Реферат на тему:

Прийоми словесної орнаментації в українській бароковій поезії

Бароко стало мистецтвом, до якого звернулися представники культур
різних народів. Розпочавшись в Італії та Іспанії і поступово
розповсюдившись на інші країни Західної Європи, бароко почало свій рух
на схід, і як явище духовної й естетичної культури швидко стало
претендувати на панівне становище, у тому числі в літературному житті.
Поетика бароко не тільки впливала на локальні літературні смаки, а й
набувала національних рис. Саме бароко виявилося найбільш суголосним
емоційній українській душі.

Бароко є синтезом культур Середньовіччя і Ренесансу, але, незважаючи на
це, воно має свої, властиві тільки йому, риси. Це – “рухливість,
динамізм, у пластичному мистецтві… любов до складної кривої лінії, на
відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики та
ренесансу” [Чижевський 1994 : 240]. У мові художньої літератури – це,
відповідно, використання вигадливих, вишуканих, складних форм. Взагалі
стиль бароко характеризується великою увагою до словесної орнаментації
твору. За нашими спостереженнями, крім обов’язкових прийомів словесної
орнаментації, а саме: вишуканих порівнянь, несподіваних алегорій,
нагромадження синонімів, епітетів, ефектних протиставлень, оксюморонів
тощо, ними могли бути й особливі складні синтаксичні конструкції, а
також незвичне поєднання стилістичних фігур і тропів.

Барокові поети віддавали данину інтелектуалізмові, любові до фрази,
словесній віртуозності, так званому вітійному стилю, який за словами
М.Ласло-Куцюк, характеризує літератури Європи часів Ренесансу, і ще
більше посилюється в час бароко [Ласло-Куцюк 1974 : 133]. Але, як
відомо, використання урочистого вітійного стилю “плетіння словес” у
поезії українського бароко було продовженням власних традицій, лише
переосмислених за канонами нового стилю.

Стиль цей став загальним для християнського слов’янства у XIV – XVI
століттях. Як стиль експресивно-емоційний, він розвинув емоційну
виразність мови, змусив письменників уважно ставитися до значення слів,
до їх звучання. І цей пишний урочистий стиль знайшов свої засоби в
українській поезії нової доби, зокрема, засоби мовного декору.

Відомий дослідник стилю бароко А.Макаров виводить схильність
українського бароко до прикрашування з національної ментальності
українців, зокрема їх схильності до відчуття святковості, поетичності з
не одразу помітним відтінком легкої задуми, ледь відчутного суму через
те, що будь-який розквіт швидкоплинний і невічний [Макаров 1994 : 211].

Досліджуючи українське низове бароко, Г.Пехник наголошує, що частка
мовного декору в низовому бароко зводиться до художнього мінімуму.
Пояснює вона таку особливість українського низового бароко тим, що
“внаслідок своєї спрямованості на людину з народу низове бароко
відмовляється від тих художніх засобів і творчих принципів, які
утруднюють прогнозовану рецепцію” [Пехник 2001 : 12]. Поезія ж високого
бароко мала свого читача – читача компетентного, який через формально
ускладнений зміст міг проникнути у прихований внутрішній зміст твору;
читача, якого поезія бароко повинна була здивувати і захопити словесною
грою.

У XVI – XVII ст. поети часто користувалися складними синтаксичними
конструкціями. Взагалі структурно-синтаксична складність – одна з рис
стилю бароко. Найчастіше поети будували свої тексти як періоди. Саме в
періодичному мовленні найширше виявляються логіко-структурні можливості
мови. Наприклад, обрамлений період, що виражає роздум:

Ceue ceh no?aaeaeaao; ia?ac nеe oia iai yaeyao:

anye eiaye /oaeaeay, nai oeiaeеi auaaao.

Eoi iе oiuеo, aee eio, iceiaeеi auoe,

auе-nue neeiheo?e, iеioeo iе oohe iceiaeoe.

Aieny iiiaeo, eoi iiiaei aue-anue no?aoеi chei,

cei oai?yu?e no?aaeaeoo ceh ca naia aehei.

