Реферат на тему:

Проблеми світоглядної еволюції Наталі Лівицької-Холодної

Майк Йогансен у праці “Як будується оповідання” писав: “Лірика – це так
би мовити, інтимний стосунок поміж автором і читачем – я би сказав щось
на штиб фізичної любові, вимагає тільки темпераментної індивідуальності
з боку автора. Лірика – то найсексуальніша частина літератури, суто
інтелектуальний багаж автора тут великої ролі не відограє” [5, с. 29].
Ці рядки, хай навіть з легким іронічним підтекстом, у своїй суті
відображали один із поглядів на поцінування поезії взагалі і еротичної
зокрема. Неповторний за силою почуттів, досконалий за поетичною технікою
і глибокий за інтелектуальним наповненням світ поезії Н.
Лівицької-Холодної доводить цілком протилежне.

Творча особистість авторки формувалася в період “зрілого модернізму”, що
склався ще в 10-ті роки XX століття. Саме тоді, за словами Д. Наливайка,
відбулося “зняття романтичної “поетики контрасту”, що базувалася на
автетичному світобаченні, й перехід до модерністської “поетики синтезу”,
присутності буття сучасного в його складності й розмаїтості…” [12, с.
45]. Ці переломні моменти не оминули й творчості Н. Лівицької-Холодної.
Відразу зазначимо й інше: суперечливий і неоднозначний характер
творчості поетки визрівав знову таки у таку ж суперечливу епоху:
“Індивідуальна психологія, зміщення крайностей, амбівалентне хитання між
обов’язком і зрадою, життям і смертю, любов’ю й експериментом, еротикою
й молитвою, чуттєві сугестивні синтези образів і відчуттів, …
рухливість і динамічність переживань. трансцедування “я” за межі
буденного, реального, раціонально омовленого творили ту примхливу й
прекрасну палітру олітературненого життя, яку розгортав… український
модернізм” [3, с. 281]. Отже, еротична поезія Н. Лівицької-Холодної –
явище закономірне, невипадкове, народжене модерністичною дійсністю, коли
переоцінка реальностей актуалізує такі теми, як магічний зв’язок
модерного суб’єкта і космосу, життя і смерті, самотності і вічності,
неологізованої еротики.

Від ранньої поезії (репрезентованої збіркою еротичних віршів “Вогонь і
попіл” і збіркою поезій патріотичних “Сім струн”) до лірики зрілої
(збірки “На грані”, “Перекотиполе”, “Остання дія”) прослідковується
складний та інтенсивний шлях еволюції світовідчуття ліричної героїні Н.
Лівицької-Холодної. Це прямування від еротично-віталістичної повноти
“я”-переживання молодості до цілком нового переживання реальності
почуття любові у просторі власної викиненості, самотньої старості – коли
є потреба по-філософськи глянути на прожите життя. Власне, еротичні
вірші Н. Лівицької-Холодної – це своєрідний спосіб буття, поступове
буття-перетворення матеріально-фізичної енергетики в духовну.
Унікальність творчого феномену авторки насамперед в тому, що вперше не
лише в національній літературі, але й у світовій поетеса художньо
осмислює інтимно-еротичний світ жінки протягом трохи не століття
(народилася Н. Лівицька-Холодна у 1902 році, досі живе у Торонто;
останні листи до автора статті датовані 1998 роком).

З’явившись у 1934 році у Варшаві, збірка “Вогонь і попіл” одразу
привернула увагу критиків своєю неординарністю і свіжістю. По-різному
зреагували (відповідно до власних аксіологічних засад) на її появу
літературознавці М. Рудницький, С. Гординський, М. Гнатишак, Г.
Костельник. Будучи вихованкою т. зв. Празької школи української поезії,
Н. Лівицька-Холодна зуміла створити індивідуальний стиль. Її поетичний
шлях не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційними, ні з
модерними напрямами, він часто наближається, навіть перетинається то з
одним, то і іншим – щоб опісля знову відійти й існувати окремо. Про свої
поезії сама авторка каже: “Вірші в мене взагалі виходили завжди так
якось… спонтанно… Ніколи не було якоїсь спеціальної спонуки… З
теперішньої перспективи бачу…, що це цикл жінки, яка починає з
подружжя, потім приходить велике закохання, розчарування, відтак апатія,
сум, і, врешті, поворот до себе” [16, с. 13].

