Реферат на тему

Поняття «знака» і «символу».

Грань між культурою і природою взагалі не так очевидна, як думають ті,
хто абсолютизує найкоротше з визначень культури: «культура — все те, що
не є природа». Леви-Строс, що проводив польові дослідження в тропічних
джунглях Центральної Бразилії серед племен, де пласт культури ще дуже
тонкий і можна простежити зв’язок людини з природою, що коли позначаєме
ще не цілком відірвалося від того, що позначається, зробив висновок, що
табу на інцест виявилося тією границею, за якої природа перейшла в
культуру. Однак німецький етнолог Бішоф довів, що таке ж табу існує в
сірих гусаків, і що така поведінкова модель зумовлена, цілком ймовірно,
гормональними процесами.

Ґрунтуючись на подібного роду дослідженнях, ми думаємо, що людська
культура починається там і тоді, де і коли з’являється здатність
свідомості до символізації. Знаки і символи, писав Е. Кассирер, »
належать двом дискурсивним всесвітам: сигнал ( Е. Кассирер вживає цей
термін як синонім «знака» — Н.Б.) є частиною фізичного світу буття,
символ же являє собою частину людського світу значення. Сигнали являють
собою «оператори», символи — «дегистаторы»… Символ не тільки
універсальний, але і гранично мінливий… Знак чи сигнал
співвідносяться з річчю, до якої вони відсилають, фіксованим,єдиним
шляхом».

Отже, знак — це матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як
об’єктивний заступник деякого іншого предмета, властивість чи відносини
і використовуваний для придбання, збереження, переробки передачі
повідомлень (інформації, значень). Це упредметнений носій образа
предмета, обмежений його функціональним призначенням. Наявність знака
уможливлює передачу інформації з технічних каналів і її різноманітну —
математичну, статистичну, логічну — обробку.

Символ — одне з найбагатозначніших понять у культурі. Споконвічний
зміст цього слова — посвідчення особи, якій служить sіmbolon —
половинка черепка, що була гостьовою табличкою. Символ у культурі —
універсальна категорія, що розкривається через зіставлення предметного
образа і глибинного змісту. Переходячи в символ, образ стає «прозорим»,
зміст як би просвічується крізь нього. Естетична інформація, яку несе
символ, має величезне число ступенів волі, набагато перевищуючи
можливості людського сприйняття. » Я називаю символом усіляку структуру
значення, — писав П. Рікер, — де пряме, первинне, буквальне значення
означає одночасно й інший, непрямий, вторинний, алегоричний зміст, що
може бути зрозумілий лише через перший. Це коло виражень з подвійним
змістом складає власне герменевтичне поле».

Повсякденне життя людини наповнене символами і знаками, що регулюють
її поводження, щось дозволяючи чи забороняючи, уособлюючи і наповняючи
змістом.

У символах і знаках виявляється як зовношнє «я» людини(self), так і
внутрішнє «я» (I), несвідоме, дане йому від природи, Леві-Строс
затверджував, що знайшов шлях від символів і знаків до несвідомої
структури розуму, а отже, до структури всесвіту. Єдність людини і
всесвіту — одне з найдревніших і найзагадковіших тем у культурі. У
переказах люди — зірки, спіральність небесних туманностей багаторазово
повторена в орнаментах усіх земних культур, червона кров зобов’язана
кольором залізу, а все залізо, що є на землі, по твердженню астрономів,
виникло в зоряній речовині. Спіральна структура багатьох областей
людського тіла: вушна раковина, радужка ока…. Саме це почуття єдності
дозволило математику і поету В. Хлебникові створити власну модель
метамови, що складається семи шарів.

Наближення до загадки, однак, лише збільшує її таємничість. Але це
відчуття таємничості і є «найпрекрасніше і найглибше переживання, що
випадає на частину людини, — як затверджував А.Ейнштейн. — Воно лежить в
основі релігії, і усіх найбільш глибоких тенденцій у науці й мистецтві.
Той, хто не випробував цього відчуття, здається мені якщо не мерцем, то
у всякому разі сліпим». Загадковий колір, слово, звук, число, загадково
те, що вони відбивають: явище природи і людської свідомості.

Що зашифровано в знаках і символах?

Що таке сенсибельний і інтелігібельний плани буття?

