Образ жінки в поезії Дмитра Павличка

З давніх часів людина намагається осягнути таїни кохання, що завдає йому
пекучих страждань і світлу радість, зрозуміти її суть. Різноманітні
судження й думки всіх часів про кохання: поетичні вихваляння і величні
образи, благоговіння і брутальне приземлення, захват і страждання,
юнацьке бешкетство і прокляття долі. Поезія народів світу палко і
натхненно оспівує велетенську силу людського кохання.

Протягом віків проблема кохання чоловіка та жінки була предметом гострих
філософських, релігійних , психологічних, естетичних і соціологічних
дискусій. Так, наприклад, приблизно 1400 років тому, Масонський
церковний собор офіційно розглядав проблему , чи є у жінки душа.

Іноді дискусії виникали через літературні твори, де автори акцентували
(за думкою сучасників) свою увагу на жінці. Зокрема, в 1540 році
відбулося загострення так званої “Суперечки про жінок” у французькій
культурі 16 століття, у зв’язку з перекладом на французьку мову книги
“Придворний” італійця Б.Кастільоне, який досить позитивно відгукнувся
про жінок.

У різні часи ставлення до почуття любові мало дуже різноманітний та
іноді суперечливий характер. У Британській енциклопедії 1935 року три
сторінки приділено терміну “атом”, а одинадцять – терміну “кохання”.
Воістину романтичні часи! Проте видання 1966 року тієї ж енциклопедії
демонструє порушення рівноваги: тринадцять сторінок щедро відвелося
терміну “атом” і лише одна сторінка залишається “любові”.

Суперечливість відношення до почуття, протиріччя природи любові, стало
ґрунтом поезії, що створювала суперечливо складні, глибокі і по суті
різні за відтінками прояву у слові жіночі образи. Образ великого
кохання, – образ Жінки у творчості Дмитра Васильовича Пваличка пройшов
трансформаційний шлях крізь десятиріччя, через життя поета; знайшовши
витоки у збірці ”Пахощі хвої” франковими “чому ти мною так гордуєш…”,
злегка відкрив таїну любові у “Таємниці твого обличчя”; продемонстрував
усю свою красу, тонкість еротизму й незрівнянність у збірці “Золоте
ябко”.

Тема кохання була і залишається однією з центральних тем у творчості
поета. Д.Павличко трактує любов по своєму, наскрізь оригінально і
самобутньо. Інтимні вірші поета – це не звичайне освідчення в почутті,
в них присутньо значно більше – несвідомі глибини душі, вічна ту не так
за самим коханням, як за молодечим шаленством, невідворотним “зеленим”
часом, неминучістю втрат і, врешті решт, розумінням, що ідеал краси і
кохання мусить бути незбагненно не осягнутим:

Щасливий той, хто бачив мрію,

Але не доторкнувсь її [4; 56].

Тема кохання водночас дуже складна, породжує багато запитань, одне
з-поміж яких, майже головне, звучить так хто ця дівчина чи жінка, до
якої він звертається? Не може не відчути, що цій образ ніби яблуко
складається з двох частин: одна половинка – це чітко вказувана або
названа “мати”, “дружина”; вимріяне або пережите колись почуття, згадка
про це. Друга – надреальна, неозначена особа, яка нібито вимріяна,
вигадана. Вона для нього ніби не існує, бо позбавлена найменших вад. І
водночас, – парадоксально – усеприсутня в світі, про що свідчить те її
існування, яке робить нестерпним його життя. Поет вбачає частку жіночого
єства в кожній захоплюючій його уяві постаті, дівчинці чи жінці. Та
одразу добудовує “складники”, яких не вистачає, і на якусь мить частина
стає цілою. Чи виникає цілісність і взаємне почуття. Але це незначний
час самообману, певного роду міраж, який рано чи пізно щезне.

Фанатично в кожній збірці поет шукає “таємниці обличчя” любові,
відкриваючи для себе та інших риси та можливість жіночого образу.
Вгадування коханої супроводжуватиме ліричого героя скрізь, де в його
поезіях зявляється жіночий образ; вбачає риси коханої у картині („Все,
так, як у Чурльоніса”), впізнає її в старій болгарській іконі („Ікона” з
„Болгарського триптиха”) Проте він не зневірюється, цей вічний пошук
його не принижує, вперто днем за днем свого життя продовжує її шукати,
можливо знаючи, що ніколи не знайде певної цілісності.

