.

Питання духовності як філософська та методична проблема (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
260 2249
Скачать документ

Реферат на тему:

Питання духовності як філософська та методична проблема

Світова екологічна загроза виявила хибність духовних орієнтирів людини
— ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались протягом трьох
останніх століть, і засвідчила першорядність проблеми духовності серед
глобальних проблем сучасності. Особливо гостро цю проблему відчули на
собі українці як в тоталітарному СРСР, так і в посттоталітарній Україні,
в яких криза людини призвела до трагічних наслідків і поставила під
загрозу буття українського народу. «Проблема духовності — це не тільки
проблема виживання цивілізації, соціуму, але й проблема персонального
існування», — відзначає І.В. Степаненко. — XX сторіччя народило новий
соціальний тип людини, людини, яка «загубилася у власному житті» [1;
3-4].

Запрагматизованість і викривленість смисложиттєвих орієнтирів,
особистісна невизначеність, відірваність від національної культури,
зомбованість ідеєю меншовартості всього українського (мови, культури)
стосовно російських аналогів призвели до того, що учні почали соромитися
спілкуватися українською мовою, якою нібито послугуються, як вони
визначають, «нижчі верстви населення», і масово перейшли на суржик,
наближений до російської мови як мови «культурного міста». Так само
масово вони перестали читати художню літературу, віддаючи перевагу
телевізору та комп’ютеру як джерелам інформації. У результаті істотно
знизився рівень грамотності, культури українського мовлення, рівень
етичного й естетичного розвитку, тобто рівень загальної культури
учнівської молоді, що стало причиною низки негативних соціальних явищ,
таких, як зростання злочинності, наркоманії, розпусти, ВІЛ-інфікованості
серед молоді тощо. Тобто духовна криза суспільства зумовила загострення
методичних проблем.

Щоб знайти ключ до їх розв’язання, необхідно з’ясувати суть феномену
духовності.

Зробимо короткий екскурс в минуле, щоб прослідкувати еволюцію осмислення
цього феномену.

Перші уявлення про духовність формуються вже у первісну епоху, коли
народилася ідея одухотвореності усього світу. Вона була втілена у
поняттях «демон», «логос», «нус», які означали, що окремим речам і
всезагальному буттю властиві душа, всеорганізуючий, животворчий розум,
дух як першодвигун макрокосму і мікрокосму. Пізніше, після розкладу
міфологічного світогляду, Плотін, підсумовуючи в «Еннеадах» результати
осмислення античними філософами першоджерел світу, приходить до
висновку, що першоосновою усього є Дух, або Бог, як творче, енергетичне
джерело світу, властивостями якого є Благо, Істина, Мудрість, Краса.
Божественний Дух породжує Душу, в якій є своє вище і нижче і яка
вселяється в тіло людини, служачи сполучною ланкою з Духом. «Кожний з
нас — духовний мікрокосм, пов’язаний з чуттєвим світом тим нижчим, що
присутнє в нас; вищим же ми споріднені з божественним Духом, тобто
розумною, духовною частиною нашої сутності ми незмінно перебуваємо у
вищих сферах, але, якщо ми, під впливом певної пристрасті, немовби
зсуваємося на узбіччя розуму, то відразу потрапляємо в пута нижчих
планів буття…» — відзначає Плотін [2; 74-75].

У християнстві багато спільного з античною філософією, хоч є й
відмінності: найвищою інстанцією в ієрархії буття є Дух Святий як вічне
першоджерело всього сущого й першодвигун його розвитку. Кожна людина,
щоб стати безсмертною, має народитися від Духа Святого, дбаючи передусім
про удосконалення своєї душі і підпорядковуючи цій меті задоволення
потреб тіла. Якщо акт духовного народження відбувається, то вмирає
тільки тіло людини, коли надходить її час, а душа, набувши безсмертя,
наближається до Бога, основним атрибутом якого є любов. Той же, хто дбає
про здобуття земних цінностей, а не духовних, приречений на смерть.

Людина, яка дбає про духовне вдосконалення, вчиться не гніватися на
своїх ближніх, не противитися злому, любити навіть ворогів своїх, вона
не чинить перелюбу, не клянеться, подає милостиню й молиться не напоказ,
а щиро, від душі, не судить і прощає своїх ближніх, шукає найперше
Царства Небесного у своїй душі, прагнучи бути такою ж досконалою, як і
її Вітець Небесний тощо [3; 10—14].