Iiiaeo ai a?ecaye, nеe eio nai a?ecеi auaaao,

aenoeiio anyea ceinoue ceh ny neii/aao (УП 2, 48).

Побудові періоду автори поетик і риторик XVII століття приділяли багато
уваги, оскільки, на їх погляд, саме в періодах виявляється семантична
цінність, повнота, функціональна потужність слова, риси, які високо
цінували в той період. Лише вдало підібравши і творчо поєднавши слова,
можна було виконати настанови бароко: повчати, хвилювати і розважати.
Порівн., класичний період, в якому в алегоричній формі описано
Києво-Могилянську академію:

Где ясный палац Фебов, розный в будованю,

В положеню высокій, сличный в маліованю,

Где свhтлый лихтар в небh, з седми лямп зложоный,

От всhх сторон крыштальом моцне обточоный,

Где ест мhстце планетом и звhздам грунтовным,

Отколь свhтлость променем спадает кляровным,

Там мысль тая наука людськую заносить,

През що скрытых познане натур до нас вносить,

Астролюг бhг солнечный в Зодіацh знает (УП 2, 180).

Ще однією, не менш поширеною ніж період, композиційно-синтаксичною
одиницею, де теж виявляється майстерне володіння словом, були надфразні
єдності. Наприклад:

I i?еah/iuo /oaeеn aiaeе,

Eoi ae aeneaaeoe iiaeе

Aеee/еnoai neaau oaie?

Aih aaaеe. Aih onoa iie.

Oaeu ane aеeee e /oaeеi, i aiaeе iie.

I?еoi o?еiеuеo e aeeaoaoueny ?aa oaie

*oaeiiio e no?aoiiio aiao naiaio

E iеiinoeaeeiiio aеee/еnoao oaiaio.

Ou aеcaeе nue aеee/еnoaii enoiinoe naie

E iеia?aie/еiiie aeе?aeaau oaie,

Ia iеaеne e ia cеiee e au i?еeniiaeieo,

Au aeoaeiao ii?neeo e au ihnoao aеcaiaeiuo.

Any aeeea aunoioh e nuoai?e,

yei aia anеiiaou?e, au aeanoe oi naiae iaao,

Eae anyeia ihnoi iaiieiyao

Aеee/еnoaii neaau oaie,

A oi auooе i?еioae?inoe iie,

Eoi aia aеe?e, yei aia iao?

Ou ane aia, oai?ye /oaeеna,

ssei aеee/еnoaa oaiaai

anh aeеayoе?e iеaеna

E cеiey iе iiaooue auihnoeoe,

Aih aaaеeiaе oaie iai i iеi aucahnoeoe.

Oaeu ane aеeee e /oaeеi, i aiaeе iie,

iеaeaeeiue e iеiinoeaeeiue,

I?еoi caeoihaaaouny ?acoi iie no?aoeeaue (УП 1, 282-283).

Цей уривок становить відкриту надфразну єдність, в якій складові частини
скріплюються словами Oaeu ane aеeee e /oaeеi, i aiaeе iie.

Поширеність надфразних єдностей у барокових поетичних текстах пояснюємо
частим використанням ампліфікованих анафоричних конструкцій, які
скріплювали речення, фрази, абзаци в самостійну композиційну структуру,
що передавала смислову єдність. Наприклад:

?non iie, отец мой, пан мой, на смерть шествует,

Всh стежки пречистою кровью знаменует.

?non iie ест моими грhхи потлаченый,

Тяжарем беззаконій моих обтяженый.

Eaee ae, i aeooa iiy, за Христом спhшися,

З тяжко-горким стогнаньем обфите слезися!

Eaee с поспhхом и вжды слезми стежки мочи,

@точи!

Eaee, а стопы его миле лобызати,

Не престань пречистои крве кроплh збирати! (УП 2, 158).

На надфразній єдності Кирило Транквіліон-Ставровецький побудував
“Похвалу под метри страстей Христовых” з книжки “Перло многоцhнное”:

Oau iih, neaae/aeo?e iie ?enonе,

Nuio aiae?e aeaaineiaеiiue,

AEеieoе iie i?еaicethaeеiiue,

Aеcu ieeinoe aa?ci ec?aiеiiue

Io iiaainoaa ceineeaiai,

Iеah?iiai e aihaeeaiai.

