Особливості функціонування пояснювально-ототожнювальних конструкцій як
мовленнєвих дій

Дослідження своєрідності багаторівневої організації
пояснювально-ототожнювальних висловлень є підґрунтям для з’ясування
характерних рис їх функціонування у мовленні. Функціональний аспект
вивчення складних речень із пояснювальним компонентом змісту зумовлює
введення до апарату дослідження поняття про мовленнєву ситуацію,
урахування такої важливої її ознаки, як склад учасників (дихотомія
“мовець-слухач”), їх фонових знань та стратегії мовця – того, що
становить предмет прагмалінгвістики. Важливим у прагматичному аналізі є
звернення до основних положень теорії мовленнєвих актів, вивчення
особливостей функціонування висловлень із пояснювальним компонентом
змісту у складі окремих контекстів як мовленнєвих дій.

Аналіз такого специфічного синтаксичного явища, яким є пояснення, в
розрізі його актомовленнєвої, живої реалізації детермінований
антропологізацією синтаксичної науки. “Звернення до поняття мовленнєвого
акту як соціального феномена міжособистісної взаємодії, який
реалізується за допомогою засобів мови, відкрило нові перспективи в
соціологізації, ширше, гуманізації лінгвістики” [6, 12], – зазначає
Г.Г.Почепцов. Неможливість цілісного розуміння будь-якого мовного явища
без звернення до проблеми його реалізації в ситуації реального
спілкування була доведена багатьма лінгвістами ХХ століття (Ю.Д.Апресян,
Н.Д.Арутюнова, Ш.Балі, Ф.С.Бацевич, А.Вежбицька, І.Р.Вихованець,
М.В.Ляпон Дж.Серль та ін.).

Необхідність дослідження пояснювально-ототожнювальних конструкцій в
аспекті їх функціонування зумовлене декількома чинниками, зокрема,
відсутністю в українському мовознавстві праць, присвячених з’ясуванню
прагматичного потенціалу пояснювальних висловлень. Разом із тим,
детермінованість пояснювально-ототожнювальних конструкцій
комунікативними чинниками, екстралінгвістичними факторами (конситуацією,
контекстом, учасниками спілкування) є тими достатніми підставами, які
визначають потребу більш глибокого вивчення досліджуваного явища саме у
функціональному аспекті. Функціональний опис синтаксичних конструкцій
здійснюється з використанням положень прагматики, або теорії мовленнєвих
актів. Вивчення висловлень в аспекті їх актомовленнєвих властивостей, а
також з’ясування співвідношення прагматичних і структурно-семантичних
особливостей речень-висловлень увіходить до завдань прагматичного
синтаксису як центральний складник. Із цього приводу слід зауважити, що
одним із завдань, які ставить перед собою теорія мовленнєвих актів, є
поглиблення теорії перифраз (фактично пояснювальних висловлень), з
урахуванням не тільки суто логічних відношень між близькими за змістом
реченнями, але й їх комунікативних властивостей [2, 224].

Говорячи про пояснювально-ототожнювальні висловлення, слід констатувати
відсутність системних досліджень, присвячених з’ясуванню їх специфіки як
мовленнєвих дій, висвітленню питань зумовленості специфічної
синтаксичної структури функціональними, комунікативними потребами
мовців, що і визначає актуальність обраної теми.

Мета дослідження – встановити закономірності функціонування
пояснювально-ототожнювальних конструкцій у мовленні.

За характером ілокутивної сили, притаманної тим чи іншим висловленням,
традиційно виділяють такі основні п’ять груп, як репрезентативи
(констативи), директиви, комісиви, експресиви та декларативи [7,
180-188]. У кожній із названих груп диференціюють різновиди. Реакція
адресата, тобто ефект, що створюється за допомогою висловлення, виступає
основним критерієм для визначення прагматичного типу мовленнєвого акту.
Цей критерій покладений в основу класифікації Дж. Сьорля, який виділяв
такі ілокутивні типи та їх різновиди: 1) констативний – повідомлення,
ствердження, описи, констатації, звіти, пояснення; 2) директивний –
накази, вимоги, розпорядження, вказівки, прохання, поради, рекомендації,
застереження, запрошення, питання; 3) комісивний – обіцянки, погрози,
пропозиції, присягання; 4) експресивний – вибачення, подяки, співчуття,
жалкування; 5) декларативний – називання, визначення, призначення та
ін.; 6) вокативний – звертання, виклики [7, 180-187; 3, 99-100].

