.

Повість П.Загребельного “попіл снів”: дисонанси маскулінного і фемінного начал у постколоніальному суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2602
Скачать документ

Повість П.Загребельного “попіл снів”: дисонанси маскулінного і фемінного
начал у постколоніальному суспільстві

Після ствердження феміністичного напрямку в українській критиці й
літературознавстві сучасності (публікації праць Соломії Павличко, Віри
Агеєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської) виникає цілком органічне
бажання – проглянути товщу маскулінної культури ХХ століття, головними
продуцентами і героями якої були переважно чоловіки, що, не вносячи
коректив у розстановку сил між статями, по-своєму доливаючи олію у
вогнище війни між ними, прагнули продовжити версію про незмінність
одвічних ролей і олімпійство, їм належне. Та ця дослідницька галузь поки
що за сімома замками. Тим більше, що склалися вже сталі підходи до того
чи іншого письменника-класика, до ряду яких належить Павло Загребельний,
а відтак – і його творчість. У всякому разі нікому не приходило в голову
розглянути один твір чи корпус творів прозаїка під кутом зору ґендерної
проблематики, хоч сигнали про її актуальність для цього митця, та ще в
новітній іпостасі – видозміненій творчості 90-х років – розсипані по
текстах автора.

Не беручись робити глобальні узагальнення про динаміку і специфіку
чоловічого й жіночого начал у всій творчості Павла Загребельного
сучасного періоду (бо це окрема праця системного характеру), все ж
наважимося поміркувати шляхом аналізу повісті “Попіл снів”. Чому саме за
об’єкт дослідження взято цей твір, коли простіше було розглянути
потрібний дискурс на матеріалі “Голої душі”, чи “Ангельської плоті”, чи
“Брухту”, нарешті? Тут, як кажуть, і карти в руки.

Та “Попіл снів”, на нашу думку, експериментальний твір з багатьох точок
зору, але передусім – тому, що автор порушив порядок, помінявши ролями
жінку і чоловіка, зробивши владною структурою саме героїню – Алевтину
Фіалко, – яка виробляє жорстоку психотропну зброю в спеціально
обладнаному бункері – інституті, випробовуючи її на чоловікові, портрет
і історія 28-річного життя якого тягнуть на місце в іконостасі. Недарма
вже на перших сторінках особлива увага приділяється зовнішності Василя
Чуйка, через оболонку якої увиразнюється набір маскулінних прикмет і
спектр властивостей сильної статі: “А який же красивий був Василь!
Різьблений ніс, різьблені губи, сині очі під чорними бровами, кругла
міцна голова, мовби виліплена для бронзового пам’ятника, круті плечі,
замашна постать. Всі Чуйки в їхньому селі були красиві, і на їхній куток
завжди ласо позирали і женихи, і невісти з усіх інших кутків Лихівки”
[1, 12] (підкреслення моє – Л.Б.). І далі на початку твору так само
автор дає ключ до розуміння Чуйкової природи: “…двадцять вісім років,
одружений-розлучений, капітан авіації, військовий льотчик першого класу,
випробувач військової техніки, літальних апаратів останнього покоління,
бойових машин Небаченої конструкції, космічних знарядь убивства…” [1,
14-15] (підкреслення моє – Л.Б.).

Крізь призму чоловічого погляду на жінку проглядає традиційна
усталеність щодо її місця в суспільстві, з одного боку, а з другого –
акцентуються деформаційні процеси, що позначилися на всій долі героїні і
на рішучих змінах у її фемінному призначенні, у спотворенні вітальних
ролей. Ще не сприймаючи розходження між візуальним боком справи – життя
зіштовхнуло Чуйка у випробувальній ситуації з привабливою жінкою, в якій
він аж ніяк не підозрює не тільки вищого за званням військовослужбовця
(генерал-лейтенант), але й начальнка засекреченого комбінату, де
проводяться досліди на живих людях в напрямку їх скалічення і
пристосування до брудних воєнних цілей – виготовлення новітньої зброї, –
і внутрішнім станом речей, Василь глибоко помиляється, коли бачить лише
одну сторону: “Коли припустити, що всі начальники ідіоти, то начальник
цього госпіталю – найбільший ідіот. І як же, мабуть, мучиться з ним тут
доктор Аля!” [1, 12]. Через це герой не може допустити думки про те, що
доктор Аля не просто лікар, а начальник госпіталю. Коли його визволителі
переконували в тому, що ця жінка – небезпечна, що вона не лікує, а
робить, навпаки, невиліковно хворими людей, Чуйко залишається вірним
своїм переконанням – жінка, тим більше чарівна, не може бути при владі,
тобто керувати, і не може робити зла. Через те він піклується не про
себе, а про неї: “Як же доктор Аля? Це ж таке нещастя для неї. –
Нещастя? Вона, мабуть, і тебе вже закохала в себе? Сюсі-пусі,
капітанчику!.. Як я тебе, так ти мене… А скільки дірок продовбала вона
в твоєму черепі? Не полічив ще?” [1, 13] (курсив мій – Л.Б.).

