Реферат на тему:

Проблема двомовності в Україні

Кінець другого тисячоліття подарував нам, українцям, історичний шанс на
власну державну незалежність. Ми вважаємо, що українська державність,
власне її життєздатність, залежить від того, чи ввійде національна ідея
в повсякденну свідомість громадян, і мові належить особливе місце в
процесі етнонаціональної консолідації, саме питання повноправного
функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя нашої
молодої держави.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є
Конституція України (ст.10), Закони України “Про мови в Українській
РСР”, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо
застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та використання її в навчальному процесі, а також
законодавчі акти, зокрема закони України “Про національні меншини в
Україні”, “Про освіту”, “Про інформацію”, “Про телебачення і
радіомовлення”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про друковані
засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо. Загальновизнано, що
законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій
світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими
актами. Але, не зважаючи на вищезазначені документи, мовна політика в
Україні стала предметом гострої політичної й ідеологічної боротьби, що
викликає дисгармонію в різних суспільних колах.

Немає сумніву, що мова є важливим фактором геополітичної ідентичності
національної держави її інтересів у глобальному просторі політики.
Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни у площині
світової культури і цивілізації, створює унікальний контекст глобального
розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною ідентичністю
має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі.
Натомість, в Україні деякі політики вперто говорять про офіційну
українсько-російську двомовність, забуваючи навіть про світовий досвід
мовного облаштування, що підтверджує уникнення ситуації, за якої статус
державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як от у випадку
з українською та російською, що обидві належать до східнослов’янських.

На нашу думку, в цій ситуації доречно також пригадати слова знаного в
усьому світі чесько-європейський націолога Б. Клінберга, який у розвідці
“Народ і національність” (1919 р.) підкреслював, що “мова творить
своєрідність народу і народ мусить мати свою рідну мову, інакше він
перестає бути народом. Ця правда – непохитна, бо не припускає винятку,
адже та обставина, що народ немає своєї рідної мови є доказом
і наслідком того, що він втрачає ознаки народу” (див. за [Енциклопедія
етнодержавознавства 2000, с. 278-279]).

А дослідник Г. Бурячок, в свою чергу, влучно підмітив, що “завдяки мові
нормально функціонує її організм як політично, так і економічно,
і культурно. Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна
ознака… Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної,
а отже, етнічної спільноти… Рівень розвитку рідної мови відображає
рівень духовного розвитку нації: словник – це те, що знає нація про
світ, а граматика – це те, що вона про цей світ говорить” [Бурячок 1998,
с. 275]. З цим твердженням не можна не погодитись, бо у рідній мові
концентрується сама сутність буття людини, що є вплетеною в
етноспільноту.

На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці
окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в
межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. “Немає
двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як
немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування
явища двомовності означало, що один народ асимілює інший … Існування
цього явища у наш час не можна означати нічого іншого і, звичайно,
нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення
інші, у цьому вся різниця… ” (див. за [Каращук 2000, с. 25]).

Подібної думки дотримується також Л. Масенко, відомий мовознавець
сучасності, яка займається проблемою “мова і політика”. Вона зазначає,
що індивідуальний білінгвізм збагачує людину, та коли він набуває
“тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації
основ її духовної своєрідності” [Масенко 1999, с. 43]. Л. Масенко
вважає, що білінгвізм спричиняє колоніальна залежність країни.
Дослідниця робить висновок, що за таких умов друга мова поступово
переймає функції рідної мови, виникає небезпека зникнення рідної мови.
Вона аргументує це тим, що “абсолютна більшість зарубіжних
соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна
національна спільнота, як певний етап в асимілятивному процесі
витіснення однієї мови іншою… при такому контактуванні двох мов одна
прагне стати домінуючою, а друга – підлеглою” [Масенко 1999, с. 8], у
цьому процесі генетично-структурна близькість мов полегшує домінуючій
мові процес поглинання підлеглої мови.

Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної
самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця. На думку дослідника
Т. Возняка: “Повного забуття старого і входження в нове немає. Людина
надовго, а, зазвичай, назавжди залишається в певному “між”. Цей стан,
ясна річ, далекий від ідеалу і є станом розщепленості” [Возняк 1992, с.
107].

На нашу думку, проблему двомовності необхідно розглядати саме з погляду
її впливу на психіку конкретної людини. Збалансована двомовна ситуація
була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму
володіли б обома мовами в однаковій мірі, використовували б їх в
будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на
іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов. Однак, на думку таких
авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Є. Хауген, повне і
автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні
можливості звичайної людини.

Лінгвісти В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після
генного коду (генної пам’яті) найважливішим є мовний код (соціальна
пам’ять) [Іванишин, Радевич-Винницький 1994, с. 113]. Для більшості
мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з
рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття
меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету
та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на
побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття
дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів
різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто
говорить українською мовою, і саме він переходить на мову
співрозмовника.

Дослідниця С. Андрусів таким чином характеризує мовлення певної
категорії українців: “…втрачається спонтанність мовлення; раціональне
роздумування над кожним словом породжує страх перед мовою. Говорити
по-українськи замість радости мовлення, задоволення від мови часто
зводиться до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту:
невдоволення собою й мовою”[Андрусів 1995, с. 150-159].

xXxCxX) h#-

h#-

h#-

% h#-

h#-

( h#-

( h#-

( h#-

h#-

h#-

h#-

a

????????????

????????????

???????

?пов’язана з проблемою єства та мовного людського ego. Перемикання і
змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає
роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні
вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами,
врівноважує сприйняття індивідом двох мовних карт світу. Система мови
оживає в мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду,
проте в думках і відповідно в мовленні деяких осіб спостерігаємо різні
національні коди.

