Реферат на тему:

Національна ідентичність, мова та культура

Розглядаючи мову як інструмент духовної культури та беручи до уваги
функції літературної мови у національних спільнотах, зупинимося на факті
приналежності мови спільноті, проблемах ідентифікації особистості зі
спільнотою та її культурою, на ролі мови у цьому процесі.

“Те, що для … людини є оком – тим специфічним звичайним оком, з яким
вона народжується, це мова, та мова, яку історія зробила для людини
рідною…мова, з якою зустрічаємося в материнських обіймах і з якою
прощаємося лише на смертельній постелі, за допомогою цієї мови оживають
події минулого, відбуваються дружні контакти і складаються плани на
майбутнє”[1]. Б.Андерсон трактує мову водночас як знаряддя, і як продукт
духовної діяльності людей, і як матеріальний носій міжсуб’єктної
інформації, що інтегрує духовну діяльність людини в поле такої ж
діяльності етносу і лежить в основі нерозривного взаємозв’язку мови та
нації. В.Гумбольдт [8] та О.Потебня [13] запропонували цілісне
осмислення мови в контексті духовної діяльності людини та етносу/нації,
коли розвиток (стагнація, деградація) мови, людини й етносу
розглядається як триєдиний процес, у взаємозумовленості динаміки його
складових, набуло актуальності у сучасних дослідженнях (передовсім у
соціо- та етнолінгвістиці [13]. У вітчизняній науці до 90-х років,
навіть при дотриманні цілісного підходу до проблеми, під тиском
методологічного диктату марксистсько-ленінської ідеології людина
розглядалася не стільки як духовна та творча істота, скільки як продукт
соціальних відносин, а мові, відповідно, відводилась лише функція
“засобу спілкування між людьми”. При цьому практично не досліджувався
вплив мови на розвиток людини та етносу, тобто зв’язок мови та
національної ідентичності. Така думка домінувала і в югославському
мовознавстві. З розпадом єдиної югославської держави і утворенням на її
просторах декількох держав, а отже ліквідацією єдиного комунікативного
простору з одного боку, та посиленням національного самоусвідомлення з
другого – до мови звернулися як до засобу, який може працювати на
реалізацію національної мети. Це певною мірою спричинило зацікавлення
співвідношенням мови та національної ідентичності. Лінгвісти все більше
звертаються до думки, що мова як символ є не лише вираженням
самобутності; на їхню думку, мовний код, вибір мовних засобів розкриває
глибину національних почуттів. Мовою виражаємо свої думки та почуття,
мова передала нам знання та досягнення наших предків, мову від нас
успадкують наші нащадки. Мова – найдорожче надбання людства, оскільки ж
людство фактично є мозаїкою народів, які мають власну історію та
культуру, то людська мова є мозаїкою народних мов. Для кожного народу
його мова – святиня. І для індивіда рідна мова – храм та невидима, але
могутня сила, що пов’язує його з власним народом. Можемо сказати, що
рідна мова для людської душі – батьківщина, де б людина не жила, вдома
чи на чужині… [5].

Впевненість у собі та повага до себе – основа розвитку кожної спільноти.
Відповідно будь-якій спільноті для того, щоб вірити в себе, потрібно
самовизначитись, бути певною у своїй ідентичності, мати відчуття
спорідненості та безперервності свого існування. Це означає, що
національна спільнота повинна мати своє наймення, територію, свої
традиції та культуру, єдність у поглядах щодо спільного походження,
відчуття однаковості, спільності та приналежності до спільноти, навіть
якщо це відчуття ілюзорне.

Маніпулювання поняттям ідентичності у процесі класифікації спільноти на,
наприклад: наші, чужі, домінуючі, і привілейовані, елітні,
підпорядковані, які становлять більшість / меншість і под., узгоджує
членів цих спільнот згідно ієрархії суспільних, політичних та
економічних відносин. Однаковою мірою це стосується підтримання та
збереження власної культури та її надбань, участі в конкурентній
боротьбі за вплив та становище у світовій ієрархії.

