Реферат на тему:

Погляди на походження української мови

Тривалий час у нашій науці панувала єдина “правильна теорія” про
колиску трьох братніх мов – давньоруську мову, з якої в 14 ст. постали
самостійні мови: російська, українська, білоруська. Ця “теорія” відбита
в працях О.Востокова, І.Срезневського, О.Потебні, О.Собо-левського,
О.Шахматова, Л.Булаховського, А.Селіщева, В.Виноградова, Р.Аванесова,
П.Кузнецова, Ф.Філіна, І.Білодіда та ін. Щоправда чимало російських
мовознавців уважали прямою спадкоємницею мови Київської Русі лише
російську мову, а українську та білоруську такими, що відокремилися від
давньоруської і повинні повернутися до свого кореня, злитися з
російською. За їхньою термінологією, давньоруська мова – “древнерусский
язык”, російська мова – “русский язык”. Згадаймо: Словарь русского языка
ХІ-ХVІІ вв. (М., 1975). Показовими в цьому плані є висловлювання знаного
дослідника О.Трубачова: “Доходит до того, что сейчас в научной
литературе, да и у широкой общественности набрало силу мнение, что якобы
неудобно называть нашу начальную письменность и ее язык русскими,
поскольку это общее наследие языка и культуры не одних русских, но и
украинцев и белорусов. Вот пример, когда из верной посылки делаются
неверные выводы. Ведь Русь Х-ХІ веков никак иначе себя сама не называла,
а только Русью, Русской землей. Начать называть этот ранний период языка
и литературы древневосточнославянским значило бы фактически
переименовать его… Между тем в наших филологических кругах при
обсуждениях упорно требуют говорить о паритетности взаимовлияния не
только русского языка на национальные, но и наоборот. Но вдумайтесь,
сопоставимые ли это вещи” [3].

Щодо назви Русь, яку так владно присвоїли російські мовознавці, зокрема
й О. Трубачов, зазначимо, посилаючись на Степана Наливайка, який глибоко
вивчає проблему етногенезу українців, шукає відповіді на питання питань:
хто ми, звідки, від яких часів, залучаючи для дослідження незалежні одне
від одного джерела, що назва Русь і сьогодні привертає до себе
непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української
історії – та й не тільки української. Незважаючи на численні гіпотези,
число яких уже сягає двадцяти, і на всі намагання упродовж не одного
століття, особливого успіху тут не досягнуто [2]. Сам же Степан
Наливайко унаслідок свого фундаментального дослідження робить висновок,
що “назви Таврика, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними
двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними
засобами. І словосполучення “Україна-Русь”, у такому разі, не штучне
сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох
абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту соціального статусу
назв, які мовби дублюють, доповнюють одна одну. І значення кожної, що
відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників Давньої України, –
“Країна Священної Корови // Країна Священного Бика” [2].

Чи існували інші наукові погляди на проблему походження української
мови, як і російської, білоруської? Звичайно. Але вони не допускались до
широкого наукового обігу. Про них дізнавались переважно з публікацій
викривального тону, що особливо рясно з’явились у 70-і роки минулого
століття. Серед них виділялись розвідки мовознавця М.Тарасюк. Так, у
статтях “Їхні ідеологічні позиції”, “Мовна політика в УРСР і злісні
вигадки”, що друкувалися в журналі “Мовознавство”, він (чи вона?) піддав
нищівній критиці “українських буржуазно-націоналістичних недобитків –
колишніх петлюрівців, недавніх гітлерівсько-фашистських найманців”:
О.Горбача, В.Чапленка, П.Ковалева, П.Штепу, Ю.Шевельова та ін.

?

Lня української мови, викладених у працях О.Шахматова,
Т.Лер-Сплавінського, Л.Булаховського, Ф.Філіна, І.Білодіда, М.Тарасюк
зазначав: “М.Чубатий, автор книжки “Княжа Русь-Україна та виникнення
трьох східнослов’янських націй”, і його апологет П.Ковалів заперечують
очевидний факт – існування спільної літературної східнослов’янської мови
(“ніякої староруської мови не було”) і намагаються довести, що вже з VІ
ст. (тобто ще до розпаду слов’янської спільності) існувала окрема
українська мова”.

Із розпадом тоталітарної системи та утворенням Української держави
посилився інтерес українських мовознавців до вивчення давньоруського
періоду в історії східних слов’ян та їх мов. Проведено конференції, на
яких збиралися вчені як академічних інститутів, так і науковці з різних
міст України, Білорусі та Росії. За інформацією А.Бурячка [1], більшість
науковців обґрунтували положення про те, що давньоруської народності як
певної етносоціальної одиниці насправді не було, а існували
східнослов’янські племена зі своїми близькими за структурою, але не
тотожними мовами. Якщо ж ідеться про мовну ситуацію в Київській Русі, то
вона, на думку більшості дослідників, була такою. Побутувала
церковнослов’янська, або староболгарська, мова, якою Кирило й Мефодій
переклали богослужбові книги і якою вели богослужіння після прийняття
християнства в Київській Русі. Але основною розмовною мовою народу, який
заселяв простори від Закарпаття до Дону й від Прип’яті до Причорномор’я
була українська мова. Її основа через століття переходила від покоління
до покоління, збагачуючись новими лексичними елементами та
вдосконалюючись у граматичному й стилістичному вираженні аж до наших
днів.

Думки багатьох дослідників (О.Потебні, П.Житецького, М.Максимовича,
К.Михальчука, О.Мельничука, Г.Півторака, В.Німчука, Ю.Карпенка,
А.Білецького та ін.) про походження української мови описуються
С.Єрмоленко в передмові до хрестоматії “Історія української мови” (К.,
1996). Тут же подано розвідки (А.Кримського,Є. Тимченка,
С.Смаль-Стоцького, І.Свєнціцького, І. Огієнка, К. Німчинова,
Ю.Шевельова, О.Горбача, П.Ковалева та ін.), які до сьогодні практично не
були відомі широкому філологічному загалові.

Нині українське мовознавство вийшло із затінку російського. З’являються
праці, у яких увага вчених спрямована на з’ясування глибинної сутності
власної мови. Так, побачила світ ґрунтовна монографія О. Царука
„Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні
параметри”, під час роботи над якою автор прагнув подивитись на історію
української мови не з московської, а з нашої, київської сторони, із
Савур-могили і сторожового горба, не зігнорувавши при цьому принципу
об’єктивності й послідовності у встановленні наукової істини [4].
Обґрунтувавши сучасну кризу традиційного поділу слов’янських мов,
науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних,
археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів
визначає основні етнологічні і граматичні параметри українського
глотогенезу. На його переконання, у давньоруській мові потрібно бачити
не самостійну наддіалектну живу прамову східних слов’ян, а лише
намагатися виділити в ній особливості давнього українського мовлення.
Якщо з цього погляду підійти до писемних свідчень, то виявиться, як
стверджував А. Кримський, що “взагалі словниковий матеріал Київського
літопису відзначається дивовижною близькістю до сучасного українського”
[4, с. 127].

Література

Бурячок А. Мовна ситуація в Київській Русі // Слово Просвіти. – 1995. –
Листопад.

Наливайко С. Ця загадкова назва – Русь // Слово Просвіти. – 1998. – Ч.
7. – Липень.

Трубачев О. Славяне: Язык и история // Правда. – 1987. – 28 березня.

Царук О. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та
граматичні параметри. – Дніпропетровськ, 1998.

Похожие записи