Реферат на тему:

На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці
(до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря)

У Концепції літературної освіти загальноосвітньої школи однозначно
сказано, що «література як шкільний предмет усе більше стає носієм
народної моралі, загальнокультурних цінностей, засобом розвитку
історичної пам’яті, формування національної свідомості» [9].
Аксіоматично означена теза охоплює повну гаму навчально-виховної місії
художньої літератури в усіх типах середніх навчальних закладів.

Періодичні зрізи якості знань, вивчення стану методичного забезпечення
навчально-виховного процесу в регіоні (і не тільки), творчі дискусії на
обласних семінарах-практикумах, масові заходи гуманітарного спрямування,
бесіди з учителями після відвіданих уроків, міркування над учнівськими
творами, інші обстеження свідчать, що вагомим резервом щодо здійснення
морального і національно-патріотичного виховання є формування світогляду
і життєвої позиції підростаючого покоління вихованців на прикладах життя
письменників. Особливо вдячним матеріалом для цього є життєписи Григорія
Сковороди, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса
Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Михайла
Коцюбинського, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Остапа Вишні,
Олександра Довженка, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Василя Стуса та
інших вітчизняних митців, котрі для нас були й залишаються прикладами
самовідданого служіння Батьківщині.

Таке виховання конче необхідне, адже внаслідок негативного впливу
розгнузданої демократії в Україні початку третього тисячоліття
спостерігається різка зміна моральних категорій суспільства, докорінне
деформування пріоритетів читацьких інтересів у бік прагматизму. Більш
того, сьогоднішня молодь передбачає читати розважальну літературу, грати
в різні ігри на комп’ютері. Останнім часом усе більше захоплює Інтернет,
звідки за кілька хвилин можна отримати односторінковий зміст роману
«Анни Кареніної», вже не кажучи про телебачення, котре заполонили
бойовики і порнографія. Відтак сучасна молодь проводить дозвілля
здебільше не за читанням книг, а в кращому разі за розгадуванням
примітивних кросвордів.

Ми й раніш намагалися привернути увагу педагогічної громадськості до
нагальної проблеми протистояння тенденціям утилізації художньої
літератури як виду мистецтва, проте тоді були визначені лише її контури
[3, 4]. Сьогодні хотілося б глибше зануритись у ці болючі проблеми
виховання української юні. Отже, тему запропонованої розмови підказує
саме життя.

Педагогічний досвід переконує, що результат виховного процесу на уроках
літератури чи в ході проведення відповідних позакласних заходів, а
зокрема присвячених ювілейним датам митців, позитивний тільки при умові,
якщо вчитель правильно добирає і використовує приклади з життя митців.
Якщо ж через недосвідченість чи з інших причин він стане зловживати
біографічними деталями, смакуватиме сумнівними дрібничками — лише
нашкодить справі.

Чому так ставиться питання? Діалектика життя, мабуть для рівноваги,
окрім геніїв продукує й геростатів. Найбільше такого мотлоху в сферах
політики, бізнесу й культурі. Це явище не нове, воно було, є і, як
свідчить сьогодення, ще довго залишатиметься. Заради власного авторитету
вони (геростати) обливають брудом усіх, кому заздрять, здійснюють
плагіат, нехтують такими моральними поняттями, як альтруїзм, дружба,
етика поведінки, міжособистісні, навіть родинні стосунки тощо. А все це
свідчить про зростання духовної кризи суспільства.

Щодо означених метаморфоз не виключенням стала й українська література.
За мисливським принципом завжди в першу чергу під обстріл попадають
найпомітніші фігури. На світанку нашої літератури подібні аномалії були
рідкістю, відтак серйозно не сприймались громадськістю, а до шкільного
літературознавства загалом не доходили. Сьогодні розважальна
белетристика зі своїм блюзреалізмом набула неабиякого розмаху і стала чи
не прикметою часу.

Відтак маємо справу з брутальним зловживанням такими найкоштовнішими для
людини привілеями, як свобода слова і друку. Думається, що тут не
обійшлося без впливу зарубіжних ЗМІ, котрі необмежено панують в
українській теле- і радіо сфері. Не скидаймо з шальок і те, що причиною
теперішньої ситуації стала ще порівняно донедавна вихолощена чи
ідеологічно викривлена, куца система гласності, а то й наглухо
заблокована національна література. Замість своєї ми вчили
великоімперську історію, російськомовних українських письменників
студіювали на уроках російської літератури, не мали доступу до архівів,
навіть не чули про літературу діаспори. Суцільний алогізм!..

Зрозуміло, внаслідок такої одіозної обстановки український читач
знудився за правдою, якою б вона не була. Отже, стара система й
недосвідчена демократія стали родючим ґрунтом, на якому сьогодні рясно
цвітуть суржик, молодіжний сленг, рекетирський жаргон, парканна лексика,
вирази несловникового вжитку, а найгірше — тривіальні публікації про
письменників та інших діячів науки й культури. Ця шкідлива тенденція,
хочемо того чи ні, поширюється на повсякденне життя навчальних закладів,
більш того, проникає в шкільне літературознавство і, зрозуміло, відтак
позначається на моральному становленні учнівської молоді.

Щодо цього актуальними залишаються думки Олеся Гончара, який зазначав:
«Новітня арцибашевщина — не для нас! Мова притонів, смердючий
рекетирський жаргон не може бути мовою справжньої літератури» [Літ.
Україна, 1995, 20 липня]. А в напутньому побажанні щодо заснування
журналу «Київ» наголошував: «На цім зламі епох, крім релігії, мабуть,
лише мистецтво й література здатні протистояти натискові сил брутальних,
цинічних, розтліваючих, тільки висока гуманістична творчість зможе
реально сприяти зміцненню суспільної моралі, духовному оздоровленню
наших сучасників».

Сумного висновку в сентенціях класика могло й не бути, коли б окремі
любителі в гонитві за дешевим авторитетом не писали що завгодно й не
спекулювали почуттями читачів. А видавці газет, думаючи лише про
прибутки, такі матеріали охоче друкують. На жаль, вірус уседозволеності,
неонатуралізму проник і в таку делікатну сферу літератури як біографічна
публіцистика. А оскільки шкільні програми побудовані на життєписах
класиків, то новоявлена продукція рано чи пізно стає надбанням учнів. І
помітніше стає це останнім часом, коли система літературної освіти при
значно урізаному навчальному плані переорієнтовує старшокласника на
самонавчання.

При підготовці виступу, реферату чи домашнього твору допитливий учень,
аби краще виконати завдання, прагне знайти в періодиці необхідні
матеріали і скористатись у практичній роботі. Ознайомившись із таким
«шедевром», юнак без достатнього життєвого досвіду може неправильно його
зрозуміти. Добре, якщо вчасно звернеться за роз’ясненнями до вчителя,
але ж інший може й посоромитись це зробити. Тоді такий ущербний
випускник йде у самостійне життя з викривленим уявленням про моральне
обличчя письменника, а відтак негарно подумає й про всю національну
літературу. Більш того, цілком не виключено, що вичитані нісенітниці про
інтимні подробиці життя письменників він стане переповідати своїм
знайомим у власній інтерпретації.

У зв’язку з непоодиноким оприлюдненням подібної розважальної
белетристики останнім часом у критиці навіть з’явилося поняття «відкрита
література», котре ще не ввійшло до новітніх словників літературознавчих
термінів. Як бачимо, нове поняття потребує роз’яснень, про що, між
іншим, прохають самі викладачі-філологи. Щоб наосліп не борсатись у
тенетах сумнівності, необхідно бодай дотично освітити історію питання,
першоджерела якого сягають у середньовіччя.

Ще фанатичний ієзуїт Петро Скарга в часи боротьби Польщі за окатоличення
України у XVI ст. складав пасквілі на український народ. До таких за
змістовною наповненістю належать й послання — «обличенія» уніатам,
написані українським полемістом Іваном Вишенським. Між іншим, до такого
«жанру» можна віднести й загальновідомий лист запорозьких козаків
турецькому султанові. Особливо характерними щодо цього одіозного явища
були 60-ті роки XIX ст., коли в літературних салонах Москви з’явилися
плітки у вигляді атеїстичних міфів про Григорія Сковороду. Зрозуміло, то
був наслідок різко негативного ставлення з боку російських
революціонерів-демократів до філософських трактатів українського
Сократа, які не відповідали ідеологічним уподобанням останніх.

Наприклад, прошовіністично настроєний «глава русской критики» Віссаріон
Бєлінський з властивою йому ненавистю до всього українського називав
автора «Байок харківських» не інакше, як «Хомою с отпечатками настоящего
малороссийского юродивого». Олександр Герцен звинувачував Сковороду у
«чистому» моралізаторстві й зневазі до науки. Не менш відомий діяч
російської демократії Микола Чернишевський менторськи повчав письменника
Григорія Данилевського, щоб читав шкільний підручник, аніж брався за
нарис про свого чудакуватого земляка. А явний українофоб Володимир
Крестовський, не осягши жодної ідеї філософа, чванливо хвастав, що
Сковорода — «семинарский тупица, реакционер, враг свободы и проповедник
рабского аскетизма».

Загалом російських демократів, які, окрім того, що пишалися своїм
ортодоксальним атеїзмом, чи не найбільш лякали сковородинівські
посилання на святе письмо, якого вони не розуміли й не хотіли знати. На
їх думку, вчення великого слобожанина — це «безнадійно застарілий
пережиток церковної культури, духовно близький тільки реакціонерам». Тож
не дивно, що радянські ідеологи, успадкувавши великоімперські амбіції,
зокрема цензурну систему і керуючись засадами марксистсько-ленінської
філософії, на пам’ятниках Сковороду взули у чоботи, а замість Біблії в
руки сунули Буквар.

