Реферат на тему:

Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX
століття

Образ Сонця як життєдайної сили природи, символічного втілення
божественного має в українській літературі глибинне коріння. Учені
XIX–XX століть відзначали активну присутність солярних образів, мотивів
у літературі Київської Русі. Наприклад, Ізмаїл Срезневський 1846 року
виступив із статтею „Об обожании солнца у древних славян”, у якій
розглянув, як культ Сонця відбився у „Слові о полку Ігоревім”,
ораторській прозі Кирила Туровського та у фольклорі русичів. Йдеться про
звернення давньоруських письменників до образів Дажбога, Хорса, Велеса і
Сварога (19, с. 36-60(. У ХХ столітті розглядав цю проблему на матеріалі
„Слова о полку Ігоревім” А. М. Робінсон, простежуючи, як у єдності
язичницької та християнської традиції відтворювалися солярні мотиви і
образ Сонця (16, с. 7-58(. Своєрідність інтерпретації солярних мотивів,
образів, алюзій простежується в давньоукраїнській літературі від часів
Київської Русі аж до Г. Сковороди у праці М. Ласло-Куцюк „Боги світла і
боги темряви” (11(. Побіжно, серед інших образів, які характеризують
українську романтичну лірику, у своїй праці „Поетика української
романтичної лірики” (К., 1998) образ Сонця розглядає О. Камінчук,
зауважуючи при цьому традиції давньоукраїнської міфології (9, с.
107-108(. Але загалом щодо традиції солярних мотивів, образів, алюзій у
їх розвитку від часів давньоруських до ХХ століття цієї проблеми в
літературознавстві не досліджували.

Парадигму образу Сонця в українській літературі першої половини XIX ст.
можна розглядати з урахуванням впливу світової й української міфології,
фольклору та давньоукраїнської літератури XI–XVIII століть. Український
поет кінця XVIII століття Г. Сковорода часто озвучує солярні мотиви,
взяті із XVIII псалму „Псалтиря”. Йдеться про фразу: „В солнце положи
селеніе свое” (11, с. 14(. Але, думаємо, що український філософ, як і
його освічені сучасники, міг користуватися в розкритті образу Сонця і
книгою „Символіка єгипетська” Єпифанія Славинецького, і „Symbola amoris
divini” О. Венуса, у яких поєднано християнські, біблійні та міфологічні
образи (8, с. 212(.

Нова українська література початку XIX століття серед інших традицій
давньоукраїнської писемності засвоїла також солярні мотиви, образи і
топоси, символіка яких творить серцевину багатьох міфологій. На
європейському континенті виділяються сонячні образи, взяті з античної
міфології та з християнської традиції. У давньоукраїнській культурі
сакралізація Сонця, як і в багатьох хліборобських народів, особливо
помітна, навіть після прийняття християнства, в залишках язичницьких
вірувань і в різних календарно-обрядових дійствах, пов’язаних з осіннім
і весняним рівноденням та зимовим і літнім сонцестоянням (4, с. 495(.
Солярну символіку в українців мали хліб, вінок, орнаменти вишиванок,
килимів, кераміки, де символом сонця є коло, хрест, розетки, восьмикутна
зірка, свастика (20, с. 122(. Сонце, за стародавніми уявленнями русичів,
є найвеличнішим творінням богині Лади і бога Сварога. Опікунами
божественного кола вважали Ярила, Семиярила та Коляду. У Володимировому
пантеоні язичницьких богів, який був канонізований 980 року князем,
солярними функціями виділялися Хорс та Дажбог. Дажбог свої функції
реалізує у трьох іпостасях – весняній (Лада і Ярило), літній (Купайло),
зимовій (Коляда) (13, с. 61(. Щодо Хорса, то це язичницьке божество, як
вважають дослідники, потрапило в нашу культуру із скіфських часів (21,
с. 146(. Згадується Хорс у „Повісті минулих літ” серед шести ідолів,
яким поклонялися русичі (12, с. 47(, й у „Слові о полку Ігоревім” (18,
с. 37(, „Житії святих мучеників Бориса і Гліба”, Києво-Печерському
патерику та в історіографічній прозі XVII століття, зокрема у
„Густинському літописі” (5(. У біографічному творі про Бориса і Гліба
написано: „Радуйтеся, церкви, святосяйне сонце здобувши. Схід його
завжди просвітлює во славу вас, мученики” (11, с. 37(.

Опікуна земного життя, бога Сонця Дажбога названо в Іпатському літописі
під 980 і 1114 роками. А вже у „Слові о полку Ігоревім” йдеться про
русичів як Дажбожих онуків. Отже, наші пращури вважали себе
сонцепоклонниками. Поклонялися здавна світлу і сонячному теплу під час
своїх традиційних свят – влітку на Івана Купала. Вогонь, який
розпалювали в ході купальських дійств, очищав і символізував тепло і
світло сонця (4, с. 497(.