Загалом ідентичності, усвідомленню індивіда щодо приналежності своєму
народові, тобто етнічній / національній ідентичності, належить одна з
ключових ролей на індивідуальному та колективному рівнях. У понятті
етнічної / національної ідентичності (вона є лише однією з форм
ідентичності взагалі) містяться параметри об’єктивні, тобто те, про що
можна довідатись (об’єктивний культурний зміст) і суб’єктивні – те, що є
емотивним (відчуття приналежності та лояльності). Ці параметри постійно
взаємодіють і змінюються. Їм завжди притаманне лише те, що у них вірять,
як в основу спільноти.

Оскільки поняття етнічної/національної ідентичності містить у собі
показники спільного й однакового (“ми”) та показники відмінного
(“вони”), воно водночас є комунікативним та розпізнавальним засобом
окремих особистостей чи груп. Інакше кажучи, ідентичність пов’язана
водночас з подібностями та відмінностями.

Дослідження ідентичності з одного боку дає уявлення про себе (у сенсі
концепції Б.Андерсона), а з другого – розкриває себе як таке, що
відрізняється від інших використанням тих аспектів культури, які певна
спільнота, з метою демонстрації своїх особливостей, обрала собі як
засоби розрізнення.

Пошуки ідентичності спрямовують культури до самих себе, але таке
підтвердження власної ідентичності потребує комунікації та взаємодії з
іншими спільнотами. У зв’язку з цим деякі дослідження у галузі
культурної антропології (науки, що займається дослідженням культури
різних груп людей), ґрунтуються на постулатах теорії комунікації
культури, з точки зору якої культурні феномени трактуються як феномени
комунікативні. Деякі представники цієї теорії, наприклад, Е.Сапір,
наголошують, що суспільство ? динамічне переплетіння, чи мережа різних
за складністю домовленостей між людьми та групами людей, а комунікація –
механізм залежної домовленості людей [15, c. 56–58]. Учений також
стверджує, що історія цивілізації – це постійно прогресуюче розширення
обсягу комунікації [15, c. 61]. Відповідно до цього, система цінностей
одного суспільства справді може визначатись у спільному контексті з
системами цінностей інших суспільств лише в процесі взаємодії з ними,
тобто в процесі комунікації.

Через те не випадково поряд з інтересом до проблем ідентичності людини
та ідентичності спільноти з точки зору усіх можливих аспектів цього
явища (від екологічного, економічного, соціологічного, антропологічного,
політичного і т.ін.) виникає інтерес до одного з ключових чинників
процесу ідентифікації – до мови.

У сучасній науковій літературі з проблем антропології мову розглядають
як

одну з найсуттєвіших складових, які визначають поняття культурної та
етнічної/національної ідентичності [14, c. 110 – 122, 13, c. 25–30].
Хоча контакти між людьми здійснюються по-різному, мова безпосередньо та
опосередковано все ж залишається основним засобом комунікації.

Приналежність до етнічної спільноти народу та нації визначається
спільною суспільно-культурною моделлю, яка охоплює низку таких
елементів, як культура (у найширшому сенсі цього слова), релігія,
історія, мова, життєвий простір, усвідомлення спільності і приналежності
до спільноти, соціальна та політична організованість тощо. Саме ці
елементи (їх достатньо і вони часто змінні) допомагають суспільним
групам визначитися щодо етнічної приналежності. Особливі обставини у
кожному конкретному випадку (від спільноти до спільноти) визначають
важливість елементів для процесу самоідентифікації та ідентифікації,
тобто для процесу визначення спільностей з тими, що належать до своєї
спільноти (“ми”), і відмінностей від тих, хто належить до інших спільнот
(“вони”).

Мова – один з найбільш конкурентоспроможних елементів серед визначників
приналежності до етносу/нації. Передовсім йдеться про те, що при
сучасному соціально-орієнтовному та спрощеному підході до генези
етнічної/національної ідентичності, який полягає у визначенні кордонів
між групами, (цей підхід наприкінці 60-х років запропонував норвезький
етнолог Ф.Барт, а поняття “антропології кордонів” в середині 90-х років
увели ірландські антропологи Х. Доннан та Т.М.Вілсон) мова стала як “…
примарна та емотивно найінтенсивніша комунікаційна система, яку повинен
засвоїти кожен член спільноти. Засвоєння мови спільноти має вирішальний
вплив на розуміння кордонів…”[24, c. 331–335].

