.

Наукове забезпечення курсу “живомовні джерела української мови” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
233 1268
Скачать документ

Реферат на тему:

Наукове забезпечення курсу “живомовні джерела української мови”

За словами О.О.Потебні, найдавніша мова людини “складалася з рефлексій
почуття у звуках… Узагалі не можна собі уявити іншого джерела
звукового матеріалу мови”.

Особливо цікавими видаються студії в галузі так званої “неканонічної
фонетики”. Йдеться про явища, котрі не вкладаються у звичайні фонетичні
норми – або через те, що містять звуки, які не співвідносяться з
“нормальними” фонетичними реалізаціями “законних” фонем мови, або через
те, що їхні звуки зустрічаються в незвичайних поєднаннях або в
незвичайних позиційних умовах. До проявів “неканонічної фонетики»
відносять звуконаслідування, або ономатопеї. Ці фонетичні релікти
належать до ідеофонів (звукообразів).

Ономатопеї виникають на основі максимального використання можливостей
фонологічної системи мови, оскільки йдеться про відтворення звуків
позамовної дійсності, які нерідко виходять далеко за межі стандартного
набору фонем певної мови. Тому вважається, що аналіз ономатоепічних форм
сприяє з’ясуванню визначальних артикуляційних рис мови виявленню давніх
вимовних особливостей. О.В.Царук підкреслює, що звуконаслідувальні форми
належать до шару найдавнішої лексики й через свій
експресивно-конотативний характер запозичаються рідко. За висновком
дослідника, специфічність набору власних ономатоепічних утворень гостро
відчувається носіями мови.

Поширена в сучасному мовознавстві теза про незначний відсоток слів
звуконаслідувального типу в різних мовах світу та нібито мінімальну їхню
роль у процесі комунікації може бути спростована, особливо якщо
розглядати це питання в історичному, діахронічному плані. І.Н.Горєлов
вважає, що звуконаслідування як рудименти найдавніших станів комунікації
настільки сильні й активні, що сучасна діяльність людини не лише
використовує їх у спілкуванні, а й навіть розвиває далі.

Множину звуконаслідувальних одиниць, які в сукупності формують
лексико-граматичну категорію вигука, можна поділити на групу власне
вигуків (звукозображальні слова, що мають яскраву суперсегментну
організацію й мають своїм денотатом мимовільні звучання, створювані
людиною) й групу ономатоепічних номенів (що мають своїм джерелом
звучання, створювані тваринами й неживими предметами). У структурі
ономатопей можна виокремити певні інтегральні (нерелевантні)
артикуляційні параметри, які дають можливість говорити про універсальний
характер звуконаслідувань, а з іншого боку – відповідні диференційні
(релевантні) ознаки, істотні для протиставлення ономатопей однієї мови
аналогічним утворенням інших мов.

Відомі дослідники фонетичного значення С.В.Воронін, О.П.Журавльов,
В.В.Левицький, В.І.Кушнерик, розглядаючи звуконаслідування й фонетичний
символізм (здатність окремих звуків викликати незвукові асоціації) як
дві підсистеми звукозображальної системи мови, звертають увагу на
неприпустимість змішування цих явищ ні в процесі теоретичного вивчення,
ні тим паче в ході експериментального дослідження.

Існує декілька принципів класифікації звуконаслідувань. В основі
універсальної класифікації ономатоепічних утворень С.В.Вороніна –
акустичний ефект звучання. На матеріалі української мови подібний підхід
застосовує академік Л.І.Мацько. Відомі й інші спроби класифікації
ономатопей. Для дослідження фонетичної структури звуконаслідувань
української мови в діахронії оптимальною видається така класифікація, в
якій акцент на джерелі звучання дає можливість простежити послідовність
виникнення тих чи інших ономатоепічних номенів, а відтак описати й
науково інтерпретувати характер артикуляційної бази української мови.

На основі зіставного аналізу фольклорних джерел можна зробити попередній
висновок про те, що в українській та білоруській мовах наявна помітно
більша кількість звуконаслідувальних форм, аніж у російській.
Народнопоетичні зразки російської мови в силу екстралінгвістичних
обставин характеризуються високим ступенем нормативності й навіть іноді
набувають книжного забарвлення, тому вживання в них
експресивно-конотативних фонетичних реліктів обмежене.

Найістотнішими для вивчення мовної індивідуальності є ономатопеї,
джерелом яких є звучання неживих предметів, – вони формують наймолодший
пласт ідеофонів. За структурою й активністю функціонування таких
ономатопей артикуляційна база української мови виявляє значно більше
спільних рис із білоруською, ніж із російською. З-поміж
східнослов’янських мов саме українська найповніше відображає у своїх
ономатопеях звукову архаїку.

