Реферат на тему:

Правописний стандарт української мови: історія та реалії

Сталість орфографічної системи, що є чи не найважливішим критерієм
унормування літературної мови, в Україні формувалася у непростих
дискусіях упродовж тривалого часу і з погляду концепції, і стосовно
суспільно-політичних сил, які домінували у той час у громадському житті,
і відповідно до територіальних умов.

Вочевидь тому багатоаспектний аналіз правописних реформ української мови
зобов’язує виважено підходити до тлумачення обговорюваних нині
правописних змін, позаяк в історії української мови процес усталення
орфографічних норм відбувався доволі непросто. Охоплював він чималий
хронологічний період і провадився у контексті Австро-Угорської та
Російської імперії, УРСР та незалежної України. Напруженість правописних
дискусій, різноманіття орфографічних систем, які функціонували в
розділеній кордонами Україні, незаперечно свідчать про доволі складний
процес прийняття єдиного правопису української мови, а відтак
скористатись з уроків власної історії було б незайвим.

Особливе напруження викликають нинішні дискусії, що точаться навколо
нової редакції Проєкту українського правопису.

З огляду на це, цікаво буде простежити, що стало предметом гострих
правописних суперечок, які точилися століття тому і мають місце
сьогодні. В історії розвитку української мови боротьба за усталення
єдиного правопису, яка тривала впродовж майже цілого XIX ст. і не
вщухала й на початку XX ст., була досить складною.

Не випадково наслідки цих суперечок дали підставу І.Франкові так
схарактеризувати той період: «Ідеї, форму вислову, стіль, мову – все ми
занедбали за тою боротьбою о букви, немов мертвецким сном проспали
європейский і словянский романтизм, і реалізм, і народництво, проспали
розвій наук природничих, історичних і суспільних» [Франко 1894: 3].

Однією з перших та найважливіших проблем, яку висунуло життя на початку
XX ст., було питання мови періодичних видань. Поява реальних можливостей
друкувати українські газети і журнали у Наддніпрянщині вимагала
відповідних мовних засобів публіцистичного характеру. А тим часом «мова
публіцистична… в нас була зовсім не вироблена», – писав Б.Грінченко
[1906: 18]. Традиції газетної мови існували на той час у Галичині, тому
кожний редактор, незалежно від особистих симпатій, змушений був
використовувати мовний матеріал, напрацьований у західноукраїнська
землях.

Тому І.Нечуй-Левицький зазначав: «Видавництва київських «Записок»,
«Села», «Засіва», «Літературно-наукового Вісника» – це щось схоже на
галицькі мовні школи, заведені на Україні для навчання книжньої
галицької мови, стиля й правопису» [Нечуй-Левицький 1912: 35].
Перенесення галицьких мовних елементів у Наддніпрянську пресу особливо
гостро поставило питання про унормування правопису на всіх теренах
України. І.Огієнко писав тоді про стан української орфографії в
Наддніпрянщині: «У нас що письменник, то власний правопис, що вчений –
то й своя власна термінологія». І продовжував: «Сумне це видовище і
як-небудь ми повинні виплутатись з його, повинні вийти якмога скоріше»
[Чапленко 1970: 257], висловлюючи побажання, аби в усій Україні був
заведений лише один правопис.

Однак, висуваючи ідею єдиного правопису для всієї України, І.Огієнко
наголошував на тому, що «…в нас помітно великий нахил завести до себе
мудрого правопису Галичини… наші діти замість навчатися рідної мови,
баламутимуть тямки, забиватимуть памороки отими двома крапками та
блукатимуть з отим приблудним «ся»» [Чапленко 1970: 257].

Частка «ся» справді була чи не найбільш суперечливим питанням у
галицьке-наддніпрянському унормуванні правопису. За винятком
М.Грушевського, який, працюючи довгий час у Галичині, призвичаївся до
галицької орфографії, та його найближчих співробітників, усі інші
наддніпрянські вчені та письменники були проти окремого написання «ся».
Тому В.Гнатюк, секретар НТШ, член «язикової комісії», виступив на захист
західноукраїнської традиції в написанні частки «ся» з дієсловами,
опублікувавши на цю тему окрему розвідку [Гнатюк 1907].

Допускаючи наявність невеликих правописних розбіжностей у кожній мові,
вчений наголошував, що, «коли одначе вони (правописні розбіжності –
О.Г.) дійшли би до того, що творили б зовсім окремі, незалежні від себе
правописи, то се було би непожаданим обявом, бо він з часом міг би дати
також основу до літературного розділу. Проти такого обяву треба
виступати рішучо, а стреміти до приблизної одностайности правописи»
[Гнатюк 1907: 135].

