Реферат на тему:

Особливості фантастичної прози валерія шевчука

Героєм трьох модерних повістей є український дивосвіт ХVІІ- ХVІІІ
століть. З його неповторною бароковою поезією і прозою: рядки Симона
Зиморовича, Івана Величковського чи Софронія Почаського, Самійла Величка
та Григорія Сковороди додають точності й виразності для зозуміння
ситуації та її пережиття персонажами. З його потужною містичною аурою:
вона витворює дивовижної сили магнетичне притяжіння уваги не так до
пунктирної подієвої канви, як до візерунково-химерного шитва, в яке
переливаються почуття, розмисли, переживаня отих дивовижних метаморфоз,
неправдоподібність котрих маліє тим більше, чим глибше читач занурюється
в давньоукраїнський макрокосм зі сковородинівської притчею. І в долі
героїв повістей, і в долі їх автора вона стала визначальною, а в повісті
“Сповідь” вона викристалізувалася в рядки: “Шукай істини, але не лови.
Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайся посадити того
птаха у клітку, хай і золоту”. Зв’язок із давньолітературною та
інтелектуально-філософічною традицією — як вітчизняною, так і
європейською – сягає біблійних істин і проблем.

То одна з причин того, що фантастичні модерні повісті Валерія Шевчука
“Птахи з невидимого острова”, “Сповідь” і “Мор” залишають дивовижне
враження. Наступна причина – мова. Вишукана й розкута. Алюзійна і
водночас точна, в навдивовижу точних порівняннях, як-то в передачі
індивідуального сприйняття омріяної волі Олізаром — героєм твору “Птахи
з невидимого острова”, котрий у збірці з трьох повістей подано першим :

“Він бажав волі, воля ж – це чудова квітка з запахом ранкової роси, це
тепла стежка від рідного дому, по якій ідеш босоніж, це білий птах у
синьому небі, чи мо’, радісні сльози. Воля, зрозумів він, — це крик
переможця над розтерзаним ворогом і це втіха його від того, що нога твоя
ступила в криваву річку; воля — це квітка, яка проросла крізь око
черепа; воля – це весняна брость та любов”.

Цитата невипадкова. Вона є нервом твору, котрий має також і прецікаву
драматичну версію – драму “Птахи невидимого острова”. Суть її (воля чи
відсутність волі, і споконвічний до неї порив!) – першопричина, з якої
тільки тепер повісті впереше побачили світ у первісній редакції, хоча
створені були в сімдесятих, власне, ще тридцятилітнім письменником, в
той застійний час на довгі роки з літератури вилученим.

Показово, що Олізарові, котрий вісім довгих років був прикутий разом з
товаришами до турецької галери, так як десь і авторові на час написання
циклу “Мор”, також 30 років — на той час, коли він втрапляє до
дивовижного замку, в которому живими залишаються тільки ті, що приймають
умови існування в ньому. Йому врятовано життя, але випробування постають
перед ним ще суворіші, аніж на галері, де, “налягаючи на весла, завше
співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали пісень його
батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного
сонця…”(С.69). Імпресіоністична гра кольором і звуком наповнює
дивовижним чаром твір про найбільшу для людини цінність — волю. Вона
для Олізара, здавалось би, близька – і недосяжна: “Воля плюскалася в
його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс
полиновий трунок, цей трунок п’янив його, Олізар бив підборами й гримів
залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки
пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і
заспіваної невгамовним запорожцем.. Очі Олізарові плакали, він перестав
помічати, що тут, біля нього, — ці дивні істоти; він не бачив жаху на
очах у пані Павучихи, неспокою в князевому плгдяді й захоплення в очах
дівочих…Бів підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний
шовк, воля…” (С.42)