У ранній збірці “Вогонь і попіл” найбільш об’ємно представлений
еротичний мотив:

Будеш завжди цю ніч пам ‘ятати,

Не забудеш, о ні, моїх вуст,

І цвістимуть, цвістимуть шарлати

В твоїм серці вогнями спокус [9, с. 72].

У контексті тогочасного літературного процесу не тільки діаспори, але й
материкової України її можна безперечно вважати свіжим “вибухом”
художньо оформлених вражень і новим відрухом поетичного бачення, не
скованого рамками недоцільно встановлених обмежень.

Особливо показовим у цьому сенсі видається розділ “Червоне і чорне”.
Яскравою ознакою стильової манери поетеси є позиція акцентованого “я”,
де сконцентровано енергію ліричного спалаху, емоційного виверження; і ця
позиція розкривається через маску “вампа” – явище, за словами Б.
Рубчака, що бере свій початок у міфології, готиці та бароко і
продовжується в декадансі [13, с. 19]. На світоглядному рівні Н.
Лівицька-Холодна намагається замість зовнішньої реальності почуття
представити його присутність і дійсність у суб’єктивній душі, в досвіді
серця і в рефлексії уяви, а тим самим представити зміст і діяльність
самого внутрішнього життя.

Кохання у циклі “Червоне і чорне” демонічне, жорстоке, іноді навіть з
наркотичними ефектами. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної – це,
безумовно, складна психічна структура з багатою фантазією, з тонкою, але
бурхливою мінливістю настроїв. Авторка часто апелює до образу “вогню”.
Власне, вона намагається поетично представити внутрішній вогонь (вогонь
у якості психологічній). Досліджуючи психокомплекс і його прояви на
особистісному рівні, видатний французький філософ Гастон Башляр у
розвідці “Психоаналіз вогню” твердить: “Коли почуття досягає найвищого
прояву і перетворюється у пристрасть, що виражає себе через метафізику
вогню, можна не сумніватись, що воно стає осередком суперечностей. Від
цієї діалектики нікуди не втечеш і, розуміючи, що гориш, ти цим самим
охолоджуєш полум’я, усвідомлюючи силу почуття, ти вже її ослаблюєш.
Потрібно бути силою, не відаючи про те! Така сумна закономірність людини
діючої” [1, с. 167]. Тонке спостереження Башляра допомагає утвердитися в
думці, що вогонь є не просто метафорою, цей образ у творчості Н.
Лівицької-Холодної органічний, субстанційний, його поява зумовлена
відповідним авторським світовідчуттям:

Так кличуть очі ваші чорні…

І відповідь моя проста:

Розпалені в пекельнім горні,

Горять, горять мої уста [9, с. 79].

Моральна перевтома ліричної героїні компенсується фізичною напругою.
Еруптивно відтворена колись реальність (“Ви з дальніх меж таємна з’ява,
ви втілення терпких спокус”) кличе на “стежку згуби”. А кожен наступний
вірш у збірці відтворює не лише моментальний спалах почуття, але й є
сходинкою до осмислення складних стосунків між коханцями, відносин, що
не застиглі, а змінюються, набуваючи неповторних психологічних
відтінків. Експресивна манера письма (традиція Ш. Бодлера) з чітко
вираженою ознакою еротизму подиктована, очевидно, винятково гострим
авторським відчуттям світу свого “я”. Властиво, що й явище синтезу
мистецтв, яке присутнє у поезіях, вдало ілюструє світоглядну позицію Н.
Лівицької-Холодної. У поетеси колір стає самостійним висловом експресії,
він виступає як творчий мотив для оголення невидимого світу (зокрема,
внутрішнього “я” ліричної героїні) від його позірної поверхні:

Так, пурпура і чернь контрастом.

Все, що збуджує пристрасть – шал.

