Реферат на тему:

Проблеми принципів навчання материнської мови через призму ноосферної
освіти

Бережи своє рідне, бережи, щоб не винародитися,

Щоб не забути народу, з якого ти вийшов,

Бережіть свою віру, звичаї, свою мову,

І тим збережете національну істоту свою

Іван Огієнко (митрополит Іларіон)

Нині мовна освіта перебуває у пошуках нових шляхів ефективного навчання
школярів загальноосвітніх шкіл, коледжів, гімназій та ліцеїв. Дедалі
частіше можна почути про нагальну потребу визначити шляхи виходу з
кризи. У зв’язку з цим потребують кардинальних змін наукові розробки з
методики викладання української мови, які протягом багатьох років
доведені до кризового стану.

Етноцид, безперервні репресії проти національно свідомих українців,
руйнування рідної школи, національної системи виховання згубно відбились
на духовно-національному житті нашого народу, освіті, науці, в тому
числі й на методиці викладання української мови, яка навмисне була
позбавлена можливостей аби належно розгорнути свій самобутній
науковотворчий потенціал.

Утопічною є думка, що досить забезпечити матеріальний добробут народу, і
всі інші проблеми вирішаться самі собою. Поліпшення матеріального стану
без удосконалення духовної сфери життя нації небезпечне.

Концепція мовної освіти 12-річної школи, діюча навчальна програма,
розроблені лабораторією навчання української мови Інституту педагогіки
АПН України, у цьому відношенні мають новаторський, ноосферний підхід, і
покликані одухотворити процес пізнання, формування духовного Розуму,
очищення ноосфери від результатів діяльності нашого розуму, наповненого
різними знаннями, який завів людство в глухий кут.

Концепція передбачає «на основі використання етнопедагогічного та
сучасного вітчизняного й зарубіжного досвіду навчання мови — рідної й
нерідної, з урахуванням необхідності невідкладного розв’язання проблем
відродження і забезпечення функціонування української мови на всьому
терені України в усіх сферах суспільного життя, виконання соціального
замовлення на формування національно свідомої, активної, духовно багатої
мовної особистості» [3; 59].

Відомо, що українська мова, так само як і її методика, змушена була
плентатися як пасербиця за мовою привілейованою, внаслідок чого втратила
свій народний, національний ґрунт і колорит, духовне обличчя, стала
безликою, збаламученою та збайдужнілою, сфера вживання катастрофічно
звужувалась, а грамотність учнів невпинно падала. Тому Концепція мовної
освіти 12-річної школи передбачає реалізацію ряду заходів, щоб
українська мова посіла таку саму позицію, яку займають державні мови в
інших країнах світу, зокрема бути складником «різнобічної державної
програми, яка охоплювала б і економічні важелі підтримки державної мови
через надання пільг україномовним засобам масової інформації та
книгодрукуванню, погляд за безумовним додержанням 10-ї статті
Конституції України в усіх сферах суспільного життя держави, через
різнобічну пропаганду української національної культури та культур
національних меншин України засобами телебачення і радіо, і урядову
співпрацю з церквами, які прихильно ставляться до відродження
національної ідеї в умах і серцях співгромадян…» [3; 59]. Існує
закономірність, згідно з якою в часи, коли в суспільстві панує хаос і
невизначеність, розгубленість і невпевненість, знаходяться «кермачі»,
які проголошують себе здатними вказати «єдино правильний шлях до
світлого майбутнього».

На жаль, не зважаючи на те, що ми постійно пишаємося рівнем свого
розумового розвитку, не слід вперто вбачати перспективи своєї еволюції
завдяки віри у псевдо релігію, секти, братства. Адже вони невимірно
далекі від суто духовного життя, від справжнього релігійного виховання.
Скільки років минуло, як ми стали християнами, а все ще сперечаємось,
вагаємось, не віримо, зневажаємо. Називаємося християнами, а живемо
безбожним життям, без любові в серці, і тим заплямовуємо Слово Правди.

