Реферат на тему:

Понятійне поле теоретичної фольклористики

Системне пізнання фольклору як різновиду духовної культури народу
передбачає звернення до теорії фольклору – різноманітної і обширної
галузі культурологічних знань, яку можна розглядати в різних ракурсах і
з різними акцентами. Дати визначення теорії фольклору в одній попередній
або результуючій дефініції нереально й науково безплідно, оскільки це
наукове визначення може бути окреслене лише в ланцюжку взаємодоповнюючих
і взаємоуточнюючих визначень, де кожне наступне буде доповнювати й
розширювати попереднє. Кількість і якість накопичених теоретичних знань
з теорії фольклору – це своєрідна репутація, яка робить фольклористику
наукою не описово-констатуючою, а узагальнюючою, аналітичною, тому що
саме теоретичний базис будь-якої науки дає дослідникові той
інструментарій, за допомогою якого він спроможний аналізувати й
систематизувати практичний матеріал.

Теорія фольклору – це не тільки наукове поняття чи термін. Це – базовий
світоглядний орієнтир науки фольклористики, орієнтир, якому належать
методологічні, аксіологічні й гносеологічні пріоритети цієї галузі
знань. Осмислення фольклору як складного синкретичного явища передбачає
водночас його системне і комплексне осмислення, останнє, у свою чергу,
передбачає застосування аналітичного інструментарію багатьох дисциплін
гуманітарного циклу: літературознавства, мовознавства, етнографії,
етнопсихології, філософії, культурології, історичної граматики тощо.

Вивчення курсу української усної народної творчості (в його традиційному
варіанті, відображеному у вузівських підручниках) – лише складова
цілісної інтерпретації предмета. За межами курсу залишаються теоретичні
теми, місце яких – саме у вищеназваній дисципліні. Теорія фольклору аж
ніяк не повторює зміст і методику літературознавчих і мовознавчих
дисциплін. Саме поняття теорії фольклору базується на розумінні
фольклору як синкретичного явища.

У фольклористиці останніх десятиліть спостерігається парадоксальне
явище: склався прецедент наявності достатньої кількості праць, у яких
так чи інакше осмислюються теоретичні проблеми фольклористики. Але
«канони» досі не окреслені, не існує зведена в систему база теоретичних
понять, не сформульовані основоположні дефініції. Ліквідація цієї
прогалини, на наш погляд, – чи не найактуальніша проблема сучасної
фольклористики. Вкрай актуальною стала проблема розробки
понятійно-термінологічного апарату для дослідження фольклору як цілісної
системи. Отже, спробуємо в межах даної статті сформулювати наше бачення
системи базових теоретичних понять, якими оперує сьогодні фольклористика
не тільки українська, але й зарубіжна. Одразу зазначимо, що в основу
статті покладено досвід розробленого нами курсу лекцій «Основи теорії
фольклору», що читається студентам-фольклористам Львівського
національного університету імені Івана Франка.

Окреслюючи далі низку теоретичних проблем, актуальних для сучасної
фольклористики, зазначимо у першу чергу необхідність диференціювання
проблем історико-фольклористичних і теоретико-фольклористичних. У
змістовному і ґрунтовному підручнику «Українська народна словесність»
Мар’яни та Зоряни Лановиків представлене дещо загальне розуміння теорії
фольклору: » … це галузь фольклористики, що вивчає сутність усної
народної творчості, особливості окремих фольклорних жанрів, їхнє місце у
цілісній жанровій системі, а також – внутрішню структуру жанрів – закони
їх побудови, поетику» [1, с. 19]. На наш погляд, проблеми теоретичної
фольклористики являють собою значно ширше і значно місткіше явище.

Безумовно, у фольклористиці актуальною була і залишається проблема
специфіки фольклору як виду духовної культури та мистецтва. Йдеться про
те, що сьогодні недостатньо простої констатації таких ознак фольклору,
як синкретизм, колективність, імперсональність (анонімність),
традиційність, варіативність, усність побутування, безцензурність тощо,
а необхідне заглиблення й осмислення кожної з них окремо. Скажімо, таку
домінуючу рису фольклору, як синкретизм, традиційно розуміли у
фольклористиці як поєднання різнорідних і взаємодоповнюючих начал:
вербального, музичного, хореографічного, театрального та інших. Сучасна
фольклористика цю проблему аналізує диференційовано. Тобто, синкретизм,
притаманний фольклору загалом, розглядається на трьох рівнях: на рівні
форми, рівні функцій і рівні безпосередньо тексту. Проблема синкретизму
форми, безумовно, пов’язана з проблемою жанрового синкретизму,
синкретизму функцій – із проблемою поліфункціональності фольклору,
проблема синкретизму тексту – із проблемою історичної еволюції жанрів, а
також із проблемою співіснування традиційного та новаторського у
фольклорному тексті. Кожна із зазначених проблем може стати темою
окремого дослідження, як на теоретичному підґрунті, так і на матеріалі
фольклору.