Закономірно припустити, що висловлення із пояснювальним компонентом
змісту проявлятимуть неоднакову активність у тих чи інших типах. На
заваді цьому в першу чергу стоїть сама структура пояснювальної
конструкції – вона занадто поширена, некомпактна й не має виразних
ознак, що сприяли б її використанню як того чи іншого різновиду
мовленнєвих дій. Разом із тим дослідники зазначають, що тому чи іншому
типу характерні свої структурно-семантичні особливості. Так, наприклад,
для експресивів, за спостереженням Є.М.Вольф, характерні конструкції
інверсивного, емфатичного, питального характеру тощо [1, 178-195].

Не сприяє функціонуванню пояснювальних конструкцій в ролі певних
різновидів їх семантична роздвоєність, можливість різнотлумачення.
Гіпотетично неможливим є також їх використання під час відання наказів
(директивний тип), оскільки крайня імперативність висловлення
пом’якшувалася б наявністю пояснювального компонента. Несподівано
звучала б погроза (директивний тип), якби мовець, висловлюючи її,
вдавався до інтерпретації своїх намірів. Отже, унаслідок специфіки
ілокутивної мети й сили, з якою ця мета досягається, деякі типи й
різновиди мовленнєвих актів не можуть функціонувати з використанням
потенцій пояснювально-ототожнювальних висловлень. Очевидно, до таких
можуть бути віднесені більшість мовленнєвих дій, які зараховуються до
групи декларативів. За визначенням Дж.Сьорля, декларативи досить близько
перебувають до директивів, оскільки обидва типи наділені потужним
ілокутивним потенціалом. На відміну від директивів, декларативи вже
фактом свого вимовляння визначають здійснення події в реальності. Так,
наприклад, висловлення Ви звільнені! не тільки позначає потенційну дію,
яку повинен виконати адресат мовлення, а фактично вже є її здійсненням
самим автором висловлення [7, 185-188]. Важливою умовою, яка визначає
дієвість декларатива, є позамовна дійсність, дотримання учасниками
комунікації норм і конвенцій соціального характеру, визнання
верховенства суспільних інститутів: «саме при наявності таких
інституцій, як церква, закон, приватна власність, держава, і конкретного
становища мовця і слухача в їх межах, можна, відповідно, відлучати від
церкви, призначати на пост…» [7, 186]. Важко припустити, наприклад,
ситуацію проведення шлюбної церемонії (висловлення декларативного типу),
під час якої посадова особа використала б пояснення: *Оголошую вас
чоловіком та дружиною, тобто ви тепер сім’я (подружжя, одне ціле).
Неможливість такої фрази мотивована ритуальністю першого висловлення,
узуальною закріпленістю за ним одного єдиного значення, яке має силу
змінити певний стан речей (у цьому разі соціальний статус осіб).

Щоправда, з іншого боку, використання пояснювально-ототожнювального
висловлення в ролі певної мовленнєвої дії, без сумніву, залежить лише
від волі мовця й бачення ним ситуації, від урахування позиції слухача та
визначення потенційної досягне?нності/недосягне?нності бажаної мети. Це
засвідчує хоча б такий приклад: Призначаю Вас на цю посаду, тобто від
завтра ви будете завідувати цим відділом. Надіюсь, що Ви упораєтеся із
завданнями, які я ставлю перед Вами (Із усного мовлення), де
необхідність пояснювального компонента у висловленні декларативного типу
зумовлена, ймовірно, бажанням мовця утвердити слухача в невідворотності
майбутнього стану речей, його дійсності вже сьогодні, хоча слухач
приступить до роботи лише завтра. Варто відзначити, що у разі, коли
порушуються певні конвенції, правила, згідно з якими, на думку
Дж.Сьорля, формуються ті чи інші мовленнєві дії, слід «підозрювати», що
мета комунікації мовця не є тією, якою він намагається її
репрезентувати. Можливо, мовець умисно використовує певну суперечність,
щоб досягти іншої мети, використовуючи непряму форму вираження певної
інтенції. Так, наприклад, одним із прихованих компонентів змісту
наведеного вище пояснювально-ототожнювального висловлення-декларатива є
наявність певної підозри з боку уповноваженої особи щодо виправданості
цього призначення. Наявність цього змісту, з одного боку, виявляється у
використанні неспецифічного для вираження декларативів синтаксичного
утворення, з іншого боку, наступним контекстом, у якому мовець надає
слухачеві «вотум довіри».

