Реферат на тему:

П.О.Бузук про методологію лінгвогеографічного дослідження

Дослідження українського та білоруського вченого П.О.Бузука у царині
історичної фонетики та морфології дали змогу вченому виділити ряд мовних
рис, що пов’язують українську мову з білоруською [13, 75-76; 1,
422-423]. На основі подібних явищ О.О.Шахматов виділяв окремий етап
мовної історії – південноруську мову [15, 297]. П.О.Бузук виступив проти
об’єднання української та білоруської мов в єдиний прамовний етап [1,
423]. Такому об’єднанню, на думку вченого, має передувати детальне
вивчення часових і просторових характеристик мовних явищ, здійснити яке
можливо за допомогою методів лінгвістичної географії [1, 423].

Інтерес мовознавців до методів лінгвістичної географії був пов’язаний
із поширенням у лінгвістиці теорії “хвиль”, розробленої Й.Шмідтом.
Названа теорія стверджувала індивідуальне та незалежне утворення мов,
котрі виходять з однієї спільної основи. Пізніше було розроблено нову
форму описання діалектів – діалектологічні атласи. Саме П.О.Бузуку
належить заслуга застосування прийомів лінгвістичної географії на
матеріалі українських і білоруських мов (“Спроба лінгвістычнае географіі
Беларусі” (1928), “Діалектологічний нарис Полтавщини” (1929).

Велика кількість праць учених свідчить про підвищений інтерес до галузі
лінгвістичної географії в цілому та до її історії зокрема. Заслужено
досліджується і наукова спадщина П.О.Бузука як одного із засновників
цього напряму у мовознавстві. Ґрунтовними і цікавими для
лінгвоісторіографів є дослідження О.А.Кривицького, В.М.Курцової,
В.В.Мартинова

та ін. [див. 7; 8; 10; 11; 14]. Вивчення окремих аспектів наукового
доробку П.О.Бузука знаходимо у В.М.Овчаренка та В.А.Глущенка [4], [12].
Як бачимо, розвідки П.О.Бузука є предметом досліджень, в основному,
білоруських лінгвістів. Українській науці ще належить визначити роль і
значення постаті П.О.Бузука у мовознавстві 20-30-х рр. ХХ ст. Особливу
зацікавленість сучасних істориків мови викликають методологічні засади
лінгвогеографічної роботи ученого.

Метою нашої статті є вивчення методологічного аспекту
лінгвогеографічних досліджень П.О.Бузука, доведення значущості розвідок
ученого з лінгвістичної географії для подальшого розвитку цієї галузі.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) розкрити погляди П.О.Бузука на моделювання мовної історії; 2)
проаналізувати трактування методологічних засад лінгвогеографічного
дослідження у працях вченого

Вивчення поглядів П.О.Бузука на методологію моделювання мовної історії
показує, що прямолінійна схема поетапного роздроблення прамови на окремі
мови не задовольняла мовознавця з огляду на те, що така модель розвитку
слов’янських мов змушувала вчених приймати точну підлеглість епох та не
враховувала взаємовплив мов на суміжних територіях. З більшою точністю
представити історію індоєвропейських мов можна, за П.О.Бузуком, на
основі теорії “хвиль”, згідно з якою всі індоєвропейські мови пов’язані
між собою ланцюгом перехідних мовних явищ, кожний говір є перехідним
стосовно іншого. Неодноразово мовознавець вказував на необхідність
глибокого вивчення історії та географії мовних явищ. Тут у пригоді стає
метод лінгвістичної географії. Саме дослідження живої народної мови
П.О.Бузук вважав найважливішим для відтворення картини мовного розвитку,
в той же час вивчення пам’яток писемності також набувало методологічної
цінності у реконструюванні мовних процесів історичного періоду.
Дослідження з лінгвістичної географії П.О.Бузук проводив на матеріалі
білоруської мови [див. 3]. Лінгвогеографічне дослідження явищ
білоруської мови, на думку П.О.Бузука, надасть можливість провести межі
між білоруською та іншими слов’янськими мовами [3, 6].