Незважаючи на те, що ознаки і критерії фольклору, сфери загалом
консервативної, залишаються постійними і практично незмінними, сучасна
фольклористична думка привносить дещо нове в їх розуміння, що свідчить
про поглиблення аналітичних тенденцій у сучасних розвідках. Зокрема,
Н.Шумада формулюючи своє бачення фольклору, до згаданих вище ознак додає
стабільність, поліелементність, діалектність [2, с. 21], що, безперечно,
є надзвичайно важливим для розуміння специфіки усної поетичної
словесності.

У сучасних наукових студіях фольклористи значну увагу приділяють
проблемі поліфункціональності фольклору. У цьому ми бачимо певну
закономірність: фольклор як одна з найархаїчніших галузей духовної
культури демонструє безпрецедентну життєздатність, він є одним із
найголовніших факторів збереження національної самосвідомості. Логічно
постає питання: у чому полягають причини такого соціального і духовного
«попиту» на фольклор? Питання це складне і багатопланове, але однією з
найважливіших причин науковці вважають його поліфункціональність. Про
те, що фольклор наділений багатьма функціями, писали класики української
фольклористики: Ф.Колесса [3], М.Грушевський [4], В.Петров [5] і багато
інших. Підкреслюючи багатофункціональність фольклору, українські
фольклористи виділяли домінуючі функції: утилітарну (практичну,
прагматичну) і естетичну. Концепцій про кількість і взаємодію функцій
існує достатньо: так звана «квадратна» система функцій американського
фольклориста У.Бескома (розважальна, ритуальна, виховна,
«біхевіоральна»); «п’ятичленна» система функцій М.Кагана, котра
механічно була перенесена на фольклор, хоча вчений писав про функції
мистецтва; теорія «системи функцій» І.Земцовського, теорія «пучка
функцій», створена П.Богатирьовим і продовжена В.Гусєвим. Теоретичний
аспект проблеми докладно розробив В.Гусєв у розвідці «О
полифункциональности фольклора», давши не тільки визначення самих
функцій, а й розглянувши основні тенденції їх розвитку (прогрес, регрес,
«мерехтливість») [6]. Отже, поміж основних функцій фольклору сучасна
фольклористика виділяє соціальні, пізнавальні, етичні, естетичні,
інформативні, комунікативні, виховні, організуючі (трудові пісні),
ритуальні (обрядові пісні), «етикетні», розважальні тощо.

Важливою темою теоретичної фольклористики залишається проблема
класифікації фольклорного матеріалу. На жаль, рідко згадується у
фольклористичних розвідках такий методологічний аспект проблеми як
умовність будь-яких класифікацій. Стосовно фольклористики умовність
класифікацій є особливо актуальною, оскільки в синкретичну галузь
потрапили такі принципи класифікацій, які були запозичені з
«монокультурних» сфер: літературознавства, мовознавства, етнографії,
філософії тощо. Отже, обмеженість кожної класифікаційної групи є
очевидною і безперечною. Це завжди розуміли і відчували фольклористи,
які торкалися цієї теми, незалежно від того, чи пропонували вони певні
класифікаційні групи для систематизації фольклорного матеріалу, чи
намагалися створити більш-менш універсальні класифікаційні принципи.
Серед великої кількості науковців пріоритет у сфері
теоретико-практичного осмислення теми напевно належить І.Франкові,
М.Грушевському, Ф.Колессі. Надзвичайно цінним у їх розвідках було
прикладне застосування власних класифікаційних схем. Варто згадати
розділ «Казка» з «Історії української літератури» М.Грушевського, в
якому автор не просто критично аналізує досвід своїх попередників, як
українських, так і іноземних, але й пропонує свою власну «систематику»,
яку ілюструє матеріалами українських казок [4, с. 330-369].

Сучасне теоретичне тлумачення проблеми класифікації фольклорного
матеріалу поглиблено в наукових студіях С.Грици, В.Чистова, В.Гусєва та
ін. Зрештою, наскільки б не диференціювалися принципи класифікацій
фольклорного матеріалу, в одному фольклористи залишаються однодумцями: в
розумінні необхідності створення універсальної класифікації, яка би
поєднувала як синхронний, так і діахронний аспекти дослідження
фольклорного матеріалу.