A oue ?aiu oaie i?еnayoue

iеoae iuih ia aeaeinoue aeooo iith aeеeooue,

ssei anthaeo iioioee e?eaaaue oеeooue

Nu i?еnayoiai e aеca?hoiiai ohea oaiaai.

Oau iih aeey oyaeeiai e a?eaeeiai a?hoa iiaai//… (УП 1, 295-301).

Надфразні єдності були не лише засобом втілення урочистості,
піднесеності змісту, а й використовувалися для вираження психологічного
стану автора, в даному випадку відчуття суму, жалю.

Отже, період і надфразна єдність подавали читачеві шлях розгортання
своєї думки, її елементи, залишаючи йому право вибрати з них актуальні
для себе або, навпаки, побачити зміст того, що читач пізнавав. Ці
складні синтаксичні конструкції дозволяли сконденсувати висловлення,
надати йому стилістичної довершеності, до якої прагнули поети бароко.

Поети бароко не приховували того, що вони насолоджувалися словами, їх
звучанням, можливостями використання у структурі віршів. Тому повтори –
улюблений і функціонально обтяжений прийом і мовностилістичний засіб.
Порівн.: Ia nahoeei?oeh oea?noaa nahoeinoue iiiaa ayoе, // aaaea
Aeеenhe, nahua nahoeay, ai?yoе, // aaaea aeе ooth nahuo, ai?yuoth ynii,
// Niе?oue oaane, iaiaaeе oеiieoea oaeanii. // Ii aa?a Aia nahuo auе c
nahue yniie // Naeеae ia oea?noai, aea oie oiu iе oе?ieoue oaeaniie. //
E oaioay iе caanea, ii acyoa aei Iеaa, // Neoeеaie ai nahue e a Iеah
iio?еaa (УП 2, 227); AE?iaeei, ?еei aeia?ioe, iеaeioeay aеcaeii, //
Aeia?ia nue anе, yeu aeia??e, noai?ee iеecuneеaeii, // Iaii/aoeo ih/iai
iе aeaeеnue iai ceiai, // Aeia?ui cu?aco iеaeiuiui /eiahea naiiai //
O/eieeеnue, oioheеnue, aeе auoue au aeia?ii aeia??e // ?ath, nahoh aeue,
au aeia?ioue caaaeaeu aueеnue uiae??e, // Au ceinoe neoiui, ieua/e ceue
?е/e ceiai // *еeiahea, aeia?iai aeey nеaе naiiai // Oiaath/e, aeey
aeia?uo, yeu ca aheia noa?uo, // Ceue i?oaeei aeioee, aeia??e eho
o?aaeuo // Aeiciaaaee ouny/aie (УП 1, 169).

Як бачимо, багатокомпонентна тавтологія (1. Іменник (М.в.) + іменник
(Н.в.) + прикметник (Н.в.) // іменник (Зн.в.) // іменник (Зн.в.) +
іменник (Р.в.) // іменник (Р.в.); 2. Іменник (Р.в.) // прикметник (Н.в.)
+ прикметник (Н.в.) // прикметник (Д.в.) // прикметник (М.в.) +
прикметник (Н.в.) // іменник (М.в.) // прикметник (Р.в.) // прикметник
(Р.в.) // прикметник (Н.в.)), ускладнена прийомом контрасту (1. Свhтло –
тма; 2. Добрыи – злыи), дала змогу зіставити: добра людина – добрі люди,
добрі літа – добра ріка життя.

У текстах поетичного бароко настанова переконати читача, у т.ч. енергією
впевненості самого автора в тому, про що він пише, часто реалізується
анафоричним повтором у поєднанні з нанизуванням епітетів, риторичних
звертань тощо. Наприклад:

Ou iie Aia, Enonе,

Ou ie aеnеe?a,

Ou iiy ?aaeinoе;

Ou iiy neaaeinoе! (УП 2, 320).