У період романтизму (в цьому напрямі була зорієнтована філологія у ХІХ
ст.) укорінилося розуміння, що ідентичність та спорідненість мови, а
отже і можливість домовленості у широкому плані, є необхідною
передумовою формування й існування певної спільноти. Таким чином мова –
засіб, за допомогою якого спільноти інтегрують та диференціюються [3, c.
38]. Але роль мови у цьому відносна. Традиція, що всі спільноти, які
мали мову, а згодом сформували націю – нехарактерна, наприклад, для
країн Центральної Європи, де тривалий час існували багатонаціональні
спільноти. Там, навпаки, після розпаду цих спільнот нації утворили мови.
Тому таке трактування проблеми не зовсім точне. Численні емпіричні
дослідження доводять, що етнічні та мовні кордони не завжди збігаються
(цю тезу було з’ясовано дослідженнями в галузі лінгвістичної географії)
[6, c. 172]. Є і багатонаціональні спільноти, тому не є обов’язковою
вимога, щоб однією мовою розмовляла лише одна етнічна спільнота. Єдиний
різновид спільноти, який справді несе відповідальність за існування
певної мови – конкретна мовна спільнота, тобто колектив, який цією мовою
розмовляє. Крім того, члени однієї мовної спільноти не обов’язково
повинні жити на тих самих територіях і в рамках однієї етнічної,
національної чи політичної формації. Цікавий у цьому плані приклад
мусульман-бошняків, які тривалий час проживають у Туреччині і досі
розмовляють боснійською мовою [19, c. 32–37]. Приналежність до будь-якої
специфічної мовної спільноті визначає людину як члена цієї особливої,
відмінної від інших спільноти.

Зміна позиції мови в спільноті пов’язана з різноманітністю засад, на
яких спільнота була заснована. Крім однонаціональних спільнот (держав),
існують такі, які є етнічною, мовною та релігійною сумішшю. Усі групи в
такій спільноті, зрозуміло, домагаються для себе гарантованих однакових
прав. Це ґрунтується на моральних засадах [18, c. 15]. Деякі вчені
висувають як заперечення аргумент, що такі права не використовуються
там, де більше народів використовують одну мову. Термін “народ” не
обов’язково зв’язаний з поняттям мови, – його може замінити поняття
“мовної спільноти” [18, c. 15]. Як приклад наводять факт мови
англійської (а не американської, новозеландської чи австралійської),
іспанської (а не чилійської чи мексиканської), арабської (а не іранської
чи алжирської і т.ін.), хоча в кожному випадку спостерігаються
відмінності між варіантами цих же літературних мов у різних країнах [9,
c. 321–329].

Бувають ситуації, коли мова не є чи не може бути тривалою ознакою певної
етнічної групи. Існують певні історичні факти, коли група відмовляється
від однієї мови і заміняє її іншою, а при цьому не втрачає і не змінює
своєї етнічної ідентичності. Цю тезу добре ілюструє приклад бунєвців та
шокців, хорватів, що проживають на території Воєводини, котрі під тиском
змушені були відмовитись від рідної мови, перейшовши на сербську. Це
можна мотивувати ще й тим, що рідний діалект бунєвців та шокців –
ікавський, а літературний хорватський – ієкавський. У чужому середовищі
їм легше було пристосуватись, використовуючи сербську мову, ніж
літературну хорватську, вивчення якої теж потребувало зусиль [2, c.
194–195].

Попри це конкурентна здатність мови до інших визначників приналежності
етносу/ нації, беручи до уваги літературу, практично не підлягає
сумніву, хоча вона залежить від так званих загальних умов, які
визначають життя спільноти. Якщо ці умови сприятливі (наприклад,
стабільні неконфліктні відносини у багатоетнічній та багатомовній
державі, або у такому оточенні взагалі), етнічна спільнота менше
залежить від особливостей власної мови, в інших випадках вона зв’язує
себе мовою як опорою і гарантією існування окремої групи. Це останнє,
власне, і спричинило відповідну мовну ситуацію в колишній Югославії.

