Реферат на тему:
Параметри свободи в щоденнику – межа образу автора
“Література спогадів, листів, роздумів веде пряму розмову про людину.
Хронікальна й інтелектуальна, мемуарна й філософська, вона подібна до
поезії відкритою і настійливою присутністю автора. Гостра її діалектика
– у свободі вираження і несвободі вигадки, обмеженої дійсно минулим” [3,
c. 91], – таким висновком закінчує свої роздуми про документальну
літературу Лідія Гінзбург. З цими словами напевне погодилися би усі
нечисленні дослідники літератури документальної у її теоретичному
вимірі.
Зрозуміло, що “несвобода вигадки” в документальній літературі дуже
відносна, за нею стоїть і відбір інформації, і оцінка, і точка зору.
Тому дослідниця передбачливо називає таку фактичну точність, істинність
“гострою діалектикою”. Щодо “свободи вираження” – то тут навіть межі
“гострої діалектики” тріскають по швах, не витримуючи натиску усіх цих
”я не вільна і не пишу все, що думаю”, “не все висловив, що хотів”, що
лунають до нас зі щоденників (хоча, треба сказати, що саме на щоденник
не дуже зважають дослідники документальної літератури, призначивши йому
місце десь там на марґінесі і так достатньо марґінальних досліджень).
Стосовно образу автора в художньому творі немає випадковостей: все
продумано, навіть випадковості. У щоденнику зупинилося життя з усіма
таємницями, які інколи так і залишаються незрозумілими. Не розшифровані
контекстом, вони можуть не перетворитися у знаки якихось смислів. Та в
щоденнику ми приймаємо це як належне, як одну з умов існування жанру,
якщо, звичайно, не беремося за щоденник з конкретною метою з’ясувати усі
ці “недомовки”.
Інша річ, коли невисловлене, “недопояснене”, приховане викликає
здивування навіть у пересічного читача. Це тягне за собою підозру,
породжену невиправданими очікуваннями читача щодо конкретної інформації.
Перефразувавши Поля Рікера, можна сказати, що не тільки свідчення, але і
його відсутність має свою протилежність – підозру.
Не вдаючись до подальших теоретизувань, перейдімо до конкретики.
Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні “Чиб’ю. 1934” з’явився
30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був
перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від
Чиб’ю до рудника „Єджид-Кирта”. Записи обриваються в лютому 1935 року.
“Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той
трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах,
бамлагах і ще багатьох їм подібних “лагах”, разом із карними злочинцями
проходили “перековку” і комуністи та безпартійні, люди
найрізноманітніших професій – учителі, письменники, народні комісари”
[2, c. 105].
Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом
страшного періоду таки не став: “Гжицький розповідав про Дмитлаг: там
Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40
тисяч, чи що”; “Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших
Гжицький нічого не чув… Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже
пороз’їздилися по лагерях?” [6, c. 113]; “розповідав Йосип Йосипович, що
Курбас і Ірчан на Сечежі (Біломорсько-Балтійський канал). Три місяці
вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас
десь працює в канцелярії пункту в УРО, чи що, там десь і Мирослав! От як
використовуються культурні сили” [6, c. 120]; “Да… Тепер по тайгах і
по тундрах можна зустріти знаменитих людей” [6, c. 121]; “А ми тут
сидітимемо, як “бесследно исчезнувшие” [6, c. 123], – ото, практично, і
все про той страшний період і про ті місця, що стали цвинтарем для тисяч
невинних, про табори, що стали кінцем цілої епохи в історії української
літератури. Ці свідчення Остапа Вишні, розкидані поміж записами про
погоду, врожай ягід, професійні проблеми(працював в редакції газети
“Северный горняк”), табірний побут просто вражають своєю емоційною
стерильністю. У результаті є проблема поганого табору, але немає
проблеми табору як такого.
Аналогічна ситуація зі щоденником російського письменника Корнія
Чуковського: “Дивовижний факт, що в щоденнику, який писався для себе (і,
здається, тільки для себе) немає жодної згадки про арешти, про процеси,
про нечувані насильства, яких зазнавала країна. Здається, що всі
інтереси Корнія Чуковського обмежувалися тільки літературними справами.
… Без сумніву, це удавана сліпота, вимушена терором” [5, c. 7].
Зрозуміло, що пояснення таких згадок вимушеним замовчуванням цілком
небезпідставні, тим паче в письменника, професійна свідомість якого,
становище в суспільстві не зникають просто так собі, особливо в
щоденнику.
