.

Північне Приазов’я як об’єкт ареального дослідження (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5677
Скачать документ

Північне Приазов’я як об’єкт ареального дослідження

В останні роки значно активізувалася увага дослідників різних галузей
науки, зокрема й української діалектології, до вивчення історії,
культури і мов одного із південних регіонів степової України –
Північного Приазов’я. Це пояснюється насамперед його цікавою історією,
строкатістю етнічного складу населення, що мало великий вплив як на
формування етнокультури, так і мовної картини. Статтю присвячено
вивченню північноприазовських говірок в історичній та ареалогічній
площинах, які в тісно між собою тісно переплітаються, взаємодоповнюються
і одна одну. Даний регіон, не зважаючи на вище вказану наукову
активність його вивчення і досі має значні дослідження на
лексико-семантичному рівні, у питаннях типологізації мовних явищ, що
виникли при тісному контактуванні різних етносів, навіть можуть мати
місце контрастивні дослідження, пов’язані з синхронічним і діахронічним
аспектом вивчення північноприазовських говірок та чимало інших цікавих
проблем тощо.

Ареальний аспект вивчення говорів має місце при будь-якому
діалектологічному дослідженні. Завдяки йому можна систематизувати
значний за обсягом матеріал, зіставити мовні явища, що знаходяться як в
гомогенному так і в гетерегенному мовленнєвому середовищі, або ж мають
спільні чи відмінні риси просторового розміщення. Він дає можливість
конкретизувати історичні довідки стосовно окремих діалектних груп,
генезису ізоглос, говорів або навіть цілих наріч. Саме ареалогічний
підхід дає змогу по-новому підійти до розгляду і вивчення діалектного
матеріалу, який вже має традиційне осмислення тощо.

У науковому світі більшість батьківщиною лінгвогеографії прийнято
вважати Німеччину, а основоположником цього напрямку Г. Венкера, який
створив «Sprachatlas der Rheinprovinz». Проте і панівну у мовознавстві
думку можна піддати сумніву, оскільки існують дещо інші факти щодо
проблеми виникнення лінгвістичної ареалогії як галузі науки: в 1876 р.,
коли Г. Венкер лише розпочинав анкетування (а сам атлас, як відомо,
побачив світ набагато пізніше!), у Росії практично утвердилася ідея
лінгвістичної географії. Доводить цю тезу той безперечний факт, що в
1871 р. К.П. Михальчуком вже була складена карта «Южнорусских наречий и
говоров». Більш того, вона була вже опублікованою у роботі автора
«Наречия, под наречия и говоры южной России в связи с наречиями
Галичины». Ця праця ввійшла в історію вітчизняної діалектологічної
науки, оскільки в ній вперше подано науково обґрунтовану класифікацію
українських говорів.

Однією з поширених точок зору про походження північноприазовських
говірок є загальноприйняте твердження про те, що вони є новоствореними
територіально-мовними утвореннями. Типовою ланкою визначається група
діалектів, споріднених не лише недостатньою науковою визначеністю на
фоні інших говорів української мови, а й їх спільним просторовим
розміщенням (узбережжя Азовського моря) і практично одночасне заселення
регіону різними етнічними представниками (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Проте
стосовно питань хронології утворення території Північного Приазов’я має
чіткі свідчення істориків та археологів.

На думку більшості дослідників цього регіону, територія Північного
Приазов’я заселялася ще за часів кам’яного віку. Свідченням цього є
Кам’яна Могила – історико-археологічна пам’ятка, що знаходиться поблизу
с. Мирне Мелітопольського району Запорізької області.

У неолітичну добу Північне Приазов’я частково входило до ареалу
розселення сурсько-дніпровської (V – початок IV тис. до н.е.) та
дніпро-донецької (5 – ІІІ тис. до н.е.) культур [7, 40]. Остання була
поширена на значній території України. За антропологічним типом їх носії
належали до пізньокроманьйонської раси. Основним заняттям населення було
мисливство та рибальство [3, 39-40].

У період енеоліту (мідно-кам’яного віку) на території краю з’явилися
скотарські племена (середина IV – середина ІІ тис. до н.е.). Порівняємо:
у цей період в центральній та північно-західній частині України вже
переважало землеробське населення, що переважно мало постійні осередки
свого компактного проживання.

Топонімічні дані свідчать про те, що одним із перших народів південної
частини України, чиє ім’я нам відоме достовірно, були кімерійці, які
жили тут на рубежі ІІ – І тис. до н.е. Пізніше кіммерійців витіснили
племена скіфів. А потім протягом ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. тут
панували сармати, що утворювали полі-етнічну спільноту.

У ІV – VІІ ст. у південних степах з’являються численні племена і
народності, втягнуті у процес «великого переселення народів» (готи, гуни
та ін.). У наступні століття територія краю була пристанищем кочових
народів, які тримали в напружені землеробське населення України. У ІХ –
ХІ ст. володарями цих степів вважалися кочові печеніги, а в ХІ – ХІІІ
ст. їх місце зайняли половці.