Експериментальність повісті полягає в тому, що Павло Загребельний не
тільки випробовує до дна характери чоловіка і жінки, які діють у не
властивих для себе іпостасях. Розмиває автор “Попелу снів” продуковані
мас-медіа стереотипи, з якими асоціюється образ сучасної жінки:
“…“жінка-ікона” (дружина, мати, опора родини і країни, національна
святиня і Берегиня), другий – “шикарна жінка”, красу, одяг, погляди і
спосіб життя якої рекламують десятки, якщо не сотні жіночих журналів
нового типу, прагнучи наздогнати “Cosmopolitan” і “Vogue”. Перший
стереотип є національним, місцевим, другий – репрезентує і асоціюється
із “Заходом”. І “національна ікона”, і “шикарна жінка” є улюбленими
кліше…” [3, 175].

У постаті жінки-вамп Алевтини Фіалко, при всій позірній беззахисності,
письменник поєднує два протилежні типи в одному, сконструювавши
тип-симбіонт, внаслідок чого зримо постає фемінна маскулінність. Таким
чином, автор накреслює модель, що суперечить традиційному образу. Адже:
“Жінка в українській літературі завжди була представлена з погляду
чоловіка. Її позитивні риси були такими, як подобалося чоловікові, вона
була його додатком, насолодою його бажань, втіленням його мрій або в
інших випадках – об’єктом його аґресії, ненависті, особою, винною в його
невдачах і комплексах, але не людиною самодостатньою, наповненою власним
змістом” [3, 174].

За художньою логікою твору виходить так, що дисонанси між статями,
досягнувши апогею, мають форму розколу, згідно з яким героїня є катом і
жертвою водночас. І хоч Павло Загребельний вибудовує хронотоп повісті,
власне, на одній події – катастрофі, – коли піддослідні засекреченого
госпіталю вириваються на волю, але часово-просторова протяглість
окреслює доволі значний хронологічний період. Це час і тоталітарного
режиму життя, що так деформував Алю, яка з наївної студентки, веселої і
кмітливої, задерикуватої й успішної, перетворилася на монстра, хоч і
генерала при погонах, втративши з душі всі жіночі первні. Це і
посттоталітарний час, який завершив процес дегуманізації остаточно,
сформувавши синдром постколо-ніального суспільства з його
карнавалізованою психологією і перевернутою свідомістю, з втратою
орієнтирів у істинній організації співжиття на планеті, з поглибленням
кризи в ґендерній сфері.

Своєрідним лакмусовим папірцем цих дисонансів є грань інтимного життя
героїв, якій Павло Загребельний приділяє велику увагу, представляючи за
принципом антитези: ось такими є варіанти сексуального прояву статей –
моделі жіночої і чоловічої поведінки. Згідно з версією Ніли Зборовської
– авторки книги “Психоаналіз і літературознавство” розходження у
поведінковій сутності виявляється ось у чому: “Відповідно, чоловічість
ідентифікується зі свідомим, культурним та елітарним, а жіночість – із
несвідомим, некультурним, масовим” [2, 40]. Це одна грань пояснення –
через культурологічну призму. Інша ж демаркаційна лінія проходить через
призму сексуальності: “Пояснюючи чоловічу сексуальну активність та
жіночу сексуальну пасивність, психоаналітична теорія підтримувала
патріархальні риси чоловіка і жінки в культурному житті

людства” [2, 41].

