Проблеми історії фонетичних систем східнослов’янських мов у мовознавстві 70-х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2827
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми історії фонетичних систем східнослов’янських мов у мовознавстві
70-х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст.

Питання вивчення лінгвістичної спадщини минулого займає чільне місце у
сучасному мовознавстві. Актуальність такого вивчення зумовлена
необхідністю виявити твердження, що зберегли значимість для мовознавства
кінця XIX ст. – початку XX ст. Після появи у першій чверті ХІХ ст.
порівняльно-історичного методу компаративістика посідає провідні
позиції. У 20-ті рр. ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст. історична фонетика стає
своєрідним “полігоном” для порівняльно-історичного методу (В.В.Колесов).
Дослідження в галузі історичної фонетики набувають найбільш інтенсивного
характеру. Проблеми історії фонетичних явищ плідно розглядаються,
зокрема, на матеріалі слов’янських мов. Піввікові пошуки закономірностей
звукових змін, загальних та окремих, дали в останній треті ХІХ ст.
значні результати.

Елементи системного підходу до історико-фонетичних явищ
східнослов’янських мов можна прослідкувати вже в мовознавстві 20-х –
60-х рр. ХІХ ст., зокрема у працях О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна,
М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, Ф.І.Буслаєва, Я.Ф.Головацького та
ін. Після Востокова не можна вже було обмежуватися констатацією буквених
переходів, підрахунком випадків “правильного” або “неправильного”
вживання літер у даному пам’ятникові писемності, необхідно за буквеними
переходами побачити зміни звуків [4, 83]. Але ж розробка цілісного
системного підходу до історико-фонетичних явищ пов’язана насамперед з
науковою діяльністю учених Харківської лінгвістичної школи – О.О.Потебні
та П.Г.Житецького, та представників Московської лінгвістичної школи,
зокрема О.О.Шахматова.

Метою нашої статті є стислий огляд лінгвоісторіографічних праць, які
дають уявлення про стан дослідження фонетичних систем східнослов’янських
мов у мовознавстві 70-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. (М.С.Чемоданов,
Ю.В.Шевельов, М.А.Жовтобрюх, В.К.Журавльов, В.В.Колесов, С.П.Бевзенко,
В.А.Глущенко) та визначення кола питань, що зумовлюють необхідність
вивчення зазначеної проблеми.

М.С.Чемоданов вбачає велику заслугу О.О.Шахматова у тому, що він був
“піонером комплексного методу вивчення мовних явищ в їх історії”. На
думку М.С.Чемоданова наукові інтереси О.О.Шахматова зосереджувалися,
головним чином, навколо питань історичної фонетики російської мови.
Нажаль не посилаючись на конкретні студії, М.С.Чемоданов лише відзначає,
що як лінгвіста, О.О.Шахматова “гостро цікавить встановлення певних
фонетичних закономірностей” в історії східнослов’янських мов.

Ю.В.Шевельов пов’язує появу більш менш систематичних студій з історичної
фонетики східнослов’янських мов перш за все з ім’ям О.О.Потебні. Він
характеризує його праці “О звуковых особенностях русских наречий” та
“Заметки о малорусском наречии”, що з’явилися у 1865 р. і 1870 р.
відповідно, як “піонерськи”, в яких О.О.Потебня намагався подати
“правдивий образ” багатовікової звукової еволюції української мови
(зокрема, він уперше пояснив українське явище переходу о, е > і [бік:
бoку; сім: семu] через подовження й дифтонгізацію давньоукраїнських о та
е, якщо після них ішов слабкий єр). Перша з його праць є оглядом
звукових особливостей української мови з історичним коментарем, друга
була написана як низка критичних зауважень із приводу складеного
І.Новицьким питальника для збирання діалектних даних. І хоч Ю.В.Шевельов
вважає їх працями, що “започаткували справжнє історичне дослідження
української фонетики”, разом з тим він наголошує, що жодна з цих двох
студій не дає систематичного опису української їсторичної фонетики.
Також О.О.Потебня, як відзначає Ю.В.Шевельов, звертався до проблеми
розробки цілісного системного підходу до історико-фонетичних явищ у
рецензії на монографію П.Г.Житецького “Очерк звуковой истории
малорусского наречия” та працю О.І.Соболевського “Очерки из истории
русского языка”.