Згадаймо рядки з відомого вірша Д. Білоуса:

Споконвіку було Слово,

Й було Слово в Бога.

Й було Богом Святе Слово, —

все постало з Нього…

Помагай же Слову, Боже,

із пітьмою в герці,

щоб жило, правдиве й гоже,

у людському серці.

Отож, найголовнішим сьогоднішнім завданням є «відродження й подальший
розвиток української мови на всьому терені України, формування мовної
особистості як гаранта збереження і подальшого розвитку національної
культури та державності» [3; 59].

Українська національна школа — це навчально-виховний заклад з
українською мовою навчання, діяльність якого ґрунтується на широкому
використанні культурних здобутків та історичних традицій українського
народу, нації й орієнтується на перспективу розвитку її духовного та
інтелектуального потенціалу. Найприроднішим для школярів є навчання і
виховання рідною (материнською) мовою в атмосфері культури рідного
народу. «Адже в кожного народу є своя особлива мета і свої особливі
засоби досягнення цієї мети» [6; 47]. Українська мова, етнопедагогіка,
народна методика навчання школярів перебувають у тісному взаємозв’язку.
Спільність полягає в тому, що їх творить, умножує, використовує та
оберігає народ. В українській етнопедагогіці українська мова виступає як
перший і найголовніший її педагогічний елемент. Отож, святий обов’язок
кожного свідомого українця — вчити, плекати, пильно доглядати рідну
мову.

Однак в умовах тоталітарного режиму було вчинено злочинний замах на
святую святих української нації — мову. З цією метою закривали
україномовні дитсадки, обмежували випуск українських книжок, газет,
журналів, підручників, витісняли українську мову із середньої та вищої
школи, державних установ, радіо, телебачення. Затоптувалась елементарна
людська порядність, відкидались народні чесноти, зухвало ігнорувались
норми християнської моралі.

Найгірше те, що облудні загальні постулати всупереч народній педагогіці
й здоровому глузду сліпо переносились на мовознавство й методику
української мови та шкільну практику. Нині Україна багата відданими
народові талановитими лінгвістами, ученими-методистами, освітніми
працівниками, які творять наукову українську методику. Українська мова,
зберігаючи свою незалежність, властиві тільки їй самобутні риси,
духовно-виражальне багатство, власну історію та всі інші домінантні
властивості, має незаперечне право на існування і розвиток цілком
самостійної методики викладання її в школі. На сьогоднішньому етапі
створюються нові навчальні програми, альтернативні й різноваріантні
підручники для вільного вибору, гідні високому покликанню рідної школи.

Необхідно створювати методику викладання української мови
альтернативного типу, вільну від будь-яких ідеологічних та політичних
впливів, побудовану на абсолютно нових методичних принципах, новому
мисленні. Під принципами розуміємо ті вихідні положення, які кладемо в
основу наукової розробки методики викладання української мови в школі.
Вони постали із норм християнської моралі, з живого словесного
спілкування нашого народу й народної практики прилучення дітей та молоді
до багатств рідної мови, розвиток загальнолюдських духовних цінностей
(доброти, милосердя, порядності, чесності, любові до людини, поваги до
старших, бережливого ставлення до краси природи, громадського майна
тощо).

Українська мова — це феноменальний витвір народу. В результаті цього в
основу її методики першим покладено принцип народності — репрезентації
української мови як геніального творення розуму, серця, почуттів, усіх
сфер багатогранної діяльності українців, берегині сім’ї, роду й
українського народу. Виконуючи цей принцип, прищеплюємо учням любов до
народного слова через широке використання всіх видів і жанрів
українського фольклору, Біблії, творів красного письменства, прилучення
до збирання скарбів народної мудрості.