Хай уп ‘ється жорстоким щастям,

Хай згорить іще раз душа [9, с. 80].

Динамічним виявом активності ліричної героїні є експресія – точна
калькуляція ефекту (різке протиставлення “пурпура й чернь” показує межу,
яка розколює світ на два полюси, взаємно недосяжні і водночас атомарно
близькі). Ці два полюси символізують два почуттєві стани – її і його.
Образ її нюансований новою кольоровою імпресією – “пурпура”; у його
образі домінує “чернь”. Таке нюансування дозволяє поетці відтворити
множинність відчуттів: певний ситуативний настрій і, водночас, загальну
емоційну атмосферу. Типове для поезії Н. Лівицької-Холодної (а зрештою і
для її світовідчуття) поєднання любові і ненависті доведене тут до
вершини. Душа – домінантна категорія, через яку розкривається найширший
діапазон людських почуттів, проектуються потенційні катарсисні процеси.
Метафори творять експресію ритму та руху, а оксюморон “жорстоке щастя”
виступає несподіваним втіленням причини поетесиного конфлікту.

Н. Лівицька-Холодна намагалася поглибити спроби “молодомузівців”
психологізацією почуттів ліричної героїні [15, с. 243-244]. Серед поетів
“Молодої Музи” найширше еротичні мотиви представлені у творчості В.
Пачовського. Уже його збірка “Розсипані перли” демонструє прикметну для
поетичного почерку Пачовського рису, що зрідні Бодлерівській, – боротьбу
з жінкою. У поезіях збірки “На стоці гір” присутня домішка такого
характеру, що позбавляє еротику її висоти і небуденності. Зрештою, любов
для поета лише статевий інстинкт, Пачовський фактично позбавив жінку її
гідності, “признав в любові тільки саме задоволення пристрасті [4, с.
49]. У поезіях П. Карманського важко віднайти еротику. У нього лише
натяк на неї, як, скажімо, у вірші “Ерос”. Тут любов радше декларативна,
не просякнута особистим переживанням (“Еросе, славний поміж богами, Ти,
що змінюєш землю на рай!” [11, с. 139]), навіть позбавлена якостей
інтелектуальної й еротичної емоційної потреби. У Н. Лівицької-Холодної
еротика – зовсім іншого гатунку, без порнографічного примітивізму, як у
Пачовського; вона несе в собі досить зриме психологічне навантаження,
відверта, вдало естетизована, без нашарування декларативності, як у
Карманського. Навіть тоді, коли лірична героїня гіпнотичною силою
зваблює чоловіків, коли її кохання жорстоке і буремно-афективне, поетка
у передачі відчуттів обмежується певними морально-етичними рамками, за
якими й приховується граційна і філогранно-витончена еротика.

Апофеозом експресивного звучання є поезія “Степова казка” із циклу
“Червоне і чорне” (що у збірці “Вогонь і попіл”). Повсякчасно
наелектризована болями і тривогами атмосфера внутрішнього життя авторки,
спровокована зрадою, виливається в образах, близьких до сюрреалістичних.
Своєрідним тлом, на якому будується ліричний сюжет, виступає український
степ. Форма вираження – сон. Мотив сну має тут сенс матеріалізації
підсвідомого. Франко щодо цього писав: “Те, що на ділі є один момент або
якийсь стан, сонна фантазія уявляє як рух, як цілий процес” [18, с.
73-74].

Сниться степ, український степ,

Чвал коня і наїзник дикий,

За плечима вогонь росте.

За плечима зойки і крики.

І криваві маски облич,

І палючого диму хмари…

І я знаю, що в темну ніч

Поцілує мене татарин [9, с. 81]

«Татарська” кров творить “безглузду казку”, а очі віддзеркалюють минуле,
котре набувало під пером поетеси експресіоністичного забарвлення.
Лірична героїня уявляє свого коханця хижаком з незмінним прагненням
гріха. “Первісність пристрасті, – каже І. Коровицький, – загострена до
прагнення, щоб її коханець був ґвалтівник, татарин, що упіймав її на
аркан, волочив за коси у ніч. Щоб відчув у ній сотниківну в червонім
намисті, щоб його дурманили її білі зуби” [6, с. 37]. Авторка демонструє
поліваріантність поетичного мислення, накопичення гнучких асоціацій.
Солодкий хміль спокуси посилюється чорним мороком ненависті:

І я знаю, що буде біль,

І що буде образа й сором,

І спокуси солодкий хміль,

І ненависти чорний морок [9, с. 81].

