РЕФЕРАТ

на тему:

“Павловський Олексій Павлович”

Одним iз піонерів, що закладали наукове підґрунтя для усвідомлення
української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов’янських
мов, був відомий вітчизняний мовознавець Олексій Павлович Павловський –
автор першої друкованої граматики живої народної української мови,
написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Санкт-Петербурзі під назвою
«Грамматика малороссійскаго наречія», а також важливого для її розуміння
«Прибавленія къ Грамматикъ малороссійскаго наречія» (1822). В
українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської
братської школи (1591), Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького
(1619), Івана Ужевича (1643), але всі вони в традиціях тогочасної
філології пояснювали церковнослов’янську мову переважно в порівнянні з
канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою
«Грамматика словенская…» І.Ужевича охарактеризувала граматичну будову
староукраїнської книжної мови, яку в той час називали «простою мовою».
Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця
О.Павловського вважається першою науковою граматикою нашої мови, бо в
ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та
фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді
активно розвивалася сучасна літературна форма.

Олексій Павловський не належав до всесвітньо відомих філологів, як,
наприклад, його наступники О.Потебня, А.Кримський, Ю.Шевельов та інші
видатні українські мовознавці, тому й свідчення про нього дійшли до нас
досить обмежені й неоднозначні, а присвячені йому праці є поодинокими.
Крім стислих архівних матеріалів, біографічних та енциклопедичних
довідок у відповідних (переважно російськомовних) виданнях XVIII—XX ст.
опубліковано і кілька мовознавчих статей в українських спеціальних
виданнях. З цих джерел відомо, що народився О.Павловський у с. Шутівка
Путивльського повіту Курського намісництва (тепер с. Соснівка
Глухівського району Сумської області), закінчив 1789 р. філософський
клас Київської академії, навчався за направленням у Санкт-Петербурзькій
учительській семінарії, якийсь час жив і працював у Петербурзі, про що
опосередковано можуть свідчити опубліковані саме в цьому місті праці
вченого 1798, 1802, 1805, 1808, 1813, 1818, 1822 рр. Щодо його
національності, то російські й радянські енциклопедичні видання ХIХ—ХХ
ст. послідовно стверджують, що О. Павловський був за походженням
росіянином. До такого висновку нібито спонукають і слова самого автора
«Грамматики малороссійскаго наречія», який у передмові до цієї книги
характеризує Україну й українців з позиції стороннього цінителя:
«Коротко скажу, что я несколько летъ живучи в малой Россіи, довольно
могъ примениться к національному характеру ея жителей. Я нашол въ нихъ
что-то пріятно-меланхолическое, отличающее ихъ, можетъ быть, от всехъ
другихъ обитателей земнаго шара. Они имеютъ природную вникательность,
остроту, наклонность къ музыке и способность къ пенію. Хлебосольство и
простота нравовъ составляютъ ихъ существенныя свойства» (стор. 2—3).

І все ж такий висновок є, напевно, лише формальним наслідком тогочасного
адміністративно-територіального поділу. Йдеться про те, що с. Шутівка
входило до складу Путивльського повіту спочатку Курського намісництва
(до 1797 р.), а потім Курської губернії і лише 1926 р. разом iз повітом
перейшло до складу УРСР. За таких обставин у вченого не було офіційних
підстав визнавати себе «малоросіянином». Але на тогочасній і сучасній
Путивльщині переважну більшість становили етнічні українці, тому
правомірно припустити, що й Олексій Павловський був за національністю
українцем. Про це, зокрема, свідчать кілька фактів. По-перше, вчений
досконало знав граматику української мови, бездоганно володів нею і
надзвичайно тонко відчував семантичні відтінки українського слова й
фразеології, що для філолога-неукраїнця малоймовірне. По-друге, він
чітко усвідомлював себе частинкою українського етносу, про що
неодноразово публічно заявляв. Так, на критичне зауваження директора
народних шкіл Полтавщини М.Цертелєва, який народився в сім’ї
грузинського князя Церетелі в м. Хоролі, щодо неприродності дієслівних
форм на кшталт «співував», «ворушував» для мовлення «единоземцев», тобто
для жителів Лівобережної України, О.Павловський у «Прибавленіяхъ къ
Грамматике малороссійскаго наречія» заявляв: «Я божусь вамъ, что я вашъ
единоземецъ» (стор. 11—12). По-третє, кожне слово автора стосовно
України, її народу, звичаїв і мови по-синівськи тепле, турботливе,
проникливе, автентичне. Досить уважно прочитати хоча б наведену вище
цитату із вступу до граматики. І з таким пієтетом написані всі праці
вченого.