Цей пошук ідеалу, наскрізь просичений напівнатяками, напівсумнівів,
надій ілюзій, сподівань, нагадує те, що зветься у християнстві “вірою”.
Інакше кажучи, поет вірить у таку жінку, вірить що віднайде її, ніколи
не називаючи чітко і ясно. Приходить на думку аналогія стосовно
наявності у кожній віруючої людини почуття, з яким вона звертається до
Бога.

Необхідно одразу застерегти від думок, що обожнювання жінки у Павличка
споріднено з фанатичною любов’ю християн. Кохання може з’явитися як у
образі людини, так і дияволиці з маленькими ріжками під косами на
голові. Все залежить від ситуації та почуття, яке теж, настільки
складне, наскільки можливо вхопити блискавичну красу діаманту.

Поет вміло поєднує напівреальні, напівіронічно-романтичні риси
жінки-спокусительки, створюючи еротичний образ жінки-вамп:

Спідниця, втята на півслові,

Неначе тятива туга,

І ліфчика дзвінки шовкові,

Де схована грудей жага,

І погляд, що шукає цілі,

Брат ятагана чи батога,

І зуби, як сніжинки білі,

І млосна на вустах юга … [4;112]

Складність стосунків і образу жінки і стає грунтом, на якому зростають
перли поєднуваних непоєднувастей:

Моя гріховниця пречиста,

Моя лілеє на вогні …

І на твоєму непороччі

Лечу я в безконечний гріх [4;160]

Хочеш спати з сатаною

І молитися тайком 2 [4;193]

Вже в збірці “Пахощі хвої” починає закладатися парадоксальний своєю
подвійністю (вірніше – оксюморонністю) образ ліричної героїні – чи то
спокусливої фатальної жінки з пристрастями, чи то непорочної цнотливої
красуні з очима янголів. Необхідно зазначити, що образ кохання в ранній
поезії присипаний гірким смутком неподільності чи взагалі кинутості,
приносить муку.

І ще більше це погіршує відчуття самотності, адже воно шукає і
намагається знайти взаємність, гірко поглиблюючи розуміння недосяжності
ідеалу. Образ жінки лише починає окреслюватися, покладаючись на
підсвідомо-інтуїтивні порухи чуттєвої душі. Перші почуття починають
виливатися у перші емоційні рядки закоханої людини :

Тільки хто ж то погасить зуміє

Перші мрії, перші поривання ?

У багатті другого кохання

Першого завжди іскринка тліє [5;192].

Образ коханої найдивніше поєднує недоторкану цнотливість і відвертий
еротизм, світле й темне людської душі, божественно-язичницьке і людське,
приземлене, реальне і химерне. Його Жінка – це Єва, Діва Марія і
богиня, що зійшла з ікони і танцює рок-н-рол з підлітками – в одному
образі.

Вона втілює найкращі, чисті порухи душі і те, що йде від глибин
підсвідомості. Фізична довершеність, привабливість, природня простота,
грація сарни, ніжність і водночас сповнена гарячої пристрасті – таким
постає образ жінки у пізнішій поезії, спопеляючи поглядом і примушуючи
кинутись у вир кохання. Від “молодого дівча”, студентської подруги з
глибоким поглядом карих очей, до космічних злетів “довгих ніг” чуттєвої
зваби і фатальної жінки – змінюється мрія ліричного героя. Все життя він
шукає цього вогню – спопеляючого чи жертовного вогню кохання, з якого як
після бою виходить змужнілим, оновленим, сильнішим.

Можливо, саме в ранній поезії, як приклад зі збірки “Два кольори”
починається мотив підвладності героя жінці. Саме тому активному,
динамічно-наступальному образу пристрасної коханки. Поет наче здивований
цією підкореністю, до повної глибини ще не усвідомленої:

Ти рішуча була, як повстання,

Рахувала секунди бою.

Кожен раз я казав: це остання,

Це остання розмова з тобою…

Кожен раз я прощався навіки

З тобою,

А ти навіть не розтуляла повіки,

Знаючи, що повернуся скоро [4;186].

