“Осіння учта” Ярослава Івашкевича як вияв діонісійського бачення українсько-польського культурного пограниччя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1727
Скачать документ

“Осіння учта” Ярослава Івашкевича як вияв діонісійського бачення
українсько-польського культурного пограниччя

Специфікою побудови художнього світу ранньої творчості Ярослава
Івашкевича є накладання подвійної мотивації: першою з них є мотивація
реалістична, а друга виникає з міфологічної площини [1, 87]. Ця остання
площина, пов’язана з міфом про Діоніса, промовляє до читача передусім в
образі української землі (або українсько-польського культурного
пограниччя – Кресів) та її автохтонних мешканців. Оповідання “Осіння
учта” постає в цьому контексті як перший прозовий твір Івашкевича, в
якому з виразною художньою силою й переконливістю втілилася концепція
України як пограничного простору, місця зустрічі і співіснування Сходу і
Заходу – мотиву, відомого нам з “Утечі до Багдада”. Про це свідчать не
тільки характерні “кресові” пейзажі, внутрішнє наповнення героїв, а й,
скажімо, інтер’єр дому, побачений очима одного з героїв твору Стефана,
що повернувся з далекої подорожі на схід: “A gdy siad? przy stole z
r?cznikami, maj?c przed sob? ca?y szereg z?oconych lub staroczarnych
malowanych bizantyjskich ikon – ?wiat?o zachodu, fuksje w oknach i
geranie, stary, prastary klawicymba? czy pantalon obok olbrzymich
wazonow fikusow stworzy? mu dziwny obraz egzotyki codziennego
ukrai?skiego ?ycia, ktorej nie mia? ju? od tak dawna” [2;105]1.

Україна як пограничний простір існує в Івашкевича на правах
космічно-міфологічної інфраструктури, здатної акумулювати статичну
енергію різних міфологій в єдину, але змінну полікультурну стихію, в
силовому полі якої й стає можливим витворення химерних українських
характерів. Специфіка самої землі звільняє від гріха православного
священика, який бере участь у язичницькому святі землеробства й достатку
і про якого дочка Ганя каже, що він “походить з роду Давидового, з роду
Мельхіседекового”. Земля українського села Ляхова наділяє своїх
мешканців свідомістю, яка є амальгамою юдаїзму, античної міфології та не
поділеного ще на Рим і Візантію, раннього християнства, – саме в такому
конгломераті вірувань і культур має формуватися їхня самототожність.
Тому, наприклад, Кристин може поєднувати щоденне читання псалмів і
ходіння до костьолу з дикими діонісійськими танцями й “прастарим,
поганським обрядом” збирання плодів. Також не випадково, що саме на
схід, на Україну їде із заходу французький маркіз, щоб тут здійснити
ритуал поклоніння Церері – а не Деметрі, тобто латинському, а не
грецькому варіанту богині землеробства й достатку; так само латинською є
й обрядова пісня, яку хлопці співають у поганській святині.

“Підкиївська садиба Голинських, – пише Яніна Абрамовська, – лежить серед
левад і піль, оточена садом, парком, ставом, у якому купають коней і по
якому плаває лебідь. До моря далеко. Не випадково, однак, з-за моря
прибуває Стефан, не випадково у визнаннях Гані і маркіза повторюється
морська фразеологія: далекий берег, хвиля, пляжний пісок. Це Середземне
море, праколиска всіх міфів європейської культури, омиває українську
Аркадію, роблячи з неї центральне й істинне місце в великому святковому
повторенні часів початку” [1, 91]. Серед цих середземноморських міфів,
безумовно, найважливішим для всієї творчості Івашкевича є міф про
Діоніса, Бахуса, багатолика природа якого найкраще розкрита письменником
в оповіданні “Осіння учта”.

Дія твору відбувається в найбільш діонісійську пору року – осінь, час
достатку, плодючості землі, час збирання земних дарів і – учти,
веселощів з приводу багатого врожаю. Саме про поєднання цієї пори року,
осені, з химерною й екзотичною українською землею, йшлося маркізові:
“Jestem przekonany, ?e nie ma bardziej poga?skiej pory roku. Jest
w?a?nie tak gotowa, to dobrze pan powiedzia?, jak jab?ko, ktore ma lada
chwila spa??, przepe?nione sokami swymi, i przegni?. Lecz przypomina to
raczej kobiet?, ktora tak jest pe?na ?ycia i si? ?ywotnych, ?e tylko
wiatru trzeba, aby j? utr?ci? i aby opad?a w r?ce czyje?, ktore j?
przygarn? do ?ona. Chodzi mi w?a?nie o to, aby tym porownaniem da? obraz
piekielnie zmys?owy, g?aszcz?cy i pieszcz?cy cia?o – jak jest jesie?”
[2, 119-120]2.