Наступна зміна населення краю пов’язана з татаро-монгольською навалою
ХІІ ст., коли на Південь України прибули ногайці – кочовий народ
тюркського походження (тривалий час свідченням була топонімічна назва
Ногайськ – нині Приморськ). Унаслідок російсько-турецької війни 1768 –
1774 рр. у другій половині XVIII ст. життя ногайців змінилося: царський
уряд то переселяв їх на Кубань, то знову повертав на попереднє місце
колишнього кочування, виділивши для проживання «порожні» степи. Тут вони
прожили до 1860 р., після чого назавжди залишили цей край [15, 211].

Поруч із кочів’ям ногайців – підданих Кримського ханства, на цій
території «присусіднювалися» козацькі зимівники. Постійне заселення
«вольних степів» українцями розпочалося з моменту заснування Запорозької
Січі. Головним районом розселення була територія на північ від лінії р.
Дніпро – р. Конка – р. Берда. Заселення відбувалося за рахунок
селян-втікачів. Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. і
приєднання території Кримського ханства до Росії таке переселення стає
більш різноманітним [10, 13].

Так, коли Кримське ханство потрапило під владу Османської імперії (1775
р.), православні греки, тікаючи з Криму, оселилися на території
сучасного Північного Приазов’я, де заснували м. Маріуполь та ще 23
грецьких поселення. Грецька національна меншина України складалася з
двох етномовних груп: греків-еллінів (новогрецький діалект) і
греків-караїмів, які довгий час жили поруч з кримськими татарами і,
звичайно, перейняли їх мову (тюркський діалект).

Маріуполь і навколишні села Сартана, Чермалик, Каракуба, Нова Каракуба,
Стиля, Волноваха, Константинополь, Великий Янісоль, Малий Янісоль,
Чердаклі, Ялта, Урзуф заснували еллінські греки, а села Старий Крим,
Карань, Ласпі, Бешеве, Богатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Мангуш
– греки-караїми. Пізніше навколо цих поселень почали селитися й інші
греки.

У першій половині ХІХ ст. по обох берегах р. Молочної виникли німецькі
та менонітські колонії.

Етнонім меноніти відсутній. Менонітами називалися представники одного із
напрямків євангелізму, заснованого в ХVІ ст. Дослідник іноземної
колонізації А. Клаус відзначав, що термін «німецький» не належить до
менонітів, які складають окрему категорію [10, 17]. На теренах Росії
меноніти опинилися внаслідок вимушеного переселення із Західної Європи
спочатку до Польщі та Прусії, а потім вже на землі російського уряду.
Перша партія переселенців потрапила на правобережну частину земель
сучасної Запорізької області в 1789 р. А на початку ХІХ ст., внаслідок
збільшення кількості менонітів у Хортицьких колоніях і прибуття з-за
кордону нових партій переселенців, менонітам було відведено наділ землі
площею до 120 тис. десятин у басейні р. Молочної, куди першочергово і
було поселено 150 сімей [10, 18]. Загалом за період 1836 – 1852 рр.
менонітські переселенські поселення переросли у 5 колоній, а тому вони у
1852 р. об’єдналися в Маріупольський менонітський округ. Офіційною мовою
менонітів була німецька.

Як вказують одностайно різні джерела, німці у Північне Приазов’я
переселилися ще у першій половині ХІХ ст. Для їх проживання було
відведено землі на правому березі р. Молочної. У 20-х роках ХІХ ст.
німцям-колоністам було відведено частину землі в Маріупольському окрузі
та неподалік Бердянська. У 1831 р. було створено Бердянський німецький
округ (одним із топонімічних свідчень цих подій залишається назва
Колонія на позначення одного із міських районів Бердянська, що широко
побутує як в усному мовленні жителів, так і у мовленні місцевих ЗМІ).

Значну роль у формуванні як етнічного складу Північного Приазов’я, так і
творення його діалектного континууму відіграли болгари.

Після підписання Одринського миру десятки тисяч болгар кинули свої землі
й емігрували до Румунії, Бессарабії та у таврійські степи. Існує теорія
про одночасність переселення болгар на територію Північного Приазов’я.

Болгарська переселенська хвиля 1861 – 1863 рр. мала два потоки, які
збіглися у часі. Перший з них був спрямований з Бессарабських
болгарських колоній, які за Паризьким договором 1856 р. відійшли від
Росії до князівства Молдавського. Причинами цього переселення був
конфлікт болгарських колоністів з урядом князівства, активна позиція
Росії та економічна необхідність. Усього бессарабських болгар прибуло на
територію краю 3,5 тис. сімей (17,5 тис. осіб). Вони заснували тут 34
колонії [10, 20].