Поет не прямо звертається до мирського читача – його “співрозмовником” є
біблійні особи або навіть абстрактні поняття. Порівн.:

I aeaeth n?iea?e, oai?еoe iie no?aaeaao,

Ia ae?еah e?еnoihi ?non oie?aao.

Aeе ui ae oiai, oai?/е, ca i?e/eia?

Acaee a oiah ano yeay aeia?

Ou ano-еnue aaiеoe, aaiеoe iеceiaeaue,

*enoue, aеca?hoiue, nayoue, ni?aaеaeeeaue,

Ou, nianе, ano-еnue naiay /enoioa,

Aiaa e iooea ah/iay e?anioa;

A oiah, i iaiе, aeaaeiie ihiao ciacu,

AEaaeiiai a?hoo, aeaaeiie i?ieacu.

A aeey /iai ae oe noo n?iaecе caaeaiu

Oae ie?ooiue, i oai?/е iie, ?aiu?

*еio, aеcaeiiue, aеcaeiiе no?aaeaao,

Aеca?hoiue, n?iaecе oie?aao? (УП 2, 149).

Стилістичні фігури і тропи часто утворюють словесне мереживо, яке
нагадує стиль “плетіння словес”, у якому на зміст і форму “працюють”
повтори, епітети, порівняння, гіпербола, алегорії, перифрази, метафора в
поєднанні з риторичними звертаннями, риторичними питаннями). Така
емфатизація мовлення допомагала переконати читачів, емоційно вплинути на
них. Порівн., анафоричний повтор і гіперболізація змісту:

Aeaeaiеo ?non iaoeio, eio?oth c?iaeee,

Iie oyaee?e a?hoe ia ?aii aceiaeeee.

Aeaeaiеo oyaea?, aau iiae iеiе iaeеa/eoe,

C iiae oue oyaea? iеeеeiue ceiaeeoe.

Aeaeaiеo oyaea?, eio?iai ihoo iе iiae aeaeaiooe,

E aaeiui iе?noii iе iiae aeaaeеi ny aeioeiooe.

Aeaeaiеo c oyaeeinoth i?еc iith ie?ooiino caieheue,

I?еiеcih?iino oe?ainoaa iеcih?iе cеiaeeheue.

Aeaeaiеo, a e?iaue c aai ?ai no?oiеiеi ny oi/eo,

Anh aei?iae iaoeoе, i aeaeth iie, ii/eo (УП 2, 157-158);

анафоричний повтор і риторичні запитання:

Iiahaeoе, i ae?oce, aaeе ano iao aicethaeеiiue,

Aaeе ano ?non iе?oaue, aaeе io ian i?еiеnеiiue?

Iiahaeoе, i nеno?u, aaeе ano iaoa oohoa,

Eo ?aaeinoe aeooеaiie nei?ay iinihoa?

I n?iine?e oei?ee, iiahaeoе, aaeе acyoi,

A eio??e eaiaoe iaia iaoеai i?eiyoi?

Iiahaeoе, ethaeiue, aaeе iao i?еauaaao,

Aaeе i?еaicethaeеiiue iao onioa, ii/eaaao?

Iiahaeoе, iеoae aai n iinihoii ooeaai,

Iеoae e iu, niooiue, i?e iеi ii/eaaai (УП 2, 162).

Отже, поєднання різноманітних стилістичних фігур і тропів, складні
синтаксичні конструкції надавали мові творів українського бароко високої
патетичності й особливої ритмічності. Інколи ці структурно бездоганні
“плетіння словес” затемнювали зміст висловлювання, але цілком
відповідали технічним вимогам стилю. Вони, на наше переконання, були не
лише елементами орнаментації, а й засобом самовираження автора, який
втілював у поетичній формі свої “бурі в душі”, пошук істини, своє
світобачення.

Література

Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. Бухарест, 1974. 210 с.

Макаров А. Світло українського Бароко. К.: Мистецтво, 1994. 288 с.

Пехник Г. Українське низове бароко: поетика стилю і жанру. Автореф. дис.
канд. філол. наук: 10.01.01 українська література. Львів, 2001. 19 с.

Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби
реалізму). Тернопіль: Феміна, 1994. 480 с.

Школярської гумористики XVII – XVIII ст.

Похожие записи