У листі Юлика (тобто праобразу одного з патронів Івашкевича Юліуша
Словацького) виразно підкреслюється специфічність простору, землі, на
якій перебуває Стефан – “ziemi poga?skiej, ziemi cielesnej obfito?ci,
ziemi ukrai?skiej pe?nej owocow i czarnoksi?stwa” [2, 138]3.

Діонісійськими по духу є і язичницькі обряди, які панують на цій землі й
яким автор надає екзотично-демонічного характеру. Таким є опис свята
Івана Купала, який виникає з розповіді Кристина: “Ty wiesz, ?e u nas
dziewcz?ta na Iwana Kupa?? ta?czy?y nago na polance za lewad? o po?nocy,
i Hania by?a mi?dzy nimi. A ja chcia?em zobaczy? i zakrad?em si? tak
blisko, blisko, ?e strach. I pod?a ga??zka trzasn??a mi pod nogami,
z?apa?y mnie, rozebra?y do naga, ale tak, ?e koszul? w strz?py podar?y,
i kaza?y z sob? ta?czy? i ?piewa? jakie? takie dziwne pie?ni…” [2,
132]4.

Зрештою, діонісійським є сам обряд поклоніння Церері – епізод, яким
закінчується оповідання. Інтертекстуально ця центральна подія твору
відсилає нас до незавершеного французького роману Юліуша Словацького
“Король Лядави” (“Le roi de Ladawa”), в якому ідея заміни звичайних
ожинок на обряди поклоніння Церері належить польському магнату з
вісімнадцятого століття й подається з іронічним забарвленням. Подібно до
цього і в оповіданні Івашкевича образ маркіза, його рококове вбрання
створюють враження перенесення героя з попередньої епохи.

Міф про Діоніса, художніми втіленнями якого в “Осінній учті” є природа,
інтер’єр, одяг, пора року, найкраще своє відображення знаходить в
образах персонажів, таких, як, наприклад, маркіз. Однак найбільш
діонісійським персонажем твору є, безсумнівно, українка Ганя. Це вона
виконує роль жриці храму осені, достатку, саме з її образом пов’язується
багатство природи, плодючість землі. Ця символічна функція Гані
підкреслюється стихійно-парадоксальною фразою, яка злітає з вуст Стефана
в момент, коли він побачив її в дверях із мискою, “повною золотих
яблук”: “B?d? pozdrowiony, Dionizy, w imi? Pa?skie” [2, 106]. («Вітаю
тебе, Діонісе, в ім’я господнє»). Цей мотив поєднання поганського
Діоніса з християнським Богом в образі дочки православного священика
символізує настрій усього твору, а також пов’язує Ганю з закоханим у неї
Кристином.

Ганя уособлює у творі не тільки плодючість землі (що має також цілком
недвозначні паралелі з порою статевого дозрівання) – вона підкреслює
своє непросте, нетутешнє походження, крім того – свою особливу високу
функцію жриці, “відьми”, що возвеличує її над оточенням і своїм
походженням, наділяє якимось вищим, “божественним” знанням: “Tak,
bat’ku, i wasza ja corka, bat’ku. I bo?a corka, i nieba corka, i morska
corka – wszystko mnie urodzi?o, tatku: z daleka ja przyp?ywam do ciebie,
i u ciebie si? urodzi?am, ale ja nie tylko twoja corka. Ja jestem fala,
co przyp?ywa z daleka, i mam ch?odzi? wszystkich, kto si? mnie dotknie…
Nie widzisz poza mn? tych, ktorzy mnie wys?ali, abym przysz?a jak fala i
rozprysn?wszy si? o brzeg och?odzi?a was i odesz?a na ?ono dalekich wod
i wybrze?y” [2, 129-130]5.