А скільки витерпів Іван Котляревський за свою «Енеїду», скільки
переживав щодо заборони постановок «Наталки Полтавки», тільки тому, що
п’єса написана українською мовою. Численні іронічні насмішки
неодноразово вислуховували Григорій Квітка-Основ’яненко і Микола Гоголь,
через те, що у свої повісті посміли ввести українські слова й вирази. То
був початок апогею вельми резонансної полеміки середини XIX ст., котра
спалахнула довкола молодої української літератури, бо російські ідеологи
вбачали небезпеку національного сепаратизму.

Тоді найганебнішими епітетами й порівняннями «несамовитий Віссаріон»
хрестив Шевченка за його бунтівний «Кобзар», а йому підтакували
прибічники шовінізму Фадей Булгарін, Микола Греч, Осип Сенковський та
ін. На початку другої половини XIX ст. особливого розголосу набула
дилогія уже згадуваного В. Крестовського «Кривавий пуф» (1874), яку було
видано до 60-х роковин від дня народження Шевченка. Ознайомившись із
цими твором, стає зрозумілим, що автор усе зробив, щоб облити брудом
ювіляра. І лише зусиллями авторитетного Миколи Костомарова тоді вдалося
відстояти добре ім’я Кобзаря і цим захистити честь української
літератури.

Добре відро каламуті вихлюпнули у народжувану бистрінь української
літератури сліпі послідовники Шевченкового генія на кшталт крутоярченків
чи захарченків, які своїм наївним епігонством знеславили не лише себе, а
й підірвали авторитет поета. Щодо цього цілком справедливо обурювався
Михайло Драгоманов: «Я ще зроду такого тупоумія не бачив: як-таки сорок
чоловік слово в слово одне й теж пишуть, та ще кожний разів по п’ять, що
було вже на свій час непогано сказано Шевченком. Чи вони самі віршують,
чи п’яні?» [8].

Дивовижним є те, що «наукова дискусія» про право існування української
літератури тривала практично все XIX ст. Ще І. Нечую-Левицькому, Панасу
Мирному, М. Драгоманову, І. Франку, Б. Грінченку, М. Коцюбинському й
Лесі Українці довелося боронити права своєї нації на повноцінність
духовного життя. А коли юна література в «Енеїді» і «Наталці Полтавці»,
«Сердешній Оксані» і «Марусі», «Гайдамаках» і «Катерині», у творах
пізніших митців усе ж розірвала тенета, розставлені на її шляху
поліцейсько-монархічним режимом, і відбулася як така, то великоросійська
імперська ідеологія заповзялася розробляти іншу концепцію: плебейської,
другосортної літератури, котра, по суті, триває й досі.

Чергова хвиля критики на українських класиків, а насамперед на Великого
Кобзаря, накотилася з приходом червонозоряного віку, коли більшовики,
аби «новый мир построить», з ідеологічних міркувань планомірно руйнували
соборну Україну, її неповторну культуру. Кампанія щодо комуністичного
«оновлення» світу проводилася настільки масштабно й нахабно, що в ній
були змушені брати участь такі талановиті майстри слова, як П. Тичина,
М. Рильський, М. Семенко, В. Сосюра, М. Бажан та ін.

Хрестоматійним прикладом неприйняття творчих надбань попередніх поколінь
тоді став роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи», де устами героя автор
докоряв поета за хуторянське виховання. Варто сказати, що
шевченкоборство Хвильового, хоч і важко, але, певною мірою, можна
зрозуміти, адже ошуканий комуніст, маючи глибоконаціональне коріння,
щиро дбав про виховання нової генерації української інтелігенції, яка за
своєю культурою могла б стати врівень з цивілізованими
західноєвропейськими країнами. А загалом у звинуваченні Шевченка
Хвильовим це була невдала нігілістична спроба молодого проводиря
українських національно-визвольних ідей, які дещо пізніше будуть
узагальнені гаслом «Геть від Москви!», а пізніше й трагічної гамартії.

А проте шевченкоборство автора «Вальдшнепів» — це, можна сказати,
пуп’янки у порівнянні з інсинуаціями, котрі з’явились про Кобзаря уже на
зламі ХХ-ХХІ ст. З виходом на шлях самостійного розвитку Україна
врахувала історико-літературний досвід минулого і, здійснюючи поступове
реформування ідеологічної сфери суспільства, забезпечила широку
гласність, свободу слова і друку. Тож цілком природно було чекати нової
хвилі ревізіонізму і вона не забарилась, тільки з’явилася вже більш
брудною, як і сама новітня демократія, у вигляді так званої «відкритої
літератури».