Актуальним питанням теорії фольклору є проблема фольклорного жанру.
Загальновідома дефініція фольклорного жанру Володимира Проппа як
«сукупності творів, об’єднаних спільністю поетичної системи, побутового
призначення, форм виконання і музичної форми» [8, с. 235] залишається
універсальною і найточнішою. Поза тим фольклористична жанрологія
потребує ґрунтовних досліджень типології жанрів, синкретизму жанрів у
взаємозв’язку з поетикою. Цей напрям окреслив колись Б.Путилов: «Поетика
окремого тексту – це конкретний варіант поетики жанру, реалізація його
принципів. Поетика жанру завжди жанрово зумовлена і жанрово реалізована.
До певної міри вона жанрово замкнена» [9, с. 244].

Комплексний підхід до системи фольклорних жанрів передбачає
історико-фольклорні реставрації жанрових систем, дослідження загальних
закономірностей і наступності жанрового розвитку. Останнє достатньо
частотно реалізується в сучасних фольклористичних розвідках, але
очевидно, сьогодні актуалізуються дослідження процесів функціонування
фольклорних жанрів. Йдеться не про стадіальність розвитку жанрів (п’ять
відомих стадій: формування жанру, його активне побутування, пасивне
побутування, стадія пасивного збереження і стадія «спогадів про жанр»),
а про виявлення закономірностей тривалого функціонування одних жанрів і
поступового згасання інших. Не можна говорити про те, що остання
проблема не досліджена сучасною фольклористикою, але вона залишає багато
можливостей для її поглиблення.

Теоретичні проблеми фольклорної жанрології, на наш погляд, сьогодні
можуть бути досліджені у таких аспектах: 1) жанр як знак традиції, 2)
співвідношення «жанрової пам’яті» і «жанрового очікування» (терміни
Л.Чернець [10, с. 10]), 3) взаємодія змістових і формальних ознак у
межах жанрової традиції (тобто жанр як єдність оформленого змісту), 4)
жанр крізь призму часу (час як жанротвірний фактор). Такими ми бачимо
актуальні проблеми теоретичної фольклористичної жанрології.

Вище ми згадали тезу про залежність поетики фольклорного тексту від
внутрішніх ресурсів певного жанру, тому логічно розглянути (точніше,
окреслити) проблему поетики в контексті фольклористичного її осмислення.
Розвідок, у яких би досліджувалася поетика жанру чи окремого твору, є
багато. Саме ці розвідки демонструють широкий спектр тлумачення терміна
поетика – від найвужчого, коли поетика зводиться до констатації певних
художніх засобів, до найширшого, коли поетика «розчиняється» в
категоріях естетики. Ці полярні тенденції, безперечно, дають якісь
конструктивні результати дослідникам, але перша тенденція спрощує
сутність фольклорної поетики, а друга – подекуди підміняє її іншими
поняттями. Поширеними у наш час є і студії, в яких під поетикою
розуміють структуру жанру і дослідження спрямовують саме в такому руслі:
аналізуючи структуру твору, його складові. Такими студіями захоплювалися
представники структурно-типологічної школи і не можна казати, що їх
розвідки не дали цікавих спостережень над структурно-композиційною
своєрідністю фольклору. Б.Путилов у своїй праці «Современные проблемы
исторической поэтики фольклора в свете историко-типологической теории»
[9] сформулював цікаву і плідну думку: об’єднати структурно-типологічні
та історико-типологічні методики, що, до речі, спостерігаємо у сучасних
фольклористичних студіях. Фольклористичні дослідження останнього
десятиліття органічно поєднують ці два підходи, тоді як у час написання
згадуваної розвідки (тобто у 1976 р.) вони вважалися якщо не
антагоністичними, то принаймні діаметрально протилежними.

На наш погляд, найпродуктивніше у сфері дослідження поетики працюють не
ті фольклористи, які намагаються ракурс свого дослідження співвіднести з
певним трактуванням поетики (вузьким чи широким), а ті, хто намагається
у першу чергу збагнути специфіку фольклорного твору в усій її глибині,
неповторності, подекуди «закодованості», хто намагається під зовнішнім
лаконізмом і певною простотою дошукатися внутрішніх «смислів». Прикладом
такої розвідки може бути дослідження С.Мишанича «Народні оповідання»
[11]. Поставивши собі за мету дослідити саме поетику жанру, автор
найменшою мірою був орієнтований на те чи інше розуміння поетики. Він у
першу чергу шукає (і знаходить) те неповторно-специфічне, що притаманне
жанру. Ця «нескованість» дослідника сприяла надзвичайно глибокому і
водночас синкретичному ракурсу його розвідки, в якій найціннішими, на
наш погляд, є багатоплановість і багатомірність дослідницької думки: це
спостереження над соціально-естетичною сутністю оповідань, їх функціями
і втіленням у побуті, над природою художніх узагальнень, це концепційний
аналіз «поетики факту», образу оповідача, стереотипії мовленнєвих явищ
тощо. Всі згадані і багато інших аспектів творять у сукупності те, що
становить поетику жанру, котру автор виявляє. І робить він це, як
зазначалося вище, орієнтуючись не на певні теоретичні канони в розумінні
поетики, а на розуміння специфіки фольклору як синкретичної галузі, яка
потребує багатопланових досліджень. Отже, дослідження поетики твору – це
у першу чергу орієнтація на дослідження синкретичної природи фольклорних
явищ, намагання проникнути в їх природу.