Таємне знання про світ і своє в ньому призначення пов’язує Ганю з
французьким маркізом, який так само наділений надсвідомістю і називає
себе „великим магом”: складається враження, ніби ці двоє знають одне
одного з якихось інших, неземних світів і дуже давніх часів: “Zrodzony
jestem na dalekich brzegach piasku, gdzie l?gn? si? gwiazdy. Przychodz?,
aby ogarn?? ?wiat i siebie, a Ten, ktory mnie posy?a, wysy?a za mn?
liczne fale, aby mnie dogna?y i przynios?y wiew od tamtych stron: fal?
jest tak? Hania, ktora przychodzi krolewsko, aby mi powiedzie? wielkie i
tajemnicze s?owo, maj?ce mnie pouczy?, czym jest mi?o??… Czy w jednej
rozmowie z Hani? nie odczu?e?, ?e jeste?my zwi?zani pod ?yciem i pod
mi?o?ci? korzeniem przeg??bokim…” [2, 127]6– говорить про Ганю маркіз, а
в іншому місці називає її “далекою луною моїх давніх космічних спогадів”
[2, 127]. Крім того, як і личить поганській жриці, вона наділена
надзвичайним еротичним шармом: в неї закохані і Кристин, і Стефан, і
маркіз – тобто всі герої-чоловіки, за винятком, звісно, батька. Така
особлива позиція еротичного символу і поганської жриці знімає з Гані
навіть ієрархічні соціальні обмеження – зокрема, в її, попівни,
абсолютно рівних стосунках зі шляхетською сім’єю Голинських та з
французьким маркізом.

Важливою діонісійською рисою Гані є її багатоликість, множинність ролей,
в яких вона виступає, її метаморфічність і неможливість прив’язати її до
одного якогось образу, з яким би вона незмінно асоціювалась: „А це все є
тільки моєю мандрівкою і моїм поверненням” [2, 131].) Ганя в цьому плані
виступає й як нетипова, самодостатня жінка, звільнена від упереджень
патріархального суспільства із сильною, а то й абсолютною владою батька
і чоловіка. Ганя вільно говорить батькові про свої бажання, навіть
навчає його з висоти своєї незалежної позиції і вродженої, вищої
мудрості: “Ja to wiem. Dusza moja urozi?a si? z krola i z fali. A potem
z zamku i ob?oku, ze ska?y i potoku. I przysz?a szuka? krolow i ob?okow,
zamkow i srebra. Widzisz wi?c, ?e znajduj? to wszystko, a ma?o mi jest
tego. Wiesz, ?e ca?uj? Krystyna i ca?owa?am Stefana, wiesz, ?e
nietoperza w mrowisko k?ad?am, wiesz, ?e doi?am czarne krowy o po?nocy i
chodzi?am do lasu puka? w jesionowe drzewa krzy?ykiem w ?awrze
?wi?conym. Ludzie we wsi mowi?, ?e jestem czarownic?, a Stefan my?la?,
?e jestem pogank?, gdy stan??am w drzwiach z miodem i z jab?kami, i z
chlebem…” [2, 131]7.

До характерних мотивів Діоніса, пов’язаних напряму із постаттю Гані,
належить також поєднання Еросу й Танатосу, кохання і смерті. Те буйство
природи, образ якого уособлює собою ця дівчина, достиглість плодів
позначені й прив’яданням осені – пори, яка може асоціюватися не тільки з
достатком, а й зі смертю. Крім того, будучи як суб’єктом, так і, більшою
мірою, об’єктом еротичного бажання, образ Гані врівноважується в цій
площині й постійно та невідступно присутнім мотивом смерті. Мотив цей
виявляється як у тлі основних подій оповідання (коли йдеться про смерть
батьків Стефана і Кристина, а також про вмерлу попадю), так і в перебігу
сюжету – епізоди хвороби і смерті тітки Феліції. Цікаво, що як у
пізнішому, набагато більш довершеному оповіданні “Березняк”, в якому
дівчина Мальвіна, так само наділена чітко вираженими діонісійськими
рисами з дуже розвиненим еротичним мотивом, постійно знаходиться при
смертельно хворому герої, так і в “Осінній учті” Ганя сидить із хворою,
а коли та помирає, то миє і вдягає її. Поєднання обох мотивів особливо
чітко проглядається в кінцевій сцені поганського обряду, в якому Ганя
виконує символічні ролі не тільки Церери, а й Прозерпіни, виступаючи
одночасно жрицею кохання і смерті.

c

?

” I

O

3th6T7Z7oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oeaTHaTHaoe?oe?oe?o
e?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?*?*?