За П.О.Бузуком, слов’янські мови не чітко відокремлені одна від одної,
це безліч говорів, які поступово змінюються; кожний з цих говорів є
перехідним від одного сусіднього говору праворуч до іншого сусіднього
говору ліворуч. Однак це не означає, що розмежовувати окремі слов’янські
мови неможливо. Проводячи межі між ними, ми маємо на увазі межі між
окремими літературними мовами, що утворилися навколо центрів,
об’єднуючий вплив яких поступово слабшав, розходячись по території
країни окремими променями, а зрештою і зовсім вщухав, тоді ваги набувала
сила тяжіння до іншого центру. Саме на цьому місці і можливо провести
межу між двома мовами [3, 3-4]. Якщо на суміжній території розвивається
перехідний діалект, то, за П.О.Бузуком, віднести його до тієї чи іншої
мови можливо на основі порівняння з літературними варіантами обох мов: з
якою літературною мовою перехідний діалект матиме більше спільних рис,
до тієї мови його необхідно відносити [3, 4].

Ці ідеї, викладені вченим у праці “Спроба лінгвістычнае географіі
Беларусі. Ч.І.Фонэтыка і морфолёгія”, не отримали визнання з боку
П.Ковальова [6]. У своїй рецензії на названу книгу П.О.Бузука вчений не
погодився із запропонованим автором методом розв’язання питання мовної
приналежності того чи іншого перехідного діалекту. Одне лише порівняння
мовних явищ перехідного діалекту з прикметами певної мови носить, на
думку П.Ковальова, релятивний характер. Віднести перехідний діалект до
тієї чи іншої мови можливо лише за допомогою порівняння, що бере до
уваги історію мовних явищ, спільність походження [6, 371].

Є. Карський також виступив за те, щоб межі між окремими мовами та
діалектами визначалися на основі мовних фактів, підтверджених даними
історії мови та

статистики [5, 477]. Крім того, рецензент негативно оцінив введення до
наукового вжитку таких термінів, як лінгвістична географія, ізоглоса,
ізоглосувати. Термін лінгвістична географія Є.Карський вважав невдалим,
бо “землеописання”, за вченим, не може бути лінгвістичним, оскільки
лінгвістика є приналежністю народу, а не землі [5, 478]. Термін
ізоглоса, на думку Є.Карського, також не може задовольнити вчених, бо
означає безперервну лінію, що поєднує територію поширення певної мовної
особливості. Така безперервність поширення мовного явища, як зауважує
мовознавець, не спостерігається у реальному житті різнобарвної живої
народної мови [5, 478].

Найбільш ґрунтовно і послідовно П.О.Бузук виклав власну трактовку
методологічних засад лінгвогеографічного дослідження у доповіді на І
з’їзді славістів у Празі (1929). Ця доповідь, за визначенням науковців,
відкривала новий напрям у слов’янському

мовознавстві [11, 115]. Результатом з’їзду стало рішення про створення
лінгвістичного атласу слов’янських мов. Було призначено спеціальну
комісію з розробки проекту атласу, до якої входили відомі лінгвісти, у
тому числі А.Мейє, Л.Теньєр, П.О.Бузук [11, 115].

У доповіді “Лінгвістична географія як допоміжний метод при вивченні
історії мови” П.О.Бузук підкреслював важливість архаїчних говірок для
дослідження історії мови [2, 458]. Розуміючи термін архаїчні говірки в
інтерпретації А.Ю.Кримського [9, 22-23], П.О.Бузук писав, що такі
говірки надають можливість встановити попередні етапи розвитку того чи
іншого мовного процесу, а також з більшою точністю визначити хронологію
мовних змін [2, 458].

?

-виник у дієслівних формах під дією аналогії до інших форм (рос. мыть,
крыть, блр. мыць, крыць) [2, 463]. Висновки П.О.Бузука базуються на
детальних дослідженнях вченого у галузі географічного вивчення
білоруської мови [3, 25-29, карта №5].