Обґрунтовуючи написання частки «ся» окремо від дієслова, В.Гнатюк
покликався на:

– практику інших словенських правописів;

– можливість між «ся» та дієсловом вимовляти інші слова;

– поширеність вживання «ся» перед дієсловами.

Останнє, на думку вченого, було найважливішим аргументом, який промовляв
за написання окремо. Аналізуючи давні пам’ятки, В.Гнатюк зазначав, що в
них частка «ся» пишеться звичайно разом із дієсловом, однак пояснював це
тим, що там «нинішнє відділюванє поодиноких слів від себе не знане».

Проти статті В.Гнатюка виступив Б.Грінченко з розвідкою Три питання
нашого правопису [Грінченко 1908], яку перед друком переглянув
А.Кримський, зробивши до неї свої додатки. У статті автор рішуче
заперечував окреме написання «ся» з дієсловами, стверджуючи, що це
вигадка, яка «просто таки псує, калічить рідну мову величезної більшості
українського народу» [Грінченко 1908: 10]. Поряд з цим В.Грінченко
виступав за використання букви ї тільки для позначення звукосполучення
[йі] (їхати, їжак), заперечував вживання ї для передачі на письмі м’якої
вимови зубних приголосних перед [і] – [е] та [ъ], а також не підтримував
написання типу: ніс: носа, але нїс: несу.

Нову мовну дискусію спричинила поява публікації І.Нечуя-Левицького Криве
дзеркало української мови. У ній автор негативно відгукнувся про видання
у Наддніпрянщині українських газет, які, за його словами, «були написані
галицькою мовою, неначе їх писали й видавали не українці, а захожі
галичани» [Нечуй-Левицький 1912, 9].

Письменник не міг зрозуміти причин такого явища, розмірковуючи, чи
українська літературна мова руйнується заходами галичан, чи
М.Грушевського. Він дорікав ученому, який нібито «заповзявся нахрапом
завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в українському
письменстві й на Україні і зробить їх загальним і для Галичини, і для
українців» [Нечуй-Левицький 1912: 4]. На думку І.Нечуя-Левицького,
галицька мова погана і антинародна, а тому у «Львові не можна навчитись
української мови, а можна тільки збавить свою чисту українську мову
дорешти» [Нечуй-Левицький 1912: 16]. Виступ І.Нечуя-Левицького викликав
досить широкий резонанс. У тій чи іншій формі з відповідями виступили
І.Стешенко, М.Жученко, М.Левицький, І.Верхратський.

І.Стешенко в статті Про українську літературну мову (1912) наголосив на
історичних причинах галицького впливу, підкресливши, що «молодші
українці засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було. Старші
патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не створили
для України вищої мови, чим же в пресі та інстітуціях треба було
користуватись» [Стешенко 1912: 311]. Оцінюючи позицію І.Нечуя-Левицького
як обмежену і безперспективну, І.Стешенко застерігав: «Силує не
Грушевський других до сії мови, а його й других – потреба вислову духа,
– та стіхійна сила, перед якою нічого не значать лементи людей, що
низько хотять затримати нашу націю «для домашнього обиходу», при мові
«баби Палажки»» [Стешенко 1912: 315].

М.Грушевський з цього приводу стверджував, що «…Ігнорувати сю
культурну мову (галицьку – О.Г.), вироблену такими тяжкими трудами
кількох поколінь, відкинути її, опуститися наново на дно й пробувати
незалежно від тої «галицької» мови, творити нову культурну мову з
народніх українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі
хочуть тепер – се був би вчинок страшенно шкодливий, хибний, небезпечний
для всього нашого національного поступу» [Грушевський 1907].

Аналізуючи тогочасні мовні непорозуміння, М.Грушевський відзначав, що
кожен із правописів має «своє добре й лихе». Тому якийсь час вони можуть
використовуватись разом, доки толерантність, яка виробляється спільно
позитивною працею, а не передиранням та амбітним суперництвом, не
дозволить поволі згладити наявні розбіжності» [Грушевський 1907: 21].

Полеміка навколо правописних негараздів вилилась і на сторінки газети
Діло, де своїми поглядами на питання орфографії ділились члени Наукового
товариства ім. Шевченка.