Hдковані чітко окресленій, конкретній меті – ідеї дії, революційного
“декабристського” чину. Натомість над Кристином панують дикі, нестримні
пристрасті, його потужна енергія не має чіткого скерування і мети, вона
перебуває у стані перманентної екзальтації. Коли Віссаріон закликає
свого товариша йти з пропагандою в народ, Кристин виголошує характерний
монолог: “To nie to, Wissarionie, nie to. Ja wiem, ?e ty masz racj? w
tym wszystkim i ?e ty pojdziesz i b?dziesz pracowa? i naucza?, ale mnie
ow g?os nie tam wo?a. Stefan i ja, i Hania, i markiz – nie pojdziemy
naucza? ani na wojny krzy?owe, na ktore dawniej zawsze obiecywa?em i??
ciotce Felicji… S?yszysz, ja pojad? z twoj? siostr? do Grecji, a mo?e do
Rzymu. Ale w?a?nie z ni? uciekn? na koniec ?wiata, gdzie mnie nikt nie
zgoni, ani Stefan, ani markiz, a je?eli dogoni?, to b?dzie ju? po
wszystkim. Zabij? siebie, ich i j?, a przedtem b?d? ta?czy? dzikie
pl?sy, rozumiesz, dzikie pl?sy” [2, 132]8. Автор наділив Кристина, поруч
із Ганею, найбільшим еротичним магнетизмом, крім того, в описових
партіях нарації, яка завжди ведеться – згідно з “молодопольською”
поетикою – з позиції персонажа, для показу діонісійського перенасичення
й еротичної зрілості природи Івашкевич найчастіше використовує саме
Кристина: “Ziemia sczernia?a (zorana niedawno) od deszczu, t?uste swe
boki rozpo?ciera?a, mi?o?nie oddana wichrom, ktore sz?y wzd?u? jej
cia?a, ca?uj?c j? przeci?gle, pie?ciwie, nami?tnie i burzliwie.
Poca?unek ow wiatru rozleg?ych pol uczu? i Krystyn, gdy tak sta?, i wiew
ow mi?dzy r?kawy i mi?dzy nogi rozkraczone wciska? si?, od gory do do?u
obejmuj?c ch?odem pie?ciwym, uczu?a wiatr i Hania; mimo woli na
siedzeniu si? do Stefana przysuwaj?c, a jednocze?nie patrz?c na profil
jego swoim wahaj?cym si? a ?mia?ym wzrokiem” [2, 107]9. Еротоїдальні
персоніфікації природних явищ, напряму пов’язані з Кристином як
“провідним героєм”, співіснують у тканині твору з відавторською
нарацією, яка показує нам героя як не жіночий, “достиглий” тип
еротичного діонісійства (Ганя), а як чоловічий, динамічний, ґвалтовний і
агресивний: “Wrota stajni, czarne wrota, rozwar?y si?; na wielkim
anatolijskim ogierze, niedawno przez Stefana przywiezionym, parskaj?cym
i z wolna ?ci?ganym wprawn? d?oni?, wyjecha? Krystyn – ca?kiem nagi i
zupe?nie pi?kny w tej chwili; ze skupieniem zaj?ty swym przepot??nym
rumakiem mocno dzier?y? w lewicy cugle, nat??aj?c musku?y ramienia i
piersi – w prawej trzyma? zielon? jeszcze ga??zk? z li??mi ku
pop?dzaniu. Ko? zawroci? w bok i Krystyn jecha? profilem do Hani i
Stefana pod sklepieniem szerokim klonow, ktore gdzieniegdzie ju? ?o?kn??
poczyna?y” [2, 110]10.

В “Осінній учті” є один персонаж, найбільше з усіх інших розділений на
діонісійське та аполлонійне начала – це старший брат Кристина, Стефан.
Якщо Кристин, попри щоденні молитви й ходіння до костьолу, відчуває ці
дії як марні, називає їх дурничками й відмовляється прив’язувати до них
свою сутність, не ототожнює з ними своє “я”, то Стефан насправді стоїть
перед вибором: жити устаткованим і циклічним життям українського
землевласника, тобто віддатися діонісійській “любові до землі і речей
земних” [2, 137], або податися в закордонні мандри, щоб шукати “в
пожертві життя… радість і в знищенні спокус щастя – силу, аби,
здобуваючи все нові й нові внутрішні простори, до нових країн духу
доходити” і пробувати “в новій істині страждання” [2, 137-138], щоб
стати на шлях чистої аполлонійної духовності.