Повість має три паралельні лінії. Турецька восьмилітня неволя на галері
в тяжких ланцюгах в розповідях Олізара – то тільки цікаві легенди в
сприйнятті Павучихи, князя Білинського, Розенроха та дівчат. А життя в
атмосфері задушливого контролю і підслуху в замку стає нестепнішим за
каторгу. І чим ненаситнішим після катувань за порив до волі стає “білий
хорт болю”(С.66, 68, 76), тим упевненіше в серце входить осінь (“Не
було в серці ні болю, ні радощів: осінь стукала до нього волохатим
пальцем”(С.71), тим рідше з’являється до нього білий птах:

“Йому здалося, що поруч залопотіли, приємно обвіваючи, два білі крила –
сів біля узголів’я білий птах. Видзьобував його вросле в ложе волосся,
зривав корінці, якими він приріс до землі і тяжко стогнав – не міг той
птах перетворитись у жінку”(С.73.). Мова підтекстових пластів та
чисельних алюзій, єдино можливих на той час способів апеляції до
читача, у творі підсвічена грою звуку й кольору, пластикою гнучких
переходів сну в дійсність, ірреальності в реальність. Перефразовуючи
поетичний вислів, “ключем метафори” не відімкнені, а замкнені вуста
героїв повісті “Птахи з невидимого остарова”. Натомість авторські
порівняння перебирають на себе додаткові повноваження. В неволі – був
смак неба, про який навіть не здогадувався Апти-паша: “…той паша нічого
не знав ні про крила, ні про щемке бажання волі; він і в гадці не клав,
що вночі до них [невільників на галері.-В.С.] продираються птахи з
невидимого острова, що вони несуть на вустах смак неба і що вони летять
на своїх крилах-веслах ген-но попід хмарами” (С.69). В замку ж, де
нібито всі живуть на волі, “ніхто не знає смаку неба на вустах” (С.69).

Споконвічне біблійно-розбудоване поняття гріха і кари за нього
розбудовує діалогічний сюжет повісті “Сповідь”. То слова саме цієї
повісті стали епіграфом до всієї книжки, дивовижно освічуючи і заключні
рядки “Сповіді”. І то саме в ній звучать алегоричний сковородинівський
мотив про істину – золотого птаха, істину яку треба шукати, але не
ловити. Дошукуються істинного значення, що є гріх, герої твору –
гапонівський священник та молодий парубок — ставний писарчук.
Різновимірними були їх переступи, та однаково суворою кара: обом
довелося побувати в іпостаті вовкулак.

В образі гапонівського панотця виразно проступають риси Йоасафа
Горленка, притягально цікавого для автора, котрий згодом присвятить йому
окреме оповідання “Йоасаф”(1996), потім ще раз звернеться до осмислення
життя цього достойника в романі “Тіні зникомі” (2002). Але то буде
згодом. Тут же, в повісті “Сповідь”, датою написання котрої значаться
роки 1970 і 1985, деталі життя та діяльності білгородського священика
Йоасафа Горленка, що їх джерелом стала праця А.Лебєдєва, осмислені
письменником вперше: про покарання черниць Троїцького монастиря (С.132),
а в нурті сповідального каяття перед читальником у розділі “Записи
гапонівського панотця” – ще й розлога історія про Ганну Кочержиху, що її
історичні джерела пов”язують із священиком Іваном Млодзинським. Сама ж
ця історія, в котрій за суворим ревнителем церковних уставів вгадується
таки Йоасаф Горленко, майстерно вплетена в “Сповідь” там, де остаточно
прозріває гапонівський панотець: “Ганна мене образила і зневажила перед
людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара
нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тягянину, а по тому заклявся ніколи
зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних… ”
(С.147). Символічного звучання набуває вже й саме прізвище Горленка:
“моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам,
-зізнається сам собі, — швидко переродилась у ненависть до людей, отже,
не християнська любов любов уже мною керувала, а радше ненависть.
Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників
карав,- не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був,
вважаю, достойно покараний” (С.150, підкреслено нами.- В.С.). Реалії
життя Горленка дають основу для сюжету про грішника-мудреця, котрий на
сповіді визнає за найбільший гріх свою власну надмірну запопадливість у
боротьбі з грішниками, але це, властиво, одна із декількох (якщо не
єдина) сюжетно- розбудована подієва історія в розмислі священика про
переступ, про добро, що до нього вузький шлях, “а широкий – до зла. Шлях
вузький – безславний і супротивний тобі, а шлях широкий – повний оманок
і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, — чи це так? От я,
до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий.
Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості”
(С.159). Образ гапонівського панотця – на хисткій межі між добром і
злом, на вершині каяття за гріх перед невинним писарчуком, котрому
передав своє прокляття, — вибудуваний багатоступінчасто-складно, являючи
перед читачем навіть більшого переконання силу сповідального слова, аніж
– в устах молодого- торжествуюче-переможний рефрен:

“-Але я вистояв і витримав,- сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій
землі зла, за яке прощення не буває!” (С.186).

Панотець, людина книжна, напевне міг знати Величків літопис, тому такими
природніми в його вустах постають літописні ремінісценції та
криптоцитати, зокрма з довірливої співбесіди з любим читальником
(С.146), як доречною видається і гра шрифтом — звичним і курсивом — там,
де важливо акцентувати на плині думок молодого вовкулаки: щоб вижити,
той забиває коня: “Я змушений був тебе перемогти, щоб жити! – загорлав я
у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя,
і я затрусився, як у лихоманці. (“Хто пізнає, що заховано в серцях
наших, — думав я, — визначає ж нас шкура, яку носимо”)” (С.136)

Своєрідний діалог ведуть грішник старий (гапонівський панотець, який
передав своє прокляття молодому) із грішником юним, в котрому нуртують
сили і спрага до самовияву, самоствердження: “Я кричав і горлав,
сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів
іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина,
не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву” (С.137). Боротьба
точиться в душі кожного з них, в ній гартується дух, що його не вдається
зламати Чорному Чоловікові з його філософією зла: “Людське терпіння, —
мовив Чоловік, не виймаючи з рота цибуха, — безмірне. Людська сваволя
безмірна тако само. Я ж хочу одного: хай буде людина безмірно терпляча у
сваволі своїй” (С.141).

Ця підступна хитросплетена філософія зла часом паралізує думки
сильнішого, молодшого, але “ясні зорі і тихі води” мов би підтримують
його в час вибору: чи не вперше в українській прозі ХХ століття (в
поезії – Микола Зеров) подано зодіакальний вимір, що ставить людську
душу перед Всесвітом (С.161), – і в той спосіб народжується натхненна
мініновела про складну формулу неба (“Розповідь прибульця”, С.160-162),
а в наступному розділі “Зграя” – психологічна замальовка із
просвітлено-чистим акордом: “Гірше тим, у кого голова наповнюється
мислями, а груди – сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять
Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд
стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, — має він над
тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють
і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий
неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці спалахує святя сльоза. Ота
мала крапля вологи – провісник вічного, що не може не відчувати душа:
ось що значить бути на землі істотою, до Бога уподібненою…” (С.165).

Тайнопис неба дарує осяяння: ”Моє зло і добро було не таке, яке гостро
запам”ятовується, — я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки
зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться
важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних.
Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само
кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти”
(С.177-178).

Передостанні розділи повісті “Сповідь” густіше насичені афористичністю.
В її шати вбираються чи не найпосутніші психологічно-зламні моменти
людського буття: страх, відчай, вічне й буденне: “Життя буває буденне й
празникове,- думав я, волочачись за весіллям, — і людина завжди має
потяг до празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень
з”їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою,
війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що
каламутить душі, бо ми замість вивищватися над буднем падаємо нижче від
нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до
решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у
цій війні?”(С.178).

J

L

?   n

p

?

?

