Походження і розвиток української літературної мови

Реферат з мовознавства

Літературна мова на Україні в своєму іст. розвитку пройшла кілька досить
виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 вв., сер. — 14
— 18 і нова 19 — 20 вв. Досить кардинальні зміни в типі Л. м. на межах
періодів зумовлені змінами в політ. і культ. історії України.

Л. м. давньої доби засвідчена для Києва церк. й наук. текстами,
починаючи від сер. 11 в. і грамотою 1130, для Галичини церк. текстами
від кін. 11 в. і грамотами від сер. 14 в., які відбивають почасти
попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам’яток з Чернігова,
Тмуторокані, Переяслава нема або майже нема, тому судити про Л. м. цих
князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церк. і наук. жанрів, той же
варіянт Л. м. представлений матеріялами приватно-епістолярного
характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у
своїй основі ц.-слов. (див. Староцерк.-слов. мова), хоч до неї чимдалі
більше просочується місц. рис у словництві, фонетиці, морфології,
синтаксі. Ця мова не була реґульована жадною спеціяльною інституцією,
але патронат церкви й зосередження літ. життя навколо церк. центрів
роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто
різняться від переписаних з болг. оригіналів. Припускають, що ця мова
була і усною мовою найкультурніших верств інтеліґенції (Шахматов).
Спроби довести існування місц. літ. мови, посталої на основі мови міст,
перед засвоєнням ц.-слов. мови (Обнорський, почасти Якубінський,
Свєнціцький), не підтримуються жадними відомими фактами. Тільки мова
гал. грамот має місц. характер, але нема даних, наскільки давня ця
традиція.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження
укр. земель, крім Галичини й Закарпаття, до білор. в своїй основі В.
Князівства Лит. переривають традицію Л. м. давньої доби. Зокрема
стається розрив між церк. і урядовою мовою. Розвиток Л. м. в церк.
жанрах і стилях характеризується в кін. 14 — 15 вв. поновною
церковнослов’янізацією її (т. зв. друга хвиля ц.-слов. впливів). Але це
не стара ц.-слов. мова, а зреформована в Болгарії патріярхом Євтимієм у
дусі часом штучної архаїзації, наближення синтакси й письма до грец.
мови, плекання реторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в
напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови
центр.-евр. канцелярій (латинські, нім., чес., поль.). Політ. розрив
укр. земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова
виступала в двох відмінах — гал. і волинсько-поліській. Гал. відбивала
фонетику й морфологію півд.-зах. говірок і мала більше польонізмів,
волинсько-поліська з центром у Луцькому відбивала фонетику й морфологію
північно-укр. говірок, а в дальшому розвитку, ставши основою офіц. мови
Лит. держави, вбирала, в себе чимраз більше білор. рис, здебільша
орієнтуючися на спільні північноукр.-південнобілор. риси (розрізнення е
і Ђ під наголосом, тверді р, ж, ч, ш тощо). Гал. парость канцелярійної
мови незабаром завмерла в наслідок переведення урядів на латинську або
поль. мову (1433), півн.-укр. парость канцелярійної мови набрала рис
своєрідного койне, виступаючи подекуди як дипломатична мова Сх. Европи.

Розвиток міст, становлення укр. міщанства і впливи Реформації
спричиняють наближення мови ін. жанрів до канцелярійної й розмовної
мови. Постають навіть спроби перекладу Св. письма на мову близьку до
живої (Пісня пісень 16 в., Пересопницьке євангеліє 1556 — 61,
Крехівський апостол 1563 — 72 та ін.). Одначе цей рух був загальмований
т. зв. третьою хвилею церк. слов’янізації. Гол. причиною її було те, що
після Люблінської унії, в умовах поль. культ., політ. й екон. експансії
підривалася фактична можливість оформлення укр. Л. м. на основі живої
мови, бо шляхта польонізувалася, а укр. міста втрачали своє значення й
спроможність бути центрами нац. культ.-політ. життя. З другого боку,
ідеологічний провід укр. спротиву перейшов у руки духівництва, що
підносило саме ц.-слов. мову як носія старої, ще греко-візант. традиції.
Рух за відродження й нормалізацію ц.-:слов. мови виявляється в
опрацюванні граматик ц.-слов. мови (Острозька 1586, Л. Зизанія 1596, М.
Смотрицького 1619 та ін.) і словників І(Л. Зизанія 1596, П. Беринди
1627, 1653 та ін.). Відбудувати чисту ц.-слов. мову не пощастило, і до
неї ввійшли елементи довільні, як і окремі укр. (напр., у фонетиці
вимова Ж, А як у, я, г як г, Ђ як і, невимовляння ъ, ъ). Об’єктивно,
проти бажання учасників руху, цей тип мови, відриваючи літ. мову від
нар. й перешкоджаючи секуляризації літ. мови, сприяв успіхам
польонізації.

Та навіть у сфері писемного й офіц. вживання не пощастило втримати
чистоту цієї мови хоч би в межах приписів M. Смотрицького, і в неї
продирається багато елементів живої мови і зах. впливів, насамперед
латинських і поль. Так витворюється на ц.-слов. основі такого типу літ.
мова коз. держави 17 — поч. 18 вв., чий строкатий склад відповідав
панівному стилеві доби — барокко. Ця мова культивується в проповіді,
наук. літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), а з
значно зменшеним ц.-слов. елементом і в діловій мові й приватному
листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її
діялектну основу, хоч загалом півд.зах.-укр. елементи переважали над
півн.-укр.