Окрему компактну групу утворили таврійські болгари, що мешкають нині на
території сучасної Запорізької області (Якимівський, Бердянський,
Приазовський, Приморський райони) в селах і містах: Андрівка,
Луначарське, Полоузівка, Софіївка, Трояни, Банівка, В’ячеславка,
Гюнівка, Зеленівка, Інзівка, Коларівка, Лозуватка, Мануйлівка,
Маринівка, Нельгівка, Преслав, Петрівка, Радолівка, Райнівка,
Богданівка, Ботево, Ганнівка, Гірсівка, Димитрівка, Дунаївка,
Миколаївка, Надеждине, Степанівка Друга, Строганівка, Велика Тернівка,
Вовчанське, а також у с. Федорівка Мелітопольського району. У створенні
цього другого за розміром етнічного простору беруть участь також міське
населення Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ та українські, російські,
гагаузькі та албанські селища, в яких мешкає частина болгар.

Мова болгарських предків залишилася такою, якою вона була на той момент
у Східній Болгарії, – народною, діалектною. В умовах України існують
болгарські діалекти, проте мова українських болгар зазнає
дисимілятивного впливу інших мов – насамперед української та російської.
Дослідники болгарської говірки на теренах Північного Приазов’я
виокремлюють її варіанти: шуменський діалект (його носії проживають у с.
Богданівка та с. Степанівка Приазовського району, а також у с.
В’ячеславка Приморського району), чийшийський діалект (Преслав, Інзівка,
Банівка (стара назва – Горна Банувка), Маринівка (Долна Банувка),
Зеленівка, Манойлівка, Петрівка), фракійський діалект (Трояни, Лозуватка
(стара назва – Долен Вайсал і народна назва – Циганский Вайсал)).

Разом з бессарабськими болгарами на території Північного Приазов’я
з’явилися представники й інших етносів – албанці, молдавани, гагаузи.
Албанці, вихідці з бессарабського села Каракурт заснували в Бердянському
повіті 3 селища – Девненьке, Гамовка, Георгіївка, а молдавани оселилися
переважно в Дунаївці та Єлизаветівці. Гагаузи разом з болгарами стали
сусідами в с. Волканешти, Олександрівка, Дмитрівка та інших.

Таким чином, мова українських болгар у Північному Приазов’ї – етнічний
острівний діалект (ідіоми, ізоглоси, страти), який існує у відриві від
основного (материкового) масиву її поширення понад 180 років – з часу
масових переселень з Болгарії, викликаних російсько-турецькими війнами в
1-шій половині ХІХ ст. Її подальший розвиток у нових умовах невід’ємний
від процесів, характерних для мови болгарського населення України
загалом.

Царський уряд постійно займався питаннями заселення території. Початком
можна вважати дії Катерини ІІ, яка видала Указ Сенату про переселення на
землі Азовської та Новоросійської губерній за власним бажанням 24 тис.
економічних селян, а також 26 тис. кріпаків. Такі дії мали насамперед
політичне підгрунтя.

j

v

?

?

[email protected]?1/43/4u

:

ЛІТЕРАТУРА Білик Л.С. Дієслівні сполучення у східностепових говірках Донеччини: АДК. – Дніпропетровськ, 2003. – 20 с. Высочина В.А. Украинский говор долины реки Мокрой Суры: АДК. – Днепропетровск, 1972. – 20 с. Давня історія України: Навч. посібник / Толочко П.П., Крижицький С.Д., Мурзін В.Ю. та ін. – Кн. 1. – К.: Либідь, 1994. – 240 с. Дворянкін В.О. Номінаційні процеси в українських східностепових говорах: АДК. – Луганськ, 2006. – 23 с. Жилко Ф.Т. Ареальні системи української мови // Мовознавство. – 1990. - № 4. – С. 18 – 27. Жилко Ф. Структура ареальних систем мови // Проблеми сучасної ареалогії. – К., 1994. – С. 89 – 94. Котова Н.С. К проблеме контактов азово-днепровской и днепро-донецкой культур // Каменный век на территории Украины: некоторые аспекты хозяйства и этнокультурных связей. – К., Наукова думка. – 1990. – С.39 –47. Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори: Монографія. – К.: Наукова думка, 1990. – 168 с. Матвіяс І.Г. Проблема визначення українських наріч // Мовознавство. – 2001. - № 2. – С. 13 – 17. Народи Північного Надазов’я (етнічний склад та особливості побутової культури) / Кочерга Б.М., Афанасьєва Л.В. та ін.. – Запоріжжя: Просвіта, 1997. – 176 с. Пачева В.М. Особливості говірки с. Приморський Посад Приазовського району Запорізької області // Бористен. – 2000. - № 3. – С. 23 – 24. Пачева В.М. Переселення українців та росіян до Таврійської губернії на рубежі 50-60-х ХІХ ст. // Збірник наук. праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія. – Бердянськ, 2000. – С. 120 – 124. Пачева В.М. Фонетичні зміни у говірках Північного Надазов’я – межиріччя Берди та Молочної // Бористен. – 2001. - № 11. – С. 21 – 22. Сіденко Н.П. Географічна апелятивна лексика степових говірок Центральної Донеччини: АДК. – Донецьк, 2003. – 22 с. Сергеев А.А. Уход Таврических ногайцев в Турцию в 1860 г. // Известия таврической ученой архивной комиссии. - № 49. – 1913. – С. 178 – 222.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019