Мотив стихійності українського степу давав змогу Н. Лівицькій-Холодній
уможливити напружені, не обмежені ніякими апріорними схемами шукання
повнішого самовираження. Центральний – образ степу, усі інші – похідні
від нього. У поетки реальна історична подія перетворюється у міф.
Звичайно, не йдеться тут про якісь історіософські мотиви, як, наприклад,
у Є. Маланюка. Він міфологізацію історичного тла використовує виключно
для творення концепції побудови держави із виведенням синтези
історичного буття України; воно допомагає відтворити історичний образ
його “Еллади Степової” у поетичній формі. Н. Лівицька-Холодна перетворює
історичні події у міф з метою відображення кардіограми еротичних
прагнень. Світоглядно авторка стоїть на позиції констатування еротичної
афектації, коли фізична і логосна енергія зв’язку в коханні існують
разом, доповнюючи одна одну. Кохання в результаті такої афектації
переходить у ненависть, гублячи разом з тим свій первісний зміст:

Буде кров на моїх устах,

Буде розпач п’янкий, безсилий,

І як хижий могутній птах,

Розгортатиме пристрасть крила.

Пристрасть перетворює любов у жорстоку і криваву оргію. Твориться
жахлива картина ночі: гострі татарські очі всміхаються у пітьмі,
поцілунок бентежить пам’ять, ненависть, як змора, пропалює душу.
Спостерігається різке розчеплення усталених смислових зв’язків,
використання сновійних дивоглядів на межі кошмару:

Пам’ятаєте?–Ніч… Огні

Блискавиць, як промінні стріли.

Ваші очі мертві, страшні

Я устами навік закрила.

Хворобливо-екстатичне переживання близькості, порушення потягів та
імпульсів здійснює вплив на психіку ліричної героїні. Спочатку,
очевидно, було бурхливе любовне переживання, яке завершується у
візіонерському і навіть підпорядковане йому. Це переживання не
узгоджувалося з певними моральними категоріями і стало спонукою до
творення візії. За Юнгом: “… любовне переживання має такі моральні або
естетичні властивості, що ані з особистістю як чимось цілим чи принаймі
з фікцією свідомості воно сумісним бути не може, чому і “я” це
переживання намагається витіснити… Для цього змобілізований увесь
арсенал патологічної фантазії. І оскільки це намагання – незадовільна
спроба підміни, то воно повинне бути повторене у майже безмежному ряді
форм (in beinahe endlosen Gestaltungsreihen)…” [19, с. 98]. Такою
формою для Н. Лівицької-Холодної став образ дикого степу часів
монголо-татар (як своєрідна презентація світоглядних пріоритетів
авторки). Дика сексуальна оргія відбувається вночі. Ліричний герой у
поетичних візіях асоціюється з татарином. Героїні стає видимою
подвійність людської натури, на яку діють дві протиставлені сили: любов
як життя і любов як шлях до смерті. Вони у поезії взаємопов’язані.
Спрощено кажучи, Ерос є потягом до життя, творення, кохання і
сексуального вдоволення. З іншого боку, Ерос – боротьба, що веде до
смерті, знищення, породжує агресію і тим самим переходить у Танатос. Н.
Лівицька-Холодна навіть робить спробу еротизації Танатоса, що було одним
із привілеїв сюрреалістів. Кохання у неї стає символом ненависті і
смерті.

a

?обто виявити в еротичному пориванні перше визначення особистості” [20,
с. 7]. Властиво, оте “перше визначення особистості” в Лівицької-Холодної
вже окреслене і становить умовно перший етап світоглядної еволюції. Це
певний візіонерсько-еротичний пласт апології “я”, що виходить з
екстравертної настанови. Наступний закономірний і не менш цікавий етап
еволюції світогляду авторки – філософсько-психологічний.