Поступово жіночій образ набирає сили, додаються риси божественного і
величального. Дуже часто, звертаючись до коханої, поет називає її
богинею. Водночас це допомагає змалювати зовнішній вигляд “богині” –
класична краса, тонкі обриси обличчя. Горда постава, зверхньо кинутий
погляд.

Схиляння перед жінкою як божественним началом переплітається з
естетичними принципами язичництва. Адже язичники богів любити не
зобов’язують, це-можливо, проте – необов’язково (адже любов і повагу
необхідно “заслуговувати”, а тому вимагати цих почуттів у когось немає
смислу). Богів язичники уславлюють, а не моляться, тим більше
“поклоняються”. Поклоніння відсутнє, бо воно завжди включає у себе
елементи приниження себе перед об’єктом поклоніння, явний пріоритет
мети об’єкта поклоніння себе перед особистісною метою. Поклоніння – це
тенденція відмовитися від незалежності своєї особи, злити своє “я” з
кимсь, щоб таким чином отримати силу, недостатню індивідууму.

Також немає важної храмової атрибутики, бо Природа сама по собі храм.
Капища влаштовуються, як правило, у лісі чи на галявинах у глибинах
лісу. Недарма сцени кохання і співзвучність природи, її співучасть у цих
любовних приборканнях займає центральне місце в поезіях Дмитра Павличка.
Один із улюблених краєвидів Павличка – лісовий.

Саме ліси нашіптують йому таємниці світу, розкривають глибини вод і
глибини буття. Природа (пейзаж) може виконувати у творі
найрізноманітніші функції: творити паралель думок, мрій почуттів,
психічного стану людини, бути контрастом до подій, або ж тим ключем
розкриття образу жінки. Іноді він існує як певна самодостатність. Але
найчастіше природа, тваринний світ допомагають розкрити складний
внутрішній світ людини.

Концептуальною у даному аспекті є поезія “Живу як той гірський потік”,
яка звучить як декларація життєвого кредо. Гірський потік – це
найдзвінкіший життєвий голос природи. Кожен день, кожна хвилина вливає
до нього динаміку народження “чистоти кохання”, й саме кохання “Все, що
в моїй душі Джерельне та цілюще”. Гірський потік – це пісня молодості,
символ молодого, бурхливого і чистого кохання:

Живу як той гірський потік,

На спокій – ні хвилини,

Іскрюсь від кременя в бігу,

Туманюся від глини …

Спадаю дзвінко з темних скель

У плесо, повне гулу.

Від крові пурпурним стаю,

А чорним – від намулу …

Мого кохання чистота,

Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,

Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє

Джерельне і цілюще [4;7].

Глибокий архетипічний елемент в поезії Павличка – сильна тепла
благодатна злива чи літній дощ, який “увільнює … від одеж”, стає
частинкою мозаїчної картини. А іноді третім діючим героєм серед двох
закоханих. Для інтимної лірики поета, такої життєствердної і
переповненої життям любов’ю, не характерний нарцисизм чи самотність.
Вода – стихія, яка тече перемішує все і змінює, перевтілюється, якась
частина постійно руйнується, перетікає в іншу, поєднуючи протилежності.
Вносячи у світ ліричних героїв м’який рух ручки-жінки чи холодну
швидкість гірського водоспаду.

Еротичне переживання, в якому змилися емоції, дарування любові, і його
радісне сприймання, жадання вдячної взаємності, завжди співвідноситься з
поетичним феноменом дощу:

Посеред ночі дощ пішов,

Зашелестів, як збіжжя в поді

Ми вийшли під його покров

З-під явора чи з-під тополі…

Він лоскотав, мов колоски,

Стелився, обвивав рамена.

Вмивала душ сяйні листки

Його теплінь благословенна. [4;52]

Дощ у Павличка – символ збудження і просвітління у царині зустрічі,
свіжості та початку, які відносяться до чистоти. Неперевершений
поетичний талан і яскраві поетичні фантазії створюють образ молодої
життєрадісної дівчини, яка вимальовується у вигляді оголеної води :
“дівчина, що вибігла з ріки”, “оголена

вода – Просяйна, весела, молода”, “тіло водяне”.

(

*

V

X

2-2?2¶2\3^3>[email protected]
uauauauauauauauauauauauOuauauauauauau

p

?

