Реферат на тему:

Проблема критики в інтерпретації М. Кригера

М. Кригер – один з відомих теоретиків літературної критики в США. Його
можна поставити поряд з Н. Фраєм, автором відомої “Анатомії критики”
(1957). Проблемам літературної критики, літературознавчої методології
М. Кригер присвятив декілька книг, як-от “Нові захисники поезії”,
“Трагічне бачення: варіації на тему про літературну інтерпретацію”
(1960), “Роль і місце критики” (1967) тощо. Уже в “Нових захисниках
поезії” М. Кригер визначив деякі з основних положень, які стосуються
сутності та завдань літературної критики. Зокрема він засудив надмірне
теоретизування, яке виявляється, наприклад, у “галльському
раціоналізмі”, тобто в структуралістськи орієнтованому французькому
літературознавстві. Порівняно з останнім, вважає М. Кригер, американська
“практична критика має бути більш “емпіричною”, постійно відчувати, а не
тільки бездушно аналізувати свій предмет – художній твір. “Вихідною
точкою будь-якого теоретика, – пише М. Кригер, – повинен стати власний
безпосередній досвід сприйняття поезії, критик має постійно звертатися
до нього подібно до того, як учений звертається до лабораторно
перевірених фактів” [2, с. 11].

У своїх подальших дослідженнях, присвячених проблемам літературознавчої
методології, М. Кригер наполегливо проводитиме думку про те, що теорія
не має занадто відриватися від свого предмета – художньої літератури, не
повинна бути теорією для теорії. А цим грішать, на думку
каліфорнійського вченого, передусім структуралісти та семіотики з їхньою
орієнтацією на механічні, машинні методи аналізу.

Для того щоб не розгубитися в морі сучасних критичних теорій, М. Кригер
рекомендував вибирати чіткий орієнтир. Найкращим орієнтиром, вважає
вчений, може бути “нова критика”.

Для розуміння його концепції літературної критики найкраще виходити з
його аналізу та оцінок “нової критики”, які він подає майже в кожній із
своїх основних робіт. Щобільше, на думку деяких дослідників, сам
М. Кригер є представником “нової критики”, лідером її “другої хвилі”. У
теоріях і практиці “нових критиків” здається М. Кригеру особливо цінним
прагнення стверджувати унікальність та нічим не замінену роль художньої
творчості в нашу наукову епоху, яка руйнує культуру за допомогою
зведення вищих духовних цінностей людини до технології [2, c. 5].
Захисником поезії, художньої творчості від різних позитивістських їх
тлумачень протягом усього свого творчого життя був і сам М. Кригер. До
того ж він не розглядав поезію тільки як щось абсолютно автономне,
відірване від життя. Він захищає “нових критиків” і від звинувачення у
звуженому розумінні поетичної творчості, у прагненні відірвати її від
життя.

М. Кригер намагається поширити дослідницькі рамки, в які замкнули себе
“нові критики” першої хвилі – Дж. Ренсом, А. Тейт, К. Брукс та інші. У
методологічному аспекті М. Кригер балансує між різними підходами та
концепціями, намагаючись зайняти завжди виграшну позицію “золотої
середини”. Але він висуває й серйозне звинувачення на адресу ранніх
“нових критиків”. Одне з них полягає в тому, що “неокритики” не висунули
жодної “певної програми”, а їх теоретичні положення відзначаються
безсистемністю. Причому вони “не тільки не змогли розробити жодної
солідної естетичної теорії, але деякі з них навіть вихваляються цим,
кажучи що воліють зберігати безпосередність художнього сприйняття, яка
руйнується теоріями [2, с. 5].

М. Кригер ставить своїм завданням розробити, використовуючи кращі ідеї
“нових критиків”, більш системну й глибоку теорію і поезії, і
літературної критики.

Думку про те, що надмірне теоретизування, надмірна абстракція згубні для
літературознавця, М. Кригер розвиває в книзі “Трагічне бачення: Варіації
на тему літературної інтерпретації” – другій вагомій роботі вченого, яка
вийшла 1960 р. –чотири роки після публікації “Захисників поезії”.

Якщо “нові критики” шукають “унікальне та екстраординарне” в самому
тексті, то М. Кригер як пізніший теоретик, який ознайомився з ідеями
рецептивної естетики, пов`язує унікальність твору не тільки з текстом,
але і з читацьким його сприйняттям. Він прагне не зіштовхнути чи
протиставити ідеї та методи дослідження різних шкіл, а виявити найкраще,
продуктивніше “в кожній з цих шкіл, у кожній критичній методології – чи
то рецептивна критика чи структуралізм, “нова критика” чи
деконструктивізм. Це підтверджується насамперед його міркуваннями про
“майбутніх літературознавців”, які повинні мати на увазі різні аспекти
літератури, але увагу приділяти все ж особливостям форми. “Ці майбутні
теоретики, – пише каліфорнійський професор, – повинні будуть розглядати
поетичну форму як головну складову частину твору, усвідомлюючи, що вона
є тільки внутрішньою силою. З іншого боку, розглядаючи поезію як життя,
ці майбутні літературознавці повинні визнавати, що поезія, при всій її
широті, все ж не така всеохопна, як саме життя” [3, с. 237-238].