Але аполлонійна духовність залишається для героя зовнішньою, стосується
переважно спогадів недавно відбутої подорожі на Схід, до колиски
християнства, пам’яті про тишу і спокій монастирських садів, а також
зберігається в подорожньому листі від Юлика, який наголошує на іншості
землі, де перебуває Стефан, виділяючи її поганські, діонісійські риси.
Цю землю добре знали як Словацький, так і Івашкевич. Саме цей факт,
включаючи численні інтертекстуальні зв’язки, дозволяє констатувати
велику частку романтичних інспірацій, які виявилися модерністському,
ніцшеанському концепті Діоніса. Головним елементом художнього втілення
цього концепту в “Осінній учті” є українська земля: тільки тут бувають
“чудові осені”, тільки цей, знаний з дитинства простір “малої вітчизни”,
позначений уже відчуттям втрати, смерті, асоціюватиметься Івашкевичу з
достатком, буйністю природи, плодючістю й діонісійською вітальністю: “Na
dworze by?o cicho, gdy wiatr nie brz?cza? w drzewa; na chwil? zapad?y
spokojne i ciche momenty, ?agodz?ce balsamem po nawalnych uderzeniach
skrzyde? wiatrowych; a potem, gdy j?k i p?d przechodzi? nad ogrodem,
s?ycha? by?o, jak dojrza?e owoce pada?y i suche ga??zie si? trzeszcza?y.
W burce stoj?c na furgonie, z klaskiem bicza, zajecha? Krystyn czwork?
ognistych koni, zaczerwieniony, krzycz?cy a napr??ony ca?y jak do skoku;
malinowe lejce we?niane, szyk ukrai?sko-ruski, naci?gni?te jak struny, a
grzechotki grzmi?ce ca?? gam? ba?agulskiej muzyki” [2, 106-107]11.

Підсумовуючи, можна сказати, що міф про Діоніса давав можливість митцям,
зокрема Я. Івашкевичу, виразу рефлексій про себе та сучасний світ. З
одного боку, багатозначність образу грецького божества дозволяла
поєднувати чи інтерпретувати суперечливі реалії. З другого, бурхливість
і неординарність історичного та мистецького процесу початку ХХ століття
актуалізували семантику образу Діоніса [пор. 3, 73].

У творчості автора “Осінньої учти” Бахус поєднується з іншими античними
богами, зокрема, з Еросом, Танатосом та Аполлоном. Проте поліфонічність
Діоніса посилюється додатковим зв’язком з міфом середземноморської
культурної єдності та баченням Кресів як рубежу Орієнту та Окціденту
[пор. 4, 320].

Усе це дає нам підстави говорити про специфічне літературне явище, яким
є діонісійськість прози Ярослава Івашкевича, що, як складова частина
ранньої творчості Івашкевича проявлятиметься в цілому ряді прозових
творів та ліричних збірок.

ЛІТЕРАТУРА

Abramowska J. Na Ukrainie, nad morzem ?rodziemnym // Powroty
Iwaszkiewicza. Pod red. A.Czy?ak. – Pozna?, 1999. – S. 83-92.

Iwaszkiewicz J., Proza poetycka, Warszawa 1980, 345 s.

Jan B?o?ski, Dwie twarzy Erosa // “Tworczo??” 1986, nr 10.

Ku?ma E., Mit Orientu i kultury Zachodu w literaturze polskiej XIX – XX
wieku, Szczecin 1980, 320 S.

1 А коли він сів за стіл, накритий рушниками, маючи перед собою цілий
ряд позолочених чи старочорних мальованих візантійських ікон – світло
заходу, фуксії в вікнах і герані, старий-престарий клавіцимбал чи
панталон біля величезних вазонів фікусів створив йому дивний образ
екзотики щоденного українського життя, котрої він не бачив вже так давно
(Переклад – О.Сухомлинова)

2 Я переконаний, що немає більш поганської пори року. Вона є, власне,
настільки готовою, це ви добре сказали, як яблуко, що має ось-ось
впасти, переповнене соками своїми, і згнити. Але це швидше нагадує
жінку, котра так виповнена життям і життєвими силами, що тільки вітру
треба, аби її зірвав аби впала в чиїсь руки, що пригорнуть її до лона.
Йдеться мені, власне, про те, щоби цим порівнянням дати образ пекельно
чуттєвий, котрий би гладив і пестив тіло – якою є осінь. (Переклад – О.
Сухомлинова)

3 Землі язичницької, землі тілесного багатства, землі української,
повної, повної плодів і чорнокнижжя. (Переклад – О.Сухомлинова)

4 Ти знаєш, що у нас дівчата на Івана Купала танцювали голі на полянці
за левадою опівночі, і Ганя була між ними. А я хотів побачити і
підкрався так близько, близько, що страх. І підла гілка тріснула в мене
під ногами, мене зловили, роздягнули догола, але так, що сорочку подерли
на клапті, і наказали танцювати з ними і співати якісь такі дивні
пісні… (Переклад – О.Сухомлинова)

