Реферат на тему:

Прізвища з суфіксом -к-о в донеччині

Прізвища з суфіксом -к(о) належать до типових українських прізвищ. Вони
поширені на всій території України, але, згідно з дослідженнями
Ю.К. Редька, переважають на Лівобережжі [6, 204].

На Донеччині такі прізвища посідають друге місце (після прізвищ з
суфіксом -енк-о) – їх 1470, або 12,50 %. Вони є в усіх районах, хоча
розміщені в них нерівномірно і відсоток їх коливається від 8,50 до 2,00.
Помітно, що їх більше в центральних, північних і західних районах:
Артемівський – 5,80 %, Волноваський – 5,40 %, Добропільський – 5,00 %,
Красноармійський – 4,90 %, Олександрівський – 4,80 %. У східних і
південних районах відсоток їх менший майже вдвічі: Першотравневий – 2,80
%, Тельманівський – 2,60 %, Новоазовський і Старобешівський – 2,50 %. У
цих районах багато прізвищ російського та грецького походження, що
пов’язано з умовами заселення цих земель у XVII – XIX ст.

Формант -к-о сягає давньоруських суфіксів -ък-о (-ьк-о), функціональне
значення його – демінутивно-експресивне [2, 205].

В українській антропонімії цей суфікс активно функціонує ще з XI – XII
ст. За його допомогою утворювались демінутиви від повних чи усічених
основ чоловічих народноадаптованих церковнохристиянських імен (Демидко,
Томко, Ясько) та усічених відкомпозитних автохтонних слов’янських імен
(Гостко < Гостиславъ, Берко < Бериславъ, Ярко < Ярославъ). Із часом суфікс -к-о розширює свої функції, на ХV ст. припадають і перші записи патронімів із суфіксом -к-о та його ускладненими варіантами. Свідченням “патронімічного значення” суфікса -к-о є і той факт, що в нові часи цей формант в українській мові використовується для найменування нащадків за іменем чи прізвиськом батька або діда. Дослідник білоруської антропонімії М.В. Бірило патронімічне значення суфікса -к-о вбачає в тому, що за його допомогою утворюються прізвища від іменників та прикметників. В інших випадках суфікс -к-о виконує демінутивну функцію [4]. Отже, суфікс -к-о та його варіанти в українській апелятивній лексиці використовувався як демінутивний, а в антропонімії – як демінутивний або патронімний. Проаналізований нами матеріал (майже 1,5 тисячі прізвищ) свідчить про те, що чітко визначити словотвірну структуру більшості прізвищ на -к-о (як семантичні деривати, мотивовані лексемами, що містять суфікс -к-о, чи як морфологічні деривати – патроніми, утворені за допомогою суфікса -к-о) практично неможливо. І в першому, і в другому випадку лексичною базою прізвищ на -к-о, як і в українських прізвищ у цілому, є особові імена, прізвиська та апелятивні означення особи. Помітну групу прізвищ на -к-о на досліджуваній території складають відіменні прізвища. Враховуючи генезис і структуру лексичної бази, поділяємо їх на такі групи: 1. Прізвища, тотожні з похідними варіантами імен першого дериваційного ряду, утвореними від повних основ чоловічих християнських імен, переважно вже адаптованих українською мовою: Авдiйко, Вакyлко, Демидко, Кіндратко, Матвiйко, Нікiтко, Остапко, Романко, Степанко, Федорко, Якимко. 2. Прізвища, тотожні з похідними варіантами імен першого дериваційного ряду, утвореними від усічених основ чоловічих християнських імен: Анайко, Данько, Онипко, Сайко < Ісай, Тимко, Федько, Юзько < Юзеф. 3. Прізвища, тотожні з похідними варіантами другого дериваційного ряду, утвореними від суфіксальних та усічено-суфіксальних варіантів імен: Антошко, Андрушко, Артишко, Герешко, Демешко, Євдомашко, Карпійко, Лаврушко, Матюшко, Мисько, Панасейко, Сависько, Семешко, Степурко, Степашко, Федурко, Юрашко, Юраско, Янушко, Ясько < Ясь < Яким або Яків. 4. Прізвища, лексична база яких може бути варіантом як чоловічого, так і жіночого імені: Полько < Полько < Полікарп або Полька < Поліна, Зінько < Зінько < Зіновій або Зінька < Зінаїда. 5. Прізвища, утворені від жіночих імен, андронімів: Марфунько < Марфуня < Марфа, Панишко < Паниха < Паня < Пантелеймон, Юрчишко < Юрчиха < Юрко < Юрій. 6. Прізвища, лексична база яких може кваліфікуватись як варіант християнського імені або як усічене чи усічено-суфіксальне слов’янське автохтонне відкомпозитне ім’я: Манько < Мануїл або Маниславъ, Тишко < Тихон або Тихомилъ, Худько < Худіон або Худославъ. Питання про спосіб творення відіменних прізвищ належить до спірних. Прізвища 1-ї, 2-ї і 3-ї та частково 4-ї, 6-ї груп не мають однозначного словотвірного рішення. З одного боку, можна говорити про семантичний спосіб творення цих антропонімів від відповідних варіантів імен, оскільки суфікс -к-о мав і має демінутивне значення, і саме такі варіанти імен були і є продуктивними в побуті українців. З іншого боку, враховуючи можливість патронімічної функції суфікса -к-о, такі прізвища можна вважати морфологічними дериватами від повних, усічених або усічено-суфіксальних імен. Можливо, з більшою впевненістю можна визначити морфологічний спосіб творення у тих прізвищах, які виникли від повних особових імен, а також від імен, що вже містять антропонімотвірні суфікси. У таких прізвищах семантичне навантаження суфікса -к-о більш виразне. Доказом морфологічного способу творення названих груп прізвищ може бути і той факт, що на досліджуваній території паралельно функціонують прізвища, що мають ту саму лексичну базу, але розрізняються відсутністю чи наявністю суфікса -к-о (Андрусь і Андрусько, Гриша і Гришко). Прізвища 5-ї групи мають патронімічний характер, оскільки жіночі найменування не утворюють демінутивів на -к-о. Усі інші прізвища на -к-о своєю лексичною базою тяжіють до апелятивної лексики рідної мови. Ці апелятиви увійшли до прізвищевих основ по-різному. Одні з них до закріплення у функції прізвищ були прізвиськами (індивідуальними чи спадковими сімейно-родовими), інші – реальними характеристиками людей за їх заняттям, соціальним станом, поведінкою тощо. З погляду семантики та структури лексем, що стали твірною базою прізвищ, останні поділяємо на такі групи. ????????????$?), але в багатьох антропонімах наголос не змінювався (Сусідка – Сусідко, Холявка –Холявко). Зауважимо, що процес трансформації прізвищ на -к-а у прізвища на -к-о відбувається й зараз. Підтвердженням цього можуть бути записані в різних селах Донецької області прізвища: батьківські прізвища Гречка, Грушка, Коровка, Миска, Рибалка, а синівські відповідно Гречко, Грушко, Коровко, Миско, Рибалко. Отже, у розглянутих прізвищах словотвірну функцію виконує флексія -о, а суфікс -к-а входить у твірну основу і не має патронімічного значення. 2. Прізвища, що співвідносяться з демінутивними формами іменників чоловічого роду на -ок (< -ъкъ) – назвами тварин, рослин, предметів побуту і под.: Братко, Горошко, Дубко, Жирко, Зубко, Кийко, Кожушко, Пупко, Огризко, Рожко, Ротко, Сніжко, Сучко, Шматко, Цапко. На думку О.І. Толкачова, подібні антропоніми могли виникнути під упливом квалітативів, похідних від усічених дохристиянських імен, як Божко < Боголюбъ, Жирко < Жирославъ [7, 126]. Та в більшості випадків заміна суфікса -ок на -к-о, очевидно, зумовлена прагненням носіїв прізвиськ уникнути омонімії з відповідними апелятивами (бичок – Бичко). Прізвища цього виду виникали семантичним способом. Наявність в антропонімії Донеччини (іноді навіть в одному селі) прізвищ з суфіксом -к-о і без нього (Зуб і Зубко) дає підстави припустити, що деякі такі прізвища на -к-о можуть бути і патронімічними утвореннями. 3. Прізвища, тотожні з атрибутивними назвами – колишніми прізвиськами, які характеризували людину за такими її ознаками: а) зовнішніми і внутрішніми ознаками (вік, зріст, повнота, недоліки в зовнішності, особливості окремих частин тіла тощо): Безбородько, Безкишко (про худу, знесилену людину), Білоножко, Воронько, Гнідко, Глупко, Горбатько, Дрібко, Кривко, Остроушко, Рудько, Сірко, Старко, Сліпко, Соловко < соловий ‘буланий’ (СУМ, ІХ, 445), Хорошко, Хромко; б) особливостями характеру, поведінки: Безлюдько, Жадько, Журко, Нудько, Смілко, Смутко; в) соціальним станом: Безштанько, Скоробагатько. 4. Прізвища, тотожні з агентивними назвами – колишніми прізвиськами, які характеризували людину за особливостями її поведінки, характеру, певної дії тощо: Воровко, Глотько, Засядько, Зашивайко, Задирайко, Крутько, Наливайко, Негодуйко, Пхайко, Розколотько, Смішко, Стрижко, Хропко, Цілуйко, Чуйко. В ономастичній літературі висловлюються різні думки щодо способу творення прізвищ 3-ї і 4-ї груп. Одні дослідники відносять їх до прізвищ морфологічного способу творення (Ю.К. Редько, О.Д. Неділько, І.Д. Сухомлин, З.Г. Ніколаєнко), інші – до прізвищ лексико-семантичного способу (І. Фаріон, С.Є. Панцьо, Л.О. Кравченко та ін.). На нашу думку, в подібних антропонімах суфікс -к-о з’явився ще на етапі виникнення прізвиськ. У розряд прізвищ вони перейшли семантичним способом. Серед прізвищ цих груп можуть бути й такі, що виникли семантичним способом від давніх слов’янських автохтонних імен – відапелятивних або відкомпозитних: Дубко < Дубок, Гудко – Гудимиръ. Ці антропоніми входили до розряду прізвищ, очевидно, довгим шляхом: спочатку – особові імена – прізвиська, далі – спадкові сімейно-родові найменування, нарешті – прізвища. І хоча нерідко твірні основи цих лексем співзвучні з апелятивами рідної мови, М.Л. Худаш застерігає від помилкового віднесення їх до відапелятивних іменувань. Адже це “антропонімічна спадщина дуже глибокої історичної давнини, в багатьох випадках ще праслов’янської доби” [9, 41]. Кількісно невелику групу складають прізвища на -к-о, що утворились морфологічним способом. Вони мотивуються прізвиськами-іменниками і прізвиськами-прикметниками: Бровко, Боярко, Веретько < верета “рід шерстяних різноколірних килимків, якими застеляють лавки, а іноді й стіл” (Гр., І, 135), Дерибаско, Кандибко < кандиба “поганий кінь” (Гр., ІІ, 214), Клапко < клапатий “незграбний, великий” (Гр., ІІ, 248), Ковалько, Осаулко, Пузирко, Удовичко, Чепіжко, Чумачко. З погляду фонетичної структури словотвірні основи можуть закінчуватися як на твердий приголосний (Ляшко, Маячко), так і на м’який (Жолудько, Кийко, Медведько, Хмелько). Проте суфікс -к-о не може сполучатися з морфемами, що закінчуються на задньоязиковий приголосний. Обмеження усуваються шляхом чергування приголосних: <г> – <ж> (Бражко, Брижко), <к> – <ч>
(Маячко), <х> – <ш> (Страшко, Чишко).