Поряд із звуконаслідуваннями до живих природних джерел мови належать так
звані дитячі слова (котрі, між іншим, лежать в основі важливого
компонента “базисної лексики” – назв родинних стосунків). В українській
науці чи не найяскравішим дослідником цієї лексики був І.Я.Франко.

У праці “Мислі о еволюції в історії людськості” І.Я.Франко пише про
“вироблення бесіди” з “природних звуків” – афективних вигуків для
вираження “вражінь природних” і “наслідуючих, природних
(ономатопоетичних) голосів”. Із цього матеріалу витворюється мова –
“бесіда, в котрій звуки стали незалежні від наслідування природи, а
чимдалі й слова стали незалежні від предметів, котрі первісно означали,
і почали уживатися до означування чимраз загальніших понять. Таким
способом бесіда звільна причинилася до розвитку мислення, пам’яті і
взагалі найвищих духових спосібностей чоловіка, котрі й надали йому
остаточну перевагу над природою в боротьбі за існування”.

Окреслені питання – виходячи з концепції первісного молвного стану як
найдавнішого етапу передісторії української мови – мають значну вагу для
з’ясування кардинальних проблем українського лінгвогенезу.

В іншому дослідженні – “Дітські слова в українській мові” – І. Я. Франко
ще раз наголошує на тому, що афективні та звуконаслідувальні утворення
“стали відтак закладовим капіталом, з котрого виробилась бесіда
людська”.

Дослідник цілком слушно зазначає, що сліди “первісної звукової бесіди”
не зникли остаточно, а збереглися дотепер “у всіх живих бесідах
європейських народів то в окликах домашніх звірів, то в дітській бесіді.
Ті звуки мало або й зовсім не зв’язані з загальною системою бесіди тих
народів…” Як зазначає вчений, дитячі слова мало звертали на себе увагу
мовознавців. Тим часом в українській мові багато цих слів – “таких
останків первісної звукової мови, на котрі будь-що-будь варто звернути
ближчу увагу”. Із зібраних І.Я.Франком дитячих слів Нагуєвичів “мож
підхопити деякі основні признаки тої первісної звукової мови, котрої
вони є останком”.

Серед зібраних І.Я.Франком слів особливий інтерес викликає форма бозьі –
“вогонь”, “сонце”. Ії можна зіставити не тільки з індоєвропейськими
назвами місяця, утвореними від кореня *mes- (звідси й українське
місяць), а і з кавказькими формами – як картвельськими (грузинське мзе,
діалектне бзе – “сонце”), так і дагестанськими (аварське моц’,
чамалінське боц’ “місяць”).

“Дитячу мову” з погляду її зв’язку з першими етапами розвитку мови
людства розглядали й інші дослідники – провідний славіст академік
М.С.Державін, письменник К.І.Чуковський, дослідник проблеми спільного
походження мов М.Сводеш, Р.Якобсон, Л.С.Виготський та ін.

Терміни, що походять із дитячої мови, постійно підживлюються й
відзначаються особливою стійкістю. Мовлення дітей, поєднуючи в собі риси
афективних і звукосимволічних утворень, було одним із важливих джерел
творення людської мови й через те виступає живим матеріалом дослідження
найдавніших мовних процесів. Перефразовуючи слова О.О.Потебні про те, що
одні вигуки так і залишилися вигуками, а інші стали словами, можна
сказати, що одні “дитячі слова” так і залишилися “дитячими”, а інші
перетворилися на “дорослі”. Йдеться про співвідношення форм типу мама –
мати (таке співвідношення відоме в багатьох мовах, наприклад у
китайській: мама “мама” – муцинь “мати”).

Отже, дитячі слова, поряд із афективиними вигуками, звуконаслідувальними
і звукосимволічними словами слід відносити до живих джерел мови, які
були діючими на найдавніших етапах людського мовотворення й залишаються
в дії сьогодні. З іншого боку, первісний мовний стан, коли людська мова
тільки складалася (“синтезувалася”, “синкретизувалася” з названих та
деяких інших джерел – наприклад, жестів), може бути визначений як
найдавніший етап передісторії української мови й усіх інших мов світу.

Особливо перспективним видається вивчення
звуконаслідувально-звукосимволічних утворень української мови на тлі
загальнотеоретичних уявлень про типологію архаїчних мовних станів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020