Залишаються дискусійними у фольклористиці терміни «фольклорний текст» і
«фольклорний твір». Під терміном «фольклорний твір» розуміють або
одиничне конкретне відтворення тексту в природній ситуації, або вся сума
варіантів певного твору. Отже, термін «твір» використовують у двох
значеннях, незважаючи на намагання науковців покінчити з термінологічною
плутаниною. Щодо терміну «текст», то і тут попри зовнішню одноплановість
поняття, існують певні розбіжності в його розумінні. Традиційно про
«текст» можна говорити тільки у випадку закріплення мовлення на письмі.
Однак, як зазначає К.Чистов у розвідці «Вариативность и поэтика
фольклорного текста», з 60-70 рр. ХХ ст. визнання за «усним текстом»
статусу «тексту» ввійшло у вжиток «текстології» [12, с. 144] При цьому
розрізняють «запис», тобто фіксацію одиничного конкретного акту
виконання, і «текст», який тлумачать як сукупність варіантів словесного
втілення того чи іншого фольклорного твору» [12, с. 144]. Отже, і термін
«текст», як бачимо, є неоднозначним в сучасній фольклористичній
термінології.

Проблема фольклорного тексту і фольклорного твору невід’ємна від
проблеми варіативності, а та, у свою чергу, передбачає постановку
проблеми традицій і новаторства та їх співвідношення у фольклорних
явищах. Не ставлячи перед собою завдання охопити увесь комплекс питань,
пов’язаних з теорією варіативності, нагадаємо лише лаконічну і глибоку
формулу: «варіювання – природній спосіб існування традицій» [12. с.
164]. Варіативність, з одного боку, є структуротворним принципом, з
другого – формою існування структур фольклорних текстів, й усяке
вивчення механізму варіювання передбачає одночасне вивчення текстових
«констант».

Отже, проблема варіативності тісно пов’язана з проблемою співвідношення
і взаємодії традицій та імпровізації, традицій та новаторства у
фольклорних явищах. Ця проблема номінована у фольклористиці досить давно
й у багатьох розвідках її осмислюють на матеріалі конкретного жанру чи
то твору. Теоретичні ж механізми, способи, моделі співіснування і
взаємодії традиції та новаторства ще досі не відпрацьовані, хоча багато
дослідників зазначають, що ці взаємовпливи і взаємозв’язки доречно
вивчати на певних конкретизованих рівнях: вербальному, композиційному,
ідейно-тематичному, музикологічному, сюжетному тощо.

I

?

???????$????u

???????????$???????$????u

Aдану синонімію у використанні термінів обряд і ритуал, зазначимо, що
термін ритуал останнім часом набув узагальнюючого значення. Його
найчастіше використовують у теоретико-типологічних розвідках, у яких
аналізується не стільки «зовнішній, кaзовий» аспект ритуалу, скільки
його глибинні й актуальні смисли, в яких ритуал розуміється як
«прецедент будь-якої діяльності людини, джерело, з якого вона
розвивається, головна сфера реалізації соціальних функцій колективу»
[14, с. 16]. Термін «оказіональна ситуація» використовують на позначення
невеликих за обсягом (порівняно з обрядом), не надто строго оформлених
обрядових дійств, які не мають чіткого часового «прикріплення»
(наприклад, замовлювально-заклинальний акт, який, як правило, виконують
там і тоді, де і коли у ньому виникає потреба).