Словотвірні основи частіше непохідні (Бутко, Хрінко, Шрамко), рідше
ускладнені різними суфіксами (Дробашко, Крутійко, Сліпушко, Черевайко).
Рідко трапляються прізвища, утворені від складних основ (Молибожко,
Отченашко).

Отже, прізвища на -к-о посідають в антропонімії Донеччини досить помітне
місце. Як і інші українські прізвища, вони виникали від особових імен та
колишніх відапелятивних прізвиськ людей. Становлення цих лексем як
прізвищ відбулося двома способами: семантичним і морфологічним.
Порівняно невелика кількість таких прізвищ має явно виражений
патронімічний характер. Значно більше прізвищ на -к-о утворені
семантичним способом від прізвиськ або апелятивів. І найбільше прізвищ
(усі відіменні та частина відапелятивних) має неоднозначну словотвірну
структуру – їх можна пояснювати як семантичні або морфологічні деривати.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Баранівська О.С. Прізвищеві гібриди з формантами –к(о), -енк(о) //
Актуальні питання антропоніміки. – К., 2005. – С. 31 – 38.

2. Бевзенко С.П. Історична граматика української мови. Нариси зі
словозміни та словотвору. – Ужгород, 1960. – 416 с.

3. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника
(назви осіб чоловічого роду). – К., 1993. – 214 с.

4. Бірыла М.В. Беларускія антрапанімічныя назвы ў іх адносінах да
антрапанімічных назваў іншых славянскіх моў. – Мінск, 1963. – С. 15 –
41.

5. Демчук М.О. Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті
українців ХІV – ХVІІ ст. – К.: Наук. думка, 1988. – 172 с.

6. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наук. думка, 1966. –
215 с.

7. Толкачев А.И. К истории словообразования форм со значением
субъективной оценки (квалитативов) личных собственных имен греческого
происхождения в древнерусском языке ХI – ХV вв. // Историческая
ономастика. – М.: Наука, 1977. – С. 72 – 130.

8. Фаріон І. Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини
наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. (з етимологічним словником). – Львів:
Літопис, 2001. – 371 с.

9. Худаш М.Л. До питання класифікації прізвищевих назв ХІV – ХVІІІ ст.
// З історії української лексикології / Відп. ред. Д.Г. Гринчишин. – К.,
1980. – С. 100 – 126.

10. Шахматов А.А. Историческая морфология русского языка / Предисл. и
примеч. акад. С.П. Обнорского. – М.: Учпедгиз, 1967. – 400 с.

Похожие записи