Буття віддаляється. Лірична героїня вдивляється у минуле, боячись
згубити зв’язок із закріпленим в ілюзії світом. Пережите колись (в
молодості) стає приводом для рефлексій. Цю думку підтверджує поява
пізніших збірок “На грані”, “Перекотиполе”, “Остання дія”. Зрілий період
творчості Н. Лівицької-Холодної засновується на інтровертній настанові.
Авторка робить спробу подолати біль, осягнути катарсис шляхом
осмислення. Усі її пізні збірки – то своєрідне повторення еротичного
мотиву, висловленого, однак, в іншому життєво-часовому проміжку, нове
його осмислення і визначення. Збірка “Вогонь і попіл” продемонструвала
загострене суб’єктивне світобачення через гіпертрофоване авторське “я”
(виразно еротичного скерування!), і це утверджувало абсолютно нові
можливості поетичного слова і спромоги автора-психолога.

Зрілий період творчості Н. Лівицької-Холодної – це філософія становлення
духовного та інтелектуального світу особистості як основи її
самоствердження. І. Фізер у статті “Старі й нові поезії Наталі
Лівицької-Холодної” наголошує на метафізичному підтексті лірики поетеси.
Він констатує, що у її “старих” поезіях естетика передує метафізиці, а в
“нових” – навпаки [17, с. 358]. Дослідник зводить творчість авторки
радше в бік загальнофілософський, символізований поетичними роздумами, з
одного боку, над існуванням трансцендентальної дійсності, а з іншого –
над кінцем людського життя.

Щастя молодості, з її егоцентричністю – як дар долі, миттєвість. Зріла ж
любов являє собою органічний сплав чуттєвого потягу і потреби в
людському теплі, близькості з іншою людиною. У ранніх поезіях Н.
Лівицької-Холодної ліричний герой конкретизований. Прототипом його є
поетесин чоловік або хтось інший з її оточення: хто саме – можемо лише
здогадуватись. До речі, у Є. Маланюка є декілька віршів з присвятою Н.
Лівицькій-Холодній. Т. Салига, детально опрацювавши в американських
архівах листування Є. Маланюка до Н. Лівицької-Холодної, висловлює
цікаві міркування щодо стосунків цих двох поетів [14, с. 158-168]. Так,
дослідник зазначає, що до появи присвят Зої Равич і Богумилі Савицькій
Є. Маланюк написав ще дві присвяти Н. Лівицькій, в яку був закоханий.
Вона ж не відповідала йому взаємністю. Через багато років, у глибокій
старості Наталя Лівицька скаже: “… Він був страшенно закоханий, але я
нічого до нього не почувала… Він, передусім, був старший за мене, був
уже знаний поет, а для мене поет – це була якась вища істота. Ми з ним
були дуже близькі…” [2, с. 10].

Зауважимо ще й іншу поетесину думку, висловлену в листах до сучасного
літературного критика Л. Куценка: “Вихована матірю-пуританкою, я була
досить довго дуже наївною в любовних справах, і зо мною часто траплялись
непорозуміння. Так і тоді (під час спілкування з Є. Маланюком – О. Л.)
мені довелось якийсь час страждати його (Є. Маланюка – О. Л.)
стражданнями” [7, с. 30]. Можливо, що й постать Є. Маланюка згодом стала
одним із прототипів ліричного героя у щирій сповіді авторки. У пізніших
творах поетки герой еротичного роману як такий існує позатекстуально,
хоча його присутність завжди відчутна: він як об’єкт кохання, частина
роздумів, спогадів.

Як справжній творець, Н. Лівицька-Холодна володіє винятково гострою і
проникливою інтуїцією – художньо-почуттєвою, й інтелектуальною. Вона
вміє схоплювати в роз’єднанні окремих подій неперервну нитку життя, а
кажучи про мить, завважувати плин вічності. У збірці “На грані”
провідним і є оцей мотив багатогранного зв’язку явища найбуденнішого із
закономірностями руху вічного, непереможного.