Аксіоматичною у теоретичній фольклористиці стала думка про домінуючу
роль ритуалу у формуванні міфопоетичної моделі світу. «Тільки в ритуалі
досягається переживання цілісності буття і цілісності знань про нього»
[14, с. 17]. Очевидно, що розуміння взаємозв’язку ритуалу і моделі світу
потребує й конкретизації самого поняття «модель світу», звичайно, у її
міфологічному значенні. У найзагальнішому вигляді модель світу можна
визначити «…як скорочене і спрощене відображення всієї суми уявлень про
світ всередині даної традиції, узятих у їх системному й операційному
аспектах» [15, с. 161]. Дослідники зазначають, що поняття моделі світу
не належить до понять емпіричного рівня, тобто носії даної традиції
можуть не усвідомлювати моделі світу в усій його повноті. Модель світу
створювалася на основі взаємодії людини з довколишнім світом, тому
закономірним є те, що міфопоетична модель світу передбачає тотожність
або тісний зв’язок макрокосмосу і мікрокосмосу, природи і людини.
Оскільки світ, модель якого описується, розуміється як людина і
середовище у їх взаємодії, у цьому сенсі модель світу є результатом
переробки інформації про середовище і саму людину, при чому «людські
структури і схеми часто екстраполюються на середовище, яке описується
мовою антропоцентричних понять» [15, с. 161]. У сучасній фольклористиці
актуалізується проблема відображення моделі світу у фольклорних творах.
У таких розвідках простої констатації чи відображення певної моделі у
певному творі, звичайно, недостатньо, важливіше показати її еволюцію,
трансформацію у певному жанровому контексті. Яскравий і змістовний
приклад таких студій – розвідка Марії Маєрчик «Шляхи трансформації
символу світового дерева», зроблена на матеріалі текстів колядок [16].
Реконструкція міфопоетичної моделі світу здійснюється на основі
осмислення залишків архаїчних уявлень у сучасних гуманітарних сферах. До
таких залишків належать архетипи – категорія, без усвідомлення якої
навряд чи можна поринати у сферу фольклористичних досліджень.

Категорія архетипу є базовою не тільки для фольклористики, але й для
всієї сучасної гуманітарної сфери. Введена у науковий обіг ще у ХІХ ст.
швейцарським психоаналітиком К.Юнгом, категорія означала «первісні схеми
образів, відтворювані безсвідомо і апріорно формуючі активність
уявлення» [17, с. 110]. Архетипи проявляються у міфах, віруваннях,
фольклорних, літературних і мистецьких творах не як образи, а як їх
психологічні засновки. У працях Дж.Кемпбелла, І.Н’юмена, І.Якобі,
Є.Мелетинського та інших було продовжено подальше теоретичне тлумачення
архетипу. Дослідники підкреслюють, що під архетипом слід розуміти
потенційні можливості образів. Про це писав і сам Юнг, наголошуючи на
тому, що архетипи мають не змістову, а формальну характеристику.
Змістове наповнення першообраз дістає лише тоді, коли він проникає у
свідомість і при цьому наповнюється матеріалом свідомого досвіду. Важко
переоцінити заслугу К.Юнга, так само, як і концепційність його
відкриття. Розуміння архетипності явищ мистецтв, на думку С.Аверінцева,
допомагає збагнути причини існування аналогічних образів, мотивів,
колізій у різних культурах і традиціях [17, с. 110]. Особливо актуальною
для фольклористики залишається ідея зв’язку архетипу з «колективним
безсвідомим» (термін Юнга). Саме крізь призму безсвідомого можна
зрозуміти мовленнєву стереотипію, формульність фольклорних текстів, а
відтак приступати до складної аналітичної роботи – виявлення семантики
обрядових дій і вербальних формул.

Фольклорний образ, як ми вище зазначили, генетично пов’язаний з
архетипом, але являє собою цілком самодостатній феномен зі своєю
специфікою, багатоплановістю. На відміну від літературного, фольклорний
образ – більш узагальнююча одиниця, оскільки він акумулює в собі
відображення досвіду не індивідуума, а колективу, не індивідуальної
свідомості, а масової. Не позбавлений індивідуальної забарвленості,
фольклорний образ інформативно дуже насичений, не випадково більшість
фольклорних образів можна «прочитувати» як символи. У фольклорних
образах закодовано духовний досвід багатьох поколінь, тому, незважаючи
на десемантизацію більшості образів, вони відкривають перед дослідниками
і певні можливості (хоча й обмежені, як неодноразово зазначав
М.Грушевський) декодування тих смислів, що в них закладалися.