Указані обмеження щодо використання пояснювально-ототожнювальних
висловлень у функції тих чи інших ілокутивних типів та різновидів все ж
не є визначальними і не впливають на констатацію того факту, що
досліджувані конструкції становлять питомо плідне синтаксичне явище,
призначене для забезпечення мовленнєвих потреб людини на шляху до
порозуміння. Запропоновані нижче приклади засвідчують це.

За визначенням Дж.Р.Сьорля, ілокутивна мета висловлень-репрезентативів,
або констативів, до яких відносяться пояснювально-ототожнювальні
висловлення інформативного типу, полягає в тому, щоб зафіксувати
відповідальність мовця за повідомлення про певний стан речей [7, 181].
Дослідник відзначає, що цей тип мовленнєвих актів є найбільш нейтральний
щодо своєї ілокутивної сили.

Як відомо, розподіл висловлень на різновиди здійснюється на підставі
визначення типу пропозиціональної (модусної) рамки пропозитивного
змісту, яка, до речі, може бути й не виражена в поверхневій структурі.
За цим параметром до типу констативних висловлень зараховують ті, які
обрамляються дієсловами на зразок: стверджую, заявляю, запевняю,
передбачаю, повідомляю, розповідаю, доповідаю, доводжу до відома,
інформую, свідчу, констатую, наполягаю та ін. [8, 254], наприклад: На
сьогодні право на працевлаштування носить всезагальний характер, тобто
воно належить усім громадянам, які досягли певного віку (Р.Шабанов) = Я
доводжу до відома (інформую, констатую тощо), що на сьогодні право на
працевлаштування носить всезагальний характер, тобто воно належить усім
громадянам, які досягли певного віку. Як засвідчує приклад, значення
пояснення, формуючись у семантичній структурі завдяки двом способам
репрезентації кореферентного фрагмента інформації особливо придатні для
фіксування істинності/неістинності повідомлюваного, опису ситуацій
дійсності. Стратегія семантичної структури пояснювальних конструкцій,
керована принципом більш точного, зрозумілішого, адекватнішого подання
(інтерпретації) мовцем відповідного стану речей в одній із пропозицій
порівняно з іншою, найповніше відповідає прагматичній інтенції мовця
висловитися так, щоб слухач правильно зрозумів те, що він хоче донести
до нього, а це, в свою чергу, стає найоптимальнішим способом убезпечення
автора висловлення від звинувачень щодо неправдивості, неточності, адже
«вимовлення висловлення є здійсненням дії» [5, 109], а якщо «я (мовець)
дозволяю собі двічі сказати про те саме, то істинність твердження цим ще
більше засвідчується».

Використання мовцем пояснювальних висловлень у ролі прагматичного ходу
інформування, констатації має на своїй меті показати слухачеві таке: «я,
автор висловлення, намагаюся якнайточніше повідомити вас (слухача,
слухачів, читачів тощо) про певну ситуацію дійсності й тим самим знімаю
з себе відповідальність у разі виникнення якихось непорозумінь». Так,
наприклад, у висловленні: – Це твій батько Сильвестр, – сказала
Аполінарія. – Я його мало знала, може, кілька разів бачилися, бо ми,
сказати відверто, не контактували – на те були свої причини. Тобто кожен
жив своїм життям, але в мене така пам’ять, що досить раз побачити
людину, і я її вже ніколи не забуду (В.Шевчук) мовець двічі по-різному
інформує слухача про певну ситуацію, при цьому він упереджує можливі в
подальшому спілкуванні закиди у неправдивості, недостовірності чи
неповноті тієї чи іншої інформації щодо третьої особи.