Мова – система знаків, котру люди використовують у мовленнєвій
діяльності

[23, c. 19]. У суспільстві мова виконує різні функції. Крім
загальновідомої комунікативної, їй притаманна функція маніфестативна
(мова – чинник ідентифікації: етнічної, класової та ін.). Мовами
послуговуються люди, які є членами суспільства, а кожен з них належить
до якоїсь культури. Суспільні величини, вартості яких можуть
змінюватися, як, наприклад, класова приналежність чи статус мовця, теж
впливають на мовленнєву поведінку. Послуговуючись мовою, люди
висловлюються про систему цінностей у кожній культурі зокрема.
Мовленнєва поведінка пронизує культуру і пронизана культурою. Для
структураліста Е.Сапіра, наприклад, мова є досконалим способом
вираження, а серед усіх витворів культури вона досягла високорозвиненої
форми, від ступеня її досконалості залежить і розвиток культури як
єдиного цілого [15, c. 19]. Для Д.Геймса мова – показник та відображення
культури [22, c.23]. Отже, щодо культури мова, а також мовлення (на
думку Ф. де Соссюра) – це два види одного феномена – мовної діяльності
[16, c.80–83]), вони є її витвором, її частиною, її умовою існування, бо
окрема особистість за допомогою мовної діяльності засвоює культуру своєї
групи та ідентифікується з нею.

Зважаючи на плюралістичний характер мови, її еволюцію в часі та
становище в середовищі, іншими словами, беручи до уваги кількість мов чи
мовних варіантів, мовну еволюцію та генезу, просторове розміщення мов та
мовних контактів, мову в суспільстві та мову окремого індивіда, можемо
визначати мовні відмінності.

З огляду на це мови класифікують по-різному. Деякі з них, зокрема,
унормовані до рівня літературної (стандартної), на якому вони
функціонують як інструмент в усіх сферах сучасного життя спільноти. До
такого рівня мов прагнуть сучасні національні спільноти. Інші
функціонують як вернакулари, деякі є діасистемами, поділеними на
декілька діалектів. Відповідно до географічного поширення тієї чи іншої
мови (а з цим знову ж таки пов’язана її комунікативні та суспільна роль)
йдеться про локальні, регіональні, національні та інтернаціональні мови
[12, c. 89–100; 17, c. 35–42; 7, c. 67–76].

Мови можуть мати різне значення, з огляду на участь у комунікації, а в
межах однієї спільноти це значення теж може мати різний статус
відповідно до суспільної функції, якій мова служить. Внаслідок цього
мови функціонують по-різному не через те, що розрізняються генетично та
типологічно, а тому що обслуговують різні суспільні потреби.

Мовні відмінності виявляються у комунікативній практиці індивіда щодо
двох чи більше мов, а також у межах однієї мови, бо у більшості випадків
мови охоплюють діалекти. У технічному сенсі всі діалекти є мовами, вони
не мають нічого часткового чи сублінгвістичного. Лінгвістично діалект
має всі ознаки мови, але літературна (стандартна) мова вважається
категоріально вищим поняттям власне кількісно у зв’язку з тим, що має
відмінності насамперед у соціолінгвістичному сенсі, (зрозуміло йдеться
про зовнішні, позамовні чинники та культурну спадщину), діалект же
орієнтує нас на щось менш вартісне, в економічному та в освітньому сенсі
відсталіше і провінційне (хоча є приклади, особливо серед представників
мовних і національних меншин, у яких діалект також може набувати
ідентифікаційної ролі та ролі внутрігрупової інтеграції та
солідарності).

???????O???????$????O?Термін “діалект” ? це мовна варіація, яка має
певне географічне походження, крім того, у значенні цього поняття
відображається і дія інших факторів – соціальних, етнічних, політичних.

