Реферат на тему:

Навчання іншомовного спілкування

ПЛАН

1. Навчання аудіювання

1) Характеристика аудіювання як виду мовленнєвої діяльності та уміння

2) Труднощі аудіювання

3) Етапи навчання аудіювання

4) Система вправ для навчання аудіювання

2. Навчання говоріння. Загальна характеристика говоріння як виду
мовленнєвої діяльності та уміння

1) Навчання діалогічного мовлення

2) Суть і характеристика діалогічного мовлення

3) Мовні особливості діалогічного мовлення

4) Труднощі оволодіння діалогічним мовленням

5) Етапи навчання діалогічного мовлення

6) Система вправ для навчання діалогічного мовлення

3. Навчання монологічного мовлення

1) Суть і характеристика монологічного мовлення

2) Мовні особливості монологічного мовлення

3) Етапи навчання монологічного мовлення

4) Система вправ для навчання монологічного мовлення

1. Аудіювання — це розуміння сприйнятого на слух усного мовлення. З
точки зору психофізіології аудіювання трактується як перцептивна
розумова мнемічна діяльність. Перцептивна тому, що здійснюється
сприйняття/ рецепція/ перцепція; розумова — бо пов’язана з основними
розумовими операціями: аналізом, синтезом, індукцією, дедукцією,
порівнянням, абстрагуванням, конкретизацією; мнемічна — тому, що
відбувається виділення і засвоєння інформативних ознак мовних і
мовленнєвих одиниць, реформування образу і впізнавання як результат
зіставлення з еталоном, який зберігається в пам’яті.

Аудіювання і говоріння — це дві сторони усного мовлення. Без аудіювання
не може бути нормативного говоріння. Разом з тим аудіювання як вид
мовленнєвої діяльності є й відносно автономним (наприклад, слухання
лекцій, доповідей, радіопередач і т. п.).

Вимоги до базового рівня володіння аудіюванням

На базовому рівні аудіювання розглядається як компонент усномовленнєвого
спілкування. Як самостійний вид мовленнєвої діяльності аудіювання
означає сприймання на слух і розуміння текстів з різною глибиною та
повнотою проникнення в їх зміст: з повним розумінням та з розумінням
основного змісту.

Досягнення базового рівня в галузі аудіювання передбачає формування
елементарної комунікативної компетенції в цьому виді мовленнєвої
діяльності, саме:

— уміння розуміти літературно-розмовне мовлення носія мови в ситуаціях
повсякденного спілкування, пов’язане з задоволенням найпростіших потреб
.(наприклад, привітання, запит і передача інформації та ін.);’

— визначати тему і мету бесіди, її основний зміст, і в тих випадках,
коли виникають ускладнення, звертатися до партнера з проханням повторити
фразу, висловити думку інакше, розмовляти повільніше і простіше
уточнюючи при цьому значення незнайомих слів і спонукаючи до
ґрунтовнішого пояснення незрозумілого;

— уміння в умовах опосередкованого сприймання повідомлення (наприклад,
оголошення по радіо прогнозу погоди тощо) розуміти основний зміст
аудіотексту (про що йдеться, що є найбільш важливим);

— уміння повно і точно розуміти висловлювання вчителя та однокласників,
короткі повідомлення, які стосуються навчально-трудової і
соціально-побутової сфер спілкування.

Перевищення цього рівня передбачає формування в учнів:

— уміння розуміти основний зміст прослуханих текстів різного характеру,
які містять незначну кількість незнайомих слів.

Труднощі аудіювання. Успішність аудіювання залежить 1) від самого
слухача (від рівня розвитку у нього мовленнєвого слуху, пам’яті,
наявності уваги, інтересу і т. п.), його індивідуально-психологічних
особливостей; 2) від мовних особливостей аудіотексту та його
відповідності мовленнєвому досвіду і знанням учнів; 3) від умов
сприймання аудіотексту.

Етапи навчання аудіювання

В методичному плані навчання аудіювання —це спеціально організована
програма дій з текстом, що сприймається на слух. Оскільки це внутрішня
діяльність, яка не піддається спостереженню, то необхідно поступово
навчати окремих дій, які є її складовими компонентами. Ці дії є об’єктом
цілеспрямованого формування і розглядаються як проміжні цілі навчання
аудіювання. Досягнення проміжних цілей проходить поетапно. На кожному
етапі формуються відповідні механізми аудіювання мовленнєвих одиниць
різних рівнів: 1) словоформи, вільного словосполучення, фрази 2)
понадфразової єдності, 3) цілого тексту. З допомогою цих дій
розвивається механізм прогнозування, який відіграє дуже важливу роль у
сприйманні мовлення на слух.