Специфіку фольклорного образу досліджувало багато вчених, але
фундаментальну теорію його природи і функціонування створив Олександр
Потебня [18]. Учений сформулював ідею спорідненості слова і образу.
Образ, як і слово, за Потебнею, несе в собі узагальнену інформацію про
дійсність, тобто, невеличка за обсягом форма здатна містити глибокий
смисл. Як і слово, образ замінює множинне одиничним, вбирає в себе
дійсність і акумулює її у певній зовнішній «оболонці». Микола Дмитренко,
досліджуючи традиції О.Потебні у сучасній фольклористичній думці, точно
підмітив, що художній образ в інтерпретації вченого «…не може містити в
собі нічого такого, чого б не можна було би помітити у самій дійсності…
Художній образ, за Потебнею, повинен бути більш відомим, більш простим і
ясним, ніж те, що він пояснює. Він повинен подавати велике в малому,
заміняти множинне, складне, важко вловиме чимось відносно одиничним,
близьким, наочним, що сприяє пізнанню дійсності» [19, с. 19-20]. Потебня
у своїх студіях наголошує на «відкритості» образу до конкретизації, на
здатності виражати безкінечне в скінченному, на багатозначності,
гнучкості, емоційності. Звичайно, у пізніших студіях фольклористи
досліджували як природу фольклорного образу, так і безпосередньо систему
образів, але концепційні засади потебніанського розуміння цього феномена
залишаються неперевершеними у своїй філософській глибині.

Неможливо в світлі вищесказаного обминути проблему міфу, яка є водночас
і найбільш глобальною у фольклористиці, і найбільш складною. Власне
друга ознака витікає з першої. Одразу зазначимо, що в межах статті ми не
можемо претендувати на висвітлення проблеми, але, зважаючи на обсяг
поняття, важливо принаймні поставити його в контекст нашої студії,
визначити наше її розуміння. У сфері теоретичної міфології існує
поважний науковий доробок: Я.Головацький, М.Костомаров, О.Потебня,
І.Франко, М.Грушевський, Ф.Колесса, В.Петров, Е.Тайлор, Е.Ланг,
Дж.Фрезер, А.Лосев, С.Токарев, В.Топоров – ось аж ніяк не повний перелік
учених, які займалися цією проблемою. Та все ж, на наш погляд,
концепційні засади міфології дав О.Потебня, зокрема, у розвідці «Міф і
слово». Його ідея про те, що під міфом ми розуміємо як найпростішу
міфічну форму, міфічне уявлення, так і подальший її розвиток (міфічне
сказання), залишається актуальним засновком теоретичної міфології [18,
с. 193]. Справжнім відкриттям у науці було потебніанське розуміння суті
міфу: «Міф належить до сфери поезії у широкому розумінні цього слова. Як
усякий поетичний твір він а) є відповіддю на певні питання думки,
додатком до раніше пізнаного; б) тлумачений як результат, що завершує
собою акт свідомості, відрізняючись тим від нього, що відбувається в
людині без її відома, міф є первісно словесний твір, тобто за часом
завжди передує малярському або пластичному зображенню міфічного образу»
[18, с. 193]. За Потебнею, міфічна форма (міфічне уявлення) так
співвідноситься з міфічним сказанням, як слово з розвинутим поетичним
образом. Отже, слово, образ і міф у його концепції дуже близькі
генетично. Така пильна увага до спадщини Потебні зовсім не випадкова,
адже в ній у сконцентрованому вигляді містяться практично всі ідеї цієї
галузі фольклористики. Міфологічні концепції Потебні творчо засвоювали
лінгвісти, філософи, літературознавці. На наш погляд, Потебня залишив
такі чітко окреслені перспективи дослідження міфу і міфології, що вони і
дотепер залишаються своєрідними орієнтирами в розумінні проблеми.
Представники ритуалістського напрямку максимально зближують міф з
ритуалом. Для них основним є питання, що первинніше – міф чи ритуал?
Така постановка питання, звичайно, відвертає увагу від сутності міфу і
намагання глибше пізнати його специфіку, але і ритуалісти опираються на
досягнення О.Потебні.

Взагалі проблему міфу і міфологічного мислення можна вважати
пріоритетною для фольклористики. Без її осмислення неможливим стає
розуміння фольклорних явищ. Невипадково монографію «Введение в теорию
фольклора» А.Киченка [20] відкриває саме ця проблема. Зрештою, той факт,
що проблему не обійшли своєю увагою згадані вище видатні фольклористи,
свідчить сам за себе. Та все ж ця проблема в науці про усну народну
словесність належить до категорії «вічних», оскільки глобальна
віддаленість міфів (у широкому їх розумінні) від нашого часу та їх
повсюдна присутність у вербальних, акціональних, світоглядних аспектах
фольклору залишаються актуальними.