????????????*

???????????*????$????*

<исловлення в ролі констативних мовленнєвих актів широко використовуються з метою заперечення інформації. Засвідчені також зразки використання пояснювально-ототожнювальних висловлень у ролі інформативів у мовленнєвих контекстах, спрямованих на формування громадської думки з метою створення позитивної чи негативної реакції загалу. До групи директивів дослідники зараховують такі різновиди мовленнєвих дій, як накази, вимоги, розпорядження, вказівки, прохання, поради, рекомендації, застереження, запрошення, питання. «Ілокутивна спрямованість їх полягає в тому, що вони репрезентують собою спроби... з боку мовця досягти того, щоб слухач щось здійснив» [7, 182]. Залежно від сили ілокуції та перлокутивного ефекту виділяють такі різновиди директивів, як наказ, настійна вимога, прохання, порада, пропозиція, інструкція, запрошення, дозвіл, застереження, заборона та ін. Спостереження над мовним матеріалом засвідчує, що пояснювальні конструкції можуть використовуватися в усіх видах згаданих мовленнєвих актів, хоча стосовно деяких існують і певні обмеження. Зокрема, повторюваність інформації в пояснюваній і пояснювальній частинах висловлення не сприяють функціонуванню пояснення в таких жорстко регламентованих, орієнтованих на чіткий і недвозначний вплив на слухача мовленнєвих контекстах, як наказ, вимога, розпорядження. Більш питомою сферою для функціонування пояснювальних конструкцій є такі мовленнєві контексти директивного типу, де мовець має можливість проявити турботу про слухача, пом’якшивши імперативність висловлення шляхом використання пояснення. Зокрема, широко вживаними пояснювальні висловлення є в ролі рекомендацій, порад, інструкцій. Так, досліджувані висловлення використовуються як спосіб рекомендування співрозмовникові виконати чи проігнорувати певну дію, тобто функціонують як рекомендації. Ілокутивний потенціал таких висловлень полягає передусім у тому, що мовець в одному акті мовлення створює враження не тільки майстра порекомендувати щось, але й ніби вказати певні шляхи до виконання тих чи інших дій. Ця можливість спирається на семантику конкретизації, уточнення. З іншого боку, власне-пояснювальні висловлення, що в другій частині містять інтерпретацію висловленого в першій частині стають тим засобом, який засвідчує перед мовцем необхідність, доцільність, бажаність і, передусім, потенційну корисність виконання чогось саме так, як те рекомендує мовець. Наприклад, у такому контексті, як: Не будемо рекомендувати, що саме з їжі має брати кожний мисливець: у всякого, – як то кажуть, – своя доля i свiй шлях широкий, – свої, тобто, уподобання. Любите сало – берiть сало, любите ковбасу – берiть ковбасу, любите охотницькi сосиски – берiть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочi, фрукти, – берiть, словом, все, що вам бiльше до вподоби, але обов’зково берiть багато (Остап Вишня) зацікавленість мовця проблемами слухача створює в останнього враження того, що мовець піклується про нього, бажає йому кращого, а тому пояснювальне висловлення в ролі такого мовленнєвого акту, як рекомендація виступає дієвим засобом впливу на слухача. У такий спосіб пояснювальне висловлення стає актуальним засобом показу мовцем свого «турботливого» ставлення до слухача, ставлення в його, слухача, інтересах, а з іншого боку – сприяє виконанню певних дій слухачем, що передусім і цікавить мовця. Пояснювальні висловлення можуть функціонувати в ролі інструкції. Інструкція завжди пов’язана з плануванням лінії поведінки адресата: здійснюючи планування «за іншого», тобто планування того, що буде робити слухач і як він буде це робити, мовець тим самим інструктує співрозмовника щодо виконання певних дій [128, 86], наприклад, інструкцією поводження з післяопераційним хворим чітко розподіляються ролі молодшого складу медперсоналу: З операційної хворого перевозять на каталці. Каталку ставлять впритул до операційного столу й перекладають на неї хворого втрьох, тобто сестри й санітарки стають стають з боку каталки, підводять під хворого руки й одночасно обережно підтягують хворого до себе (Із підручника). Свій прагматичний потенціал пояснювальні конструкції виявляють також у ролі ілокутивних актів комісивного типу. Характерною ознакою цього типу висловлень є вербальне означення мовцем певних наслідків, які вже в момент мовлення слухач має прийняти за актуальні дії. Дж.