Боже, великий. Ти,

що створив моря, океани…

…………………………………………….

Покажи мені стежки,

якими ще ходять люди,

Бо навколо вовки, вовки…

виття їх серце студить [9, с. 122].

Проте і надалі єдиним виміром життя для Н. Лівицької-Холодної було і
залишається кохання, але вже не амбіційно представлене, а ретельно
осмислене. Муж і коханець, що був головним співрозмовником у збірці
“Вогонь і попіл”, в наступних збірках зринає в образі янгола, який
“стояв за мною край дороги і поруч мене тихо йшов”. Він одночасно є і
збудливою згадкою про минулі любовні втіхи:

Спинились на молитву сосни,

І мідний місяця таріль

пролився вниз напоєм млосним

і в серце влив екстази хміль [9, с. 127-128].

Припускаємося думки, що в поезії “Розмова з янголом” поетка говорить не
так про “екстазу” еротичну, як про містичну: атомарно близько стоять у
неї поняття смерті і любові.

Пророче сходяться в душі героїні “два янголи”. Одного з них читач уже
розсекретив – це відгомін колишньої пристрасті, очевидний замінник
об’єкта любовних історій, своєрідна абстракція, здатна так
“заземлитися”, що кличе до життя конкретний образ, котрий колись був, а
може, ще й є. А другий – чи не той це “чорний янгол”, який з’явиться у
наступних поезіях збірки “Перекотиполе” і від якого сахатиметься чутлива
жіноча душа?

У символічній лінії “життя – смерть” коханню відводиться особливе місце
– над життям і над смертю – у межах позачасу і позапростору. Нині
лірична героїня Н. Лівицької-Холодної – дійова особа в театрі
космічному, “йде крізь морок світових глибин”, їй відкриті “любови
ненаситної скарби”. Широта і масштабність мислення дозволяють говорити
про природну, ненадуману філософічність поезії, навіть коли мова йде про
цілком буденні явища (“Руки мені поклади на стомлені плечі любовно…”):

І не буде образ, ні сліз терпких,

тільки ясність і ніжність прозора,

і не буде ненависть і гріх

поміж нами докором [9, с. 144].

Б. Рубчак зазначав: “Від неймовірно разючих, іноді брутальних образів
фізіологічних змін у тілі, що колись були принадою молодої коханки, до
образів найтонших відтінків старіючої людини – прихід старості,
перевтілений у словах з крайньою, майже нестерпною послідовністю” [13,
с. 51].

Помітна і мінливість мотивів, настроїв зумовлена зміною світобачення
авторки. Поглиблюється суть власного емпіричного “я” з усіма його
субтильними якостями. Поетеса веде розмову з Богом. У зрілому віці
вартісність існування визначається мотивами, що лежать поза його межами.
Кінець часовості і просторовості, що приходить зі смертю, страшний.
Лірична героїня благально промовляє:

О Господи, так мало часу!

так мало вже… Тривога все росте.

Вже ніч останній промінь згасить

і в пітьмі втопить сонце золоте.

І ось, перед страшним порогом,

так хочеться повірити в любов,

повірить в милосерда Бога

і спертися на вірність друга знов [9, с. 144].

Стирається грань між земним і вічним. Інтимний світ поезії Н.
Лівицької-Холодної включений у систему Вічності: кохання не закінчується
зі смертю, Танатос не перемагає Ероса. На етапі пізньої творчості
авторки поняття “еросу” набуває значення космічної спонукальної сили
духовного сходження (позбавляючись при цьому нюансів індивідуальної
еротики).