?????????^?о переживання. Таких згадок особливо багато в “Таємниці твого
обличчя” та “Золотому ябці”, де стихія води виступає як першоматерія, за
допомогою якої осягається образ в його зародженні. “Коли до тебе
прилечу, Засяє в сонці все навкруг, Як після теплого дощу. В росі важкій
зелений луг” (“Коли до тебе прилечу”). “Вночі ти входила в море – під
місяця оком вовчим, І море ставало деревом, А ти забороненим овочем”
(“Вночі ти входила в море”) [39]. Правда, навіть за цитовані уривки з
поезії вимагають застереження, що в більшості випадків море чи злива, в
яких відчувається “дія”, перестають бути просто “декораціями” і
перетворюються на стихію матеріалізованих образів:

Вночі ти входила в море- Та море як мудра яблуня,

Під місяця оком вовчим, Само нахилившись долі,

І море ставало деревом, Поклало тебе коло мене

А ти — забороненим овочем. На кам’янім суходолі.

Я хвилю твою колихливу Довго над нами шуміла

До себе горнув , як галузь. Його потемніла крона.

І бризками золотими, Вкрила наш поцілунок

Як листями ти затулялась Пелюстка прозора й солона [4;39].

Вода, море, джерело, дощ – всі ці реалії частіше виступають символом
життя. Початком, вихідним станом, середовищем зачаття і народження.
Водночас “вогненні” образи продовжують нести в собі цю семантичну
навантаженість, хоча в царині матерії важно знайти більш протилежного,
ніж вода і вогонь. Стискаючись з вогнем, вода не може поміняти свої
жіночі якості на чоловічі. Об’єднавшись, ці дві стихії створюють інше –
образ гарячої вологості… “відходив – не дощ, а хлопець, І запах твоєї
плоті я ніс, наче воду, в жмені” [4;68].

Вогненні образи стають символами природної людської чуттєвості,
пристрасті й невтоленної жаги.

Твої груди, наче свічі,

Палахтять.

Дві долоні чоловічи

Вже горять.

То горять мої долоні,

І на грудях, і на лоні —

Пальців сто – не п’ять.

Вогненний спектр червоного кольору – золотий, рудий, змальовує
спокусливу, чуттєву жінку. Золоте ябко стає тією піснею, тріумфом, яке
узагальнить всі мелодії кохання, сповнені жаги любові і тілесного
шаленства.

Як усіх закоханих чоловіків, поета звичайно ж цікавить тіло жінки.
Водночас необхідно зауважити, що оспівування, а врешті решт взагалі
говорити про любов плоті, а ще більше того – говорити захоплено, жагуче
– стало можливим не дуже давно. Якби не вірші Д.Павличка, А.Талалая,
І.Драча, М.Вінграновського, у свій час можна було говорити про кризу
інтимної поезії. Павличко завжди оспівував любов, як найбільшу цінність
життя, закохувався жінкою як кращим витвором природи. Крім цього, він
зміг, балансуючи на лезі припустимої натуралізації, глибокими вражаючими
фарбами вималювати еротичне тло поезії.

Зачудовування земному привабливому тілу жінки – тема багатьох поезій.
Але воно не тільки предмет пестощів та любощів, а й безконечного
подивування і відкриттів. Поет любить жіночу плоть, як витвір природної
або вищої господньої краси, уміє милуватися як вічно змінним ландшафтом.

Повітря нічне до рання

З неба тепло й ряхтіло.

Радощами кохання

Світилося твоє тіло [4; 70]

Меж персами твоїми – жолобок,

Задолина життя і пропадання,

Туди, немов нитки в один клубок,

Збігаються мої думки й жадання [4;109].

Жіноче тіло в уяві поета асоціюється з землею, полем, над яким необхідно
трудитися. Груди коханої

Тверднуть, як земля,

Яка, немов рятунку, прагне плуга [4;107].

Земне кохання вимагає земних образів, а не приземлених.

До інтимної поезії Д. Павличка можна ставитися як до інтимного
щоденника, тим більше що за формальними особливостями, з першого
погляду, вона сприймається як сповідь. Дійсно – перед нами конкретні
людські почуття, конкретна душа, яка радується, сумує, просить – від дня
у день, від слова до слова, від поезії до поезії. Вірші пов’язуються
однією темою – коханням – породжуючи образ людини, яка своє кожне нове
почуття відмічає емоцією, втіленою в слові. Виникає почуття суцільної
автобіографії. Слова, поезії, емоції образи, лише доторкуються, як
частини мозаїки. І саме тому вони можуть репрезентувати перед читачем
найновіші відтінки своїх значень.