Сьорль, зокрема, зараховує до цієї групи такі мовленнєві дії, як обіцянку, присягання, пропозицію, погрозу та ін. Та особливість комісивних висловлень, що в безпосередній ситуації спілкування у мовця виникає потреба глибоко переконати слухача в реальній здійсненності того, про що він говорить, сприяє їх втіленню в пояснювальні конструкції. Закономірність цього факту цілком очевидна: пояснювальні висловлення створюють ефект компресії, можуть увиразнювати ті чи інші значеннєві елементи семантичної структури комісивного висловлення з метою більш глибокого переконання слухача, створенню в нього враження доконечної, обов’язкової результативної реалізації слів мовця в дійсності, як, наприклад, у висловленні Я обіцяю взяти під особистий контроль розслідування цієї справи, тобто винуватці будуть знайдені й покарані згідно з чинним законодавством (Із усного мовлення). До найбільш нейтрального різновиду мовленнєвих актів цього типу належить обіцянка. Ілокутивний намір мовця – пообіцяти слухачеві щось (виконання/невиконання чогось) – може реалізуватися в різних типах речень. Найпростішими прагматично орієнтованими висловленнями виступають перформативні висловлення, тобто ті, у структурі яких наявні лексеми на позначення ілокутивного наміру мовця, такі, як: обіцяю, клянуся тощо, наприклад: Обіцяю, що берегтиму її як зіницю ока (Із усного мовлення). Близьким до обіцянки за своїм ілокутивним потенціалом є так зване присягання. На відміну від обіцянки, для присягання характерним є ілокутивний намір не просто переконати слухача, пообіцявши виконати ту чи іншу дію, а ще й необхідність ствердити силу свого слова посиланням на певні загальновизнані цінності (Святе Письмо, землю, батьків тощо). Присяганням мовець ставить слухача в двоїсту ситуацію: навіть якщо слухач не вірить обіцянці мовця, то він мусить повірити його присязі, заґрунтованій на спільних для них обох цінностях, але, з іншого боку, чи може слухач вірити й цій присязі, якщо потенційно він не може довіряти мовцеві. Саме із цих причин у формуванні промісивного висловлення – присягання – мовець може використати пояснювальну конструкцію й у своєрідний спосіб запропонувати варіанти присяги, які б могли впевнити слухача в справжності, чесності його слів, наприклад: Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може піти в монастир, у пустелю, буде їсти тільки акриди й дикий мед, спати на жорстві, носити волосяні сорочки. (Цікаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж ніяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли богові хоч трішки цікаво, щоб вона була добра, він повинен, він просто мусить піти на її умови (В.Винниченко). Погроза як один із виразних ілокутивних актів комісивного типу ґрунтується на тому, що мовець окреслює негативні наслідки певного стану речей для співрозмовника чи третьої особи. Категоричність цього різновиду комісивів не сприяє їх оформленню в пояснювальні висловлення. Більш точним позначенням ілокутивної сили висловлення, реалізованого в пояснювальній конструкції, може бути попередження. Цей різновид характеризується меншою категоричністю й у його пресупозиції є своєрідне співчуття мовця особі (особам), до якої той спрямовує мовленнєвий акт. Виразна інтенція мовця на пом’якшення свого висловлення становить ілокутивну силу такого висловлення: Ще раз повторюю, якщо ви не зізнаєтеся, хто розбив скло, то будуть вжиті жорсткі заходи по відношенню до всіх, тобто зізнавшись, ви уникнете покарання, а розмова буде тільки з винуватцями (Із усного мовлення). З метою викликати довіру колективу, мовець погрожує покаранням, але потім вдається до своєрідного загравання, вказуючи на диференційований підхід при розв’язанні проблеми. Експресиви як тип ілокутивних актів також можуть оформлюватися за допомогою пояснювально-ототожнювальних висловлень. До експресивного типу Дж.