Трактуючи цю сферу в повісті “Попіл снів”, Павло Загребельний знову-таки
робить крутий віраж, міняючи місцями чоловічу активність і жіночу
пасивність,наділяючи своїх героїв – Алю і Василя, і тих, хто знаходиться
з ними в парі, нестандартною енергетикою. Саме у випадку із Фіалкою, хоч
у неї і таке “квіткове” – жіноче псевдо, маємо справу з активністю, що
межує з психозом натовпу, але ніяк не елітарністю поведінки, коли
потоптання моральних табу заохочується внутрішньою аґресивністю і
потребою до кінця скористатися своїми службовими перевагами над
чоловіком, над яким вона має владу, незалежно від характеру і походження
цієї влади.

Маскулінність, яка виявилася у незалежності, самодостатності,
сексуальній активності, повною мірою позначилася на характері її
свободи, продиктованої кар’єрними можливостями і бурхливими сходженнями
на вершину тоталітарного і постоталітарного суспільства: “Алевтина
Дмитрівна Фіалко. Головлікар і всемогутня повелителька Центру створення
альтернативних видів зброї. Академік Академії медицинських наук.
Унікальні дослідження в галузі нейрохірургії. Нетрадиційні методи
розкриття механізмів людських снів. Революційні відкриття, що знаменують
справжній переворот у науці. Герой соцпраці (указ без оголошення в
пресі). Лауреат Ленінської премії (без оголошення в пресі). Лауреат
Державної премії (без оголошення в пресі). Все закрите. Закриті теми.
Закритий заклад, закрите існування. Закрите життя” [1, 16].

Невипадково письменник вдається до акцентуації закритості, з одного
боку, і до перекомбінування, з другого, не властивого для усталеного
довготривалістю тоталітарного правління табеля про ранґи. Адже відомо,
що закритими від усіх, штучно ізольованими були науковці чоловіки, які
мали право займатися стратегічними дослідженнями, але не жінки,
призначення яких – кухня і діти, і якась така неяскрава робота,
незалежно від таланту чи внутрішніх інтенцій досягти чогось більшого.

„A`„Agd7u7

gd7u7

ософією, зокрема, з ученням про світлий (чоловіче) і темний (жіноче) бік
речей усього сущого. Чи то вже підсвідомий вияв авторської позиції?
Важко сказати, але тут, як кажуть, все зійшлося, даючи як результат
осягнення через деформації і соціологічних, і фемінних, і загалом –
гуманістичних цінностей.

І хоч автор “Попелу снів” перебуває у позиції “позазнаходжуваності”,
відкрито не виявляючи свїх оцінок – добре це чи погано, – але логіка
тексту і підтексту говорить про багато що.

Читач зупиняється, коли бачить маскулінність доктора Алі в стосунках з
протилежною статтю – чоловіками, з її правилами і неписаними законами
відбору партнера для задоволення фізіологічних потреб. Мабуть, з точки
зору її специфічної фемінності є органічним вибір саме Анатоля, який
відповідав її параметрам суспільної ваги передусім, що озвучено в його
фізичних якостях і зовнішності: “Молодий гігант (один до одного
славетний американський плавець Мет Біонді, хоч Біонді – це згодом, а
пан Анатоль ось тут!), фантастична врода, розум вже й не іскриться, а
б’є з нього потужними променями і потоками світла. Боже! Спаси й помилуй
і вбережи беззахисну жіночу душу від спокуси!” [1, 6]. Остання фраза з
внутрішнього монологу героїні – чисто жіноча за формою, але спонука до
цього розмислу, що даній жінці подобається в чоловікові, чисто
праґматична, хоч і виявлена неясно, бо через комп’ютеризовану свідомість
і віртуальне сприйняття світу, в тім числі і живих людей.