Wотця, яке переливається в урочисту новостворену проповідь-молитву:

“- Сумні та заблуклі, — сказав я, — підіймайтеся! Шукайте неба в серцях
своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете
пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша.
Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть
жорсте волосся злості своєї” (С.191-192). Але час сповіді вбирає в себе
і сім років вовкулацького існування панотця, до того і ще два роки –
таких же тортур і боротьби з Чорним Чоловіком вчорашнього писарчука.
Дилема ж споконвічного протистояння добра і зла під вічними зорями
розмикають той час і простір у вічність.

Помирає панотець, не встигнувши дати розгрішення прибульцеві. Прибулець
пройшов крізь свою Прірву, він близький до очисного звільнення – лиш
тільки б віднайти вихідні двері з церкви, в котрій погасли свічі, — до
золотого сонця…

Несила тут озвучити всіх важливих істин вабо ж їх моментів, та одного
поминути не варто, а саме сповідального акценту, посутнього для
опонентів, а точніше опопненток автора. У повісті “Птахи з невидимого
острова” жінка – не лише найбільше диво, а й “найбільший сакрамент
людський і найбільша туга чоловіча”, “білий птах, який прилітав з
невидного для людського ока острова” (С.23). У “Сповіді” ж жінка — то
й зовсім рятівна сила: “… жінки не раз нас дратують, не раз ми на них
сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб”язкові й
надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам
пропадати” (С.112). І, врешті, в повісті “Мор” жінка таки рятує
коханого чоловіка. Рятує мандрівного дяка Григорія, одного із
найколоритніших, створених Шевчуком, образів, автора “Еклоги” і
незрівнянних приповісток, побідного, може, й до молодого Климентія
Зіновієва, з мовою фігурною й “придибашною”, витівника,
філософа-мудреця й вільнолюба, близького по духу до Олізара з повісті
“Птахи з невидимого острова”: “Я побачив, що жінка, яка вивела мене з
підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на
прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога
далі тікати…на кам”яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце”
(С.284-285).

Час написання повісті, котра дала назву збірці, — “Мор” – це роки 1969 і
1983. Важко втримаюсь від спокуси процитувати рядки, які бодай частково
проливають світло на причини, з яких і ця (чи, насамперед, саме ця)
повість у первісному вигляді друкується вперше тільки зараз, в 2004-му:

“Може, наше життя, — глухо сказав странній, — потребує влиття свіжої
крові? А може ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час – час
утомлених людей, які весь час чогось очікують… Ми всі потомлені й
пригноблені, Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося.
Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху.
Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі,
хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному”
(С.267).

Ходінням прибульця по колу завершується повість “Сповідь”, по колу довго
ходить і странній Проць, котрий стратив на полі бою свою душу…
Метафоричні пошуки ним свого “я” у повісті “Мор” набувають буквального
змісту. Завдяки дивовижно-конкретному унаочненню метаморфози —
прийняття бездушним тілом страннього чужої душі — душі того, хто конає,
— наратив набуває ознак магнетичної містики, яка тримає в напрузі,
приковує увагу до філософсько-екзистенційноно підтексту – а він,
всупереч пересторозі перед чеканною мудрістю століть, забуяв у повісті
буйноцвітом людських пристрастей, звичок, забобонів – і прозрінь-осяянь.
Чому ж неспівмірною для страннього стає душа Сіроносого, затятого,
подібно до Івана Вишевського, на думці про шкідливість латинської
мудрості (“Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтию, Октоїх,
Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба.
Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів – і вони засиплють
вас латинськими словами, С.296”)? Неспівмірною, хоча й близькою,
виявляється і душа веселого дотепника й мандрівника Григорія –
сюрреалістичні видіння вертепу обома – і Григорієм, і Сіроносим –
підсвічують відмінне вже й не в звичному його вимірі світло-темрява, а
в у тонах і відтінках кольору темного і ясного.

Зі словами “Зелений молодий світе, я відбув свою боротьбу. Багато чому
навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа в людини
є!”(С.196) – помирає панотець (повість “Сповідь”). І ось тепер, у
повісті “Мор” странній випробовує, а якою, властиво, може бути вона,
ота загадкова душа в людини. Ідея неспівмірності людських душ в такий
спосіб зазнає континуації, будучи засіяною в плодючу ниву ще в першій
повісті “Птахи з невидимого острова”.