2. Говоріння забезпечує усне спілкування іноземною мовою в діалогічній
формі (паралельно з аудіюванням) і в монологічній формі. Воно спрямоване
до однієї особи або до необмеженої кількості осіб. Як і будь-яка інша
діяльність, акт говоріння завжди має певну мету, мотив, в основі якого
лежить потреба; предмет — думки того, хто говорить; продукт —
висловлювання (діалог або монолог) і результат, який може виражатися у
вербальній або невербальній реакції на висловлювання.

Діалогічне мовлення — це процес мовленнєвої взаємодії двох або більше»
учасників спілкування. Тому в межах мовленнєвого акту кожен з учасників
по черзі виступає як слухач і як мовець.

Розглянемо комунікативні, психологічні та мовні особливості цього виду
МД. Діалогічне мовлення (ДМ) виконує такі комунікативні функції:

1) запиту інформації— повідомлення інформації,

2) пропозиції (у формі прохання, наказу, поради) — прийняття/
неприйняття запропонованого,

3) обміну судженнями / думками / враженнями,

4) взаємопереконання / обґрунтування своєї точки зору. Кожна з цих
функцій має свої специфічні мовні засоби і є домінантною у відповідному
типі діалогу.

Розглянемо питання структури діалогу.

Будь-який діалог складається з окремих взаємопов’язаних висловлювань.
Такі висловлювання, межею яких є зміна співрозмовника, називають
реплікою. Репліка є першоелементом діалогу. Репліки бувають різної
протяжності — від однієї до кількох фраз. У діалозі вони тісно пов’язані
одна з одною — за своїми комунікативними функціями, структурно та
інтонаційно. Найтісніший зв’язок має місце між суміжними репліками.
Сукупність реплік, що характеризується структурною, інтонаційною та
семантичною завершеністю, називають діалогічною єдністю (ДЄ). ДЄ є
одиницею навчання діалогічного мовлення.

Перша репліка ДЄ завжди ініціативна (її називають ще
реплікою-спонуканням або керуючою реплікою). Друга репліка може бути або
повністю реактивною (інакше — залежною або реплікою-реакцією), або
реактивно-ініціативною, тобто включати реакцію на попереднє
висловлювання і спонукання до наступного.

В залежності від функціонального взаємозв’язку реплік у діалозі
виділяють різні види ДЄ. Представимо основні види ДЄ у таблиці 7.

Основні види ДЄ

Групи ДЄ Види ДЄ

І 1. Повідомлення-повідомлення

2. Повідомлення — запитання

3. Повідомлення — спонукання

II 4. Спонукання — згода

5. Спонукання — відмова

6. Спонукання — запитання

III 7. Запитання — відповідь на запитання

8. Запитання — контрзапитання

IV 9. Привітання — привітання

10. Прощання-прощання

11. Висловлювання вдячності — реакція на вдячність

Залежно від провідної комунікативної функції, яку виконує той чи інший
діалог, розрізняють функціональні типи діалогів. Результати досліджень,
проведених на автентичних навчальних матеріалах англійською, німецькою і
російською мовами, показали, що найпоширенішими є чотири основних типи
діалогів: діалог-розпитування, діалог-домовленість, діалог-обмін
враженнями/ думками, діалог-обговорення /дискусія.

Основними якісними показниками сформованості загального вміння вести
діалог іноземною мовою є такі спеціальні вміння:

1) уміння починати діалог, вживаючи відповідну ініціативну репліку
(повідомлення, спонукання, запитання);

2) уміння швидко реагувати на репліку співрозмовника, використовуючи
репліки, що мають різні комунікативні функції;

3) уміння підтримувати розмову, додаючи до репліки-реакції свою
ініціативну репліку;

4) уміння стимулювати співрозмовника до висловлювання, виражаючи свою
зацікавленість за допомогою реплік оцінювального характеру;

5) уміння продукувати ДЄ різних видів;

6) уміння продукувати діалоги різних функціональних типів на основі
запропонованих навчальних комунікативних ситуацій (в межах тематики,
мовного і мовленнєвого матеріалу, визначених чинною програмою для даного
класу і типу школи);

7) уміння в разі необхідності (нерозуміння репліки співрозмовника чи
утруднення при висловлюванні своєї думки) ввічливо перервати розмову і
звернутися за допомогою до партнера або навіть до довідника (розмовника,
словника).

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
після закінчення 9-го класу передбачає оволодіння такими типами діалогу:

1) діалог етикетного характеру

2) діалог-розпитування

3) діалог-домовленість

4) діалог-обмін думками, повідомленнями.

Етапи навчання діалогічного мовлення

Існують різні підходи до навчання діалогічного мовлення, з яких можна
виділити два основних. Відповідно до першого — «зверху вниз» — навчання
ДМ розпочинається зі слухання діалогу-зразка з його наступним
варіюванням, а згодом і створенням власних діалогів в аналогічних
ситуаціях спілкування. Другий — «знизу вверх» — передбачає шлях від
засвоєння спочатку елементів діалогу (реплік ДЄ) до самостійної побудови
діалогу на основі запропонованої навчальної КС, що не виключає
прослуховування діалогів-зразків.