Так постає тип чоловіка, який незважаючи на всю маскулінну зовнішність
героя-мачо, має чимало фемінного у своєму єстві, хоч за критеріями
суспільної ієрархії він вивищений: “Пан Анатоль, гігант, красень,
технічний директор і знахабнілий, мов патонівські електрозварники,
електронний монополіст, ставши перед доктором Алею і удостоївшись
поцілувати її ніжні пальчики, і в гадці не мав покорити цей гордий і
екзотичний жіночий материк” [1, 6–7]. У суто інтиму сферу втручається
знову- таки чинник розчахнутості душі під впливом суспільної погоди. Бо
чоловік, який виявився трохи нижче на сходинці кар’єрного успіху, не
допускає думки про близькість, таким чином знижуючи свою самооцінку.
Коли ж він не лише дорівнюється, але й вивищується, то це не тільки
впливає на його оцінку, а й на сексуальність: “…зрівнявшись чином з
Алиним генеральським званням, від чого стає ще полум’янішим коханцем”
[1, 7].

Алевтина ж керується у виборі партнера не званням чи відзнаками, а
властивостями чоловічих принад, як вони їй уявляються, і небагатими
можливостями вибору – зі своєї закритої сфери, хоч вона й арґументує це
одвічними правилами гри між чоловіком і жінкою: “Я жінка, ви – чоловік.
Це від природи й від Бога, і єдино це – визначальне. Я не можу покласти
в свою постіль погони замість чоловіка, лауреатські медалі не замінять
мені чоловічих губ, промені золотої зірки не зможуть оповити мене
міцніше за чоловічі обійми” [1, 7].

Отже, знову постає внутрішня роздвоєність, коли мова йде буцімто про
неважливість приналежності до свого кола, але ним все й зумовлено у
сфері інтимного спілкування. Так автор твору окреслює ті перекоси, що є
знаковими з багатьох точок зору.

Живучи в суспільстві, однією з основних ознак якого є фальшивість, маючи
все, Аля прагне істинного, яке, на її думку, можна досягти в любові –
справжній, відкритій, всепоглинаючій. Саме таке кохання вона ідеалізує і
про нього натякає пану Анатолю, який на цю архіважливу для жінки
проблему дивиться зі своєї позиції – власної незалежності від будь-яких
обов’язків. І ця чоловіча вправність роздвоюватися між дружиною і
коханкою, аж ніяк не поступаючись власним індивідуалізмом, йому
імпонують: “Всі ці роки я чудово влаштовувався, заявляючи дружині, що
повинен їхати у відрядження…” [1, 8], перебуваючи в цей час зі своєю
коханкою. І все ж чоловіча риса, властива Анатолю, призвела до
непомітного для нього, але сильного приневолення: “…став її рабом без
заперечень і вмирав од захвату при кожному їх побаченні” [1, 7]. Така
ситуація його влаштовувала і змінювати він нічого не збирався. Цього від
нього коханка і не вимагає, бо десь на несвідомому рівні розуміє, що
зазнає поразки, тому покладається тільке на себе і на свої можливості. В
найстрашнішу хвилину свого життя – отримання повідомлення про катастрофу
у Центрі – вона кидається не до чоловіка, який: “…обіцяв порятувати її
від усіх загроз. В постелі всі щедрі на обіцянки” [1, 7], а до
“генеральської шинелі” й “папахи з золотим верхом”, що дає їй
впевненість і владу.

Владу й насолоду від неї відчуває доктор Аля і від спілкування зі своїм
піддослідним – Василем Чуйком, для якого стала за рік “лікування”
співрозмовником і другом, якому важко відкинути полуду з очей і реально
подивитися на світ і своє місце в ньому. Етап усвідомлення справжньої
суті доктора Алі відбувається у нього поступово, крізь призму зовсім
іншої моделі жіночої поведінки. Правдиві свідчення про неї Павло
Загребельний вкладає в уста представниці чоловічої професії – слідчому,
– що мала нещастя співпрацювати з першою, а про другу лише
здогадуватися. “Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула:
“Доктор Аля!” Така разюча схожість була між цією жінкою і тою, з
електронного підземелля… Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла
від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лише вовчий холод”
[1, 148-149]. Невипадково автор шляхом зіткнення, протиставлення і
зіштовхування вияскравлює внутрішньо психологічні конфлікти, характери
двох різних жінок, що постали Чуйкові у життєвих перипетіях як разючі
антиподи, за всієї не менш разючої подібності – і зовнішньої, і
професійної (тільки одна лікар вищого ґатунку, а друга – медсестра), і
звучанням імен (Галя – Аля), та їх смисловим навантаженням

(“Галина гр.*; galene – спокій, тиша; штиль на морі, тиха погода” [4,
127], “Алевтина гр.*; можливо, від aleno – відбиваю” [4, 118]).
Прикметна та межа, що їх розрізнює: адже Галина випромінює добро, а
друга є носієм по-жіночому вишуканої агресії.