H

gdqw¶

‚?‚uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiuuu

Принцип природовідповідності враховує багатогранну природу дитини,
природу мови в її фонетичному, лексично-змістовому, синтаксичному,
стилістичному, інтонаційному розмаїтті, а також широких соціальних,
економічних, політичних, науково-технічних, культурологічних, духовних
та інших суспільних виходах. Не менш важливе й навколишнє середовище
дитини, вміння спостерігати й передавати засобами рідної мови мальовничу
красу й велич природи України.

Завдяки принципу історизму в навчанні рідної мови школярі мають змогу
дізнатися про історію духовного життя нашого народу, цікаві відомості з
історії мови, історичної граматики, розвитку лінгвістики та ін.

Рідна (материнська) мова прилучає кожного школяра до навколишнього
матеріального й духовного світу, життя своєї родини, громади, етносу, що
виступає як процес етнічної соціалізації особистості та належить до
провідних принципів методики мови.

Під етнічною соціалізацією розуміємо процес становлення й розвитку особи
як суспільно-національного індивіда, утвердження її як особистості,
носія рідної мови, поступове включення її у мовне середовище,
освітньо-культурне життя та виробничу діяльність, як основну силу свого
народу, держави.

Цей принцип в методиці мови передбачає бажання українських дітей
старанно вчитися, оволодівати засобами мовлення, її національними
скарбами.

Дуже добре, що концепція мовної освіти включає культурологічний аспект.
Адже загальна культура нації вирішальною мірою залежить від культури її
мови. Рідна мова — це той важливий фактор збереження і творення
національної духовності й національної культури. Так, суть принципу
культуровідповідності полягає в неухильному забезпеченні високої
грамотності та культури усного та писемного мовлення учнів у всіх сферах
суспільного життя.

В загальному розумінні культура — це все позитивне, духовно щедре, що
зближує та об’єднує людей, одухотворює процес пізнання, оберігає людську
честь і совість. Тому святим обов’язком вчителя є: вчити учнів етики
спілкування, вибору влучних слів, чіткості, логічності, послідовності
викладу матеріалу; вчитель повинен вчити школярів виразно читати,
грамотно, охайно писати, спілкуватися у вузькому колі та виступати
публічно, володіти діалогічним та монологічним мовленням, бездоганно
складати ділові папери, вільно користуватися словниками, довідниками,
дбати про збагачення словникового запасу учнів етнокультурознавчою
лексикою. Не завадить на сучасному етапі вчити дітей основ українського
ораторського мистецтва, елементів риторики, поетики, прищеплювати любов
до всього духовного, тобто у своїй роботі використовувати тексти з Книги
Книг (заповіді Божі, молитви, символи віри і т. д.). Одним із важливих
принципів викладання української мови є принцип єдності, наступності та
спадкоємності поколінь, адже рідна мова передається з давніх-давен, від
старшого покоління молодшому, з молоком матері діти плекають та
успадковують милозвучну мову.

«Я маю право розмовляти тією мовою з людьми, Якої нас навчила мати, Якою
і багаті ми», — зазначає в рядках свого вірша відомий український
письменник Олесь Лупій.

Принцип єдності, наступності і спадкоємності поколінь передбачає
спрямування учнів засвоювати кращі взірці та надбання української мови в
усьому її розмаїтті, збереження чистоти рідної мови та відродження і
розвиток українських мовних традицій (пошанного «Ви» у звертанні до
старших, слів ввічливості типу: «пан», «пані», «панове», «добродій»,
всіх форм вітання: «Слава Україні!», «Боже, помагай», «Христос
воскрес!», «Слава Ісусу Христу!» і т. д.)

Малоефективною залишиться методика української мови, якщо в ній не буде
задіяний принцип емоційності. Емоційність дає змогу забезпечити мовний
розвиток учня на основі єдності його душі, серця й розуму, тобто
спонукає школяра сприйняти мовну науку щиро як найбільш потрібну, рідну.
У функцію принципу емоційності входить любов до уроків української мови,
прихильним ставленням учителя до школярів, мовним взірцем, щирою любов’ю
до українського слова, методичною майстерністю.