паду стилю барокко й секуляризації культ. життя твори, писані літ. мовою
17 в., перестають появлятися друком. Л. м. України під рос. окупацією в
другій пол. 18 в. фактично, стає рос. мова (пізні коз. хроніки,
Сковорода, Капніст, «Історія Русов»).

Нар. мова в літературі в цей період допускалася в творах
сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з
теорією низького стилю в клясицизмі. Твори такого типу не підносилися до
формування Л. м., а фіксували різні говірки (півн. у Некрашевича,
полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ’яненка тощо).
Нову настанову принесли ідеї романтизму, щр на Україні набрав виразного
народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної
літератури на основі нар. мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров).
Понад усну мову підносять інше джерело, теж узяте з уст народу, але
більше зв’язане з іст. традицією — фолкльор. Остаточно закріплюється
півд.-сх. основа літ. мови. Але цим спробам бракувало. історичности.
Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности й соборности Л. м,
як у розрізі іст. (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в
геогр. (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з
врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. У
відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Іст. і стилістична
синтеза як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і
ближчим наступникам Шевченка й Куліша, але широта геогр. синтези
забезпечила новій Л. м. великий вплив. Ця засада лягла і в основу мовних
прямувань діячів, об’єднаних навколо «Основи», а пізніше визначила
характер словника Б. Грінченка, що всупереч своєму позірно діялектному
характерові відіграв велику ролю в нормалізації Л. м.

Новозформована Л. м. поширилася вже в часи «Основи» на наук. й
публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку
укр. мовою, видана рос. урядом 1863. Перенесення вид. діяльнорти до
Галичини спричинило й перенесення туди цього типу Л. м. і остаточно
поклало там край традиції сер.-укр. Л. м., а згодом і спробам
москвофілів запровадити рос. мову. У Галичині нова Л. м. зазнала
помітних впливів місц. мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично
також М. Старицький виступили прихильниками такої сх.-зах. синтези,
пізніше цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та
ін., тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький вважали за
потрібне усунути зах. укр. впливи (особливо запальних форм дискусія
набирала 1891 — 93 і 1907 — 12 рр.). Впливи півн. говірок не були такі
помітні, але відбувалися через твори видатних письм., що походили з
Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та ін.). Коли після
знесення заборон у наслідок революції 1905 р. Л. м. «повернулася» на
підрос. Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центр.укр.
основа лишилася непорушною.

Творення укр. держави 1917 — 20, а пізніше політика українізації
принесли, з одного боку, поширення Л. м. на всі сфери життя і всі жанри
літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми
нормалізації й кодифікації Л. м. У нормалізації Л. м. виявилися дві
течії. Етногр. школа мала пуристичний характер і хотіла взорувати Л. м.
на нар. мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича).
Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на
традиції, а й на тенденції розвитку мови. Синявський найбільше визначив
норми Л. м. в правописі, ортоепії, морфології й синтаксі. У словнику цю
працю виконував Академічний словник, що його від 1924 р. вийшло 6
випусків (А-П). Про термінологічну працю див. Термінологія.

Припинення українізації, розгром укр. нац.-культ. життя принесли з собою
намагання сов. уряду обмежити вживання укр. Л. м. (цілковите виключення
її з військ. життя, обмеження в техн. жанрах тощо), а з другого боку,
намагання очистити Л. м. від европеїзмів, незнаних у рос. мові, і від
зах.-укр. елементів, переорієнтувати її на сх.-укр. говірки і включення
деяких суто рос. слів, форм і конструкцій. Правописи, граматики й
словники 30-их рр. зайшли в цьому напрямі так далеко, що дещо з змін
відкинено в правописі 1946 р. і в словнику (Рос.-укр.) 1948, але заг.
напрям мовної політики не уляг змінам і досі, хоч у 50-их рр. були
поодинокі висловлення критичного характеру в зв’язку з критикою
словників або перекладами творів з чужих мов (Ю. Яновський, О. Кундзіч,
М. Лукаш та ін.). Не зважаючи на цю політику, як також постійний вплив
рос. мови, що в СССР є заг.-обов’язковою й гол. мовою, тоді як укр. мова
допущена фактично лише в ролі реґіональної «другої мови», і досі в гол.
зберігається заг. характер Л. м., як він був визначений Т. Шевченком і
П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Акад.
словником, хоч і порушений у багатьох деталях.

Література: Старша література — див. ЕУ І, стор. 308 — 59; Левченко І.
Нариси з історії укр. літ. мови першої пол. XIX ст. К. 1946; Митр.
Іларіон . Історія укр. літ. мови. Вінніпег 1950; Чапленко В. Укр. літ.
мова, її виникнення й розвиток (XVII ст. — 1917). Нью-Йорк 1955;
Булаховський Л. Питання походження укр. мови. К. 1956; Shevelov G.
L’ukrainien litteraire. Revue des etudes slaves. Париж 1956;
Lehr-Sp?awi?ski T., Zwoli?ski P., Hrabec S. Dzieje j?zyka ukrai?skiego w
zarysie. B. 1956. Плющ П. Нариси з історії укр. літ. мови. К. 1958;
Білодід І., ред. Курс історії укр. літ. мови, І — II. К. 1958 — 61;
Тимошенко П. Хрестоматія матеріялів з історії укр. літ. мови, І — II. К.
1959 — 61; Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової укр. літ. мови.
ЗНТШ, 169. Париж — Нью-Йорк 1961.

Похожие записи