Однією з особливостей поезії кохання Дмитра Павличка – обрамовування,
обрастання ліричної емоції сюжетом. Можна б було сказати, що в його
віршах присутні елементи повісті чи роману, які зконденсовано знайшли
вираження у малій формі. Поезії існують не самі по собі, не окремі сцени
життя, а як частини великого роману чи п єси, плавно перетікаючи зі
сцени до сцени. Практично цьому допомагає цілий ланцюжок прийомів, не
притаманних узвичаєній ліриці.

Павличковий вірш презентує саму ліричну емоцію, тільки не в її
обособленому вираженні, а у формі повіствування, розповіді чи схожу на
щоденників запис про те, що сталося:

У лісі яличку зрубали…

За нею заплакав дубок,

Не роси, а сльози упали

На чисту траву із гілок…

І пестив він коси другої,,

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвої,

Він мріяв про першу любов.

Якщо не повіствування, то це – звертання до „неї”, обов язкова
присутність якої створює ілюзію, відчуття мовчазного діалога, листа –
звертання або сну. Розповідання, яке особливо спостерігається в
пізнішій поезії, завжди має стислу, сконцентровано – енергійну форму.
Початок його частіше несподіваний, раптом подається якась деталь, образ
(„Відходив поїзд.”, „Ти зрадила. Це так пекло…”, „Заходить сонце.
Гасне хмара…”, „Ніч була ясна, я стежками біг,,) Переважає минулий
час, але іноді саме час перетинає свій власний напрямок, змінюється,
тоді розповідь про минуле, передає водночас безпосередню емоцію,
розповідь стає лірикою („Стояли ми на темній оболоні…Мої
долоні…тремтіли”, „Прийшла і стала серед кімнати. Вона хазяйкою тут
була,,,Невже це правда,…коли…я тут ридав…Ці очі й губи хтось
цілував?…і все змішалось – і щастя й лихо…Нового серця шукати дарма.
А як я буду її любити, Коли у грудях печаль сама.” Надзвичайно типові
для розповідної форми фрази-пояснення: „це я питаюсь…”, „вона мені
сказала”, „я не кричав”.

Усюди присутність жінки відчувається через використовування ліричним
героєм звертань до другої особи, яка дійсно присутня. Або ж удається як
присутня. Багато поезій починаються як звертання поета до коханої чи
мають у першому реченні займенник „ти”, або з відповідною дієслівною
формою (”Заспівай, кохаючи …Будь ласка”, ”Ти пахнеш, наче конюшина
біла”, „Ми вийдем з тобою на листя опале”. Ці постійні звертання
спричинюють появу з ліричною героїнею інших осіб, реально – конкретних,
у природніх виявах, а також пейзажів, конкретних місць дій. Пташки,
дерева, квіти, рослини, тварини – мають паралельний емоційний, сюжетно
вкраплений смисл, або ж стають символом. Необхідно зауважити, що
ліричний герой та його кохана частіше зображуються образами тваринного
світу.

Особливість поетичного світу Дмитра Павличка відбилася й у поезіях
любовного змісту, сприйняття і вимальовуванні образу коханої. Біле і
чорне у творах Д. Павличка стають кольористично – змістовою віссю, на
яку нанизуються всі інші барви та відтінки. Наступною домінантною,
особливо у ранній поезії стосовно образу кохання, образу Жінки
виступатиме червоний з найбагатшими його відтінками- від тьмяного до
пурпурного.

Так, відповідно до Макса Люшера, у людей у процесі історичного розвитку
сформувалися певні кольорові асоціації з тим чи іншим видом активності.
Наприклад, синій колір – нічний, з ним люди вкладалися спати. Жовтий –
колір сонячного дня, колір надії й активності. Дмитро Павличко,
змальовуючи ліричного героя, як особу з особистісною тривожністю
передчуття любові, часто використовує в обрамленні його та ліричної
героїні, відтінки жовтого та золотого.