Давно замічене, що явище культури мають два плани: матеріальне і
нематеріальний, проникнення у які відбувається через освоєння знакової
мови видимого плану, доступного органам почуттів. Ця особливість
культури була вперше усвідомлена як специфіка мистецтва ще філософами —
неоплатониками флорентійської школи. Так, Пико делла Мирандола писала:
«Усяка річ, крім свого природного буття має інше буття, назване
ідеальним, згідно з яким вона була створена богом у першому розумі….
Усяка причина, що робить за допомогою мистецтва і розуму який-небудь
результат, має в собі споконвічний прообраз тієї речі, що бажає
зробити…. Цю формулу платоніки називають ідеєю й образом і вважають,
що укладена в розумі архітектора форма будинку має більш досконале
буття, ніж сам будинок, побудований потім з каменю, дерева і т.п. Це
перше буття називають буттям ідеальним чи интеллігібельним (умоглядним),
а друге — буттям матеріальним чи сенсібільним (сприймаємо почуттям)….
Интеллігібельная сфера з розумоосяжним світом, створеним безпосередньо
богом».

По суті, про це ж пише Ортега-і-Гассет: » …картина не обмежується
рамою. Кажу більше, з цілого організму картини на полотні (представлена)
її мінімальна частина…. Як може бути таке, запитаєте ви, щоб істотно
складові частини картини знаходилися поза її? Проте , це так.
«Художник» переносить на полотно далеко не усе з того, що усередині
нього самого обумовило даний добуток….з глибин свідомості з’являються
на світлі лише самі фундаментальні дані, а саме естетичні й космічні
ідеї…. За допомогою кисті художник робить очевидним саме те, що не є
таким для його сучасников. Все інше він придушує, або намагається не
видиляти».

Помітимо, філософ говорить неочевидне навіть для сучасников. Образи
світосприйняття, однак, міняються згодом . І тому, » тільки люди, що не
володіють витонченою здатністю перейматися речами, можуть думати,
начебто вони в стані без особливих утруднень розуміти художні твори
давно минулих епох». Реконструкція схованих ідей — тяжка праця не тільки
для дилетантів, але і для професіоналів — істориків, філологів,
культурологів. Але іноді в суспільстві, у визначений момент як би
відкриваються клапани сприйняття, і тоді пробуджується активний інтерес
до тих чи інших майстрів минулого, як це було, наприклад, з Босхом,
Брейгелем, Гойзю, Ель Греко, Рубльовим, Малевичем….

Іноді такі «відкриття» культурних цінностей стають результатом
технічних можливостей. Так відкрилася російському глядачу початку ХХ
століття чудова ікона, звільнена від важких окладів і очищена від
вікової коптяви. Здивуванням від виявленого пронизана робота кн. Е.
Трубецького «Умогляд у фарбах», прочитана спочатку як публічна лекція в
1916 році, де він намагається через зовнішній, красочно-символичний план
проникнути в розуміння змісту давньоруської культури. В іншій роботі
цього ж періоду — «Два світи в давньоруському іконописі» — він розвиває
цю думку про зв’язок сенсибільного і интеллігібельного планів: «Коли ми
розшифруємо незрозумілу досі й усе ще темну для нас мову цих символічних
накреслень і образів, нам доведеться заново писати не тільки історію
російського мистецтва, але й історію всієї давньоруської культури…
Відкриття ікони дає нам можливість глибоко заглянути в душу російського
народу, подслухати його сповідь… Відкриття ікони опромінить своїм
світлом не тільки минуле, але й сьогодення руського життя, більш того,
її майбутнє.

Тому що в цих спогляданнях виразилася не яка-небудь перехідна стадія
російського життя, а її неминущий зміст.

Знаки видимого прямо ведуть нас у світ ідей. «Цибулина» над куполом
храму «втілює в собі ідею глибокого молитовного горіння до небес, через
яке земний світ стає

Причетним до потойбічного багатства». Таким чином, через виявлення
змісту форми людина проникає в зміст змісту. Це можна було б назвати
ефектом зворотньої перспективи. Як в іконі: сприйняття її по ту сторону
зображення, як би зсередини. Але якщо перебороти побоювання і рушити в
цьому напрямку далі, по шляху аналогії з іконописом, то мимоволі
приходить у голову мудре спостереження П. Флоренского про те, що
художню перевагу мають ті ікони, «у яких порушення правил перспективи
найбільше, тоді як ікони більш «правильного» малюнка здаються холодними,
безжиттєвими і позбавленими найближчого зв’язку з реальністю, на них
зображеною».

¬

??????????