У певному сенсі еволюція світогляду Н. Лівицької-Холодної зумовлена
невизначеним за тривалістю перебуванням у стані самотності – це той
етап, який формує філософію пізнання ліричною героїнею свого духу.
Поетеса скеровує мікросвіт своєї героїні до субстанційного, до
всезагального. При цьому самотність для авторки іноді постає простою
необхідністю, навіть перемогою. Такий підхід дає змогу рефлексивно
висвічувати нові життєві значимості, зумовлює проростання духу
самотворення авторської особистості, унаочнює процес самопоглиблення
творчого “я” (наприклад, поезія “Перекотиполе”):

…самотність – це безмежність, це воля,

це поклик безсмертя, не забуття,

це – шлях перекотиполя

через незбагненність життя [9, с. 149]

Здобуто перемогу над дріб’язковістю буденщини. Ліричну героїню хвилюють
значеннєві можливості власного персоналізованого виміру, вписаного в
нерозривне поле духовного зв’язку людини з усім світом. Вона шукає
невловиму межу, що пролягає між часом теперішнім і минулим. Світоглядно
авторка віднайшла для себе місце в просторі і часі, створивши особливе
середовище – ізоляцію від оточення – і поринувши у життя своєї душі: “І
так добре мені в самоті: / самота – то гордість духа. / Це нічого, що
очі вже не ті / і що вже ні батька, ні друга” (“Вечори”).

У переважній більшості поезій зрілого періоду творчості світовідчуття
самотньої жінки грунтується все ж на болісних моментах з напластуванням
трагізму. Безпосередня емоційна криза зумовлює нервові сплетіння
психоаналітичного письма:

Тиша докучливо бринить.

Обплітає павутинням і цвіллю.

І здається – ще тільки мить –

І роззявиться паща божевілля [9, с. 161]

Безжально вивернуті назовні душевні боріння ліричної героїні. Поетка
лапідарно, відверто викладає думки, заглиблюючись у приховані нетрі
емоційно-психологічних пластів власної екзистенції. Фінал зображення
душевних переживань доведений тут до катарсису: перманентною ознакою
самотності стають божевільні видіння. Отже, переживання молодості з
переважанням в них розхристаного, неприборканого еmоtіо видозмінились у
рефлексії філософсько-психологічного характеру. За словами Т. Салиги,
“поетеса шукає оцінок свого життя, намагається збагнути сенс людського
“битія” у вимірі далеко глибшому за чисто існування, роздумує над
наближенням власної смерті, яку хоче зустріти не марнотратством днів”
[15, с. 251]. Лірична героїня усвідомила незворотність етапу старості,
“коли руйнується сама світобудова, в центрі якої стояв ідеал. Зріла
поетка досягає глибини поєднання всезагального філософського й
унікального особистого начал в поетичній натурі, виводячи щоразу на
передній план домінуючий трагізм світосприймання і, відповідно,
світовідтворення. Процитую унікальні поетичні рядки, які досі ніде не
були надруковані. Авторка цієї статті отримала їх безпосередньо від
Наталі Лівицької-Холодної. Датовані вони 23. 01. 1998 р. Нині 98-річна
поетеса – до болю самотня у своєму нічим не захищеному світі:

Я вмираю і зі мною

Тінь життя мого горбата.

День і ніч обценьки ката

Душу рвуть журбою.

День і ніч думки, як оси

Не дають спочити.

А надворі виє вітер

І голосить осінь (Торонто) [8].

Поетично представлена людська саморуїна. Відчуття смерті невідступне. Це
вже й не просто відчуття, а реальний процес фізичного згасання – “я
вмираю…”. Сумно і моторошно. “Не добре жити так довго. Всі мої друзі
вже повмирали” [7, с. 35] – скаже поетка. Біль самоти єднається з
тягарем накопичених літ, “не даючи спочити”. Візіюється містично-духовна
ірреальність.

Авторська концепція життя виявляється у світоглядних пошуках, спромогах
пізнати сутнісні регістри свого мікрокосму – душі. Провадячи свою
героїню крізь різноманітні життєві ситуації, поетка змальовує її як
людину, що заглиблена у самоаналіз, постійне дошукування в собі
болісно-трагічних відчуттів, навіть культивування їх.