*

????????a

Найбільший з дописів, опублікований під заголовком В справі нашої
правописі, належав С.Томашівському (1912). Як зазначав автор, поштовхом
до написання статті стало те, що офіційного правопису в Галичині
дотримувались лише в шкільних підручниках, та й то непослідовно, поза
школою ж і в Галичині, і на Буковині всі видавництва «мають свої окремі
правописі, кожде іншу».

Суперечливі орфографічні норми української мови С.Томашівський вважав за
доцільне вирішити таким чином:

1. Голосний [і] будь-якого походження варто передавати не двома буквами
і та ї (ріка, сїно), а однією буквою і (ріка, сіно), залишивши ї для
позначення звукосполучення [йі].

У словах іншомовного походження він радив звук [і] передавати скрізь
через [й], «як каже дух української мови» (публика, университет). Щодо
передачі звукосполучення [іа] в іншомовних словах, то пропонувалось в
усіх випадках писати -ия (арі/я, матириял).

2. У запозичених словах писати перед о букву л, а не ль (філологів).

3. Обстоював написання суфіксів -ськ-, -зьк-, -цьк- (український), а не
-ьск-,

-ьзк-, -ьцк- (україньский).

4. Допускав подвійне написання іменників середнього рилу (питанє //
питаннє).

С.Томашівський, намагаючись підтримати впорядкування правопису,
поширеного у виданнях Галичини, одночасно прагнув наблизити його до
орфографічної практики Наддніпрянщини (маємо на увазі правопис суфіксів
-ськ-, -зьк-, -цьк- та позначення твердого [і] у запозичених словах).

В обговоренні пропозицій, висловлених С.Томашівським, участь узяв один
із авторів галицького шкільного правопису), член «язикової комісії» НТШ
С.Смаль-Стоцький (1912). Не погоджуючись з думкою, що в галицькій
видавничій практиці існує правописна анархія, учений вважав за доцільне
вести мову лише про незначну кількість неузгоджених питань. При цьому
він акцентував, що деякі з них належать не до орфографії безпосередньо,
а до питань фонетики та граматики (наприклад, написання -ови чи -ові в
давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, написання м’якого
знака в прикметникових суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк- та інше).

Загалом С.Смаль-Стоцький обстоював «желехівку» і вважав за доцільне
зберегти:

— м’який [л’] у словах іншомовного походження (лямпа, полєміка),

— м’який знак після з, ц, с перед пом’якшеними губними (сьвіт, зьвір,
цьвіт).

Щодо правопису слів іншомовного походження, то вчений докладно зупинився
на передачі голосного [і]. На його думку, після букв на позначення
приголосних [т], [д], [с], [з], [ц], [р] потрібно писати й (партия,
поезия); після букв на позначення приголосних [п], [б( [в], (м], (ф(,
[ч], [к], [х( й у сполученні з о – писати і (патріот), після л та н – ї
(лїтература). До букв т, д, р, з, с, ц, після яких в іншомовних словах
треба писати й, вчений додав шиплячі [ж], [ч], [ш], тобто сформулював
„правило дев’ятки”, однак воно дещо відрізняється від подібного правила
в сучасній орфографії, бо вимагало написання й не тільки перед
приголосним, а й перед й (критичний, партийний).

Як наслідок, С.Томашівський вдруге виступив на сторінках газети Діло
(1912), він, зокрема, ще раз підкреслив, що правописна неодностайність
існує, тому першочерговим є завдання унормувати галицькі й буковинські
видання, тим самим зближуючи їх орфографію з орфографією Наддніпрянщини.
Учений рішуче відстоював написання слів типу звір, цвіт без м’якого
знака перед губними, мотивуючи це тим, що тверда вимова більш поширена і
властива говорам Буковини, Покуття й Холмщини. Не погоджувався автор із
написанням ль в іншомовних словах, оскільки, на його думку, воно
поширене лише в Галичині й на Буковині і є наслідком польською впливу, а
отже, не відображає властивостей української фонетики.

Виступив на сторінках газети й В.Сімович (1912). Аналізуючи граматику
С.Смаль-Стоцького, він наголошував, що в третьому виданні й автори
повинні позбутися компромісів, на які вони погодились під натиском
«естетів». Такий варіант посібника вдовольнить усіх.

Підсумовуючи полеміку, що велась на сторінках газети Діло навколо
правописних питань, І.Верхратський зазначав: «Щоби скрізь на Україні і у
нас писали однако, се дуже бажана була би річ». Але сподіватися на це
найближчим часом нереально, бо «наш язик розвиває ся в так некорисних
обстановах, що годі про те тепер навіть і думати. Задля правописи тепер
розчинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а навіть
шкодливим» [Верхратський 1913: 16].