В одному з кварталів міста, яке вимирає від мору, странній стає свідком
буквалізованого дійства — “бенкету під час чуми”:

“Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське “я”, щоб
замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве
трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й
міряти до себе їхні “я”, як приміряють одяг.

Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до
бенкетників” (С.240).

Здавалося б, не може бути нічого страшнішого від мору: навіть поле
битви, з котрого напівпритомним, стративши душу, ім”я та пам”ять, вийшов
странній, блідне у порівнянні з гротесково виписаними жахіттями конаючих
від мору людей (“мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених”- в
пам”яті мимоволі зринаають “Чотири вершники Апокаліпсису Альбрехта
Дюрера”), які прагнуть порятунку, вдаючись для того до найабсурдніших,
несумісних з тверезою логікою, дій та вчинків. Аж ні, може бути і стан
страшніший, жахкіший: “Страшніший не той мор, так само глухо сказав
странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників.- Страшніше, коли
людина стає порожня, як випита кухва” (С.266). Ця істина зазвучить
пізніше в ряді інших творів письменника, тут же вона проросте із
містично-мертвотної зневіри в людині, що не зі своєї вини – на
смертельному бойовищі — втрачає власну суть. Але вперто шукає її –
посеред мору, алегоричний образ якого, не потребуючи додаткових
витлумачень, був не до прийняття соцреалістичною конюнктурою.

Моровий бурмістер Алембек дарує вмираючим надію. Рятунок же приходить
несподівано для всіх саме від страннього. І то не лише в його підказці
Алембекові – димовою завісою знищити мух, які розносять мор від мертвих
до живих. Але у прозрінні, яке дарує йому доля разом з віднайденням у
благородному, але вмираючому Алембекові власної співмірності – через
жертовне служіння іншим, як то робить Алембек. Рятунок приходить до
страннього від усвідомлення простої, здавалось, науки, та неймовірно
складним шляхом здобутої: “Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я
отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо
коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо – нищимо
його. Хай же буде звершена в нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому
пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні в цьому світі. Наш Бог –
любов, і хто пробував в любові, в Бозі пробуває. Тільки любов’ю міряймо
наші вчинки і дії – немає у світі вищого суду!” (С.314).

Найбільш вражаюча повість “Мор” – із дивовижно пластичними, часом
невідчутними переходами від реального до ірреального, із утвердженнням
думки про відносність всього в цьому світі, окрім добра і зла, — на
новому витку спіралі актуалізує ряд проблем, прокреслених автором у
попередніх творах. Найбільш моторошна – і водночас найбільш світлоносна,
повість “Мор” в своєрідний спосіб підводить до відповідей на питання,
перед котрими читач “Птахів з невидимого острова” та “Сповіді” був
загнаний коли не в глухий кут, то в ходіння з героями разом — по колу,
або ж у смерть. Смерть в її катастрофічному вимірі в містичній модерній
повісті “Мор” долається на трансцендентному рівні квітами волі, що
ними снив Олізар, і квітами любові, що їх викохав у серці странній,
діждавшись благодатного для них дощу: “Пізнайте науку любові, брати мої,
і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить Бога, а
брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно.
Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, — це і дасть
насіння, яке оплодотворить ниву вашу. Адже сієте ви ниву не тільки для
себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви
навчаєте нащадків злу, а добром – добру. Через це, прошу я вас, моровий
странній: увічнюйтесь у любові, брати мої!..” (С.315).

То ж ще в 70-ті роки до українського читача могли б прийти модерні
твори, які ставлять українську літературу врівень зі світовими
досягненнями. Можна говорити про прикмети сецесії в прозі, в котрій гра
смислових підтекстів та барокових символів витворила кінематографічно-
зриму екзистенцію.