Наступним значним доробком в галузі вивчення питань історичної фонетики
східнослов’янських мов Ю.В.Шевельов вважає доробок О.І.Соболевського,
О.О.Шахматова та Г.В.Ягича. І хоча у студіях О.О.Шахматова (за
визначенням Ю.В.Шевельова) відбито здатність мовознавця бачити у
щонайдрібніших фактах матеріал для широких узагальнень, проте факт
аналізу О.О.Шахматовим проблеми взаємодії вокалізму і консонантизму в
історії слов’янських, насамперед східнослов’янських, мов в межах
цілісної концепції не отримав належної оцінки.

Першою вдалою спробою відійти від фрагментарного, незв’язного опису
звукових явищ Ю.В.Шевельов вважає працю П.Г.Житецького “Очерк звуковой
истории малорусского наречия” (Київ,1876). Зокрема, найліпшою частиною
Ю.В.Шевельов називає частину, де йдеться про збіг приголосних в
українській мові, раніше ніким не аналізовані. Але поряд з цим, на думку
Ю.В.Шевельова, ця праця була дещо застаріла вже на час свого
оприлюднення, дещо зіпсована використанням застарілих прекручених
уявлень про індоєвропейську та праслов’янську мови, насамперед
твердженням про те, що у вокалізмі рушійною силою історичного розвитку
була особлива схильність української мови до голосного і.

Окремо відзначає Ю.В.Шевельов постать К.П.Михальчука, який, на його
думку, висловив у своїх працях багато здогадів і продуктивних ідей,
шукав пояснення звукозмін у системі мови, випереджаючи пізніше вчення
про фонеми, але ж його звернення до проблем історії фонетичних явищ так
і не набули систематизованого вигляду.

М.А.Жовтобрюх теж пов’язує розробку цілісного, системного підходу до
історико-фонетичних явищ насамперед з працями О.О.Потебні “Заметки о
малорусском наречии” (Воронеж,1871), “К истории звуков русского
языка”(Воронеж, 1876) та П.Г.Житецького “Очерк звуковой истории
малорусского наречия” (Киев,1876). М.А.Жовтобрюх підкреслює, що в працях
О.О.Потебні ми знаходимо важливі відомості про час і умови занепаду
зредукованих ъ, ь в українській мові, в якій, крім загального для всіх
східнослов’янських мов переходу ъ, ь в о, е у певних позиціях,
відзначаються специфічні для неї явища, як-от: зміни в певних умовах ъ,
ь в и (дрижати, тривога, кривавий, кришити, крихта, чорнобривий), поява
секундарного і на початку слова перед приголосним (імла, іржа, ішов);
ідеться в них також про розвиток дифтонгів (“двоєгласних”) у
північноукраїнських говорах, відмінність переходу е в і перед завжди
твердим приголосним (жінка, тітка, намітка) і перед пом’якшеним (камінь,
лебідь, постіль), повноголосся, зміну л у в (ў), історію дієслівної
флексії –мо тощо.

М.А.Жовтобрюх характеризує вищезгадану працю П.Г.Житецького як перше в
українському мовознавстві дослідження історії звукових явищ української
мови не в їх відокремленні, розрізненні, а в їх внутрішньму зв’язку й
діахронічній послідовності. У ній увага зосереджується перш за все на
тих фонетичних явищах, які виступають найбільш характерними для
української мови і становлять ії диференційні ознаки. Це – історія ъ, ь
і пов’язані з ними інші звукові явища, походження секундарного і з Ђ та
і з етимологічних (“основних”) о, е, історія звука ы, ствердіння
приголосних та ін.