Мовні ідіоми (мови та варіації) змінюються з плином часу або їх змінюють
свідомо у зв’язку з розвитком суспільства. Для нас не має суттєвого
значення незмінність статусу (престижу) певної мови, діалекту чи якоїсь
мовної варіації, суттєвою є лише доля її мовців, тобто стан їхньої
групової свідомості, стан ідентичності, відношення до власної етнічної
приналежності та до етнічної приналежності інших у зв’язку зі зміною
такого статусу мови. У такій ситуації, зокрема, опинились ті носії
сербсько-хорватської мови, які попередньо національно ідентифікували
себе як югослави

Найчастіше у такій ситуації приймається престижніша мовна ідіома
(літературна мова), або з’являється білінгвізм (мультилінгвізм) та ін. У
сучасних цивілізаціях чільне місце посідає власне літературна мова. Це
визнають навіть ті, хто не має потреби користуватися цією мовою.

Отже, очевидно те, що сучасна мова та мовна практика тісно пов’язані з
фактами, що перебувають за межами самої мови. З огляду на виключно мовні
характеристики немає жодної мови, жодного діалекту, який би ставив своїх
мовців у вище чи підлегле становище щодо інших мов та діалектів. Це може
здійснюватись лише соціальною оцінкою мови та мовців. Через те мова
(незважаючи на те, що в лінгвістичному плані всі мови та діалекти як
системи мають однакову можливість бути задіяними у комунікації)
вживається, цінується і змінюється у переплетенні політичних,
економічних та суспільних умов, при чому ними охоплюються переважно
комунікативна та маніфестативна її функції.

Безсумнівним є також зв’язок мови та етносу/нації. Його засвідчують
історичні чинники, пов’язані з взаємозалежністю розвитку націй та їхніх
національних мов, коли мова справді була першим та найважливішим виявом
колективного досвіду спільноти і критерієм визначення спільності, а
спільність, відповідно, – складова етнічної ідентичності. Використання
літературної (стандартної) мови в багатьох спільнотах вважається
вираженням мовної лояльності і символом державного суверенітету, як і
зв’язок з будь-якою місцевою варіацією теж містить компонент
ідентифікації (ситуація з кайкавцями та чакавцями у Хорватії). Це
створює відмінності в ієрархії лояльності груп, може впливати на
використання та на статус мови.

Про ставлення до мови свідчить не лише сам факт її використання й
плекання, а також зміни у мовній поведінці. Це ставлення, яке є частиною
групової свідомості позамовного фактора, містить яскравий
ідентифікаційний компонент, важливий для формування, підтримки та
підтвердження колективної ідентичності. Але ця, як і згадана функція
відмежування, властива мові [11], може легко викликати мовні конфлікти.
Е.Хауген писав: “Націоналізм має тенденцію обов’язково формувати
відмінності. У мові це явище позначається не лише бажанням мати мову, а
й тим, щоб мати власну мову” [22; цит. за 11, c. 104]. Так ситуація
простежується на теренах колишньої Югославії. Вона виникла значною мірою
під впливом минулого народів, які послуговувались сербсько-хорватською
мовою, та за обставин, у яких ця мова формувалась.

Отже, у зв’язку з тим, що етнічна/національна ідентичність і мова –
продукти культури, історії, традицій, динаміки внутріетнічних та
міжетнічних відносин, ідентичність і мову та відношення між ними треба
розглядати як змінні категорії, які можуть варіювати від спільноти до
спільноти і від ситуації до ситуації.

Однак мова є не лише проявом потенціалу етносу/нації, а й
інструментарієм духовної діяльності. Така властивість мови пов’язана з
усіма мовними рівнями, але найяскравіше вона виявляється саме на рівні
слова, яке викликає в свідомості мовців різновекторні асоціації, що
утворюють асоціативно-змістове поле слова. У деяких асоціаціях можуть
виявлятися національні особливості, які є наслідком різного історичного
досвіду та ментальності етносу/нації навіть дуже близьких народів.
Наприклад, надзвичайно розгалужена система назв родинних стосунків у
чорногорців випливає з патріархального устрою, що супроводжував їхнє
життя протягом віків. Тривалий час чорногорці спирались на сім’ю,
братство, що спричинило існування у них назв, нехарактерних навіть для
їхніх близьких сусідів: zaova (назва жінок, одружених з двома братами),
jetrva (братова, жінка брата) та ін.