Важливий вплив на навчання та виховання дітей має те середовище, в якому
проживає учень. Адже географічне розташування населеного пункту, рівень
його культури, економічного стану, домашній побут, соціальне становище
батьків, мовне довкілля диктують дію принципу врахування регіонального,
місцевого й домашнього мовного середовища. Саме тому корисним буде
використання на уроках мови краєзнавчого матеріалу, місцевого діалекту,
адже це теж надзвичайно цінні історичні пам’ятки української мови,
джерело збагачення й відображення місцевого колориту життя українців,
барвистості й розмаїтості барв рідного слова.

Досить важливим буде той урок, на якому враховано, окрім усіх названих
вище, принципів виховуючого навчання.

Вважаємо, що за умови, коли словесник користується авторитетом,
усвідомлює свою суспільну роль і знає, якими слід виховувати своїх
учнів, то у процесі викладання української мови таких можливостей
чимало. Найперше — це дидактичний матеріал, зокрема фольклор, який
сприяє засвоєнню шляхетних традицій, норм християнської моралі,
забезпечує духовно-моральне, національно-патріотичне, трудове й
інтелектуальне виховання. Крім того, художня творчість українського
письменства, завдяки якій ми виховуємо найкращі загальнолюдські моральні
якості. Думки, до яких учитель хоче прихилити дитячі душі, мають бути
прийнятними для них. Так, патріотичні ідеї варто опредмечувати у такі
зрозумілі дітям поняття, як «материнська мова», «рідний край»,
«наймиліший куточок», «материнська колисанка».

Внаслідок цього вчитель-словесник повинен збагачувати дидактичну
скарбницю, чи то складаючи відповідні речення, чи то скрупульозно
добираючи їх з різних джерел. Адже наш світ врятувати можуть доброта,
любов до ближнього, краса. Слід розкривати дітям красу природи,
прищеплювати любов до фольклору, материнської пісні, мови, історії,
географії, літератури, до землі батьків, розкривати красу людської душі.

Завдяки багатовіковій педагогічній практиці виробились різні типи уроків
мови, що покликані осягнути принцип розвитку мовлення й мислення учнів.
Адже благодатним виховним матеріалом є тексти творчих робіт, диктантів.
Досить важливо, щоб їх тематика, дійсно, викликала загальний інтерес,
спонукала до творчості. Предметом уваги може стати цікава подія з
історії України, крилатий народний вислів, повчальний випадок із життя,
свято рідної мови, певні події, у яких брали участь самі діти. Так,
після екскурсії диктант чи переказ будується на матеріалі про цей захід.
Відзначення українських народних і християнських свят теж облагороджують
душі та збагачують мовлення.

Отже, суть новаторського підходу до альтернативної методики української
мови полягає в тому, щоб повернутися своїм розумом, серцем і душею до
основ духовності та творити абсолютно нову методику української мови,
адекватну українській національній школі. Навчимо учнів шанувати рідне
слово, горнутися до всього християнського, українського, пишатися тим,
що вони українці.

Література:

1. Адаменко М. Як посилити виховний потенціал уроку з мови // Українська
мова і література в школі. — 1993. — № 5-6. — С. 24.

2. Бєланова Р. Українська культура й американізм // Початкова школа. —
2001. — № 12. — С. 68.

3. Концепція мовної освіти 12-річної школи // Дивослово. — 2002. — № 8.
— С. 59.

4. Олійник О. Українська мова: Підручник для 8-9 кл. середньої школи. —
К., 1997. — С. 5-6.

5. Стельмахович М. Етнопедагогічні основи методики української мови //
Українська мова і література в школі. — 1993. — № 5-6. — С. 19.

6. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні. Вибрані
твори: у 2 т. –К., 1983. — Т. 2. — С. 47.

Похожие записи