Не оминається увагою і узагальнююча праця О.О.Шахматова “Краткий очерк
истории малорусского (украинского) языка”, опублікована в збірнику
“Украинский народ в его прошлом и настоящем” (Пг.,1916,т.2) та праця
А.Г.Кримського “Украинская грамматика” (Москва,1907), у першому томі
якої теж досліджувались фрагменти фонетичних систем східнослов’янських
мов у їх історії.

Як зауважує С.П.Бевзенко, в дореволюційні часи виходили солідні наукові
праці, присвячені як систематичному викладу української фонетики, так і
окремим її проблемам. Він зазначає, що серед кола питань, що цікавили
тогочасних мовознавців, найголовнішими були опис сучасної української
мови та намагання довести самостійність української мови серед інших
слов’янських мов. Він акцентує визначну роль О.О.Потебні,
П.Г.Житецького, К.П.Михальчука у справі систематичного висвітлення
фонетики української мови. Посилаючись на такі праці О.О.Потебні, як
“Заметки о малорусском наречии” (Воронеж, 1871), “К истории звуков
русского языка”(Воронеж, 1876), “Из записок по русской грамматике”
(Харків, 1874), в яких, на його думку, описано не одне явище історичної
фонетики, С.П.Бевзенко вважає, що цілісного нарису української
історичної фонетики в О.О.Потебні все ж так і не вийшло. Проте
С.П.Бевзенко гадає, що “Очерк звуковой истории малорусского наречия”
(Киев, 1876) П.Г.Житецького, зокрема друга частина, присвячена розгляду
явищ історії українського вокалізму і третя частина, де розглядаються
основні явища консонантизму, є першою вдалою спробою цільного огляду
історичної фонетики української мови [1, 170]. Відчутно просунули вперед
вивчення історичної фонетики східнослов’янських мов, вважає
С.П.Бевзенко, праці О.О.Шахматова “Очерк древнейшего периода истории
русского языка” (Пг., 1915) і “Краткий очерк истории малорусского
(украинского) языка”(Пг., 1916), а також праця К.П.Михальчука “К вопросу
об отвердении слогов в малорусском языке”, 1893. Ці праці багаті на
матеріали порівняльно-історичного характеру й нові ідеї щодо проблеми
становлення фонетичних систем східнослов’янських мов та системного
характеру фонетичних змін.

В.К.Журавльов відзначає, що положення про продуктивність
системно-функціонального підходу до мовних явищ, принципи цього підходу
було розроблено представниками “формальної” Московської лінгвістичної
школи [4, 10].

Як зауважено у працях з лінгвістичної історіографії В.В.Колесова,
системний підхід О.О.Шахматова до історико-фонетичних явищ відбився,
зокрема, на вивченні таких фрагментів системи, як o у зв’язку з e, друге
повноголосся в загальних межах змін, інтерпретованих як перше та третє
повноголосся, редуковані у зв’язку з просодичними змінами в
спільноруській мові, різни типи акання [5, 55]. Найбільш повно системний
підхід до реконструкції фонетичних явищ минулого було реалізовано в
глобальній шахматовській концепції взаємодії вокалізму і консонантизму в
історії слов’янських, насамперед східнослов’янських, мов. Шахматовське
твердження про взаємодію вокалізму і консонантизму в історії
слов’янських мов стало подальшим розвитком тези П.Г.Житецького про
зв’язок вокалізму і консонантизму.

У працях з лінгвістичної історіографії В.А.Глущенко відзначено що,
системне розуміння мовних явищ з достатньою повнотою відбилося
насамперед у студіях з історичної фонетики східнослов’янських мов
О.О.Потебні, П.Г.Житецького та О.О.Шахматова.