Роздумуючи свого часу над творчістю Ю. Липи, Н. Лівицька-Холодна з-поміж
усіх його поезій вибере одну, в якій є такі рядки: “Час біжить, як вовк
утікає. Він біжить безупинно кульгавий…” Вибір символічний: “Я тоді не
розуміла глибокого значення цих слів, а тепер, на схилі віку, так
глибоко й гірко відчуваю їхній трагізм” [10, с. 49] – говорить поетка.
Для ліричної героїні “час біжить”, спричинюючи болісну рефлексію:

Мабуть, мозок склероза з’їла,

Фабрика здерла останній глузд,

Викрутила з тіла всі жили,

Як електричний мотуз.

І не знаю вже, чи жива я,

Чи може й ці вірші – смерть думок [9, с. 160]

Сенс життя втрачений. Самотність – незмінна константа буття,
символізована неможливістю досягти рівноваги. Для світогляду авторки
характерна така антиномія: гармонія світу, прийнятна для відстороненого
від буденного життя трансцендентного осмислення, і сумнівність або
неможливість його з точки зору мізерної людської екзистенції. І сьогодні
свій погляд поетеса скеровує у Вічність, до Бога. Відбувається процес
абсолютного усвідомлення причетності окремішнього екзистенційного буття
до неземного виміру, процес визрівання до екстазу взаємозлиття з
Божественним:

О дай припасти до зболілих стіп Твоїх.

Дай знати, що Ти тут, в міських пекельних норах,

І хай Твоєї крови крапля змиє гріх

Моєї малодухости і непокори [9, с. 141]

У щирій і живій вірі поетка вбачає новий вимір мислення і духовного
гнозису, що не лише відкриває шлях до Творця, а й є тією незбагненною
творчою силою, яка веде до цілковитого перетворення людського єства, до
нового духовного бачення. Це і є шлях до людської справжності, шлях до
самого себе. Це шлях від “шокуючої” еротичної афектації до об’ємної
філософської рефлексії в просторі обсервації психологічної
проблематичності я-буття.

Нині поетесі – 98 літ. Вона живе в старечому притулку (у Торонто) своїм
болем, своєю мукою. Її життя – то складна філософія стосунків: з коханою
людиною, з собою, з Богом і з світом взагалі. Тепер – це філософія
тривання, наближення до смерті: “А я вже руїна…” [8] – написала Наталя
Лівицька-Холодна в одному з останніх листів до автора цієї статті.

Література

Башляр Г. Психоанализ огня. М., 1993.

Бойчук Б. Розмова з Наталею Лівицькою-Холодною // Сучасність. 1985. Ч.
3.

Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурс раннього українського модернізму.
Львів, 1997.

Євшан М. Під прапором мистецтва. Літературно-критичні статті. К., 1910.

Йогансен М. Як будується оповідання. Харків, 1928.

Коровицький І. Червоне і чорне // Сучасність. 1980. Ч. 5 (233).

Куценко Л. З епістолярію Наталі Лівицької-Холодної // Вежа. 1997. № 8-9.

Лист Наталі Лівицької-Холодної до автора статті від 23. 01. 1998 .

Лівицька-Холодна Н. Поезії старі й нові. Нью-Йорк, 1986.

Лівицька-Холодна Н. Юрій Липа. якого я знала // Сучасність. 1987. № 1.

Молода Муза. Антологія західноукраїнської поезії початку XX століття.
К., 1989.

Наливайко Д. Про співвідношення “декадансу”, “модернізму”,
“авангардизму” // Слово і час. 1997. № 11-12.

Рубчак Б. Серце надвоє роздерте // Лівицька-Холодна Н. Поезії старі й
нові. Нью-Йорк, 1986.

Салига Т. Поет Степової Еллади // Салига Т. Імператив. Львів, 1997.

Салига Т. Сяйво далекого вогню // Салига Т. Продовження. Львів, 1991.

Сучасність. 1985. № 3.

Фізер І. Старі й нові поезії Н. Лівицької-Холодної // Віднова (США).
1987. № 6-7.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. тв. у 50 т
. К., 1981. Т. 31.

Юнг К. Психологія та поезія // Антологія світової літературно-критичної
думки XX століття. Львів, 1996.

Яннарас X. Варіації на тему Пісні пісень.К., 1999.

Похожие записи