Національні особливості мовного членування найбільш виразні в
етнографізмах чи символах. Для будь-якого хорвата glagoljica, pleter,
?ahovnica та ін. символізують рідне та зрозуміле з дитинства. Засвоєння
особливостей таких слів вкорінює людину в історію та сучасне життя
етносу, формує її національно-етнічну самосвідомість.

Національна приналежність виявляється також в етнокультурних (фонових)
асоціаціях, ravno polje, sokol, orao, gavran, golubica, lastavica,
prepelica, labudica (останні чотири про жінку). Для хорватів, наприклад,
характерне порівняння жінки з ластівкою (lastavica) як символом
плодючості та турботливості, для мусульман-бошняків голубка (golubica) –
символ праведності, миру та злагоди, і з нею, як правило, порівнюють
жінку. У хорватів сокіл (sokol) – рятівник та захисник, який вбиває
нападника – орла та ворона (orao i gavran) [4, c. 52]. Наприклад, матір
про дитину, яка спить, у Чорногорії скаже: Spava kao an?eo (спить, як
ангел), у Сербії: Spava kаo zaklano (спить, як забите), а в Хорватії:
Spava kaо janje (спить, як ягня). Усе це є наслідком різного історичного
досвіду чи особливостей ментальності (тривалий період перебування сербів
під османським гнітом і численні жертви, яких вони зазанали, викликав у
їхніх матерів асоціацію з мертвою дитиною. Тоді ж чорногорці,
залишаючись незалежними, втішались дітьми, порівнюючи їхній сон із
ангелами). Різними асоціаціями зумовлені етикетні фрази народів, навіть
дуже близьких сусідів: наприклад, у чорногорців: U slast! Dobro vam
u?inilo! S an?elima!; у сербів: Prіjatno!; у хорватів: Dobar tek!
(“Смачного!”). Етнокультурні асоціації викликають у хорватів, наприклад,
“магічні” числа 7 та 12 (власне під керівництвом семи проводирів, п’яти
братів (Клука, Лобела, Мухла, Косенца та Хорвата та двох сестер Туги і
Буги хорвати прийшли на території, де зараз проживають; число 12
символічне у хорватській традиційній культурі через те, що при передачі
дарчих грамот хорватськими володарями були присутні 12 свідків) [4, c.
52], а в сербів чи бошняків ці числа таких асоціацій, зрозуміло, не
викликають. Нерозвиненість етнокультурних асоціацій у того чи іншого
етносу часто призводить до розриву з культурою, породжує
“напівкультуру”, що вражає окремих його представників (в них виникає
прагматизм та технократизм). І, навпаки, асоціації з дівчиною, яка “по
рум’яних листках ніжно ступала по нерівній бруківці” чи із “зеленим
полем” (“djevojka, koja je rumenim listovina trepetala kaldrmom
grbavom”; jamili se polja zelenoga”) та ін. відіграли важливу роль при
формуванні національної свідомості бошняків в Туреччині [19, c. 32–37].
Взагалі “напівкультура” окремих представників етносу і навіть етносу
може бути наслідком поверхового, лише “функціонального” засвоєння мови
як засобу спілкування. У такому випадку слова у свідомості носія мови не
викликають етнокультурних асоціацій.

Чимало інших асоціацій може бути викликано національними особливостями.
Вони, зокрема, проявляються в асоціаціях за суміжністю, а ті – в
семантичній валентності слів, що навіть у близькоспоріднених мовах дуже
відмінна: порівняємо уживання ненормативного у боснійській: ima li ne?to
za jesti з нормативним: ima li ?ta za jelo (перше вважається в
хорватській нормою) [20, c. 29]. В умовах білінгвізму або відсутності
строгої норми невідповідна семантична валентність може стати джерелом
мовних помилок, що згубно позначається не лише на культурі спілкування,
а й на культурі мислення: порівн. у боснійській мові: vo?ena je rasprava
po prvoj ta?ki dnevnoga reda замість raspravljano je o prvoj ta?ki
dnevnoga reda [20, c. 45].