Щодо витрактування поняття «відкрита література» як літературознавчого
терміна, на наш погляд, слушними є міркування відомого письменника
Валерія Шевчука. Він зазначав, що окрім академічного й аналітичного є
літературознавство й міфічне, «криве», якому абсолютно байдуже до
об’єктивних істин, наукових доказів та аргументів. Для нього головне —
досягнення мети, тому не гребує будь-якими засобами добору фактів. Та
найганебніше те, що йому немає найменшої турботи до морально-етичного
боку справи [1].

Як бачимо, літературознавство, яке так різко засудив Шевчук, наскрізь
антигуманне і не треба ламати голови щодо з’ясування його мети,
достатньо знати, хто за ним стоїть. Для прибічників ідеї відновлення
Московської імперії, її завойовницької політики особливо ненависними
завжди були й залишаються постаті першорядних українських класиків, бо
хто як не вони посіяли в душах українців зерна національно-визвольної
ідеї, внаслідок чого Україна після декількох спроб нарешті стала
незалежною державою.

Отже, і для сьогоднішніх російських шовіністів, незалежно від того, де б
вони не жили: у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві чи за океаном, ворогами
залишаються Прометей Шевченко, Каменяр Франко, Сонцепоклонник
Коцюбинський, Ломикамінь Леся Українка, до життєписів яких при великому
бажанні завжди можна причепитись. Тим паче до Великого Кобзаря, якого за
радянських часів ідеологи досить майстерно пристосували до
соціалістичних ідей. Адже цього представника загальнодемократичного
напряму радянські ідеологи зробили предтечею більшовицької революції,
хоча, як відомо, 1930 року голова ВУЦВК Григорій Затонський і нарком
освіти Микола Скрипник на розширеному засіданні Всеукраїнської комісії
по затвердженню проекту пам’ятника Шевченку у Харкові називали Кобзаря
просто демократом.

А проте новоявлені «шевченкознавці», не збагнувши попереднього досвіду,
явно перестарались, адже жовтими фарбами прикрасили свої опуси. До таких
у першу чергу варто віднести резонансну історико-філософську монографію
«Откуда пошло самостийничество?», автором якої став російський емігрант
Микола Ульянов [14]. Вельми резонансною стала і книга професора
Гарвардського університету Григорія Грабовича «Шевченко, якого не
знаємо» [7], а найскандальнішою виявилась публікація свого доморощеного
вихованця Олеся Бузини з Києва, котра з’явилася під назвою «Вурдалак
Тарас Шевченко» [2].

Народна мудрість стверджує, що про покійників говорять тільки добре або
взагалі мовчать. Згадані автори про цю мудрість, мабуть, забули, а,
можливо, й не чули. Ніхто не заперечує, що в порівнянні з учорашнім днем
наразі потрібні нові підходи до інтерпретації біографій письменників і в
цьому напрямку є уже помітні зрушення. З цього приводу в українському
літературознавстві останнім часом навіть закріпився новий термін
«сучасне прочитання художніх творів», на що ми звертали увагу [6].

Щодо сучасного потрактування художніх творів і життєписів класиків
значно важить, як це робити. Одне тактовно сказати про власні міркування
щодо несприйняття надмірного захоплення Кобзаря кровожерливими
гайдамаками, варнаком чи спростувати легенди про неіснуючі капрійські
зустрічі Коцюбинського з Леніним і зовсім інше «копирсатись у білизні»,
смакувати заяложеними фактиками, котрі не відіграють будь-якої суттєвої
ролі у творчій біографії митця, а відшукуються заради самореклами
автора. Як не прикро, але до таких відносимо В. Базилевича, Е. Блажко,
О. Бузину, Г. Грабовича, Ю. Ключа, С. Павличко й інших літературознавців
не без обдарування представників уже нового покоління, що, між іншим,
дезорієнтує багатьох освічених читачів.

Про неетичну сутність публікацій згаданих дослідників біографій
класиків, спробуймо бодай оглядово висловити особисті думки щодо двох
останніх книжок. У лютому 2001 року студенти й викладачі філфаку
Національного університету імені Тараса Шевченка зібрались на
презентацію монографії «Шевченко, якого не знаємо», автором якої був
присутній професор Гарвардського університету Григорій Грабович.
Нагадаємо, книга вийшла перекладом Соломії Павличко.

gd-6—

блем теорії літератури тощо. Відтак ім’я вченого справедливо включене до
«Української літературної енциклопедії» [— К., 1988. — T. I. — C. 474].
Проте поважний автор, мабуть, забув, про одну суттєву міжетнічну деталь,
а саме, що вважається позитивним для американців, може негативно
сприйматись українцями, адже в Україні, як відомо, дещо інші
морально-етичні принципи, сприймання, а більш того, коли йдеться про
Шевченка. І якщо вони прямо про це не говорять, то це пояснюється лише
національною толерантністю.