Список використаної літератури

Валерій Шевчук. Вибрані твори. – К.: Видавництво художньої літератури
“Дніпро”, 1989.

Гнатюк В.М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших
предків // Українці: народні вірування,повір’я, демонологія / Упор.,
прим. та біогр. нариси А.П.Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк. – К.:
Либідь, 1991. – 640 с.

Грабович Г.Кохання з відьмами // Критика. – 2000. – № 7-8. – С. 5-9.

Давидюк В.Ф. Українська міфологічна легенда. Львів: Світ, 1992. – 176 с.

Жулинський М. “І метафори реального життя” // Наближення: Літературні
діалоги. – К.: Дніпро, 1986. – С. 224-253.

Жулинський М. … І сповіщає нам голос трави. Післямова до кн. Вал.
Шевчука «Дім на горі». – К. – 1983. – С. 475 — 476

Жулинський М. … І сповіщає нам голос трави. Післямова до кн. Вал.
Шевчука «Дім на горі». – К. – 1983. – С. 470

Журнал “Українська мова та література” від числа 31 (143). 1999.

Зверев А. Дворец на острие иглы // Новый мир. – 1985. – № 9. –
С. 237-253.

Кравченко А. Химерний роман і фольклор // Рад. літературознавство. –
1982. – № 4. – С. 57-62.

Кравченко А. Художня умовність в українській радянській прозі. – К.:
Наук. думка, 1988. – 128 с.

Лотман Ю.М., Минц Г.Г. Литература и мифология // Труды по знаковым
системам. – Тарту: Изд-во Тартусского университета, 1981. – Вып. 13.

Майдаченко П. Проза Вал. Шевчука: поетика умовності //Радянське
літературознавство. – 1988. – №2

Мелетинский Е. Поетика мифа. – М.: Изд. фирма “Восточная литература”,
1995. – 407 с.

Милорадович В.П. Українська відьма: Нариси з української демонології /
Упоряд., пер., передм. О.М.Таланчук. – К.: Веселка, 1993. – 72 с.

Насминчук Г. И. Нравственно-философские искания современного украинского
романа и проблема фольклоризма (Р. Федорив, Вал. Шевчук). – Автореф. …
канд. фил. наук. – К., — 1989

Павлишин М. “Дім на горі” Валерія Шевчука //Сучасність. – 1990. — №5. –
С.38

Павлишин М. Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія
Шевчука // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.:Час,
1997. – С. 143-156.

Шевчук В. Вибрані твори: Роман-балада. Оповідання / Передм.
М.Жулинського. – К.: Дніпро, 1989. – 526 с.

1 Шевчук Валерій. Тор.-Львів, 2004.-С.133.

Шевчук Валерій. Тор.-Львів, 2004.-С.26.

«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а
хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі
жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай
ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо мати надії, що в глибині цієї
ночі лежить незапалена свічк. Кожен має її розшукати і запалити, бо
кожна жива істота — світильника» (епіграф до книги «Мор»)

Див.: Лебедев Аифіан. ІоасафЪ Горленко, епископъ Бђлгородскій и
Общянскій (С 2 іюня 1748 года до 10 декабря 1754 года).- Харьковъ,
1900.-С.11-12.

«Не вимірював шляху, бо й непотрібно було: знав, що піде туди, де може
зустрітися з людьми, де найбільше людських нещасть, бо хоч не мав
співчуття, вірив, що чужий біль може вигоїти його. Керував ним ще один
розважок: знайти загублене «я» міг тільки тоді, коли заставав людину у
смертельній агонії» (С.232).

Алембек побачив у странньому одного із уславлених в середньовіччі
захисників від мору: «- Хто ви? – спитав хрипео бурмистер. – Святий
Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка?» (С.316).

Наскрізними в повістях, окрім квітів волі та любові, є
багатозначеннєвий симолічний образ сліз і Дому, до якого линуть думками
герої всіх трьох творів

Похожие записи