Категорії мотиву і сюжету, як зрозуміло з попередніх тез, типологічно
споріднені з категоріями архетипу і образу. Можна було би вважати ці
терміни запозиченими з літературознавства, якби не «Историческая
поэтика» О.Веселовського [21], у якій автор принципово розмежував
категорію мотиву і сюжету саме під фольклористичним кутом зору і дав
ґрунтовне тлумачення цих понять. Під мотивом він розумів формулу, яка на
перших порах давала суспільності відповідь на питання, що їх природа
повсюдно ставила людині, або яка закріпляла особливо яскраві враження
дійсності, що здавалися важливими або повторювалися. Мотивом учений
називав найпростішу розповідну одиницю, яка образно задовольняла різні
запити первісного розуму чи побутового спостереження. Ця концепція
О.Веселовського була добре відома М.Грушевському, який сформулював ідею
необхідності студіювати ці аспекти фольклористики: «Треба дуже уважних і
дотепних студій, щоб вислідити наскільки той чи інший мотив або
комбінація мотивів органічно зв’язана з певним кругом ідей і образів,
побутовою й історичною (в широкому розумінні) обстановою» [4, с. 167].

Теорію мотивів і сюжетів О.Веселовського концептуально продовжив
Б.Путилов у розвідці «Мотив как сюжетообразующий элемент» [22]. Він
конкретизував теорію еволюції мотивів та їх переростання у сюжети:
«Мотиви, що виникли як первісні формули і складали в сукупності світ
образних узагальнень, побутових і міфологічних, мали виняткову
продуктивність і можливість внутрішнього розвитку, нарощення,
трансформацій, різноманітних застосувань, переосмислень, тощо. Саме цими
причинами зумовлене переростання мотиву в сюжет. …Для більшості
фольклористів мотив у фольклорному творі – це відносно самостійний,
завершений, і відносно елементарний відрізок сюжету» [22, с. 141, 143].
Учений виділив і диференціював типи мотивів: мотиви-ситуації,
мотиви-мовлення, мотиви-епізоди. Але більш значущим, на наш погляд, є
висновок про те, що «мова епічної сюжетики, елементами якої виступають
мотиви, ґрунтується на певному культурному коді, котрий, у свою чергу,
пов’язаний із формами свідомості колективу, який створює і зберігає
епос» [22, с. 145]. І далі: «Будь-який національний епос з точки зору
змісту перебуває в певних історичних і типологічно-зумовлених межах, він
чітко організований і підпорядкований жорстким нормам. Якщо це положення
застосувати до галузі сюжетики, то можна сказати, що є певний набір
колізій, ситуацій, відносин, постійних епізодів, часових і просторових
континуумів, психологічних станів, які входять до постійного, стійкого,
багатого на повтори арсеналу епосу» [22, с. 144-145]. У зародку ж ідею
«накопичення життєвого матеріалу» для мотивів, а, відтак, і сюжетів,
сформулював ще І.Франко у безсмертній студії «Із секретів поетичної
творчості»: «…всі поступи наук і самого пізнавання полягають на тім, що
ми вчимося контролювати матеріали передані нам одним змислом, матеріали,
які передають інші змисли, а надто в науковій і поетичній літературі
маємо зложений безмірний запас таких же змислових досвідів, їх
комбінацій і абстракцій, а також великий запас чуттєвих зворушень
найрізніших людей і многих поколінь» [23, с. 77].

Проблема часу і простору в їх взаємозв’язку і співвідношенні – одна з
основоположних проблем теоретичної фольклористики, що можна підтвердити,
зокрема, таким фактом: у підручнику «Теория фольклора» В.Анікіна (1996
р.), який, до речі, є першим підручником з теорії фольклору у
східнослов’янській фольклористиці, два розділи з шістнадцяти присвячено
саме проблемі часу і простору. Концепція часу і простору – наріжний
камінь світогляду людини загалом, отже можна говорити про час і простір
як одну з найстійкіших універсалій буття, яка тісно пов’язана з
культурою народу, його історією, способом художнього мислення. Час і
простір у художніх текстах – це своєрідна система координат, у якій
функціонують сюжетні (і позасюжетні) елементи твору. Художній хронотоп
переважно досліджували крізь призму літературознавчих концепцій, а
відтак у цій сфері існує значний інтелектуальний багаж: у студіях
М.Бахтіна, Д.Ліхачова, В.Топорова, А.Мостепаненко, Н.Мисливець,
Д.Медриш, Н. Копистянської та багатьох інших сформовано засади
тлумачення часопростору в літературних творах.

Скромніше виглядає доробок фольклористів. Принагідно досліджували певні
аспекти часопростору класики української фольклористики П.Чубинський,
В.Антонович, О.Потебня, М.Грушевський, І.Франко, Ф.Колесса, В.Гнатюк.
Серед сучасних учених вагомий внесок в осмислення проблеми внесли
Є.Мелетинський, В.Топоров, Л.Цибенко, А.Гуменний, Г.Усатенко, Н.Шумада,
М.Пазяк та ін. Художній хронотоп сьогодні розглядають як умовну
категорію, як творчу трансформацію реального часопростору у сфері
художнього твору. Сучасна фольклористика наголошує на тезі про
відмінність міфопоетичного уявлення про часопростір (що знаходить
відображення у фольклорі) і сучасного розуміння цього поняття.