??????ає цю грань.Відомий французький лінгвіст, фаховець в області
психомеханики мови, Г. Гийом справедиво відзначав, що для того, хто
обмежує себе спостереженням, мова — це величезне безладдя,
безсистемність, де думка губиться безповоротно і нерозумно розраховувати
її знову відшукати, оскільки особливістю безладдя є неможливість
розуміння. Однак інтуїція підказує, що в удаваному безладді фактів мови
схований таємничий і дивний порядок. Він думає, що бачення на рівні
розуміння припускає багаторазовий рух від нерозуміння до розуміння, від
розуміння до спостереження і знову від спостереження до розуміння.

Цей коливальний рух може бути представлений у виді:

Спостереження 1 розуміння 1

Спостереження 2 розуміння 2

Спостереження 3 розуміння 3

Спостереження 4 розуміння 4

Наукова діяльність — це коливання від спостереження до розуміння, що
перевершує спостереження. Величезну роль у цьому процесі граі уява.
Звертання до психологої не виділяє нас від семантики, як це може
показатися на перший погляд, але дозволяє акцентувати увагу на методах
аналізу розуміння змісту в рамках семантичного полю мови культури.
Зрозуміти — значить відповісти на питання: чому, навіщо, як, яким чином.
Семиотичний і структуралістичний аналіз дозволяє простежити
функціональні зв’язки, але не дозволяє з’ясувати мотивації, психологічні
імпульси. З іншого боку, це можливо, якщо використовувати методологію
синтезу семиотичних і герменевтичних подходів, що практикується в
постструктуралізмі, і дозволяє більш м’яко, але тому і більш вільно
звертатися до природи символу і знака.

Який механізм розшифровки знаково-символічних систем?

Психологія уяви може бути корисна при спробі класифікувати процес
формування символічних структур, глубинно зв’язаних з уявою. Перший етап
— це бачення, що супроводжується мисленням, тому що при цьому
водбувається структурування семантичного поля. Потім включається
образний вимір, коли межує вербальне і невербальне, мислення при цьому
носить предикативний характер: схоплюється не сам предмет, а його
предикати, у логічних формулах позначається буквою Р. Таке мислення
раціональне, але сам предмет як би ховається за висловленням про нього,
і поки ми розглядаємо образ як точну копію заміщеного предмета, загадка
розгадана бути не може. І лише на третьому етапі, що є наслідком роботи
уяви, відтворюється реальність за допомогою знаково-символічних систем.

При цьому, як затверджував М. Бахтін, не можна провести абсолютної
границі між знаково-символічними формами і змістом. Зміст знаходиться
усередині, він не належить зовнішньому світу і може бути переданий
зовнішньому світу тільки алегорично. Розуміння(чи прозріння) приходить
тоді, коли зміст виявляється укладений в одну краплю, але таку, через
яку, як через призму, відіб’ється увесь світ.

Символізація — результат впливу когнітивного процесу на семантичні
структури. Знаково-символічні структури мають місце на всіх рівнях
пізнання: первинному чи поверхневому, семантичному чи значеннєвому — як
посередники між культурою і людиною, однак новий досвід і прирощене
знання можуть змінювати способи сприйняття і познання світу. Перший
рівень задається соціально-культурним контекстом, це рівень повсякденної
комунікації. Так, закон Ньютона сприймається по-різному при вивченні
його в 6 класі школи, і після знайомства з теорією Ейнштейна. Можна
привести приклад з відношенням до ядерної енергії до і після Хіросіми,
до і після Чорнобиля. Сприйняття символу обумовлюється і культурними
цінностями. Так, свастики, що символізує в древнеіндійскій традиції
єдність усіх початків, зі зміною культурного контексту придбало інший
зміст: вилучення знака з визначеної культурної традиції привело до
конфлікту між знаком і тим, що позначається. На знак у цьому випадку як
би «налипає» новий символічний зміст. У результаті для післявоєнних
поколінь європейців він символізує не споконвічне, а придане йому
значеннєвий зміст.

Другий ровень пізнання вимагає теоретичного пояснення в рамках
семантичних правил формування змісту висловлення. І лише на третьому,
глибинному рівні, відбувається раскодировання змісту, при цьому ми
слідом за Г. Френчо і Э. Гуссерлем розуміємо під змістом об’єктивний
зміст вираження в дихотомії з представленням, як ментальної актуалізації
у формі образа і відчуття.