Свято Купала не обходили своєю увагою українські письменники часів
Київської Русі та XVII століття. Наприклад, осудливо описують язичницьке
дійство Пантелеймон Кохановський у „Синопсисі” (1674), Іван Вишенський у
„Пораді”. Але свято дожило і до XX століття. Йдеться про „день торжества
Сонця” у книзі „Дні та місяці українського селянина” М. Максимовича.
„Воно, – зауважує дослідник, – при своєму сходженні грає, скаче і радіє
– перемозі над силами тьми та смерті” (13, с. 122(. Є фольклорні записи
про Івана Купала в Україні і в таких українських письменників, як
М. Костомаров, Я. Головацький, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський та Леся
Українка.

Звернімось до поезій поетів-романтиків 20–40-х років XIX століття.

Левко Боровиковський також звертається до сонця, надаючи йому то часових
ознак („Садилося сонце за синім Дніпром, // За сонечком вечір
спускався”) [22, с. 52], то використовуючи світило в порівнянні
(„Донське сонце, донська мати – // Царськая дитина”) [22, с. 67], а то
як складну метафору („Там ялину сонце пече, // А з гадини ропа тече”)
[22, с. 76], як у баладі „Вивідка”. Тут маємо рецепцію міфів, за якими
сонце виконує каральну функцію над злом, як, наприклад, у поезії
„Арктос”, яку написав наприкінці ХVІІ століття Стефан Яворський: „сонце
загрожує землі карою”, насилаючи спеку [1, с. 100]. Амвросій Метлинський
у поезії „Дитина-сиротина” уживає образ сонця-свята. І контрастують йому
сумна дійсність та безрадісне життя сирітки. Автор ніби поєднує святу
християнську неділю і символ язичницького, прадавнього Бога Сонця: „І
вийде сонечко, мов на весілля, // Червоне й гарне, як та рожа-квіт” [23,
с. 145]. Сонце як джерело життя на землі – провідний образ у пісні
А. Метлинського „В’язонько”. Ліричний герой запитує, чому, коли осінь
прийшла, то „Сонечко землю вже не пригріва?”. І в’язонько молоденький
відповідає, що „сонце тепло посилає”, але на чужині „серце мені ниє…”
[22, с. 13]. Маємо тут і фольклорні джерела образу. Як у прислів’ї:
„Осіннє сонце гріє, як мачуха дітей жаліє” [24, с. 25].

Отже, поет уплітає солярний мотив, щоб посилити контраст щодо
животворящої сили сонця. Для чужинця не гріє сонце на чужині. Подібні
образи сонця і в поезії „Розмова з покійними” [22, с. 136].

Загалом у романтичній літературі першої половини XIX ст. сонце, місяць –
атрибути пейзажу, на тлі якого передаються драми людських доль. Це
символи, які беруть початки в міфології і християнській традиції. У
поетичному доробку В. Забіли образ сонця має позитивну емоційну
експресію. Протиставлення туги героя підсилює вранішнє сонце у віршах
„Соловей”, „Повіяли вітри буйні”, „Два вже літа скоро пройде”.
Наприклад, у вірші „Соловей” образ сонця постає і як життєдайне джерело,
і як протиставлення, де зійшло сонце – радість, а темна ніч – смуток.
Водночас страждання героя таке сильне, що „Сонце зійде – я нуджуся // І
заходить – плачу” [22, с. 251]. Любов героя зраджена, він, як та травиця
без сонечка, в’яне. Суб’єктивізація образу животворного світила у вірші
„Осінній вітер” В. Забіли має яскраво виражений експресивний характер.
Ліричний герой бідкається, що його любов зазнала поразки. Цей лейтмотив
проходить через усю його творчість: „Не так уже сонце світить // Не так
воно гріє” [22, с. 276]. У спогадах героя про весну відчутна рецепція
давнього міфу про сонце, яке йдучи спочивати вночі, опускається в море,
що охоплює землю. Зберігся цей міф і в давньоруських казках. Про них
згадує В. Пропп, посилаючись на праці відомого вченого XIX ст.
О. Афанасьєва, який українські казки подав за матеріалами
М. Максимовича, А. Метлинського, Л. Боровиковського, П. Куліша та інших
українських письменників [15, с. 284]. В. Забіла, який спілкувався з
багатьма із них, теж міг читати ці матеріали.

*

,

D

F

/ається до цього знаку сонця у вже згаданій поезії: „Сонце і місяць
віщують людям лихо своїм затемненням…” [1, с. 101]. Давньоукраїнський
поет використав повір’я як паралелізм, наголошуючи, що хиби священика –
такі ж негативні явища в суспільстві, як і затемнення у природі.