Теоцентризм духовного життя протримався в Європі майже півтора
тисячоліття і поступово в епоху Відродження поступається
антропоцентризмові. Тому закономірно поняття «дух» у цей період і
пізніше дедалі частіше вживають для означення активного начала, творчих
потенцій людини, а не Бога, витискуючи смислове наповнення цього поняття
в теоцентричному аспекті з усіх сфер суспільного життя, за винятком
ідеалістичної філософії, яка в особі Гегеля та інших філософів
продовжувала розглядати дух як самостійну сутність, першоджерело
існування людини. Проте в другій половині ХІХ століття у суспільній
свідомості більшості громадян західноєвропейських країн перемагають
матеріалістичні світоглядні орієнтири під впливом наукових і технічних
досягнень і посилюється тенденція нехтування духовністю як проблемою,
яка втратила актуальність, оскільки «Бог помер», а з його смертю
розсипалася, мов картковий будиночок, система абсолютних цінностей — так
констатував стан духовної кризи сучасного йому суспільства Ф. Ніцше [4].

На відміну від Заходу в українській і російській філософії проблематика
духовності продовжує бути чинною. Потужний імпульс дослідження серця як
головного засобу пізнання внутрішнього світу людини здійснив Сковорода
як своїх творах, так і в життєдіяльності. Його ідеї знайшли подальший
розвиток у творчості М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича.

У російській філософії, що значною мірою спиралася на українську
культурну традицію, духовність розглядається передусім як етична
досконалість людини, як її визначальна ознака, як ціннісно-смислова
форма буття людини. Проте плідний пошук у цьому напрямку був перерваний
більшовицьким переворотом і встановленням диктатури, яка оголосила
подібні дослідження реакційним пережитком капіталізму, а самих
дослідників (М. Бердяєва та ін.) вислали за кордон або знищили в
невільницьких таборах.

Дві світові війни, злочини націонал- і комунофашизму, реальна загроза
планетарної екологічної катастрофи яскраво засвідчили хибність
нехтування духовністю. Тому центр досліджень духовних феноменів знову
переміщується на Захід і лише в кінці ХХ століття, після розпаду
«імперії зла» ці дослідження розпочинаються і на терені, яку вона
займала.

Підсумовуючи їх результати, І. Степаненко дає таке визначення
духовності: «…У персонально-буттєвому плані духовність виступає як
ціннісно-смисловий стрижень особистості, який визначає цілісний її
образ, спрямованість, зміст життєдіяльності…» [1; 66]. Вона охоплює не
лише свідомість, але й розумові, емоційно-вольові процеси, пам’ять,
уявлення, життєдіяльність. Як відзначає В. Франкл, «духовність людини —
це не просто її характеристика, а конституююча особливість: духовне не
просто властиве людині поряд з тілесним й психічним, які властиві й
тваринам. Духовне — це те, що відрізняє людину, що властиве лише їй, та
їй одній» [7; 93]. Це означає, що система української освіти має
передусім ставити за мету формувати людину як духовну істоту. Людина
лише такого типу зможе вивести суспільство із загальної кризи.

При цьому слід відзначити, що на Заході і на пострадянському терені, не
відкидаючи трактування духовності як абсолютної системи цінностей,
філософи переважно ведуть дослідження духовності світської.

Проте є і дослідження, виконані на наукових засадах, але за одержаними
результатами вони наближаються до тих, що ґрунтуються на ідеалістичних
засновках. Так, теорія інформаційного континууму визнає наявність душі,
мислячого паралельного світу і Вищого Космічного Розуму, який програмує
розвиток людства. Відповідно до цієї програми «людина в фізичному тілі —
етап, ступінь удосконалення свідомості, живе для того.., щоб з певною
інформаційною підготовкою перейти в інший, вищий план…» [5; 440]. Це
надає сенс людському існуванню і потужний мотив, який полягає передусім
у духовному вдосконаленні, а не в здобутті матеріальних благ. Так
цілевизначення життєдіяльності людей з релігійним і атеїстичним
світоглядами по суті збігаються.

?????????1/2?рівняно невеликим колом вчених. Тому дослідження світської
духовності залишаються актуальними.