Словотворчі асоціації, які задовольняють потребу в номінації теж можуть
індивідуально реалізуватися в межах словотвірної системи мови даного
етносу. Наприклад, використання суфікса –?e для творення слів з
демінутивним значенням хорват використає лише для творення демінутивів,
що означають маленьких живих істот: gu??e (гусеня), djevov?e (дівча), а
серб – для творення демінутивів, що є назвами речей: прслуче, ормарче,
столче (хорватські відповідники: prslu?i?, ormari?, stol?i? – желеточка,
шафка, столик). Цікаво також, що для серба характерне утворення
демінутивів стосовно їжі: pasulj?e (квасолька), papri?ice (перчики), а,
наприклад, у чорногорців – стосовно жінки, дівчини: suna?ce (сонечко),
sre?ica (щастячко).

Пресупозиційно-оцінні асоціації Srbin (серб) – добре (чи навпаки),
Bo?njak – погано (чи навпаки), Hri??anin – добре (чи навпаки) Musliman
(мусульманин) – погано (чи навпаки), srpski jezik (сербська мова) –
добре (чи навпаки), bosanski jezik (боснійська мова) – погано (чи
навпаки) та ін. – суб’єктивні, вони виникають під впливом життєвого
досвіду людини та з умов її соціалізації. Однак часто саме вони стають
традиційними елементами національного менталітету, зокрема, національної
зверхності: ?iptar (зневажливе називання сербами албанців), ?okac
(зневажливе називання сербами хорватів), Mujo, Haso (зневажливо про
бошняків-мусульман) і т.ін. як “фантоми” менталітету дезорієнтують
етнос, провокують неадекватну поведінку та стосунки з іншими етносами.

Сигніфікативні асоціації, тобто асоціації понять з матеріальним планом
вираження, інколи під впливом менталітету чи історичних традицій можуть
набувати національних особливостей або ставати конструкціями, які є
витвором людської фантазії: velikosrpski program, Velika Srbija,
svesrpsko ujedinjenje, velikomuslimanska ideja.

Асоціації, зумовлені внутрішньою формою слова (етимологізаційні) теж
по-своєму спрямовують “потік свідомості” мовців. Вони або полегшують
сприйняття, якщо їхня внутрішня форма прозора, або перешкоджають такому
розумінню, якщо внутрішня форма нечітка: хорв. cvjeta?a (цвітна капуста)
від cvijet (цвіт, квітка) та серб. karfiol (запозичене слово). Очевидне
бажання спрямувати потік свідомості хорватів лежить в основі тенденції
до застосування у хорватській мовній практиці автохтонних засобів, серби
ж надають перевагу запозиченій лексиці.

У розгалуженій системі асоціацій утворюється своєрідне лексичне
макрополе мовної ментальності [14, c. 113] етносу/нації, і в просторі
цього поля відбувається його/її духовна діяльність. Певні типи таких
асоціацій перебувають або можуть бути під впливом національних
особливостей і створювати оригінальний фонд для духовної діяльності
нації, забезпечуючи збільшення загальнолюдського духовного потенціалу.
Результативність духовної діяльності нації значною мірою визначається
станом розвитку її мови та майстерним володінням нею її носіїв.

Без сумніву, мова виконує суспільну функцію, а в суспільстві – різні
функції, серед яких на першому плані комунікативна та маніфестативна,
причому друга є власне чинник ідентифікації. Через те мовна
автентичність в історії сприймається як частина етнічної/національної
автентичності, а отже зв’язок мови та етносу має тривалу традицію.
Приналежність до групи не пов’язують лише з об’єктивними етнічними,
історичними, культурними та політичними чинниками, а й з суб’єктивними
відчуттями та символічними цінностями, які для представників спільноти
має їхня власна спільнота та її особливості. Отже, мова є засобом та
символом спільноти, її духовним потенціалом, виразником та структурною
частиною ідентичності (на індивідуальному та колективному рівнях), а
тому найтісніше пов’язана з нацією.

Література

Anderson B. Nacija: zami?ljena zajednica. Razmаtranja o porijeklu i
?irenju nacionalizma. Zagreb, 1990.