Порівняння якогось явища із сонцем підносить його вагомість у художніх
творах. Як, наприклад, у прислів’ї: „Сонце усміхається, наче дівчина
весною” [18, с. 25]. Йдеться про рецепцію обожнювання сонця в поезії
романтиків першої половини ХІХ століття. Той же Амвросій Метлинський у
вірші „Рідна мова” відродження рідної йому мови (української) звеличує
порівнянням зі сходом сонця: „І як сонце із-під хмари // – Рідне слово
ізійшло” [22, с. 137]. Зауважмо, що поет вважав мову стабілізаційним і
формотворчим чинником, який дає значний імпульс народові в його розвитку
[8, с. 197]. Тарас Шевченко в поемі „Єретик” використовує образ борців
проти неволі, єретиків, називаючи їх „синами сонця правди” [25, с. 289].
Образ „сонця правди” подає поет і в поезії „Заворожи мені, волхве”.

За християнською традицією Сонцем Правди, Сонцем називають Христа. Ця
символіка має свої початки з книг пророка Малахії [7, с. 465]. Саме в
такому значенні використано цей образ у „Повчанні Володимира Мономаха”.
Князь навчає молитви, яка закінчується словами: „Просвіти очі мої,
Христе Боже, дав мені єси світ твій красний” [20, с. 36]. Шевченко у
поезії ставить проблему, чи буде правда на землі?! То ж, прагнучи до її
розв’язання, пророкує: „Не зійде сонце”, або „Сонце йде і за собою день
веде”. Згадаймо, що і в бароковій шкільній драмі Христос представлений
як „Сонце правди” [11, с. 19].

За народними повір’ями українців, коли насниться людині захід сонця, то
щастя може відвернутися від неї [4, с. 495]. Ще наприкінці ХІХ століття
побутували уявлення, що „сонце вночі перебуває на тому світі, і там воно
бачить людей, засуджених за різні гріхи” [4, с. 498]. Отже, після заходу
сонця настає пора доби не лише темна, а й таємнича, пов’язана з
потойбіччям. До людини з цією порою приходить смуток. Саме таку картину
змалював Микола Костомаров у поезії „Стежки”. Поет також привносить у
текст вже згадувану рецепцію давніх вірувань про Сонце, яке опускається
в море. [4, с. 498]: „Спускалося сонечко за зелену гору, // Протягнувся
туман по синьому морю; // А по зеленій луці молодець блукає, // Смутний
походжає, пісеньку співає” [22, с. 141]. Співзвучний мотив є й у його
поезії „Полтавська могила” [22, с. 152]. Поет свій народ називає
„Дажбожими онуками” (читай сонцепоклонниками) у поезії „Співець Митуса”,
використовуючи образність „Слова о полку Ігоревім”.

Можна припустити, що А. Метлинський, ще навчаючись у Харківському
університеті чи працюючи в університетській бібліотеці, читав
латиномовний „Арктос древніх світил” Стефана Яворського, виданий у
друкарні Києво-Печерської лаври 1690 року. Це – панегірик, присвячений
Варлааму Ясинському, який був ректором Києво-Могилянської академії і
багато зробив для відновлення цього закладу після воєнної розрухи.
Зробімо текстологічні порівняння:

„Арктос”

Стефана Яворського „Що діється на небесах!”

А. Метлинського

Чим для неба є світила,

Тим для світу – примаси,

Осявають землю й світять.

Похмурий стає місяць,

коли не осяюють його

промені сонця. Що діється на небесах!

Блищить все небо у зірках!

І зірочки так ясно сяють,

А сонце гляне – і зникають.

Та завтра потемніє час,

Що радує сьогодні нас!

Рецепція давньоукраїнського твору вчувається і в згадці М. Метлинським
старовини, яку оспівує ліричний герой. Адже колись правдиві події,
яскраво освітлені сонцем, були частиною бурхливого життя, а сьогодні
герої тих часів у потойбіччі, про що нагадує місяць – нічне світило.

Цікавий образ сонця є і в пісні „Небо” ще одного поета-романтика XIX
століття – Михайла Петренка. Йдеться про образ сонця-щастя. Ліричний
герой мріє літати високо, як сокіл, а в світі ласкавих зірок та сонця
втопити горе – розчинитися у щасті. Думаємо, тут маємо відгомін
стародавньої міфеми про сокола. Адже в давньоукраїнській міфології сокіл
– символ бога Рода, охоронець „живого вогню” та Дерева життя. Це той, що
приніс на землю іскри небесного вогню. За народною традицією, сокіл
летить назустріч південному, теплому, зігрітому сонцем вітру
[5, с. 412-413]. Усі ці характеристики образу є і в „Слов’янській
міфології” М. Костомарова, що дає підстави гадати, що і його сучасник
М. Петренко був знайомий з описаними вище міфологемами [10, с. 96-99].
До того ж, образ сокола, з якого південний вітер здуває старе пір’я,
сокола, який „тричі випірений”, омолоджений, трапляється і в
давньоукраїнських творах, що були відомі в Україні в першій половині XIX
століття, – „Слові о полку Ігоревім” та „Повісті про Акира Премудрого”
[17, с. 61].