Незважаючи на менший, порівняно з літературознавством, досвід вивчення
часопростору у фольклористиці, сьогодні можна говорити про певний
понятійно-термінологічний апарат у цій галузі. Зокрема, у дисертаційному
дослідженні Галини Усатенко «Образно-символічна система художнього часу
українського пісенного фольклору» [24] визначено типи і моделі часу,
причому зроблено це на тлі наукових картин світу, простору культури,
історичної епохи, національної специфіки досліджуваного матеріалу. У цій
галузі фольклористики «прижилися» такі літературознавчі поняття, як
відкритий і закритий часопростір, сакральний і профанний час тощо.
Практичні дослідження часопростору в жанрах українського фольклору, на
наш погляд, одні з найперспективніших, оскільки теоретичне підґрунтя
проблеми можна вважати достатньо сформованим, отже є можливість його
прикладного застосування.

Спроба окреслити своєрідне понятійно-категоріальне поле сучасної
теоретичної фольклористики свідчить про те, що сучасна наука продуктивно
і частотно оперує вищезгаданими категоріями. Ми не ставили собі за мету
виявити остаточне семантичне наповнення згадуваних категорій, а
намагалися наблизитися до виявлення найпоширеніших з них, наскільки
можливо структурувати їх, показати їх зв’язки і взаємозалежність.
Безперечно, неможливо в рамках статті охопити (чи навіть окреслити) всі
аспекти теорії фольклору. Тема потребує подальшого опрацювання,
продовження її може, зокрема, стати передумовою створення словника
фольклористичних термінів, якого так потребує сучасна українська
фольклористика.

Література

Лановик З., Лановик М. Українська народна словесність. Львів, 2000.

Шумада Н. Современный песенный фольклор фольклор славян: сущность,
структура, функции. Автореф. на соиск. … докт. фил. наук. Киев, 1984.

Колесса Ф. Українська усна словесність. – Львів, 1938.

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. Київ, 1993.
Т. 1.

Петров В. Український фольклор // Берегиня. 1996. Ч. 1-2.

Гусев В. О полифункциональности фольклора // Актуальные проблемы
современной фольклористики. Ленинград, 1980. С. 180-183.

Грица С., Дей О. Принципи класифікації і наукового видання української
словесно-музичної творчості на сучасному етапі. Київ, 1968.

Пропп В. Фольклор и действительность. Москва, 1976.

Путилов В. Современные проблемы исторической поэтики фольклора в свете
историко-типологической теории // Методология сравнительно-исторического
изучения фольклора. Москва, 1976.

Чернец Л. Литературные жанры. Москва, 1982.

Мишанич С. Народні оповідання. Київ, 1986.

Чистов В. Вариативность и поэтика фольклорного текста // История,
культура и фольклор славянских народов. ІХ Международный съезд
славистов. Киев, 1983. С. 143-149.

Токарев С. Обряды и мифы // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х
томах. Москва, 1992. Т. 2. С. 235-237.

Топоров В. О ритуале. Введение в проблематику // Архаический ритуал и
фольклор в раннелитературных памятниках. Москва, 1988. С. 7-61.

Топоров В. Модель мира. // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т.
Москва, 1992. Т. 2. С. 161-163.

Маєрчик М. Шляхи трансформації символу світового дерева // Народознавчі
зошити. 1995. № 1. С. 25-31.

Аверинцев С. Архетипы // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т.
Москва, 1992. Т. 1. С. 110-111.

Потебня О. Естетика і поетика. Збірник. Київ, 1985.

Дмитренко М. Теория народной словесности как направление отечественной
филологической науки 60-80-х годов Х1Х века (фольклористические труды
А.Потебни). Автореф. дисс. на соиск.… канд.фил.наук. Киев, 1983.

Киченко А. Введение в теорию фольклора: Курс лекций. Черкассы, 1988.

Веселовский А. Историческая поэтика. Москва, 1989.

Путилов Б. Мотив как сюжетообразующий элемент // Типологические
исследования по фольклору. Сборник статей памяти В.Я.Проппа. Москва,
1975. С. 141-145.

Франко І. Із секретів поетичної творчості. Львів, 1961.

Усатенко Г. Образно-символічна система художнього часу українського
пісенного фольклору. Автореф. дис… канд. філ. наук. Київ, 1994.

Похожие записи