Лінгвогеграфічний метод, за П.О.Бузуком, застосовують у вивченні
походження явищ, що є реалізацією одного процесу [2, 464]. Так, за
допомогою цього методу було встановлено, що причиною появи першого а у
східноукраїнських словах типу багато, гарячий, за певної ролі аналогії
до наголошеного а у наступному складі, був вплив акаючих говірок.
Підставою для таких висновків є такі аргументи: по-перше, поширення форм
з а певною мірою сконцентроване на територіях, близьких до території
поширення акаючих говірок, по-друге, слова, що зберегли етимологічний
голосний о, мають однакову територію розповсюдження, так само, як форми
з а співпадають у своєму масовому поширенні [2, 466].

П.О.Бузук наголошував на важливості для досліджень з історії мови
наступного постулату лінгвістичної географії: ізоглоса явища-наслідку не
виходить за межі ізоглоси явища-причини. У зворотному випадку
явище-наслідок є обумовленим додатковими чинниками [2, 466-467].

За допомогою методу лінгвістичної географії, пише П.О.Бузук, історики
мови зможуть встановити центр появи певної мовної зміни, шляхи її
поширення. Проте ці дані, на думку вченого, завжди необхідно
співвідносити з результатами вивчення пам’яток писемності. Мовознавець
наголошував, що при дослідженні мовних явищ передісторичної доби
необхідно приділяти увагу встановленню їхніх географічних параметрів:
“історичне вивчення мови повинне йти поряд з географічним дослідженням
окремих процесів у минулі часи – історія мови, таким чином, повинна
перетворитися на історичну діалектологію” [2, 469].

Аналізуючи значення лінгвістичної географії для мовознавчої науки,
П.О.Бузук підкреслював, що географічне вивчення мовних явищ сприяє
розв’язанню питання про лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні
запозичення [2, 471]. Крім того, лінгвогеографічні дослідження дають
матеріал для визначення соціально-економічних чинників у розвитку мови
[2, 472], що є особливо важливим, враховуючи зв’язок мови з економічним
та політичним життям народу, суспільства [2, 475].

Дослідження праці П.О.Бузука “Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі.
Ч.І. Фонэтыка і морфолёгія” [3] показує, що вчений вивчав географічне
поширення не окремих слів, форм слів тощо, а найвагоміші мовні явища,
серед яких дисимілятивне і недисимілятивне акання, дзекання, цекання,
вживання твердого та м’якого р та т. ін. Об’єктом дослідження вченого
стали також і певні морфологічні особливості, такі як форми давального
відмінку множини іменників на –ом, форми третьої особи однини дієслів
першої та другої відміни з наявністю або відсутністю –ць у закінченні
тощо. Кожне мовне явище наносилося на окрему карту. Дослідження
географічного поширення окремих мовних явищ через їх конкретну
реалізацію у мовленні є більш раціональним і носить аналітичний
характер. Проте мовознавець зауважував також, що для висвітлення меж
білоруської мови географічне вивчення лексики, синтаксису, словотвору є
важливим і необхідним [3, 92]. Ізоглоси поширення окремих слів, за
П.О.Бузуком, мають свої, доволі різноспрямовані межі [3, 92].

Ще однією методологічною особливістю лінгвогеографічної праці П.ОБузука
є те, що вчений досліджував поширення мовних явищ, а не мовні
особливості певної окресленої території. Це давало вченому можливість
встановити характер і специфіку просторової проекції мовної системи або
мовних структур, особливості територіального суміщення і взаємовпливу
явищ мови.

Джерелом дослідження П.О.Бузука були не лише відповіді на укладені
програми, опитування місцевого населення, власні спостереження, а й інші
діалектологічні розвідки, які автор зазначає у своїй праці. При цьому
всі дані попередніх діалектологічних і етнографічних досліджень були
перевірені вченим. Особливу увагу мовознавець спрямував на ті
місцевості, говори яких раніше не виступали об’єктом вивчення.