Олексій Павловський відомий насамперед як мовознавець, хоч певну
вартість становлять його поетичні твори, переклади, етнографічні студії.
Зокрема, на підставі власноручно зібраних у південно-східній частині
Київщини матеріалів він написав цікаву статтю з української демонології
«Відьма», запропонувавши як лінгвіст актуальні й донині етимологічні
пояснення деяких слів (наприклад, іменник «відьма» правильно
пов’язується з дієсловом «відати» як назва особи, яка «ведаетъ
обморачивать, осліплять, колдовать»). Але в історію української й
слов’янської науки він увійшов як автор згадуваної граматики, що мала
досить показову повну назву: «Грамматика малороссійскаго наречія, или
Грамматическое показаніе существеннейшихъ отличій, отдалившихъ
малороссійское наречіе отъ чистаго россійскаго языка, сопровождаемое
разными по сему предмету замечаніями и сочиненіями». Впадають в око два
моменти: 1) протисталення як віддалених малоросійського наріччя й
російської мови; 2) використання терміна «россійскій языкъ» (пор. ще
словосполучення «россійскій лексиконъ» на стор. 6), який містить
адекватне відносно Росії означення «россійскій», а не поширене нині
«русский», що насправді співвідносне з назвою Русь (Київська).

Коли пригадаємо ще використовувані автором стосовно українців визначення
на зразок «національний характер», запевнення, що малоросійське наріччя
є таким, «которое составляетъ почти настоящій языкъ», та інші досить
об’єктивні й сміливі як на той час дефініції національно-мовних реалій,
то стає зрозуміло, що такі погляди не могли сподобатися владі й
офіційним інституціям самодержавної Росії, зокрема її Академії Наук. Як
наслідок, надіслана О.Павловським ще 11 березня 1805 р. граматика із
супровідним листом до Російської Академії хоч і була розглянута без
особливих критичних зауважень по суті, але рекомендації до друку так і
не отримала. Спочатку вона була передана від мовознавців на рецензію
навіть не філологу, голові товариства «Беседы любителей русского языка»
І. С. Захарову, який від імені Академії Наук зробив такий висновок:
«Труд сей сам по себе и похвален, но Российская Академия, имеющая
главным предметом своих упражнений вычищение и обогащение языка
отечественного, выдать сего сочинения в свет от своего имени не может,
потому что оное ее занятий несоответственно». Отже, за формальною
відмовою надрукувати схвальну за змістом граматику О. Павловського, яка
мала безсумнівне теоретичне й практичне значення для науки й суспільства
в цілому, криється вияв великодержавницької політики царизму й
реакційної частини російської інтелігенції.

Зрозуміло, що після такого вердикту найавторитетнішої наукової установи
доля «Грамматики малороссійскаго наречія», як і творчої діяльності її
автора, виявилася досить складною. Сама праця була опублікована лише
1818 р. в приватній типографії В. Плавільщікова, але шлейф офіційного
негативного ставлення до неї тягнувся й після її виходу у світ. Так, у
невисокого наукового рівня рецензії згадуваного М. Цертелєва, грузинське
прізвище якого також стало жертвою русифікації в умовах
великодержавницької політики царизму, хоч і робиться загальний
позитивний висновок, що «книга сия, как первая в своем роде, заслуживает
всякое уважение», але міститься й низка подекуди некваліфікованих
зауважень, які були підхоплені в офіційних наукових колах. Як реакція на
рецензію й упереджені відгуки виходить у світ остання праця О.
Павловського«Прибавленія къ Грамматике малороссійскаго наречія» (1822),
в якій роз’яснюються деякі положення граматики, що викликали дискусію.
Разом з тим несприятливі умови й гнітюча офіційна атмосфера навколо
української граматики негативно позначилися на творчій діяльності
вченого, який після 1822 р. перестає друкуватися на українську тематику,
що виявилася забороненою аж до поч. ХХ ст. Згадаймо Валуєвський циркуляр
1863 р., Емський акт 1876 р. та інші репресивні укази й інструкції
самодержавної влади. Тому не дивно, що наступні граматики української
мови на теренах Східної України з’являються аж після революції 1905 р.,
хоч у Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини,
вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822— 1824), М.
Лучкая (1830), Й. Левицького (1834), Й. Лозинського (1846), Т.
Глинського (1845), Я. Головацького (1849), П. Дячана (1865), С.
Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893) та ін.

Сама «Грамматика малороссійскаго наречія» є відносно невеликою за
обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає: вступ, що
називається «Вместо предисловія»; частину першу «О буквахъ и о
произведеніи словъ», присвячену питанням фонетики й морфології
української мови; частину другу «О сочиненіи и о стихотворстве
малороссійскомъ», в якій подається короткий словник з найуживанішими
словами, природничою термінологією, християнськими іменами,
фразеологізмами й приказками, а також окреслюються питання синтаксису й
наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору; узагальнення,
поміщені під назвою «Общія замечанія». Її фактичний матеріал і життєвий
досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних
говірок тодішньої Київщини.