Установка на справжність, – знову звертаємося до статті Лідії
Гінзбург, – яку не відміняють навіть деякі фактичні відхилення, і є тим
принципом, що робить документальну літературу документальною [див. 3,
c. 63-64]. У щоденнику, де автор “не все висловив, що висловити хотів”,
захиталися підмурівки жанру, зникає відчуття істинності. “Тотальні
умовчання” Остапа Вишні чи К. Чуковського автоматично відсилають читача
до ширшого контексту, створюють ситуацію, коли він (читач) просто не
може не доповнити образ автора щоденника, виходячи з його біографії,
творчості, епістолярної спадщини.
Звичайно, інколи мовчанням можна сказати більше, ніж словами. Але це не
застраховує письменника від можливості різноманітних тлумачень. Надто
коли щоденник творився в часи неоднозначні, як-от у випадку Уласа
Самчука.
Письменник вів щоденник у 1941– 1943 роках. Після 14 років блукань по
Європі він повертається на Батьківщину. Разом з поверненням розпочинає
щоденник, що на початках навіть нагадує подорожній: все дуже скупо,
телеграфічно – години від’їздів, приїздів, міста, зустрічі, вокзали,
прощання. З часом усе більше емоцій, додасться радість повернення,
піднесення, далі робота в редакції, любов, самотні вечори й туга за
коханою. Політики, громадської позиції автора, якогось відвертого
оцінювання ситуації – цього дуже мало в щоденнику. Лише декілька
розкиданих у тексті свідчень: “Настрій на місці тривожний, непевний
(неутульний). Особливо дивнотривожні, “жуткі” вечори. Полонені, що
десятеро тягнуть двоколку та при тому гризуть сирого буряка, руїни…”
[7, c. 131]; “Наших редакторів викидають з мешкання. За моєї відсутності
у Рівному (був у Києві) розстріляно біля 16-18 тис. жидів. Тепер йде про
обсадження їх мешкань. Заплутані і компліковані справи” [7, c. 132];
“Війна, люди мруть за ті чи інші ідеї, а я признатися (хоч соромно)
починаю тратити бажання жити” [7, c. 138].
Зі зміною подій на фронті 1943-й приносить зміни в життя Уласа Самчука.
Змінюються і акценти в щоденнику – з’являються німці, яким вже не бути
“панами світу”, ліквідовані в’язниці й розстріляні українські в’язні,
карні експедиції і спалені села і, врешті, такий емоційний випад: “Коли
вони йшли у нашу землю, нам було до подробиць ясно: вони запроектували
діло, що згубить їх і всіх, що з ними. Вони були жадобні, смішно
педантичні і безконтрольно самовпевнені. Вони несли гасло: все собі –
нічого іншим. Ми цілком передбачали щось подібне, тільки не було ради
[7, c. 144]. Втім, і в цьому році “філософії” не так вже й багато.
Загалом щоденник дуже цільний. Цільний і в оцій скупості на “філософію”,
на роздуми, цільний у своїх дво-тримісячних пропусках, коли життя
неслося стрімким потоком і було не до записів, цільний у тому, що “ніякі
слова не висловлять мого почування” і його справді дуже мало, цільний у
тому, що самотність змінюється записом про сніг, руїна і горе людей –
літом, багатим на дощі.
Щоденник Уласа Самчука невеликий (22 друковані сторінки за 3 роки).
Мало? Та, як пише сам автор, “життя рветься вперед баськими конями” [7,
c. 130], а “філософія після” [7, c. 131].
Я в цьому коротенькому змістовому аналізі щоденника не даремно
акцентувала свою увагу саме на висвітленні війни. І не тільки тому, що
цей щоденник так само, як і згадані, не виправдовує очікувань читача і
змушує його в побудові образу автора виходити далеко за межі тексту.
Головна відмінність у тому, що Улас Самчук мав змогу відповідно
скоригувати усі майбутні тлумачення і, як йому здавалося, спрямувати
ймовірні домисли у певному керунку. Згодом у додатку до щоденника він
запише: “Писав ці нотатки обережно. Не все висловив, що висловити хотів.
У той час ми, українці, знаходилися під сильним терором німецької
поліції. Завжди можна було сподіватися, що такі записки попадуть до
невластивих рук” [7, c. 147].
???????????$????$????o
??????$????o? нашої теми, й такі постфактумні примітки безпосередньо
звернені до читача, це ще раз підтверджує, що навіть такий щоденник, у
тексті якого немає безпосередніх звернень до читачів, все-таки
розрахований на них.