Можна зауважити, що поет відштовхується від народнопоетичної
традиції. Проте використовує, послідовно йде за нею не поверхово, а
дошукується її коріння, глибини народного духу. Певні кольори
відповідають емоційній, психологічній картині зображуваних дій,
кольористичні епітети чи образи навантажуються певним символічним
образом. Хрестоматійна поезія – пісня “Два кольори” заклала

основи кольористичного сприймання двох світів, двох протилежностей:

“червоний” – символ щастя і любові, “чорний” – символ жури й печалі.

Наскрізна паралель, що пронизує образи ліричного герою і героїні,
переконує в тому, що людське кохання гарантує вічну тривалість життя,
вічне оновлення, яке існує у всій природі. Ця аналогія проводиться
послідовно, знаходячи не раз свій прямий і відвертий вияв :

Радуйся, дівчино, болем кохання,

Смутком цілування до зомлівання,

Голосом матері в серці твоєму

Кільчику ясному в тьмі чорнозему [4; 57].

Саме тому “є в цілунках рятунок від смерті” – є нове життя, і саме тому
червоний колір, який домінує в “Сонетах подільської осені” й “Таємниці
твого обличчя”, – це колір стиглої пшениці, і налитого яблука, колір
сонячного проміння, а передусім – колір пульсуючої крові.

Ще один колір заслуговує увагу, це жовтий з його відтінками – від
золотого до практично червоного – рудого. Золотий колір – це колір
пристрасті, вогненних хвиль сонця. Він стає ознакою закоханого
чуттєвості героя, ознакою сексуальної привабливості жінки, стаючи тим
бажаним центром чоловічих рухів – жіночого лона „…там палає поміж ними
/ Рудий вогонь із крилами рудими”. Психологічно цей колір означає
звільнення від чогось важкого, що паралізує і не дає розкрити крила.
Золоті відтінки надають почуттям і водночас зовнішньому описі жінки,
крім пристрасті, ще й легкості, надзвичайного кольористичного
сприймання.

Лаконізм та енергія вираження – основні особливості поезії Павличка, яку
можна за напруженням емоції порівняти з японським мистецтвом.

Інтимні зізнання Павличка – це дивовижні пісні, що можна співати поза
снами, світами і людьми. Головне в них – нерозривна енергія поетичного
слова, форми, інтелектуальної змістовності, слова спресовані у емоційно
незвичні образи з домінуючою смисловою тональністю. Їхня поетична
цільність – у поєднанні предметності земного слова із змінною поетичною
картиною – контекстом, динамікою руху і смислових зіткнень, неможливе
поєднання реального і позареального.

Часто підтвердження цьому – відображення сну, ілюзії, марень, фантазій,
для яких немає меж і все можливе. Саме звідси – інтуїтивно-підсвідоме
начало образу Жінки. До марень і снів поет звертається, коли фіксує стан
підсвідомості чи відбиття її. Неодноразово ірреальне поєднується з
матеріальним, породжуючи оригінальний сплав сну і дійсності, видінь та
об’єктивного досвіду життя.

Звичайно, інтимна лірика Дмитра Павличка виросла на ґрунті поезії його
великих попередників, в який можна вловити далекий відгомін голосів
українських романтиків, Данте і Петрарки, Шекспіра та Бодлера. Але це
відлучання, зрозуміло, вчувається лише в адекватній глибині почуттів,
величі кохання, що одвіку сильне за смерть.

Любовна поезія Павличка, твердо увібравши досвід української інтимної
лірики, являє собою абсолютно нову якість – ступінню підйому на вершини
почуття, обсягом зображуваного, перепадами реального і нереального,
проте почуття індивідуального, втіленого в безмежну кількість облич.
Дмитро Павличко виспівує вічну тему одним подихом, вкладаючи в неї
світлу радість, тиху печаль, тугу осяяного великого кохання,
пристрасного бажання ліричного героя.

ЛІТЕРАТУРА

Василев К. Любов. – М.: Прогрес, 1982. – 380 с.

Літературна енциклопедія термінів та понять. – М.: НПК Інтелвак, 2001. –
1276 с.

Нямцу А. Загальнокультурна традиція у світовій літературі. (Міфологічна
жінка у сучасному загальнокультурному контексті). – Ч.: Рута, 1997. –
223 с.

Павличко Д. Золоте ябко. – К., 1998. – 270 с.

Павличко Д. Твори у трьох томах. – К.: Дніпро, 1989

Похожие записи