6
63/46AE6E6I6I6?6O6B7n7p7r7?7U73/48A8AE8E8oaeUE»E«E«E«E«E™E™E™E™«™E™E™E™E
™E«E«E™«E™«E™E™«E™«E™E™«E™E™E™” h

h

h

h

h

h

h

h

h

h

h

” h

h

???????)?твердості. О.О.Потебня писав, що “кількістю приголосної
називається ступінь сили дихання, необхідний для вимови цієї
приголосної. Дихання з більшою силою спрямовується до органів, коли
вимовляємо к,т,п, ніж тоді, коли вимовляємо г,д,б, і з більшою силою в
цьому останньому випадку, ніж тоді, коли вимоляємо spirantes (j, в, с,
х, h та ін.), язикові р, л і носові н, м. Тому зміну приголосних
беззвучних або одночасних у напрямі до звучних або довгих, які непомітно
зливаються з голосними ( h з а, j з і, в з у )” [7, 68-69]. Отже, на
думку О.О.Потебні, глухі і дзвінки, проривні і фрикативні приголосні
фонетично розрізняються також за силою-слабкістю. Ступені сили
приголосних у порядку зменшення можна представити так: глухі проривні –
дзвінки проривні – фрикативні та р, л, м, н. Останні на цій шкалі –
голосні: це найбільш слабкі звуки, при цьому між приголосними і
голосними немає чітких меж. Звідси потебнянська кваліфікація тих або
інших консонантних змін як “ослаблень” або “підсилень”. Зокрема,
спірантизацію проривних та африкат і африкатизацію проривних учений
розглядає як “ослаблення”, а перехід фрикативних в африкати та проривні
– як “підсилення” [2, 89].

Наведений матеріал свідчить, що концепція “кількісних змін приголосних”
охопила практично всі фонетичні закони в історії консонантних систем
східнослов’янських мов. Проте, як зауважує В.А.Глущенко, концепція не
привернула до себе уваги сучасників О.О.Потебні і ії не було оцінено
належним чином. Він також відзначає, що концепція О.О.Потебні в цілому
залишилася непоміченою в історичній фонетиці східнослов’янських мов і в
лінгвістичній історіографії [2, 90].

Як вже було зазначено вище, у сучасних працях з української
лінгвістичної історіографії відзначено, що “Очерк звуковой истории
малорусского наречия” П.Г.Житецького є першою спробою цілісного огляду
історичної фонетики української мови. На думку В.А.Глущенко системний
підхід до мовних явищ у їх історії П.Г.Житецький реалізує насамперед
шляхом поєднання в цілісній концепції розвитку вокалізму і
консонантизму. В.А. Глущенко підкреслює, що П.Г.Житецький розглядає не
лише зв’язок окремих голосних і приголосних у мовленнєвому потоці. Він
досліджує зв’язок самих підсистем вокалізму і консонантизму. При цьому
кожне фонетичне явище органічно включене в загальну концепцію і з неї
випливає [2, 91]. П.Г.Житецький, за визначенням В.А.Глущенко, пише про
однобічний зв’язок вокалізму і консонантизму, а не про їх взаємодію: в
історії української мови зміни в підсистемі голосних (занепад
редукованих) викликали зміни в підсистемі приголосних. Твердження про
зворотний вплив консонантизму на вокалізм в історії слов’янських мов
уперше представлене в працях О.О.Шахматова, який розглядав зв’язок
вокалізму і консонантизму як взаємодію.

Дуже важливим у цій праці П.Г.Житецького є встановлення стійких
тенденцій до рівноваги голосних і приголосних в історії української
мови. З погляду вченого, між вокалізмом і консонантизмом існують
компенсаційні відношення. “Ослаблення” вокалізму спричиняється до
“підсилення” консонантизму, а “підсилення” вокалізму – до “ослаблення”
консонантизму. Сама думка про те, що в тих чи інших сучасних
слов’янських мовах та в їх історії “бідний” вокалізм поєднується з
“багатим” консонантизмом і навпаки, виявилася дуже продуктивною в
мовознавстві ХХ ст. Вона стала основою поділу слов’янських мов на два
типи – вокалічний і консонантний, які інтерпретовано як у синхронічному,
так і в діахронічному аспекті.