Не менш переконливо підтверджується відокремленість «малоросійського
наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними,
граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них відзначимо:
характерні для української мови чергування приголосних, що виникли ще в
праслов’янську добу внаслідок так званої другої палаталізації
(пом’якшення) задньоязикових: рука — руці, нога — нозі, заверуха —
заверусі; звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, у тому числі і в
назві Бігъ, що розвинулася із староукраїнського Богъ (див. регулярне
використання Бігъ у складі фразеологізмів на стор. 80, 83, 85 та ін.);
згадувані форми давального відмінка на -ові/еві на зразок панові,
коневі, які в сучасній українській літературній мові стали для
відповідних іменників чоловічого роду основною нормою; збережений в
українській мові праслов’янський з походження кличний відмінок, який у
граматиці О.Павловського називається «звательным» і подається після
знахідного: грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін; використання
специфічно українського суфікса -енко для творення патронімійних назв
людей і прізвищ з первісним значенням недорослості на кшталт Грыценко,
Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко; відповідний склад
характерних для української мови власних імен людей та їх неофіційних
форм: Горпына, Горпыночка — Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць —
Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь — Дмитрій та ін.; великий прошарок
специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач,
«бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.;
переважне використання на місці поширених у російській мові
дієприкметників сполучень із займенників і дієслівних форм: Подай,
панычу, мыні тую свічку, що на столі стоїть; специфічні за фонетичними,
лексико-граматичними й стилістичними ознаками уривки українських
розмовних текстів і народної творчості та ін.

«Грамматика малороссійскаго наречія» Олексія Павловського багато в чому
була новаторською і мала важливе значення для розвитку українського
мовознавства й усвідомлення української мови як окремої. По-перше,
науково аргументований висновок автора про те, що малоросійське наріччя
є «майже справжньою мовою», фактично стверджував самостійність
української мови, бо базувався на системному аналізі фонетики,
морфології й, частково, лексичного складу тих говірок, які лягли в
основу літературної форми національної мови. І цей висновок не змогла
спростувати навіть найавторитетніша наукова установа Росії, якою була й
залишається Академія Наук. По-друге, відповідні підрозділи словникової
частини граматики вперше в українському мовознавстві представили й
описали систему ботанічних і зоологічних термінів, а значною мірою і
фразеологізмів та антропонімів української мови. По-третє, усім своїм
змістом «Грамматика малороссійскаго наречія», як і інші праці її автора,
переконливо доводить важливість мови для збереження автентичності
українського народу, а мовознавчих праць – для вивчення й розуміння його
історії. Ця думка підтверджується і словами вченого: «Читая Исторію
лътописца россійскаго преподобного Нестора, я во многихъ мъстахъ
чувствовалъ, что надобно бы знать языкъ малороссиянъ. — Исторія древнихъ
народовъ между прочим отъ того намъ кажется неясною, что мі не имъемъ
подобныхъ Грамматикъ, писанныхъ въ ихъ времена» (стор. 112—113).

Оглядаючись на 200-літній шлях, який пройшла Україна від часу написання
першої граматики власної народної мови, не перестаєш дивуватися
талановитому відчуттю її автором тих актуальних проблем, які були й
залишаються визначальними для долі українців. Пишучи про українську
мову, О.Павловський усвідомив і чітко окреслив основну місію мови в
житті будь-якого народу: «Речь (слово, языкъ) есть превосходнейшій даръ,
изліянный въ щедротъ премудрости Божія человеческому роду… Несохранять
наречій значить изъ неблагодарности отметать стезю, ведущую разумъ нашъ
къ достиженію сего понятія; неговорю уже, что сія самая стезя
составляетъ, такъ сказать, Аріаднину нить въ лавирине многочисленнейшихъ
познаній» (стор. 114). Такі слова гідні великого вченого, пам’ятником
якому стала перша граматика живої мови його народу.

Висновок

Павловський Олексій Павлович (1773, с. Шутівка, тепер Соснівка
Глухівського району Сумської області — після 1822) — український
мовознавець. Навчався (до 1789) у Київській академії, закінчив 1793
Петербурзьку учительську семінарію. Автор «Грамматики малороссійскаго
нарєчія» (1818) — першої в укр. мовознавстві друкованої граматики живої
народної української мови. Написав також «Прибавленіе кь грамматикє
малороссійскаго нарєчія» (1822), що відіграло велику роль у розумінні
деяких особливостей «Грамматики…».

Погляди Павловського Олексія щодо суспільної ролі української мови
суперечливі: вагаючись у самому визначенні її між «наріччям» і «мовою»,
він схилявся до думки, що це «наріччя, яке становить майже справжню
мову», вважав її приреченою на зникнення, але обстоював необхідність
вивчення.

Своєю працею П.Павловський, однак, започаткував граматичні дослідження
української народної мови і спричинився до усталення фонетичних,
граматичних і лексичних норм української літературної мови.

Українське мовознавство XVIII ст. є перехідним етапом до нової
лінгвістики, формування якої ознаменувала граматика української мови
О. Павловського (1818 р.).

Використана література

Дзендзелівський Й. О. Видатний український філолог. – К.,
«Мовознавство», 1968, с. 6.

Олександрович М. Історія нового українського письменства. Станіслав,
1938.

ОБКЛАДИНКА ПЕРШОГО ВИДАННЯ «ГРАМАТИКИ» О.ПАВЛОВСЬКОГО. 1818 РІК

PAGE

PAGE 2

Похожие записи