3. Монолог — це безпосередньо спрямований до співрозмовника чи аудиторії
організований вид усного мовлення, який передбачає висловлювання однієї
особи.

Монологічне мовлення характеризується певними комунікативними,
психологічними і мовними особливостями, які вчитель має враховувати у
процесі навчання цього виду мовленнєвої діяльності.

Монологічне мовлення виконує такі комунікативні функції:

1) інформативну — повідомлення інформації про предмети чи події
навколишнього середовища, опис явищ, дій, стану;

2) впливову — спонукання до дії чи попередження небажаної дії,
переконання щодо справедливості чи несправедливості тих чи інших
поглядів, думок, дій, переконань;

3) експресивну (емоційно-виразну) — використання мовленнєвого
спілкування для опису стану, в якому знаходиться той, хто говорить для
зняття емоційної напруженості;

4) розважальну — виступ людини на сцені чи серед друзів для розваги
слухачів (наприклад, художнє читання, розповідь у неофіційній бесіді);

5) ритуально-культову — висловлювання під час будь-якого ритуального
обряду (наприклад, виступ на ювілеї).

Кожна з цих функцій має свої особливі мовні засоби вираження думки,
відповідні психологічні стимули та мету висловлювання (наприклад,
нейтральне в стилістичному плані повідомлення, прагнення переконати
слухача або якимось іншим чином вплинути на нього).

Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних
зв’язків між реченнями розрізняють такі основні типи монологічних
висловлювань:

опис, розповідь і роздум (міркування). В основі їх класифікації лежать
такі логічні категорії як простір, час, причина і наслідок. Людина або
описує факти об’єктивної дійсності, передаючи їх просторові відношення,
або повідомляє, розповідає про них, розглядаючи їх у часових
відношеннях, або розмірковує про них, беручи до уваги інші відносини,
найважливішими з яких є причинно-наслідкові.

Монолог-опис є констатуючим типом монологічного висловлювання, в якому
стверджується наявність чи відсутність будь-яких ознак в об’єкті,
описується людина, природа, погода, оточуючі предмети тощо, вказується
просторове розміщення предметів, перераховуються їх якості та ознаки.

Монолог-розповідь є динамічним типом монологічного висловлювання, в
якому розповідається про розвиток подій, пригод, дій чи станів.
Дійсність сприймається у процесі її розвитку та зміни в хронологічній
(часовій) послідовності.

Різновидами монологу-розповіді є монолог-оповідь і монолог-повідомлення.
Якщо в розповіді йдеться про об’єктивні факти з життя суспільства в
цілому, то в оповіді — про факти з життя самого розповідача, що надає
подіям, які описуються, суб’єктивно-особистісного характеру.
Монолог-повідомлення є відносно коротким викладом фактів чи подій
реальної дійсності у стислій, інформативній формі.

Монолог-міркування спирається на умовиводи як процес мислення, в ході
якого на основі вихідної тези/судження чи декількох тез/суджень робиться
висновок. Оскільки у процесі роздуму завжди вирішується якась проблема,
то вона і є об’єктом роздуму. Для роздуму характерний
причинно-наслідковий зв’язок між реченнями. Різновидом
монологу-міркування є монолог-переконання. Його мета—переконати
слухача/слухачів, сформувати у нього/ в них конкретні мотиви, погляди,
спонукати його/їх до певних дій.

Функціонально-смислові типи монологічних висловлювань рідко
зустрічаються в чистому вигляді. В описі, наприклад, може бути роздум, у
розповіді — опис тощо. Найтісніше переплетені між собою повідомлення,
розповідь та оповідь. Так, монологічне висловлювання учнів за темою
«Свята», як правило, складатиметься з трьох взаємопов’язаних частин:
повідомлення про одне із свят, розповіді про його історію та оповіді про
святкування у школі (класі, сім’ї).

Основними якісними показниками сформованості загального вміння укласти
зв’язне монологічне висловлювання є такі спеціальні вміння (наводяться в
порядку наростання труднощів):

а) уміння з’єднувати декілька мовленнєвих зразків, нанизуючи їх, на
основі, певної логічної схеми, наприклад: Хто це? Який він? Що робить?
тощо;

б) уміння досить повно висловлюватись відповідно до запропонованої
комунікативної ситуації;

в) уміння відносно правильно, згідно з принципом комунікативної
достатності, оформити своє висловлювання мовними засобами виучуваної
іноземної мови;

г) уміння оптимально використовувати мовний матеріал (лексичний,
граматичний) певної теми, збагачуючи мовлення з урахуванням рівня
навченості, року навчання тощо;

д) уміння оптимально використовувати раніше вивчений матеріал даної
теми, свідомо здійснюючи перенесення набутих знань, навичок і вмінь на
нову ситуацію;

е) уміння залучати для викладу певної теми матеріал суміжних тем,
розширюючи і поглиблюючи її, комбінуючи і варіюючи матеріал за формою та
за змістом.