Саме тому на презентації більшість висловилася про книгу американського
гостя досить обтічно, помірковано. Своєю відвертістю хіба вирізнилися
професор Василь Ярмоленко і письменник Валерій Шевчук. Відтак аудиторія
помітно насторожилась і це швидко вловив презентант. В езотеричному
виступі Грабович поспішив заявити, що мовби «без ревізіонізму ми ніколи
не матимемо науки». Так, ніхто не проти загальновідомої істини? Нас
дивує інше, ревізіонуючи минуле, хіба обов’язково його обливати брудом,
більш того, коли йдеться про Кобзаря, це робити у головному вузі
України, який носить ім’я Т.Г. Шевченка. Ми за тактовну критику, але
категорично проти образливої.

Якщо Шевченко для нас — національна гордість, то для заокеанського
«дядька» — це невихований селянський поет, який безсоромно зводить
наклеп на царя і царицю, п’є горілку й лише від безділля через дзеркало
малює свій торс. Тож недосвідченому читачеві мимохіть нав’язується
стереотип, що Кобзар — це вчорашній день, морально скалічений тип, який
не заслуговує на увагу прийдешніх поколінь. Отже, цілком справедливою
видається думка того ж Ярмоленка, який відверто заявив: «Нема у вашій
книжці рецепції, пане Грабович, є тільки ваше сприймання окремих
моментів поетової біографії» [1].

У ситуації з обговоренням книжки Грабовича стає образливо за нас, адже
на значно вагомішу монографію українського академіка Івана Дзюби
«Шевченко і Європа» в університеті не знайшлося ні часу, ні місця для її
обговорення. І це при тому, що напередодні столична громадськість
відзначала його 70-річчя. Якби така розмова тоді відбулась, ми глибоко
переконані, що реакція київських філологів на книгу Грабовича була б
зовсім іншою. Тому стає і соромно, і боляче за нас українців, а зокрема
студентство, яке ще в 90-і роки заради завоювання демократії голодувало
на Хрещатику, а тепер змушене брати участь у виставі дорослих під
американську режисуру. А так сталося не через те, що ми дурні й
непідготовлені до дискусій, а тому, що нині Україна опинилася в такій
ситуації.

І все ж твір американського шевченкознавця ще не вершина казуїстики в
порівнянні з пасквілем Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко».
Скандально відомий журналіст у своїх фантазіях зовсім перейшов
морально-етичну межу. У його книзі художник і поет узагалі нічим не
займається, хіба що п’є, для власного задоволення малює натурщиць, і при
цьому веде себе як останній нахаба. Зрозуміло, передумовою таких
фантасмагорій стали авторські домисли, що з’явилися від Шевченкових
картин і малюнків, присвячених красі жіночого тіла.

Зваливши паркан моралі, лукавий Олесь відверто спекулює на спогадах
найповажніших Шевченкових друзів М. Костромарова й П. Куліша. Особливо
це помітно, коли йдеться про «чаювання». А це й не новина, достатньо
прочитати лист Костомарова до видавця «Русской старины» Михайла
Семеновського. Тоді адресант згадував: «Відтоді до червня місяця кілька
разів бував у мене Шевченко вечорами і дивував тим, що наливав одну за
одною більше десяти склянок міцного чаю з чималим доливанням туди
ямайського рому і не п’янів… Я про це говорю тут для того, щоб
показати, наскільки несправедливі поширені чутки про його пияцтво» [12].
Але підступний Бузина не звертає уваги на прикінечну костомарівську
репліку, а робить своє. Що ж, кожен посвоєму здобуває славу, хай якою б
вона не була.

Бузина видає з себе новоявленого борця, котрий не побоявся підняти руку
на самого Прометея і прагне «різати правдуматку». На це дехто з
лібералів може сказати: «Що тут такого, ну подурачився хлопець,
злегковажив, йому необхідна реклама. Мов, не звертайте уваги». На ці
судження (і вони, на жаль, непоодинокі) можна сказати одне: така
недооцінка нам дорого коштує. Адже Олесь закликає скинути Шевченка з
п’єдесталу. Усю свою енергію автор вичерпує для того, щоб осквернити
пам’ять Великого Кобзаря. Автору інсинуації в образі Шевченка необхідно
підірвати авторитет усієї української літератури. І це робиться тоді,
коли Україна входить у європейську спільноту. Між іншим, гіркою
«правдою» лукавий пройдисвіт осквернив душу й Лесі Українці, помістивши
на шпальтах «Київських ведомостей» (1997, 13 вересня) розлогу статтю під
крикливою назвою «Была ли Леся Украинка лесбиянкой?».