І в своїй практичній критиці, і в теорії М. Кригер постійно хитається
між різними концепціями, поглядами.

Вводячи літературознавчі терміни “тематика”, “тематичний” М. Кригер
пояснює, що вони, в його розумінні, не мають стосунку до слова “тема”.
Під терміном “тематика”, – пише М. Кригер, – ми розуміємо вивчення
емпіричних складників твору, які виявляють себе в драматичній формі й
створюють внутрішнє напруження” [3, с. 242].

Можна тільки дивуватися тому, як за допомогою терміна “тематичний”
М. Кригер долає принципову суперечність між
платоновсько-арістотелівським і “неокритичним” розумінням художнього
твору. Він допускає “емпіричний” матеріал, але наділяє його “особливою”
драматичною функцією. Між “тематикою” і суто естетичним складником твору
виникає “напруження”. І саме воно, вважає літературознавець, є головним
у творі. Зовнішнє, міметичне переплітається в теорії М. Кригера із
внутрішнім, естетичним та “органічним”. Знов-таки зливаються форма та
зміст. Очевидно, що в протистоянні формального та мімітичного підходів
М. Кригер віддає перевагу першому, хоча й говорить про наявність
морально-релігійних та інших “зовнішніх” змістовних складників твору.

Критик, який спирається на найвитонченіші філософські системи і на
щонайбагатший життєвий досвід – стверджує М. Кригер, – не здатен
правильно зрозуміти та оцінити художнього твору, якщо він не враховує
драматичного “співвідношення естетичного та тематичного”. А з цього
випливає, що “літературна теорія повинна бути адекватна художньому
досвідові, а художній твір – адекватний життю”. Але це життя обов’язково
має бути розчинене в “художньому досвіді” [3, с. 244].

Складність міркувань М. Кригера зумовлена його прагненням поєднати якщо
не діаметрально протилежні, то зовсім різні підходи до літератури.

Для розуміння сутності кригерівської теорії критики багато дають його
оцінки дослідницької методології інших літературознавців, зокрема
Нортропа Фрая. Останнього М. Кригер звинувачує у подвійності позиції і
навіть в еклектизмі.

????C

??????$????C?Н. Фрай в “Анатомії критики”, опублікованій незадовго до
виходу в світ “Вікна в критику”, декларує свою близькість до “нової
критики”. Проте він тут же пропонує “альтернативи контекстуалізму”,
заявляючи про свою прихильність до міфокритичної методології. А остання
веде літературознавця за рамки контекстуалізму, порушує “автономію”
кожного окремного твору. Якщо “нові критики (а за ними і М. Кригер)
говорять про унікальний світ окремо взятого твору, то Н. Фрай пише про
особливий, “словесний” світ літератури загалом, і в цій загальній
“словесній”, тобто літературно-художній масі розчиняє індивідуальний
твір. Переробивши відому приказку, можна сказати, що вчений за лісом не
бачить дерев. Така позиція Н. Фрая дратує М. Кригера. Критик, вважає
Н. Фрай, має іти від загального, тобто від усієї літератури загалом, до
часткового. А оскільки в основу художньої творчості він ставить міф,
міфологічні структури, то кожний окремий твір критик має розглядати як
похідний від цих структур. “Фрай, – пише М. Кригер, – розглядає не
автономію окремого художнього твору як унікальної єдності, а весь
літературно-міфологічний універсум, архетипні ремінісценції якого
виявляються в кожному індивідуальному творі” [1, с. 47].

Міфокритичний метод Н. Фрая, вважає М. Кригер, можна використовувати
тільки при аналізі творчості таких міфологічно орієнтованих авторів, як
Блейк або Єйтс, але саме всієї їх творчості, як системи. Що ж стосується
окремих творів цих поетів, то М. Кригер сумнівається у здатності Н. Фрая
правильно оцінити їхню унікальність” [1, с. 49].

Усі міркування М. Кригера про літературознавчу манеру Н. Фрая свідчать
про те, що він не приймає його міфокритичної методології, оскільки вона
розчиняє “естетичний об’єкт”, тобто художній твір у масі інших і не веде
до розуміння його контекстуальної унікальності. Міфокритичному підходові
до творчості М. Кригер протиставляє підхід “контекстуальний”. У ширшому
плані очевидно, що міфологічний та контекстуальний методи критичного
аналізу, незважаючи на низку загальних рис (наприклад, в обох підходах
наголошено потребу аналізувати літературу “літературними” ж методами)
все ж принципово відрізняються.

І М. Кригер дуже точно встановив причини цього розрізнення.