Якщо розуміти семантику як перекладний компонент мови, то аналіз її
дозволяє, відштовхуючи від властивій кожній епосі специфічної
ментальності і специфіці мови різних областей культури, співвідносити їх
один з одним. Комунікація в цьому випадку з’являється не як просте
переміщення повідомлення, а як переклад тексту з однієї мови на іншу.
Такий переклад можливий тому, що коди відправника й адресата утворяють
пересічну безліч. Ю. Лотман справедливо зауважує, однак, що при
перекладі частина повідомлення виявиться водсіченою, частина піддасться
трансформації, загубленим виявиться саме своєрідность адресата, що і
складає особливу частину повідомлення. «Положення було б безвихідним, —
пише він, — якби в сприйнятій частині повідомлення не містилися
вказівки на те, яким образом адресат повинний трансформувати свою
особистість, щоб осягнути втрачену частину повідомлення. Таким чином,
неадекватність агентів комунікації перетворює сам цей акт з пасивної
передачі в конфліктну гру, у ході якої кожна сторона прагне перешикувати
семиотичний світ».

Цей конфлікт належить до числа таких, котрі виникають при розгляді
співвідношення між цілісністю і безперервністю світу, з одного боку, і
атомарністю, дискретністю знаків, що задаються більш-менш розмитими
полями значень, з іншої.

У ході спроб вирішення такого роду конфліктів виникають геніальні
здогади і творчі відкриття в культурі, що кодуються за допомогою
знаково-символічних механізмів, і коло замикається знову.

Як додаток ми представляємо таблицю, у якій зроблена спроба
систематизації інформації про знак і символ. У ході роботи над цією
проблемою, однак, виникла необхідність аналізу такої істотної категорії
мови як метафора, хоча вона і не розглядалася в тексті.(см. табл..7)

Таблиця 7

ЗНАК СИМВОЛ МЕТАФОРА

ПОХОДЖЕННЯ

З тваринного світу. Виникає з розвитком психіки, коли усвідомлений
поділ на розум і почуття, розрізняється реаль-ний світ і його
відібраження в штучних формах. Виникає стихійно в процесі художнього
освоєння світу як наслідок інтуїтив-

ного почуття подіб-ності матерії і духу (вода тече, час тече),
областей, сприй-маних різними органами почуттів (твердий метал і твердий
звук).

МІСЦЕ ПОБУТУВАННЯ існує у тваринному світі, у різних сферах життя
суспільства: науці, релігії, мистецтві, у комунікаціях і т.п. Культура
в цілому на етапі, коли сфор-мована її єдність, через форми мис-тецтва,
науки, релігії.

Існує в особистому житті, у соціумі, державної, етнічної і т.п.
спільності. Художня, повсякденна і наукова мова (крім ділового дискуса,
де потрібні точність і однозначність).

ЦІЛЬ ЗАСТОСУВАННЯ інформування, комунікація. Репрезентація об’єк-тов,
подій чи ідей. Конвенционалізація змісту.

РИСИ Инструментальність і адресність, прагнення до класифікації, прямий
зв’язок між знаком і позначеним . Позначає не себе, а щось інше,
відкри-ває доступ до свідо-мості, виражає за-гальні ідеї,
екстра-лінгвістичен, імпера-тивний.

Образ – узагальнення.

Стабілізує форму.

Легко переборює «земне тяжіння», прагнучи позначити вічне і те, що
вис-лизає, веде за межі реальності.

Розкладає образ на символічні елемен-ти, перетворюючи його в «текст».

Вербальна структура, семантичність не прагне класифікації Образ –
індивідуалізація.

Робить ставку на значення.

Використовується в межах значень, прямо чи побічно зв’язаних з
дійсністю, т. о. поглиблює розуміння реальності. Зберігає цілосність
образа.

.

ЗАГАЛЬНЕ Архетепічність значень: базуються на незмінних властивостях
природи і людини.

Тяжіють до графічного зображення, стабілізують форму.

ЛІТЕРАТУРА:

Де Сосюр Ф. “Труды по языкознанию”.

Сеір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”, М., 1977.

Реформатський А.А. “Введение в языкознание”, М., 2000г.

Ахманова О.С. и др. “Общее языкознание. Формы существования, функции,
история языка”. М., 1970г.

Кравченко А.І. “Общая социология”. М., 2001г.

Общая социология// Посібник під ред. Проф. А.Г. Ефендієва.- М. ИНФРА –
М., 2000г.

Добренков В.І., Кравченко А.І., “Социология”: ВЗ ТЗ: Социальные
институты и процессы. – М.: ИНФРА – М., 2000г.

Культурология. Посібник для студентів тех. ВНЗ/ Колектив авторів., Под
ред. Багдасарьян Н.Г. – М.: Вища школа, 1999г.

Похожие записи