Найпершою умовою формування духовності світського типу є здійснення
процесу самопізнання і звернення людини до культури, що існує в певній
символічній формі — мові, міфології, мистецтві, науці, релігії, як до
необхідної умови її життєвої орієнтації, відкриття серед культурних
цінностей тих з них, які відповідають потребам та прагненням її
внутрішнього духовного світу. При цьому особистість має прилучатися
передусім до національних джерел культури, не втрачаючи історичні
символи, співвідносні з культурними коренями, що збагачують і підсилюють
можливості духу й життєву енергію душі.

Ставлення до культури має бути бережним, пройнятим свідомістю, що
надбане народом упродовж тисячоліть може бути втраченим всього лише
декількома безвідповідальними поколіннями.

Відповідальне ставлення людини має стосуватися усіх сфер буття, що
відбувається в межах ноогеобіосфери: збереження життя на планеті, різних
його форм, у тому числі й життя людського роду, збереження і примноження
культурних, цивілізаційних надбань свого та інших народів, націй,
національностей, збереження історичних пам’яток та історичних форм
досвіду, виявлятися у відчутті єдності зі своїм народом, родиною, у
піклуванні про неї, в усвідомленні себе як її продовжувача тощо.

Аналогічним має бути ставлення до особистої духовності, основане на
усвідомленні, що кожен з нас повсякчас ризикує втратити людяність, що не
лише від великого до смішного — один крок, але й така ж відстань від
людяного до тваринного і нижче тваринного рівня, що наша життєдіяльність
— це рух по лезу бритви, постійне розв’язування проблем, які за нас
ніхто не розв’яже, це постійний вибір між різними моделями життя, між
різними моделями людини.

Онтологічними передумовами й рушіями людської активності, зокрема
духовної, виступають потреби. В ієрархічній моделі мотивації А. Маслоу,
котру він вважав уродженою та універсальною для людини, виділено п’ять
основних рівнів потреб:

— фізіологічні;

— потреби в безпеці;

— потреби в любові, прихильності й належності до певної соціальної
групи;

— потреби в повазі та визнанні;

— потреба в самоактуалізації, котра є вищим рівнем ієрархії мотивів.

На думку А. Маслоу, вищі рівні мотивів, пов’язані з духовним рівнем
особистісного розвитку, можуть бути задоволені лише за умови задоволення
потреб попередніх рівнів.

Досягнення чи недосягнення вищих рівнів потреб залежить від
основоположного принципу, згідно з яким людина реалізує своє життя —
принципу володіння чи буття. Споживацьке ставлення до світу є пануючим в
індустріальному суспільстві. Уся увага людини-споживача скерована
назовні, на предмети, якими вона прагне володіти і тому закономірно
втрачає інтерес до внутрішнього світу, до вищих цінностей, що мали б
визначати її людське обличчя, внаслідок чого вона деградує, не досягши в
житті того рівня розвитку, який могла б реалізувати.

Зовсім іншою стає людина, яка дотримується принципу буття. Вона
передусім прагне внутрішньо зростати, оновлюватися, любити, долати
ізольованість свого «я», ділитися скарбами свого духу. Внутрішнє
зростання насамперед пов’язане з етичним та естетичним вдосконаленням.

Епіцентром етичного ставлення до світу є, безумовно, почуття любові.
Сердечне почуття до ближнього, терпиме, великодушне прощення його
прогріхів, співстраждання та милосердя — це лики любовного ставлення до
світу, які разом з вірою і надією, а також одухотвореними естетичними
почуттями становлять основу життєвої компетентності.

Прекрасне стосується не лише творів мистецтва, але й природи,
зовнішності, вчинків, думок, переживань особистості, результатів її
життєтворчості тощо. Естетичні почуття повинні мати етичне забарвлення і
навпаки, бо прекрасне є носієм добра, а добро прекрасне.

Одне з чільних місць серед духовних почуттів посідає совість, що є
засобом самоконтролю, самокорекції, відповідального ставлення до життя.
Саме з допомогою совісті, яка кличе до розширення обріїв людських
можливостей і яка докоряє за допущені помилки набувається «мистецтво
жити», а не пристосування до життєвих обставин, здійснюється процес
духовного зростання, який завершується духовним народженням, або
просвітленням, завдяки напруженій діяльності самовдосконалення.