Babi? S. Jezik, etnija i politika // Etni?nost nacija identitet. Zagreb,
1998. S.194–195.

Bandi? D. Etnos // Kultura. Beograd, 1982. Br.62-63. S.33–47.

Botica S. Narodni ?ivot, obi?aji i kultura Hrvata do svr?etka srednjega
vijeka // Botica S. Lijepa na?a ba?tina. Zagreb, 1998.

Brozоvi? D. Deset teza o hrvatskome jeziku // Babi? S. Hrvatski jezik u
politi?kom vrtlogu. Zagreb, 1990. S.271.

Brozovic D. Etni?nost i jezik: uvodno razmatranje // Etni?nost nacija
identitet. Zagreb, 1998. S.171–180.

Bugarski R. Jezici. Beograd, 1997.

Гумбольдт В. Характер языка и характер народа // Гумбольдт В. Язык и
философия культуры. М., 1985. С.370–380.

Ivi? P. O jeziku nekada?njem i sada?njem. Beograd, 1990. S.321-329.

Kottak C.Ph. Cultural Anthropology. New York, 1991. P.291.

Levinger J. Jezik nacionalne identifikacije // Zbornik Matice srpske za
filologiju. Novi Sad, 1993. S.93–98.

Мечновская Н.Б. Народы мира и языки // Мечновская Н.Б. Социальная
лингвистика. М., 1996. С.89–100.

Пінчук О. Мова та духовний потенціал людини та етносу // Генеза. 1995,
№1(3). С.25–30.

Почепцов О.Г. Языковая ментальность: способ представления мира //
Вопросы языкознания. 1990. №6. С.110-122.

Sapir E. Ogledi iz kulturne anropologije. Beograd, 1974.

Sosir F. de. Unutra?nji i spoljni elementi jezika // Sosir F. de Op?ta
lingvistika. Beograd, 1977. S.80-83.

Fishman J. Sociologija jezika: Interdisciplinarni dru?tvenonau?ni
pristup jeziku i dru?tvu. Sarajevo, 1978.

Furdal A. J?zyk i narod a prawa cz?owieka // Biuletzn Polskiego
Towarzystwa J?zykoznawczego, XLVII–XLVIII. 1992. S.10–15.

Halilovi? S. Bo?njaci i njihov jezik u Turskoj // Halilovi? S. Bosanski
jezik. Srajevo, 1998. S.32–37.

Halilovi? S. Gnijezdo lijepih rije?i. Pravilno-nepravilno u bosanskome
jeziku. Sarajevo, 1996.

Halilovi? S. Bosanski jezik. Srajevo, 1998.

Haugen E. Dialect, Language, Nation. 1966. Цит. за: Levinger J. Jezik
nacionalne identifikacije // Zbornik Matice srpske za filologiju. Novi
Sad, 1993. S. 94.

Hymes D. Foundations in Sociolinguistics: An Ethnographic Approach.
Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1974.

?kiljan D. Stavovi stanovnika Zagreba prema jeziku // Kulturni radnik,
god.41.Zagreb, 1988, br.5. S.166–212.

?kiljan D. Pogled u lingvistiku. Zagreb, 1980.

?tulhofer A. Maksimizacija reputacije kao mikro-model etni?ke
solidarnosti // Migracijeske teme, god.12. Zagreb, 1996. Br.4.
S.323–348.

Під мовною спільнотою розуміємо групу мовців, для яких мовну
комунікацію уможливлює факт, що всі володіють (принаймні) одним мовним
ідіомом та нормами його використання: ядро мовної спільноти створює
рідна мова. Див.: [22, c. 170].

Вернакулар – звичайна, щоденна мова [10, c. 291], а також “мова,
придатна для спілкування народу [17; c. 22], мова, яка ще не
стандартизована в науці [7, c. 69]. Р.Бугарський стверджує, що
визначення “мова спілкування народу” для вернакулару неточна й
неадекватна.

Детальний опис основних типів асоціацій див: [13, c. 26 – 27].

Ці слова є назвами першого хорватського алфавіту, частиною хорватського
орнаменту та складовою хорватського герба.

З боснійських народних пісень, які виконуються у Туреччині.

Похожие записи