Подібні випади у народних традиціях розцінюються як моральний вандалізм.
Бузина прагне реанімувати те, що вже давно померло, а саме: погляд на
українську літературу російської критики часів XІХ ст. Саме таких
авантюристів свого часу мав на увазі Кобзар, коли у вступі до своїх
«Гайдамаків» писав: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай
про Матрьошу, Про Парашу, радість нашу…

Спробуймо простежити, звідки у зазначених авторів узялися фантазії щодо
пристрастей Шевченка до спиртного. Дійсно, серед ідейних ворогів Кобзаря
вельми поширеними були плітки, що поет часто малював картини і писав
вірші напідпитку, взагалі мав схильність до випивки. Сюди, між іншим,
підлив масла й Пантелеймон Куліш, коли згадував, що нібито поезію
«Вип’єш першу — стрепенешся» Шевченко написав вуглиною на стіні шинку.
Таким чином, новоявлені «шевченкознавці» приховано протиставляють Куліша
Шевченкові, тим самим прагнучи повернути читача у часи, коли
революційно-демократичні, а згодом радянські критики зробили цих
однодумців антиподами й ворогами.

Ми не заперечуємо, стосунки між цими двома великими діячами були дійсно
неоднозначними. Причиною того була непоступливість характерів. Це видно
уже з першої зустрічі 1843 року на київській квартирі Куліша. Господар
якраз малював, цілком поглинений гамою світлотіней не помітив, як перед
ним несподівано виріс міцно збитий молодик у полотняному балахоні і в
такому ж картузі, що спадав на потилицю, неначе козацький шлик: «Здорові
були!.. А вгадайте, хто? — «Хто ж, як не Шевченко?!..» — Він і є?!.. Чи
нема у вас чарки горілки?».

Зрозуміло, дещо сміливе привітання гостя, були звичайним жаром, а проте
цього цілком достатньо для авантюристичних задумів щодо упереджених
фантазувань. Хай, навіть і допустивши, що при згаданій зустрічі Шевченко
повів себе не зовсім тактовно, у нього для цього, можливо, були свої
причини. Адже амбітний виходець з кріпацької сім’ї завжди страждав від
несправедливості, безнадійно мріяв про рівність і не приховував своїх
настроїв щодо багатих.

У той час дворянину Пантелеймону Олександровичу, зухвалість гостя
виявилась не до вподоби. Проте, глибоко шануючи талант художника й
поета, дивакуватість гостя Панетелеймон сприймав за ознаку геніальності
і на правах меншого все це зносив. Але треба погано знати Куліша, щоб за
обожненням таланту Кобзаря не угледіти цілком справедливого, а то навіть
і жорсткого критика. Пантелеймона неабияк переймало, коли він бачив
недовершеність, не доведену до вичерпної досконалості якусь Шевченкову
фразу, риму чи поетичну мелодійність. Таким було кредо автора «Чорної
ради». І він не мовчав. У листі від 5 червня 1844 року Пантелеймон
Олександрович писав: «Перечитуючи декілька разів тут, у Петербурзі,
«Кобзаря» і «Гайдамаків», я щиро захоплювався ними і багато чого вивчив
напам’ять, але воднораз зриміше, ніж раніше, побачив їхні недоліки. Один
з них походить від Вашої безпечності, недбалості, лінощів, або ще чогось
подібного: інші від того, що Ви надто покладалися на вроджені сили Ваші
і мало старалися узгодити їх з мистецтвом, котре саме по собі нікчемне,
але в поєднанні з таким талантом, котрий Вам дав Господь, могло б
утворити чудеса ще більш вражаючі, ніж ті, що воно творило в поєднанні з
талантом Пушкіна. Ваші творіння належать усій Україні і будуть мовити до
неї вічно. Це дає мені право втручатися в родинні діла Вашої фантазії і
творчості» [13].

Як бачимо, Куліш насамперед дбав про Шевченкове слово як національне
багатство, і тут ні до чого особисті амбіції. Інша річ, Пантелеймон чи
захоплюючись, чи забуваючи, про що він пізніше жалкував, інколи
висловлювався надто відверто про свого товариша. У відношення між тоді
провідними письменниками зіграла й дотеперішня доля Кобзаря. Пригадаймо,
що Тарас Григорович ще після принизливих насмішок з боку Бєлінського і
його прибічників загалом негативно ставився до критики, як
літературознавчої категорії, вважав її чи не найбільшим гальмом розвитку
поезії.

Та все ж до зауважень Куліша поет дослуховувася. За його порадою у вірші
«До Основ’яненка» Кобзар змінює рядки «Наш завзятий Головатий/Не вмре не
загине» на «Наша дума, наша пісня/Не вмре не загине». Для Пантелеймона
Олександровича це був досить високий рейтинг і хіба що рівнявся
авторитету Г. Квітки-Основ’яненка чи М. Костомарова.

