
із запасів імперського російського дискурсу.

Момент, коли україномовний українець зможе почувати себе не національною
меншиною у власній державі, стане моментом повноцінної культурної
свободи також і інших націй.

Якщо ввести «другу державну» чи нічого не змінити – українська мова
стане навіть не другою – третьою (після англійської) державною мовою.
Дайош?

Похожие записи