У значної кількості мовців зміщування кодів призвело до того, що вони
втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково
двокультурності великого масиву суспільства виникло таке явище, як
суржик (хаотична українсько-російська мовна мішанина), а також з цими
процесами, на нашу думку, треба пов’язувати стан напівмовності.
Напівмовність – це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції в
обох мовах [Ажнюк 1999, с. 151].

Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально:
соціальним становищем, рівнем освіти і національної свідомості, мовною
політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів
є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому
обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної
частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка
стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для
яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з
них. Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик
відрізняється не лише насиченістю іншомовними елементами, а й
відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами,
фактично зникає етнічна прив’язаність. Мовну ситуацію, у якій обидві
мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н. Мечковська
розглядає як суміщену двомовність [Мечковская 1996, с. 36]. Але оскільки
межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є
третьою повноцінною мовою (він немає ніяких культурних коренів і
зв’язків: таким мовним варіантом не можна створити повновартісного
літературно-художнього тексту, висловити глибини філософського пізнання
світу), то говорити про двомовність як таку не слід. Відбувається втрата
мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь
зацікавленості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши,
що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова
культура. Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у
цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання
географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим
розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик
формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість
мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища
й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного
міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з
села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у
собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім,
повертаючись у звичне мовне середовище, люди часто не можуть перейти на
власне українську мову й спілкуються суржиком.

Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними
твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, мовознавець В. Труб вважає
суржик виявом “низького культурно-освітнього рівня” і відносить його до
просторіччя [Труб 2000, с. 47]. Але у повсякденному житті часто
зустрічаємося з випадками масової мовної некомпетентності, притаманної
викладачам університетів, лікарям, політикам. Автор уводить також
поняття “повноцінного білінгва”, надлюдини, яка має “блискавично
реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко
переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього
переходу” [Труб 2000, с. 58]. По суті, дослідник пропагує руйнівне для
свідомості мовця перемикання кодів. Зрештою, В. Труб робить висновок,
який, на нашу думку, є дуже сумнівним, про те, що просторіччя є однією з
нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню.

Ми абсолютно погоджуємося з харківським філософом Тарасом Возняком, який
чи не єдиний представник сучасної гуманітарної еліти поставив проблему
суржику, що виникає внаслідок такої незбалансованої мовної ситуації, в
контекст конкретного людського існування: “…ми не можемо не бачити
того, що суржикові варіанти стали мовою для мільйонів людей, і ми
повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними
справу ще дуже довго… Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми
не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем
мільйонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для
багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. У суржиках українська
мова, попри те, що вона не є такою далекою від російської, теж приховано
існує, хоч багатьом і, можливо, справедливо, здається, що лише животіє”
[Возняк 1998, с.160-161]. Суржикомовній людині позбавитися
російськомовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні
перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди
болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити
власний мовний світ – це самому до певної міри змінитися. Миттєве
виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними
здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким
філологічним даром. Але такі особи на становлять більшості, а тому, і на
цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової
мови повинні бути якомога коректнішими.

Отже, ситуація двомовності є надзвичайно нестабільною як у мовному, так
і в культурно-політичному аспектах. Як наслідок – виникає явище суржику
та напівмовності, тобто ми маємо справу з мовною некомпетентністю
мільйонів українців, які потрапили в залежність від історичних реалій.
Ці мовленнєві процеси стають надзвичайно “небезпечними”, коли вони
починають проникати мову, спричиняючи інтерференцію всіх рівнів, що
носіями мови сприймається як норма.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ажнюк 1999: Ажнюк Б. Мовна єдність нації. – К., 1999. – 421 с.

2. Андрусів 1995: Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс
сучасного українця // Сучасність. – 1995. – № 7 — 8. – С. 150-159.

3. Бурячок 1998: Бурячок Г.  “Просвіта”: історія та сучасність
(1868-1898). – К., 1998. – 308 с.

4. Возняк 1992: Возняк Т. Відродження івриту та української. Онтологічні
підстави та наслідки // Сучасність. – 1992. – № 8. – С. 107-112.

5. Возняк 1998: Возняк Т. Тексти і переклади. – Харків,1998. – 345 с.

6. Енциклопедія етнодержавознавства 2000: Енциклопедія
етнодержавознавства / Ю. І.Римаренко, В. Г.Черенець та ін..;
за ред. Ю. І.Римаренка. – К., 2000. – Ч. 1. – Кн.2. – 522 с.

7. Іванишин, Радевич-Винницький 1994: Іванишин В., Радевич-Винницький Я.
Мова і нація. – Дрогобич,1994. – 384 с.

8. Каращук 2000: Каращук Г. Амбівалентність і білінгвізм
українсько-польського пограниччя ( на прикладі Волині) // Державність
української мови і мовний досвід світу: Матеріали міжнародної
конференції. – К., 2000 – С. 23-38.

9. Масенко 1999: Масенко Л. Т. Мова і політика. – К., 1999. – 100 с.

Мечковская 1996: Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. – М.,
1996. – 247 с.

11. Труб 2000: Труб В. Явище “суржику” як форма просторіччя в ситуації
двомовності // Мовознавство. – 2000. — №1. – С. 46-58.

12. Titone 1991: Titone R. Language contact and cod-switching in the
bilingual personality // Languages in Contact and Contrast. Essays in
Contact linguistics. – Berlin, New York, 1991. – P. 446-464.

Похожие записи