Актуальним, за В.А.Глущенко, є також твердження П.Г.Житецького про те,
що типологічні відмінності між слов’янськими мовами полягають не тільки
у вокалізмі, а й у консонантизмі. На думку вченого, у вокалізмі
“індивідуалізм слов’янських наріч різкіше впадає в очі; але аналіз
малоруського консонантизму покаже нам, що й тут панують глибоко типові
звукові риси, хоча значною мірою вони зумовлені перетвореннями в галузі
голосних

звуків” [3, 145]. Це видається П.Г.Житецькому закономірним: “Та інакше й
бути не могло: своєрідна система голосних повинна викликати своєрідну
систему приголосних звуків” [3, 145].

Дістала великого поширення та подальшого поглиблення й ідея
П.Г.Житецького про провідну роль вокалізму в процесі перетворення систем
вокалізму і консонантизму слов’янських мов: саме зміни в підсистемі
голосних (занепад редукованих) викликають наступні зміни як у підсистемі
голосних, так і в підсистемі приголосних. Для спільноруської епохи
характерне “процвітання глухих голосних”. Цей час і був періодом
відносної рівноваги вокалізму і консонантизму у фонетичних системах
слов’янських мов. Прямо на це П.Г.Житецький не вказує, проте дане
твердження представлене в ученого імпліцитно: воно органічне для системи
ідей П.Г.Житецького. Про це свідчить, зокрема, і те, як зображує вчений
еволюцію фонетичної системи української мови після занепаду редукованих
голосних: “Рух звуків у малоруському наріччі, як і в усіх слов’янських
наріччях, почався, на нашу думку, з утрати глухих звуків ъ та ь…” [3,
67].

Усе вищезгадане вказує на те, що концепція зв’язку вокалізму і
консонантизму в історії української мови П.Г.Житецького зберегла
актуальність у порівняльно-історичному мовознавстві ХХ ст. Проте факт
пріоритету П.Г.Житецького у постановці проблеми зв’язку вокалізму і
консонантизму залишився непоміченим в студіях з історичної фонетики та в
дослідженнях з історії мовознавства.

Коли вище у цій статті мова йшла про погляди В.В.Колесова, вже було
відзначено як відбився системний підхід О.О.Шахматова до
історико-фонетичних явищ. В.А.Глущенко характеризує проблему взаємодії
вокалізму і консонантизму реалізовану у концепції О.О.Шахматова, як одну
з “центральних проблем” історичної фонетики слов’янських (насамперед
східнослов’янських) мов. У рамках зазначеної концепції О.О.Шахматов
реконструював, з одного боку, паралельні процеси палаталізації і
лабіалізації (лабіовеляризації) приголосних, з іншого боку, паралельні
процеси V-депалаталізації та V-делабіалізації.

Сама ідея палаталізації приголосних будь-якого місця творення в
спільнослов’янській мові в П.Ф.Фортунатова (а слідом за ним і в
О.О.Шахматова) виникла з системних міркувань: палаталізація
задньоязикових у спільнослов’янській – очевидний факт, але вибірність
задньоязикових не знаходить пояснення, тому необхідно припустити, що
палаталізації зазнавали й приголосні іншого місця творення –
передньоязикові та губні. Висновок про палаталізацію всіх приголосних
спільнослов’янської мови в зазначеній позиції став твердженням
глобальної важливості. Проте О.О.Шахматов не зупинився на цій тезі.
Системний підхід до мовних явищ дозволив йому зробити подібний висновок
щодо впливу на приголосні голосних заднього ряду. Імовірно, що саме
системні міркування примусили О.О.Шахматова реконструювати поряд з
V-депалаталізацією паралельний процес V-делабіалізації. Сутність
розглянутих процесів О.О.Шахматов убачав у перерозподілі тембру, у
передачі високого й низького тембру приголосних голосним у межах складу.
Надалі в історії східнослов’янських мов низький тембр приголосних міг
повертатися до наступних голосних: відбувалися процеси лабіалізації
голосних і делабіалізації приголосних, тобто втрати останніми
самостійної, позиційно не зумовленої ознаки лабіалізованості. У складах
з високим тембром подібний процес не відбувся [2, 164].