Солярними мотивами пронизана одна з ранніх поезій М. Костомарова
„Кульбаба”. Відомо, що народ наділяв кульбабу магічними властивостями
[4, с. 435]. Вочевидь, Костомаров і взяв за джерело народні погляди на
цю рослину, подібну обрисами на сонце. Образ кульбаби, яка розквітла в
передзим’ї, автор порівнює із сонцем, яке „кидать нас не хоче”, прагне
звеселити людину спогадами про травневі погожі дні. Сонце – це дар
Божий, життєдайний початок усього сущого, зокрема і людського життя,
водночас є і Божою Мудрістю, яка провіщає, що всьому свій час [22, с.
170 — 171].

Одним із провідних мотивів українських поетів-романтиків є сирітство.
Тяжку долю сироти автори змальовують на тлі Божої благодаті – краси
природи, сонячного світла, любові. Мабуть, має рацію Т. Бовсунівська,
зауважуючи, що розвиток антиномій, заснованих на відтворенні почуття
любові, якому протистоїть „сирітство”, знаходив своє місце у творчості
всіх поетів-романтиків [2, с. 297- 298]. Прикладами можуть послужити
поезії „Дитина-сиротина” А. Метлинського, „Зозуля” та „Весна й зима” М.
Костомарова, „Далеко од родини…” М. Петренка, „На вічну пам’ять
Котляревському” та „На Великдень, на соломі…” Т. Шевченка.

І, насамкінець, декілька геніальних звернень до Сонця як до Бога
Т. Шевченка. У поемі „Кавказ” це нищівна інвектива, спрямована проти
тиранії Російської імперії, зокрема в запитанні: „Чом ви нам // Платить
за сонце не повинні!” [252, с. 345]. Або апокаліптичне застереження
землякам, де „сонце не гріло б смердючого гною”, щоб схаменулися, аби не
стати перед Богом в останньому суді непростимо грішними, коли „дим
хмарою заступить // Сонце перед вами // І навіки прокленетесь / /Своїми
синами” [25, с. 349-350].

Отже, українська класична поезія першої половини ХІХ століття ввібрала в
себе солярні теми, образи, топоси, якими насичений оптимістичний
український фольклор та давньоукраїнська література ще від часів
Дажбожих.

Література

Аполлонова лютня. – Киев, 1982.

Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини XIX
століття. – Київ, 2001.

Василенко А. М. Міфологічні номінації: лексико-семантичний аспект //
Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету ім.
Миколи Гоголя. – Ніжин, 2001. – Вип. 1. – С. 60 – 62.

Войтович В. Українська міфологія. – Київ, 2002.

Густинская летопись // ПСРЛ. – Спб, 1843. – Т. 2.

Задорожна Л. Метлинський Амвросій // Українська література у портретах і
довідках. Давня література – література XIX ст. – Київ, 2000.

Энциклопедия символов, знаков, эмблем. – Москва, 2001.

Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – Київ, 1983.

Камінчук О. Поетика української романтичної лірики. Проблеми просторової
організації поетичного тексту. – Київ, 1998.

Костомаров М. Слов’янська міфологія. – Київ, 1994.

Ласло-Куцюк М. Боги світла і боги темряви. – Бухарест, 1994.

Літопис Руський. – Київ, 1989.

Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – Київ, 2002.

Мільошин Ю. Сонце // Словник символів. – Київ, 1997.

Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – Спб, 1986.

Робинсон Б. Н. Солнечная символика в „Слове о полку Игореве” // „Слово
о полку Игореве”. Памятники литературы и искусства XI – XVII веков. –
Москва, 1978. – С. 7 – 58.

Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. – Київ, 2001.

Слово о полку Ігоревім. – Київ, 1998.

Срезневский И. Об обожании Солнца у древних славян // ЖМНП. – 1846. –
ч. 51. – С. 36 — 60.

100 найвідоміших образів української міфології. – Київ, 2002.

Ткач М. Володимирові боги. – Київ, 2002.

Українські поети-романтики. – Київ, 1987.

Українські поети-романтики 20 – 40-х років XIX ст. – Київ, 1968.

Українські прислів’я, приказки та порівняння з літературних пам’яток. –
Київ, 2001.

Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – Київ, 2001. – Т. 1.

Похожие записи