Зрозуміло, що хоч невеликий додаток автора містить в собі сильний
самовиправдовувальний відтінок, це зовсім не заперечує можливості
найрізноманітніших домислів, хіба що загострює їх. Сьогодні ставитися до
цих слів Уласа Самчука можна по-різному: чи то з іронією до запізнілого
каяття, а чи зі співчуттям до трагізму тодішньої ситуації.
До цього моменту були тільки автор і читач. Діалог двох, де один
говорить те, що вважає за потрібне, а другий слухає. Він може
погоджуватися чи не погоджуватися, співчувати чи осуджувати, дивуватися
чи не розуміти, але він думає, що все, що хотіли чи могли йому сказати,
сказане. Йому треба перетворити їх у власні історичні, філософські,
зрештою психологічні узагальнення, тобто перетворити їх у знаки цих
узагальнень.
До цього моменту світ щоденника коливався ніби між двома реальностями:
художньою реальністю і реальною дійсністю, з більшим чи меншим
відхиленням до зазначених центрів. Щоденник Уласа Самчука буде ближчим
до “світу реального”, який “не нав’язує себе споглядальнику і, більше
того, взагалі не звертається до нього. Це “байдужа природа”, якій людина
не потрібна, вона замкнулася в собі, приховала в глибині своє значення”
[1, c. 253]. Тим активнішою буде роль читача щоденника Уласа Самчука у
творенні образу автора. Частіше читач сам буде прокладати дорогу від
факту до його значення, пробуджуючи у факті естетичне життя.
Своїм пізнішим поясненням автор руйнує єдність специфічного переживання
рівноцінності знака і значення, що вже встигло оформитися у читача в
процесі читання, змінює якість образу автора, що у своєму балансуванні
між світом реальним і світом художнім повільно, але впевнено схилявся до
другого.
Ще ближчим до світу реального є щоденник російської письменниці Зінаїди
Гіппіус. За насиченістю фактами, публіцистикою, активністю, спрямованою
назовні, чітко проглядається образ автора. За кожним елементом твору
бачимо волю автора.
Зінаїда Гіппіус називала себе споглядальником та літописцем, а свій
щоденник – хронікою, що за авторською перспективою безперечно мав стати
явищем суспільним: “Коли, – быть может, кто-нибудь вновь попробует
надеть венец героя на Керенского. Но пусть зачтётся и мой голос. Я
говорю не лично. И я умею смотреть на близкое издали, не увлекаясь” [4,
c. 185-186].
У цьому щоденнику громадська, політична зрілість індивіда виступає на
перший план, він застерігає, передбачає, осуджує, але водночас …він
боїться.
У щоденнику Зінаїди Гіппіус знаходимо лише відгомони тої страшної
боротьби, що відбуваються в душі людини. Інколи вони прориваються на
поверхню незакінченим реченнями, риторичними запитаннями, а інколи автор
відверто пише про цей свій страх. “Сыщики не отходят от нашего подъезда,
– занотовує Зінаїда Гіппіус у записі від за 27 лютого 1916 р., – хотела
бы я знать, как может понять нормальный англичанин вот это чувство
слежения за твоими мыслями…? Не поймёт. А я вот чувствую глаза за
спиной и даже сейчас (хотя знаю, что сейчас реально глаз нет, а завтра
это будет запечатано до лучших времён и увезено из дома), – я всё-таки
не свободна, не пишу всё, что думаю” [4, c. 55]. Страх підступає дуже
близько, і тоді “созерцателя”, “записчика”, “летописца голых фактов”
перемагає людина смертна, що боїться за власне життя. Коли страх трохи
попустить, Зінаїда Гіппіус розпочне новий щоденник, але вже без імен і
без дат.
„Дневник в Совдепии, – не мемуары, не воспоминания „после”, а именно
„дневник”, – вещь исключительная; не думаю, чтобы их много нашлось в
России, после освобождения. Разве комиссарские” [4, c. 317].
З. Гіппіус намагається пояснити те, що загалом зрозуміти важко. Стеження
за думками – це більше нагадує фантастику Джорджа Оруела. Та й здається,
чого боятися, адже “крамоли” і так вже достатньо написано. Але факт
залишається фактом: страх підступає, і тоді навіть щоденник, цей,
можливо, останній вияв свободи зникає, утворює текстуальні лакуни,
відомі тільки авторові. І немає сенсу завуальовувати правду, ховати її у
підтекст чи пхати між рядки. Можна потрапити в пастку подвійного
кодування.