Для усвідомлення чинників появи означених псевдоновацій новоявлених
шевченкознавців, окрім наведеного поетичного роз’яснення самого Кобзаря,
важливі міркування висловив письменник і критик покоління ХХ ст. Євген
Маланюк. У статті «Репліка» він зазначав: «Між генієм і сучасністю завше
колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що
вона здужає взяти» [10]. Отже, «неошевченкознавці» взяли від класика те,
що «здужали взяти». Загалом можна подумати, що новітні авантюристи
підійшли до шевченкознавства з чорного ходу.

І все ж, не дивлячись на явну абсурдність представників «відкритої
літератури», у них прихована певна небезпека. На незрілий юнацький смак,
який останнім часом формується на фоні безроздільного панування
заокеанської культури, подібна розважальна белетристика може справити
певний ефект, оскільки для своїх маніпуляцій новітні авантюристи від
«кривого» літературознавства досить уміло використовують той догматичний
образ Шевченка, який настирливо нав’язувався кільком поколінням
українців як більшовицька ідеологема.

Що ж до означених тенденцій неокритичного переосмислення життєписів
національних класиків, а тепер, як виявляється, і нових підходів до
методів зображення таким «новаторам» добре відповів Іван Драч.
Наслідуючи Ігоря Муратова, він сказав: «Скиньте з Шевченка шапку, та ще
й кожуха, та одкрийте в нім академіка та ще й одчайдуха, та нагадайте
усім, що йому перед смертю було сорок сім». Як бачимо, і Муратов, і Драч
не проти скинути з Шевченка кожуха, щоб показати, за що загинув Кобзар,
а прихильникам міфічного шевченкознавства, як бачимо, кортить скинути ще
й штани. Ба, вони не збагнули, що на безлюдному острові, не маючи змоги
малювати натурщиків, невільний митець в умовах заслання був змушений
через дзеркало малювати свій торс.

Закономірно постає питання, як бути словеснику середнього навчального
закладу, який не може вибирати, бо прив’язаний до програми. А на
сьогодні маємо реальний факт, що, окрім Т. Шевченка, хай і не так
відверті інсинуації можна знайти й на інших національних класиків. Марка
Вовчка виводять, як блудну панянку, котра лише й переймається
чоловіками, аби скористатись цим для літературної слави; І. Франку й М.
Коцюбинському інкримінують малозрозумілі зв’язки з жінками, які ніби й
звели митців у могилу, а Лесю Українку й О. Кобилянську показують як
жінок нетрадиційної орієнтації.

Щодо психологічних аспектів появи таких опусів, на наш погляд, точно
сказала завідувачка кафедри історії літератури й шевченкознавства
Національного університету імені Тараса Шевченка Людмила Задорожна.
Якось у бесіді з репортером на запитання щодо причини появи «відкритої
літератури» вона відповіла: «Складається враження, що автори деяких
«відкриттів-пліток», перш, аніж узятися до цієї справи, поквапилися не
тільки зі своєю совістю, а і з глуздом» [11].

Кілька слів щодо методичного боку шкільного літературознавства цієї
одіозної справи. На наш погляд, інформацію про подібні викривлення,
якими б вони неприємними не були, вчителям і викладачам-україністам
треба знати і не лише тому, що за шкільною програмою ці класики
вивчаються. Уже треба знати тому, щоб уміти вести себе в пікантних
ситуаціях, коли їх можуть порушити учні. Зрозуміло, поспішати виводити
учнівську аудиторію на екзальтоване сприйняття фактів щодо інтимних
деталей життя письменника не треба.