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
передбачає оволодіння такими типами монологу:

1) коротке повідомлення,

2) розповідь,

3) опис,

4) розмірковування/переконання.

З мовної точки зору монологічне мовлення характеризується структурною
завершеністю речень, відносною повнотою висловлювання, розгорнутістю та
різноструктурністю фраз. Крім того, монологічному мовленню властиві
досить складний синтаксис, а також зв’язність, що, як було вже згадано,
передбачає володіння мовними засобами міжфразового зв’язку. Такими
засобами виступають лексичні та займенникові повтори, сполучники та
сполучникові прислівники, прислівники або сполучення іменника з
прикметником у ролі обставини місця та часу (так звані адвербіалії),
артиклі тощо.

Як сполучні засоби в монолозі вживаються також усні мовленнєві формули,
які допомагають почати, продовжити чи закінчити висловлювання.

Нагадаємо, що за характером логіко-синтаксичних зв’язків розрізняють
такі типи монологічних висловлювань: опис, розповідь і роздум.

В методиці навчання іноземних мов виділяють три етапи формування
монологічних умінь, В основу кожного з них покладена якість висловлювань
учнів, причому ця якість обов’язково веде до збільшення обсягу зразків
мовлення (ЗМ), що використовуються учнем.

Завдання першого етапу полягає в тому, щоб навчити учнів об’єднувати ЗМ
рівня фрази в одну понадфразову єдність.

На другому етапі учні вчаться самостійно будувати висловлювання
понадфразового рівня.

Важливим видом вербальної зорової опори є підстановча таблиця, яка
здатна забезпечити логічний зв’язок речень, їх граматичну правильність,
належний вибір усіх необхідних мовних засобів для побудови власного
висловлювання. Наприклад: Опишіть одного із членів своєї сім’ї,
користуючись таблицями.

Головне завдання третього етапу — навчити учнів створювати монологічні
висловлювання текстового рівня різних функціонально-смислових типів
мовлення в такому обсязі, який передбачено програмою для даного класу.
Третій етап навчання монологічного мовлення характеризується розвитком
умінь виражати своє особисте ставлення до фактів чи подій, про які
висловлюється учень; формулювати критичну оцінку і доводити правильність
будь-якого факту, включаючи розмірковування, аргументації.

Згідно з трьома етапами формування умінь монологічного мовлення
виділяють три групи вправ для навчання цього виду МД:

І група — вправи на об’єднання ЗМ рівня фрази у понадфразову єдність
(ПФЄ);

II група — вправи на створення власного монологічного висловлювання
понадфразового рівня;

III група — вправи на створення власного монологічного висловлювання
текстового рівня (відповідно до вимог чинної програми для даного класу).

Усі наведені вище вправи мають відповідати певним вимогам: бути
посильними за обсягом (з урахуванням поступового нарощування труднощів:
мовленнєвого матеріалу, умов виконання та характеру мовленнєвої
діяльності); залучати різні види пам’яті, сприймання і мислення; бути
цілеспрямованими і вмотивованими; активізувати пізнавальну і розумову
діяльність учнів; містити найтиповіші життєві приклади та ситуації
спілкування.

Література:

Бех П. О., Биркун Л. В. Концепція викладання іноземних мов в Україні
//Іноземні мови. — 1996. —№ 2. — С. 3-8.

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
V-IX класи /керівн. автор. колективу С. Ю. Ніколаєва.— К.: Ленвіт, 1998.
— 32 с.

Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах:
Підручник. — К.: Ленвіт, 1999.

Методика интенсивного обучения иностранным языкам /под ред. Бухбиндера и
Китайгородской. — К.: Вища школа, 1988.

Настольная книга преподавателя иностранного языка: Справочное пособие/
Е. А. Маслыко, П. К. Бабинская, А. Ф. Будько и др. — Минск: Вышейш.
школа, 1992.

Общая методика обучения иностранным языкам: Хрестоматия /Сост. А. А.
Леонтьев. — М.: Рус. яз., 1991.

Brzezi?ski J. Nauczanie j?zykow obcych dzieci, Warszawa 1987.

Komorowska H. (red.) ?wiczenia komunikacyjne w nauce j?zyka obcego,
Warszawa 1989.

Komorowska H. Nauczanie gramatyki j?zyka obcego a interferencja,
Warszawa 1980.

Nagajowa M. ABC metodyki j?zyka polskiego, WSiP, Warszawa 1990.

Ronowicz E. Kierunki w metodyce nauczania j?zykow obcych, Warszawa 1982.

Похожие записи