Таким чином, автор “Попелу снів”, що замислився над проблемою, куди
ведуть сучасні моральні перекоси і суспільні дисонанси, що продовжують
“розвиватися” у спотвореному вигляді, вигадуючи все нову зброю масового
вбивства, вибудовує складну систему ґендерного дискурсу з ухилом у
феміністичний бік.

Твердо засновуючись на внутрішній потребі пізнати жінку і гідно її
відтворити в літературі, письменник сповідує ідею: “…чоловіча
пристрасть до жінок сліпа, а жіноча – зряча, сказати б командна.
Чоловікам тільки здається, що вони командують світом. Насправді
командують ними самими. Жінка вище держави, вище всіх релігій і коли
вона й не вище Бога (бо це неможливо), то принаймні сприймається
чоловічою половиною людства в її екстатичні миті як його тілесне
втілення. Від найвищих екстазів любові до ляку і навіть ненависті – один
крок. Перефразовуючи велокого філософа, можна б сказати, що для чоловіка
жінка не тільки солодка спокуса і безодня, але й лев, який прагне його
проковтнути. Щасливий той, кому вдалося, як біблійному Самсонові,
приборкати, здолати цього лева та знайти в жорстокості ніжність, в
гіркому солодке, в лютості – милість, в отруті – їжу, в буйстві – смак,
у смерті – життя, в ганебному – славу” [5, 167].

Один із варіантів втілення цієї ідеї, причому у парадоксальному вигляді,
постає в “Попелі снів”. І прозорість авторських висновків про сутність
сьогочасної щербатої цивілізації викомбіновується зі складної боротьби
жіночих змагань за мнимі і вічні цінності.

“Втішаючись” історією і пильно придивляючись до явищ сьогодення,
письменник створює образ свого героя (чоловіка). Наділяє його як
позитивними (власне чоловічими, маскулінними) рисами – мужністю,
твердістю характеру, впертістю, розумом, так і негативними (жіночими,
фемінними) – поступливістю, сором’язливістю, фізичною слабкістю. Чоловік
у творах Павла Загребельного або при владі, або всіма фібрами своєї душі
прагне до неї, щоб репрезентувати свою першість і утвердити зверхність
над світом, тобто над жінкою.

Слід пам’ятати, що письменник ніколи не забував про жінку, про її образ,
– звідки б не вихоплював його своїм поглядом: чи то з лісової пущі, чи з
вуличок найулюбленішого міста. Тому й не дивно, що в своїх творах Павло
Загребельний перевіряє сутність чоловіка не багатством, славою чи
владою, а ставленням до жінки, до її кохання.

Звідки це у письменника (чоловіка)? Ключ до бажання проникнути і
зрозуміти жіночий світ, за словами самого автора, варто шукати в
дитинстві. Про це він говорить, що: “… змалку ріс сиротою без матері,
яка в спогадах виростала мало не до Богородиці” [5, 168], а становлення
його як юнака припало на період, коли панувала “… сувора повоєнна
цнота” [5, 168]. Тому для нього: “Справжня любов до жінки і найвища
шанобливість до неї, як втілення найвищої земної краси, може
народжуватися тільки там, і тоді, де владно панує цнотливість, чистість
і, сказати б, недоторканість…” [5, 169].

Ця домінуюча думка як письменницьке кредо, проте, розшифровується й
охудожнюється у повісті “Попіл снів” за принципом контрасту і засобів
умовності, до яких Павло Загребельний має особливий смак.

Але це предмет окремої спеціальної розмови, викликаної до життя логікою
творчості життя 90-х років.

Література

Загребельний П. Попіл снів. – К.: Український письменник, 1995. – 159 с.

Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.:
Основи, 2002. – 390 с.

Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002. – 322 с.

Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей (Словник-довідник). –
К.: Наукова думка, 1996. – 335 с.

Тарнашинська Л. Таємниця Євразії, або Жінка і чоловік з погляду вічності
(інтерв’ю з П.Загребельним) // Березіль. – 2000. – №7-8. – С.165-173.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020