Праця П.О.Бузука “Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі. Ч.І. Фонэтыка
і морфолёгія” вміщує 20 карт, на яких показано поширення окремих мовних
явищ, а також детальні коментарі до карт, в яких додатково розглянуто ще
ряд фонетичних і морфологічних явищ білоруської мови. Значним
досягненням вченого є те, що ця праця була лінгвогеографічною за своїм
характером, тим самим і більш реалістичним науковим відбитком
просторового розміщення білоруських говорів у їх істотних фонетичних і
морфологічних особливостях [7, 124]. Учений дійшов висновку, що межі
мовних явищ не збігаються. Вони проходять неподалік одна від одної з
північного заходу на південний схід, утворюючи пасмо ліній, що мають
спільний напрямок. За П.О.Бузуком, це є межа між північно-східним і
південно-західним білоруськими діалектами. Таким чином вчений представив
перехід між двома діалектами у вигляді пасма ізоглос [3, 93].

Таким чином, розвідки П.О.Бузука у галузі лінгвістичної географії, яка у
20-ті рр. ХХ ст. становила собою новий підхід до діалектологічного
аналізу мови, є найбільш важливим внеском ученого у слов’янське
мовознавство. П.О.Бузук доводив, що географічне вивчення мовних процесів
є шляхом до відтворення їхньої історії. При цьому вчений розглядав
поширення не окремих слів та їх форм, а мовних явищ в цілому.
Дослідження географічного розповсюдження лінгвістичних процесів стало
пріоритетним на противагу від вивчення мовних особливостей певної
окресленої території.

Перспективи подальших досліджень у цій галузі є очевидними з огляду на
той факт, що методологічні засади лінгвогеографічних досліджень,
розроблені П.О.Бузуком, є орієнтирами для сучасних українських та
білоруських лінгвогеографів.

ЛІТЕРАТУРА

Бузук П.О. Взаємовідносини між українською та білоруською мовами
(методологічний нарис) // Записки історико-філологічного відділу
Української Академії наук. – 1926. – Кн.VII-VIII. – С.421-426.

Бузук П.А. Лінгвістычная геаграфія як дапаможный метад пры вывучэнні
гісторыі мовы // Sbornik praci I sjezdu slovanskych filolog? v Praze,
1929 – Praha, 1932. – sv.II. – c.458-475.

Бузук П.А. Спроба лінгвістичнае географіі Беларусі. Ч.І. Фонэтыка і
морфолёгія // Досьледы і матар’ялы ў галіне мовы і літаратуры, №17,
Інстытут беларускае культуры. Аддзел гуманітарных навук. Дыяктолёгічная
Камісія. – Менск, 1928. – 101 с. + 20 карт.

Глущенко В.А., Овчаренко В.М. Проблеми моделювання історії
східнослов’янських мов на Академічній конференції з реформи білоруського
правопису та азбуки 1926 р. // Теоретические и прикладные проблемы
русской филологии: Научно-методический сборник. Вып.Х. Ч.1. / Отв. ред.
В.А.Глущенко; Отв. за выпуск О.Е.Ольшанский. – Славянск: СГПУ, 2002. –
С.66-86.

Карский Е.Ф. [Рец.:] Бузук П., проф., старшыня Дыялектолёгічнае Камісіі.
Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі. Ч.1. Фонэтыка и морфологія.
Вып.1. Гаворкі Цэнтральнае і Ўсходняе Беларусі і сусідніх мясцовасьцяй
Украіны і Вялікарасіі ў першай чверці ХХ в. У Меніску – 1928. 8 ?
словарное, VIII ненумер. + 113 + 20 таблиц // Труды по белорусскому и
другим славянским языкам. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – С.477-478.

Ковальов П. [Рец.:] Проф. П. Бузук. Спроба лінгвістычнае географії
Беларусі. Ч.І, Вип.І. Выданьне Інституту Беларускае культуры у Менску,
1928, ст. 110 // Записки історико-філологічного відділу Української
Академії наук. – 1929. – Кн.ХХІІІ. – С.370-373.

Крывіцкі А.А. Дыялекталогія беларускай мовы: Дапам. – Мн.: Вышэйшая
школа, 2003. – 294 с.

Похожие записи