Значно правильнішим буде зосередити увагу вихованців на кращих рисах
характеру митців, а зокрема на їхніх художніх творах. Адже літературні
герої мають набагато вагоміший виховний потенціал, аніж біографії
авторів. Це аксіома. Якщо ж доведеться зустрітися з пікантним фактом чи
пересіктися з позапрограмовим «шедевром», радимо не ухилятись від
відповіді, а тактовно, не ображаючи пам’яті письменника, роз’яснити все,
що треба. Хто ж, як не ми, словесники, маємо стояти на оберегах рідної
літератури? Щоб прищепити стійкий імунітет у наших учнів проти усіляких
бузинячих недугів, необхідно систематично на конкретному навчальному
матеріалі формувати інтелект нових поколінь, національну самосвідомість,
а для цього треба, щоб учитель сам був патріотом з яскраво вираженими
ознаками такого інтелекту. Враховуючи сьогоднішню ситуацію в Україні, є
важливішим не скільки вільне виголошення своїх міркувань щодо зібраної з
сумнівних джерел біографії класика, стільки усвідомлене прагнення
утвердити його авторитет, як виразника прагнень, інтересів, смаків,
традицій, уподобань своєї нації, свого народу, заради забезпечення
достатку й миру в Україні. Тож мимохіть на пам’ять приходять слова
великого Шевченка з його «Молитви»:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Шевченка справедливо називають Поетом нації. Великим Кобзарем,
українським Прометеєм, Кармелюком у літературі, основоположником
української літератури, національним символом і цей порівняльний ряд
можна продовжити. Ось уже понад 150 років як його твори перевидаються у
різних країнах. Про нього створена велика науково-критична література,
котра виділена в окрему літературознавчу галузь — шевченкознавство.
Рівно 25 років як створено двотомний «Шевченківський словник», а з
початку третього тисячоліття на філологічному факультеті Національного
університету імені Тараса Шевченка відкрито спеціальну кафедру історії
літератури й шевченкознавства. Здавалося б зроблено немало, але, на
жаль, за зовнішнім благополуччям часто применшується, а то й зовсім
губиться, нівелюється сам митець. Прикро, коли штампи, загальники, а то
й белетристичні фантазії затінюють індивідуальність письменника,
неповторність його душі, якій дано відчувати тонше й бачити далі за
інших. Не дивлячись на всілякі перешкоди, навіть на спалення музею-хати
Шевченка на Черкащині, час усе ставить на свої місця: пісок буденщини
вимивається, а перлини навічно лишаються в історичній пам’яті народу.
Так було, є і надалі буде.

А проте на душі тоскно й хочеться сказати: «Та грець з ними, щоб так
ними перейматись, не заслуговують того». Що ж, можна й так, але ж вірус
від цього не зникне, а буде розвиватися далі. На щедрій ниві
національної літератури, як бачимо, з’явилася і вже рясно родить бузина,
яка псує, забур’янює поле. Окрім того, літературна зустріч у Києві
показала, що з’явився й керує нами заморський «дядько». Виходить, як у
тій примовці: «На городі бузина, а в Києві дядько». Тільки й різниці,
щоб назву бур’яну і дядька виділити великими буквами.

Відтак доходимо висновків: треба негайно вжити заходів щодо збиткування
над українською літературою. Насамперед це має бути постійна
навчально-виховна робота із зміцнення національної самосвідомості
українців, зокрема учнівської молоді, покоління, яке готуємо для
подальшої розбудови української незалежності. Хочеться згадати слова
Ліни Костенко стан розвитку національної культури: «Українська
література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і
зацькованих, вигнаних і забутих, через століття надрукованих». Сьогодні
ж, додамо, й облитих брудом.

Проте не варто песимістично закривати тему. На наш погляд, останнім
часом з’явилися цілком тверезі критичні дослідження з шевченкознавства.
Згадаємо хоча б матеріали регіонального масштабу, приурочені 190-ї
річниці від дня народження Шевченка: маємо на увазі збірник наукових
розвідок викладачів філологічних факультетів Харківських університетів
«Слово про Шевченка» [12] і нашу публікацію «Тарас Шевченко і
харків’яни» [5]. Отже, харківські ентузіасти також зробили свій внесок
до ювілейної шевченкіани. Зрозуміло, аспекти, яких торкнулися у цій
статті, далеко не вичерпують порушених питань, хоча, як нам видається,
істотно доповнюють розуміння тієї проблеми, яка вже півтора століття, а
особливо останнє десятиріччя, гостро дискутується в літературознавстві.
Додамо, яка особливо актуальна у дні відзначення ювілею Великого
Кобзаря.

Література:

1. Боронь О. Нова книжка Григорія Грабовича: за і проти // Українська
мова та література. — 2001. — Ч. 13.

2. Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко. — К., 2000.

3. Гомон П. Біогафія митця вчить жити // Професійна освіта: теорія і
практика. Науково-методичний збірник. — К., 1998. — №№ 1, 2.

4. Гомон П. Не уникати проблем «відкритої літератури» // Українська мова
і література в школі. — 2002. — № 4.

5. Гомон П. Тарас Шевченко і харків’яни. — Х.: Митець, 2003.

6. Гомон П. Чи зможемо перейти рубікон // Дивослово. — 2000. — № 10.

7. Грабович Г. Шевченко, якого ми не знаємо. — К., 1999.

8. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. — К.,1970. — Т. ІІІ.

9. Концепція літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі //
Українська мова та література. — 2002. — Ч. 11, березень.

10. Маланюк Є. Книга спостережень. — K., 1995.

11. Масенко Л. «Слово брехнею підбите» // Слово і час. — 2001. — № 3. //
Українська література в загальноосвітній школі. — 2001. — № 5.

12. Слово про Шевченка. — Х.: Основа, 1998.

13. Спогади про Шевченка.— К.: Дніпро, 1982.

14. Ульянов М. Откуда пошло самостийничество? — М., 1987.

Похожие записи