Широкі правописні дискусії на сторінках періодичних видань беззаперечно
допомагали творити наукові підвалини єдиної української орфографічної
системи через подолання розбіжностей, які існували в правописній
практиці Наддніпрянщини та Галичини на зламі XIX та XX ст.

І лишень відновлення української державності спонукало до вироблення
загальноприйнятного нормативного правописного кодексу української мови.
Перший міністр освіти Центральної Ради І.Стешенко доручив І.Огієнкові
укласти стислі правила української орфографії. Було утворено й
спеціальну Правописну комісію. У 1919 році вийшли друком Головніші
правила українського правопису з ухвалою Міністерства народної освіти,
згодом побачили світ Найголовніші правила українського правопису, які
було затверджено Академією наук України в 1920 р. Власне з’ява цього
правопису спонукала «правописну комісію» НТШ переглянути запропонований
нею проект. Як наслідок цієї ревізії з’явився правопис 1922 року, який
отримав назву «переходового до єдиного українського». Однак цей правопис
не зміг повністю розв’язати орфографічну проблему в Галичині. Неповна й
надмірна стислість Найголовніших правил також стали очевидними.
Наступним кроком стало створення у 1925 році при Народному комісаріаті
освіти України державної правописної комісії, якій доручалось, поклавши
в основу діючі правила, виробити нові. Після опублікування цієї
постанови на сторінках періодики питання графічної нормалізації
української мови почали дискутуватися ще ширше й докладніше.

Як завершальний етап обговорення (було подано 60 проектів правопису, з
Галичини 37) у Харкові (26 травня – 6 червня 192″ р.) відбулась
Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису,
що її скликав Народний комісаріат освіти. Матеріали зредагував і
скодифікував Олекса Синявський, так зредагований правопис підписав у
1928 р. нарком освіти Микола Скрипник. Таким чином, Український правопис
1928 р. кодифікував фонетичну й морфологічну структури української мови,
ставши соборною українською орфографією. УП–28 був обов’язковий менше,
ніж 5 років. Подальші зміни в орфографічному кодексі української мови
(УП–33, УП–45, УП–60) були лишень ще одним підтвердженням того, що
українська ідентичність сама собою (а українська мова й правопис як
головні вияви цієї ідентичності) дуже часто розглядалися як потенційно
небезпечні в середовищі русифікації, тому ставали об’єктом для репресій.

З кінця 80-х рр. XX ст. унаслідок значних суспільних змін виникла
тенденція до перегляду кодифікованих норм. Показово, що громадське
обговорення цієї проблеми (про це свідчить аналіз аналогічних ситуацій
не лише в українській мові) почалось саме із правописних питань.

Очевидно, що в царині орфографії завжди відчутною була й залишається
нормотворча діяльність людини. І тому сьогодні стосовно до цілої низки
розвинутих писемних мов дуже гостро стоїть проблема орфографічних
реформ. То ж, можливо, це є закономірний та природній процес: із
поступом та розвитком мови час до часу спокійно і виважено обговорювати
питання стану і статусу її правопису.

Либонь тоді майбутнє й української мови буде мати підґрунтям глибокі
національні традиції, що постійно живляться науковим поступом та
розвитком комунікативної системи.

Література

Верхратський І. Наша правопись. Львів, 1913.

Гнатюк В. Як писати займенник ся при дієсловах // Записки НТШ. Львів,
1907. Т.ХХХ. Кн.6.

Грінченко Б. Три питання нашого правопису. Київ, 1908.

Грінченко Б. Тяжким шляхом. Київ, 1906.

Грушевський М.Про українську мову і українську справу. Київ, 1907.
О.Томашівський. Діло. 1912. Ч.153, 158, 168, 174, 186, 191.

Смаль-Стоцький C. Діло. 1912. Ч.210, 211.

Томашівський C. Діло. 1912. Ч.215, 220, 221.

Сімович В. Діло. 1912. Ч.224.

Нечуй-Левицький І. Криве дзеркало української мови. Київ, 1912.

Стешенко І. Про українську літературну мову. ЛНВ. 1912. Кн.2.

Франко І. Етимологія і фонетика в южноруський літературі. Коломия, 1894.

Чапленко В. Історія української літературної мови (XVІІ ст. – 1933р.).
Нью-Йорк, 1970.

Похожие записи