Слід лише зазначити, що Н. Фрай досить суперечливий, як і сам М. Кригер.
І це треба мати на увазі під час оцінювання особливостей його
методології. Але загалом М. Кригер має рацію – Н. Фрай з його симпатією
до “нових критиків” усе ж дотримується більш традиційного та
“позитивістського”, як гадає каліфорнійський вчений, погляду на
літературу (порівняно з “контекстуальними”).

До спільників Н. Фрая М. Кригер відносить іншого американського
літературознавця – Е. Гоунінга, який у книзі “Невиправдана
самовпевненість: створення алегорії” критикує “контекстуалізм” “нових
критиків”. М. Кригер звинувачує Е. Гоунінга в старомодності, нерозумінні
різниці між алегорією та символом.

“Якщо ми, – пише М. Кригер, – погодимося з Гоунінгом та Фраєм у тому,
що не існує протистояння між референтним та контекстуальним аспектами у
творчості, тоді ми не помітимо й різниці між знаком, тобто алегорією та
символом і в наслідок цього вся література буде розумітися тільки як
алегорія ” [1, с. 48].

Нагадаймо, що “нові критики” і М. Кригер протиставляють “примітивній“,
“нетворчій” алегорії “самодостатній”символ, тобто такий, що нічого не
означає в дійсності й утворює власну реальність. Знаючи про це,
Е. Гоунінг називає “нових критиків” символістами у відставці, маючи на
увазі рух символістів наприкінці XIX – на початку XX століття.

М. Кригер не обійшов мовчанням і теорії символу і художньої творчості,
які розробив неокантіанець Е. Кассірер. Кассірера він називає
“неоісториком”, маючи на увазі те, що той на відміну від традиційних
істориків розуміє історичний процес як саморозвиток “символічних форм“.
Ідея “саморозвитку” і автономії кожної з “символічних форм” – науки,
релігії, мистецтво, літератури – близька М. Кригеру.

Якщо теорії Е. Гоунінга та Н. Фрая для М. Кригера принципово
неприпустимі, то до концепцій іншого видатного теоретика, Ф. Вілрайта,
М. Кригер ставиться із симпатією, хоча й робить ряд суттєвих зауважень.

І симпатія М. Кригера цілком зрозуміла. Річ у тому, що Ф. Вілрайт,
відомий книгою “Палаюче джерело” (1994), яка здобула світову
популярність, близький до каліфорнійського вченого у головному – він без
усіляких застережень оголосив про існування “поетичної реальності”, що
протистоїть “реальності предметній“. Ф. Вілрайт стверджує: “Чи повинна
існувати така річ, як поетичне бачення світу, чи єдиним правильним
підходом до останнього ми будемо вважати науковий” [4, с. 38]. Поетичне
бачення, як самостійне, що протистоїть науковому і не менш потрібне й
важливе, – це якраз те, що невтомно говорить М. Кригер. Ф. Вілрайт
близький до нього й у своєму розумінні поетичного символу.

“Відповідно, – пише Ф. Вілрайт, – ми можемо розділити і символи, кажучи
про стіно-символи і не глибинні символи” [4, с. 28].

Перші – це просто “знаки”, наприклад, математичні, другі ж – носії
глибинної мудрості та поетичного значення. Якщо “знаки” науки та
буденного життя елементарні та доступні всім, то поетичні глибинні
символи “відкриваються лише душам чуйним і розумом освіченим” [4, с.
29].

Усі ці міркування Ф. Вілрайта близькі до думок М. Кригера, однак
останній не без підстав побачив і відхилення автора “Палаючого джерела”
від контекстуалістського розуміння поетичної мови й символу. М. Кригер
називає Ф. Вілрайта “спільником” “нових критиків” і хвалить за те, що
він “не розриває єдність поетичного контексту” [1, с. 49], однак, не
припускає його “занадто широкого розуміння сутності поезії”. Особливо
сумнівним здається М. Кригеру ”експресіонізм” Ф. Вілрайта і пов’язана з
ним занадто велика увага до емоцій у творчості. Не подобається
каліфорнійському досліднику і те, що не тільки поетичну мову, але й мову
взагалі Ф. Вілрайт наділяє символічними потенціями. “Якщо, – говорить
Кригер, – ми наділяємо силою символізації, візіонарною творчою силою всю
нормальну діяльність людини, тоді не розуміємо, як можна визначати
поетичний контекст як унікальне символічне” [1, с. 50-51].

Отже, у своїх роботах М. Кригер намагається запобігти досить вузькому
розумінню художнього твору (тільки як “автоматичного”, відірваного від
реальності “естетичного об’єкта”).

Література

Krieger M. A Window for Criticism: Shakespeare`s Sonnets аnd Modern
Poetics. – Princeton, 1964.

Krieger M. The New Apologist for Poetry. – Minneapolis, 1956.

Krieger M. The Tragic Vision: Variations on a Theme of Literary
Interpretation. – N.Y., 1960.

Wheelwright Ph. The Burning Fountain. – Bloomington, 1954.

Похожие записи