5 Так, батьку, і ваша я дочка, батьку. І божа дочка, і неба дочка, і
морська дочка – все мене народило, татку: здалека я припливаю до тебе, і
я у тебе народилася, але я не тільки твоя дочка. Я – хвиля, що припливає
здалека, і маю холодити всіх, хто до мене доторкнеться… Ти не бачиш за
мною тих, хто мене прислав, аби прийшла я як хвиля і, розбившись об
пісок, охолодила вас і відійшла на лоно далеких вод і узбереж. (Переклад
– О.Сухомлинова)

6 Я народжений на далеких піщаних берегах, де народжуються зорі. Я
приходжу, щоб огорнути світ і себе, а Той, хто мене посилає, висилає за
мною численні хвилі, аби мене догнали і принесли повів із тих сторін:
такою хвилею є Ганя, котра приходить по-королівські, щоби сказати мені
велике і таємниче слово, котре має має навчити, що таке любов… Чи в
одній розмові з Ганею ти не відчув, що ми пов’язані під життям і під
коханням глибоким корінням… (Переклад – О.Сухомлинова)

7 Я це знаю. Моя душа народилася з короля і з хвилі. А потім із замку та
хмари, зі скелі й потоку. І прийшла я шукати королів і хмари, замки і
срібло. Як бачиш, я все це знаходжу, але мені цього мало. Знаєш, що я
цілую Кристина і цілувала Стефана, знаєш, що я кажана у мурашник клала,
знаєш, що доїла чорних корів опівночі і ходила до лісу стукати в ясенові
дерева хрестиком, у Лаврі свяченим. Люди в селі кажуть, що я відьма, а
Стефан думав, що я поганка, коли я стояла в дверях з медом і з яблуками,
і з хлібом… (Переклад – О.Сухомлинов)

8 Це не те, Віссаріоне, це не те. Я знаю, що ти маєш рацію з цим усім і
що ти підеш і будеш працювати і навчати, але мене той голос туди не
кличе. Стефан і я, і Ганя, і маркіз – ми не підемо навчати, ані в
хрестові походи, на які раніше я завжди обіцяв іти тітці Феліції…
Чуєш, я поїду з твоєю сестрою до Греції, а може – до Риму. Але саме з
нею втечу на край світу, де мене ніхто не наздожене, ані Стефан, ані
маркіз, а якщо доженуть, то буде вже по всьому. Уб’ю себе, їх і її, а
перед тим буду танцювати дикі танці, розумієш, дикі танці. (Переклад –
О.Сухомлинова)

9 Почорніла від дощу земля (недавно зорана) розкривала свої тлусті боки,
любовно віддана вихорам, котрі йшли вздовж її тіла, цілуючи її довго,
пестливо, пристрасно і бурно. Той поцілунок вітру широких піль почув і
Кристин, коли стояв отак, і повів цей втискався поміж рукави і поміж
розставлені ноги, згори донизу обіймаючи пестливим холодом, почула цей
вітер і Ганя; мимохіть на сидінні до Стефана присуваючись, і одночасно
дивлячись на його профіль своїм непевним, але сміливим поглядом.
(Переклад – О.Сухомлинов)

10 Ворота стайні, чорні ворота, відчинилися; на великому анатолійському
огирі, недавно привезеному Стефаном, керованому вмілою долонею, виїхав
Кристин – цілком голий і прекрасний у той момент; зосереджений на своєму
потужному коні, він тримав у лівиці віжки, напружуючи м’язи плечей і
грудей – у правій руці тримав зелену ще гілку з листям замість батога.
Кінь завернув убік і Кристин їхав профілем до Гані і Стефана під
склепінням широких кленів, котрі де-не-де вже починали жовтіти.
(Переклад – О.Сухомлинова)

11 Надворі було тихо, коли вітер не гудів в деревах; на секунду випадали
спокійні і тихі моменти, лагідні, як бальзам після навальних ударів
вітрових крил; а потім, коли зойк і рух проходили над садом, було чути,
як падали дозрілі фрукти і сухі гілки, ламаючись, тріщали. Стоячи в
бурці на фургоні, із батогом, заїхав Кристин четвіркою вогнистих коней,
червоний, з криком, весь напружений, як для стрибка; малинові вовняні
віжки, українсько-руський шик, натягнені мов струни, і торохтілки, що
гриміли всією гамою балагульської музики. (Переклад – О.Сухомлинова)

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018