Але в таку пастку потрапляє читач. Приступаючи до щоденника з надією на
повну оголеність автора, з певною часткою сорому підглядання за чимось
для стороннього ока не призначеного, дорогою потроху розвіює цей міф і
тут раптово дізнається, що цей щоденник неповний. І не цензура тому
виною, і жодними архівними документами та оригіналами не заповнити цих
прогалин.
Втрутилася третя сила – і “неповний” щоденник стає схожим на
незакінчений художній твір. Можна провести аналогію, наприклад, з
“Вальдшнепами” М. Хвильового. У романі М. Хвильового бракує кінця, який
мав би бути чи, точніше, був тим світлом, що освітлював весь твір разом
з автором. (Хоча кінець роману є, але він у закритих архівах.) Немає
кінця – залишилися лише домисли. У щоденнику З. Гіппіус бракує чогось
дуже важливого (замовчуване, невисловлене, приховане завжди є “дуже
важливим”), і це також породжує домисли. У якихось моментах текст
щоденника втрачає автора, і наближається до художньої дійсності, де
читач може наближатися а чи віддалятися від автора, бредучи дорогою
власних спогадів і уявлень, породжених образами чи уявленнями автора.
Перша згадка про зникнення автора у щоденнику, присутність якого до
цього моменту була очевидною, також породжує ситуацію “пошуку автора”.
Того автора, який у щоденнику – жанрі, принциповою характеристикою якого
є незавершеність, все-таки є гарантом єдності завершеного цілого: він
знає не тільки те, що знаємо ми (з його ж ласки), він знає і бачить щось
таке, що нам недоступне, і в цьому надлишку бачення і знання автора
стосовно свого співрозмовника, до читача, і є всі моменти закінчення
цілого твору.
Чіткість образу автора, “спрямованого на”, у щоденнику З. Гіппіус є
одним із найсильніших факторів, що відмежовує світ щоденника від світу
художнього, але водночас і забезпечує творові органічну цілість. Момент
порушення цієї цілості (у нашому випадку автор, через обставини,
відмовляється на деякий час від свого покликання “літописця” й
“історика”, а отже, і від ролі автора, тобто відмовляється від захисту
своєї ідентичності за допомогою іншої свідомості, і не просто
відмовляється, а проголошує свою відмову, ословлює свою відсутність)
буде сприйматися читачем як художній прийом, що забезпечує текстові
наближення до художньої реальності.
Образ автора в щоденниках до моментів, які ми описали вище (“тотальне
умовчання” і “ситуативне умовчання”), був ближчим до образів головних
героїв творів художніх. При читанні він входив у нашу свідомість через
внутрішні аналоги зору, слуху, дотику, даючи змогу читачеві витворити
більш-меш точний його емпіричний характер. Саме в такому плані
ознайомлений з образом автора, читач, що звик до прямих ліричних
висловлювань від першої особи, до постійної присутності в тексті
авторської особистості, доходить до місця втрати цієї особистості – це
дає реакцію, коли кожен наступний елемент твору буде переживатися
принципово по-іншому. Тепер за образом автора хоч-не-хоч, а відчувається
якийсь темний простір особистості, і це помітно розширює образ автора,
який до цього моменту практично лежав на поверхні твору. Такий наочний
спочатку, він трансформується в образ, який, по суті, не має меж.
Література
Бонецкая Н. К. „Образ автора” как эстетическая категория // Контекст
1985. Литературно-теоретические исследования. – Москва, 1986. – С. 241 –
269.
Гальченко С. Горьована путь Остапа Вишні // Київ. – 1989. – № 12. – С.
104 – 106.
Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера
// Вопросы литературы. – 1970. – № 7. – С. 62-91.
Гиппиус З. Петербургские дневники. – 1914 – 1919. – Нью-Йорк; Москва,
1990.
Каверин В. Дневник К. И. Чуковского // Чуковский К. И. Дневник (1901 –
1929).– Москва, 1991. – С. 3 – 9.
Остап Вишня. Чиб’ю. 1934. З табірного щоденника // Київ. – 1989. – № 12.
– С. 107 – 124.
Самчук У. Щоденник (1941 – 1943 рр.) // Наукові записки. Серія:
Літературознавство. – Тернопіль, 2000. – Вип. VI. – С. 124 – 148.
Для того, щоб зберегти особливості авторського стилю, цитати подано
мовою оригіналу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