Сьорль відносить такі різновиди, як вибачення, вдячність, співчуття, жалкування, виправдання та ін. Особливість цих ілокутивних висловлень полягає в тому, що в них мовець намагається висловити своє відчуття ситуації, а не лише її бачення, розуміння і в такий спосіб вплинути на співрозмовника або читача. Специфіку вибачення визначає потреба мовця виправити неналежний стан справ, який був спровокований, спричинений ним. При цьому іллокутивна сила висловлення спрямована на те, щоб мовець повірив у щирість слів, скажімо, якщо ситуацію, яка виникла, уже не можна виправити: Щиро перепрошую за …, тобто мені дійсно соромно (незручно), що я змусив Вас…; Чи зміг би я виблагати Вашого пробачення за свою поведінку, тобто чи може бути мій вчинок Вами засуджений хоча б не так строго (Із усного мовлення). Функціональна придатність пояснювальних конструкцій до вираження й реалізації ілокутивного наміру вибачення визначається тим, що мовець має щонайменше дві можливості представити себе в негативному світлі й, відповідно, двічі благати, прохати вибачення в слухача, що, в свою чергу, справляє або може справити належний емоційний вплив на останнього. У такий спосіб мовець і зреалізує свій комунікативний намір. Виправдання як один із ілокутивних різновидів висловлень, спрямованих мовцем на те, щоб створити в слухача позитивне враження про себе або про третіх осіб, також належить до експресивів. В цих висловленнях мовець не хоче визнати свою неправоту, неадекватність власної поведінки чи поведінки інших осіб, а тому не вважає за потрібне вибачатися. Він знаходить ті чи інші обставини, які можуть виправдати його, вплинувши на емоції слухача: Він передав через Ізика, що він зовсім звільняє Марисю з роботи, тобто, боже борони, не він звільняє, а закон не дозволяє йому у текстильному промислі тримати таку кволу робітницю, як Марися (І.Вільде). Мовець намагається приховати свою провину стосовно факту звільнення Марисі, знаходячи обґрунтування цього факту в обставинах, що нібито знаходяться поза межами його компетенції. Отже, дослідження пояснювально-ототожнювальних висловлень у прагматичному аспекті, тобто в аспекті їх творення й функціонування як мовленнєвих дій, засвідчує, що вони є важливими засобами провадження процесу комунікації на шляху взаємодії мовця й адресата. Пояснювально-ототожнювальні висловлення можуть використовуватися практично в усіх типах мовленнєвих дій. Найпитоміше місце належить їм у групі констативів (репрезентативів), що зумовлено своєрідністю семантичної організації висловлення – інтерпретацією мовцем кореферентного диктумного змісту компонентів. ЛІТЕРАТУРА Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. – М.: Наука, 1985. – 228 с. Демьянков В.З. «Теория речевых актов» в контексте современной зарубежной лингвистической литературы // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. – М.: Прогресс, 1986. – С.223-235. Комина Н.А. Систематика комуникативно-прагматических типов высказывания // Прагматические аспекты функционирования языка. – Барнаул: Алтайский гос. ун-т, 1983. – С.93. Мясоєдова С.В. Категорія спонукання і її вираження в непрямих висловленнях сучасної української мови. Дис... канд. філол. наук. 10.02.01. – Х., 2001. – 178 с. Остин Дж. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. – М.: Прогресс, 1986. – С.22-130. Почепцов Г.Г. О месте прагматического элемента в лингвистическом описании // Прагматические и семантические аспекты синтаксиса. Сборник научных трудов. – Калинин, 1985. – С.12-18. Серль Дж. Класификация иллокутивных актов // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. – М.: Прогресс, 1986. – С. 170 – 194. Серль Дж., Вандервекен Д. Основные понятия исчисления речевых актов // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.18. – М.: Прогресс, 1986. – С.242-263.

Похожие записи