Просвітлення означає внутрішнє переродження особистості, яке виявляється
в усвідомленні згубності перебування в життєвій рутині, деструктивності
жадоби власності, влади, слави, які замінюються творчою самовідданістю,
народженням потреби в контакті з Істинною Реальністю. У цьому стані нею
вже не рухають інстинкти, а притягують цінності і зникає загроза
перестати бути людиною.

Слід відзначити, що з трьох шляхів духовного становлення — релігійної
орієнтації на абсолютні цінності, мотивації своєї життєдіяльності вірою
в наявність Космічного Розуму і самовдосконалення через самопізнання і
прилучення до цінностей культури — останній шлях найскладніший,
найдовший, сповнений численних небезпек, які можуть вивести людину на
манівці. Не випадково у східних традиціях учнями, які обрали шлях
духовного просвітлення, обов’язково керує вчитель.

У світській школі, яка є наймасовішою, учитель також має виконувати
аналогічну роль, аби за роки навчання учні встигли оволодіти мистецтвом
життєдіяльності, що керується сумлінням, спонукається одухотвореною
волею і почуттям любові, прагненням до творчості і свободи,
підтримується вірою і надією, здатністю і потребою шукати, знаходити і
насолоджуватися прекрасним в усіх проявах життя. Для цього передусім
школа має поставити на найвищий п’єдестал модель людини духовної,
культивувати в учнях потребу наближення до цього ідеалу, допомогти їм
подолати захоплення масовою культурою, яка уніфікує людину, гранично її
раціоналізує, позбавляє душі, заземлює, врешті зомбує; формувати потреби
та навички самостійності у всіх формах життєдіяльності — у навчанні,
праці, дозвіллі, життєвому плануванні, роздумах над життям і визначенням
свого місця в ньому.

Саме плекання духовності має безпосередню дотичність до проблем
підвищення грамотності, мовленнєвого розвитку особистості. Так, Е.
Фромм, порівнюючи людей, що мають різну орієнтацію — на володіння і на
буття, відзначав, що в сфері навчання той, хто має установку на
володіння, прагнутиме формально оволодіти певною сумою знань: на лекції
він намагатиметься занотувати все, що було ним почуте, у процесі читання
— запам’ятати головні думки автора, щоб на екзамені їх відтворити. Той
же, хто націлений на буття, сприймає інформацію активно і творчо,
керуючись як пізнавальним інтересом, спонукою пізнати істину, так і
роздумами над тим, як почуте чи прочитане допоможе розв’язати поставлені
ним життєві проблеми різного рівня — від суто особистих до світових, до
яких він відчуває свою причетність. Закономірний зв’язок між
високоморальними установками, інтелектуальною активністю і творчістю був
встановлений ще у вісімдесяті роки минулого століття радянськими вченими
[8; 85–86].

Вироблення в учнів психологічних установок на самовдосконалення,
націленість на вищі етичні й Естетичні цінності, відповідальне ставлення
до життя сприяють формуванню і вищих потреб, які спонукають учнів багато
читати, розмірковувати, робити самостійні висновки, діяти відповідно до
переконань, сприяючи різнобічному особистісному розвиткові, що створює
необхідні умови для вдосконалення чотирьох видів мовленнєвої діяльності,
а також справляє позитивний вплив і на підвищення рівня грамотності.

Власне методичний аспект розв’язання проблеми формування духовної
особистості як однієї з найважливіших умов мовленнєвого розвитку
потребує розгляду в окремій статті.

Література:

1. Степаненко І. Метаморфози духовності в ландшафтах буття. — Харків:
ОВС, 2002. — 256 с.

2. Плотин. Эннеады. — Киев: УЦИММ—ПРЕСС, 1995. — 392 с.

3. Новий Заповіт. — Київ: 1993. — 126 с.

4. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ницше Ф. Собр. соч. в 2 т. — М.:
Мысль, 1990. — Т. 1.

5. Кандыба В.М. Загадочные сверхвозможности человека. — СПб.: Лань,
2000. — 448 с.

6. Фромм Э. Иметь или быть. — М.: АСТ, 2000. — 448 с.

7. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М.: Прогресс, 1990.

8. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. — М.:
Просвещение, 1991. — 288 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020