Отже, у працях О.О.Шахматова імпліцитно показано, що в ряді
східнослов’янських діалектів ознака палаталізованості закріпилася за
приголосними, а ознака лабіалізованості – за голосними. Тим самим була
імпліцитно висловлена популярна в подальшому ідея про консонантний
характер російської мови, який виник у результаті еволюції вихідної
системи з пануванням вокалізму [2].

В.А.Глущенко підкреслює, що завдяки науковій діяльності О.О.Шахматова
стала можливою та розробка проблеми взаємодії вокалізму і консонантизму
в історії слов’янських мов, яка представлена в сучасних дослідженнях.
Однак спеціальних робот, присвячених вивченню поглядів О.О.Шахматова на
дану проблему в мовознавстві немає, що призводить до певної недооцінки
наукової спадщини О.О.Шахматова.

Таким чином, за визначенням В.А.Глущенко, системний підхід учених
Харківської і Московської лінгвістичних шкіл (О.О.Потебня,
П.Г.Житецький, О.О.Шахматов) до історико-фонетичного матеріалу виявився
у реконструкції систем архетипів і систем однорідних фонетичних законів,
які об’єднані спільною причиною та діють у певний період розвитку мови,
завдяки чому історію фонетичної системи можна представити як ланцюг
причиново пов’язаних фонетичних процесів на рівні підсистем (вокалізм і
консонантизм) і ознак (сила і слабкість, глухість і дзвінкість,
проривність і фрикативність, палатолізованість і лабіовеляризованість
приголосних). Це й зумовило те, що концепції “кількісних змін
приголосних” О.О.Потебні, зв’язку вокалізму і консонантизму в історії
української мови П.Г.Житецького та взаємодії вокалізму і консонантизму в
історії слов’янських (насамперед східнослов’янських) мов О.О.Шахматова
зберегли актуальність у мовознавстві ХХ ст.

Отже, наведений матеріал показує, що лінгвістичні концепції про які йшла
мова у даній роботі свідчать про наявність цілісного системного підходу
до історико-фонетичних явищ східнослов’янських мов у мовознавстві 70-х
рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. Окрім публікацій В.А.Глущенко, на які ми
тут посилалися вищезгадані концепції О.О.Потебні, П.Г.Житецького та
О.О.Шахматова не стали предметом дослідження в сучасних студіях
історіографів-мовознавців.

ЛІТЕРАТУРА

Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення
української мови: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1991. – 231 с.

Глущенко В.А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в
українському і російському мовознавстві. (70-ті рр. ХІХ ст. – 20-ті рр.
ХХ ст.). – Донецьк, 1998. – 222 с.

Житецкий П.И. Очерк звуковой истории малорусского наречия. – К., 1876. –
ІV. – 376 с.

Жовтобрюх М.А. Нарис історії українського радянського мовознавства
(1918-1941) / Відп. ред. В.М.Русанівський. – К.: Наук. думка, 1991. –
260 с.

Журавлев В.К. Диахроническая фонология. – М.: Наука, 1986. – 232 с.

Колесов В.В. Значение лингвистических трудов А.А.Шахматова для
современного славянского языкознания // Вопросы языкознания. – 1971. –
№2. – С.53-61.

Колесов В.В. Поиски метода: Александр Христофорович Востоков // Русские
языковеды / Под ред. В.Г.Руделева. – Тамбов, 1975. – с.82-113.

Потебня А.А. Два исследования о звуках русского языка: І. О полногласии,
ІІ. О звуковых особенностях русских наречий. – Воронеж, 1866. – 156, ІІІ
с.

Чемоданов Н.С. Сравнительное языкознание в России: Очерк развития
сравнительно-исторического метода в русском языкознании. – М.: Учпедгиз,
1956. – 95 с.

Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Класика Української
Науки. – Харків: Акта, 2002. – 1054 с.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018