Реферат на тему

Мовознавство — екскурс в історію науки про мову. Античне мовознавство.

Про те, що таке мова, як вона виникла, як з’явилося писання , люди
замислювалися вже у далекому минулому. Численні свідоцтва цьому ми
знаходимо і в міфології багатьох народів стародавнього Ближнього Сходу,
в тих, що дійшли до нас шумерських, аккадських, єгипетських, хеттських
переказах, в яких знаходила вираз віра в створення мови і писання богами
— як правило, покровителями відповідних міст-держав, а також віра в
наявність у богів своєї мови, відмінної від людської мови.

Спеціальний же інтерес до мови прокидається, як свідчить історія, тоді,
коли в центрі уваги людей опиняються основні його одиниці і правила їх
вживання в мові. І його пробудженню в якнайдавніших державах Ближнього
Сходу (Єгипет, Шумер, Вавілонія, Хеттське царство, Угаріт, Фінікія та
ін.) сприяли ті багато в чому схожі проблемні ситуації, в яких стала
усвідомлюватися необхідність забезпечити письмову фіксацію результатів
різноманітної господарської, адміністративної, культової, дипломатичної
і іншої діяльності і тим самим зробити можливою мовну комунікацію не
залежної від чинників часу і простору.

Саме в близькосхідному регіоні були створені перші засвідчені людською
історією системи листа. Тут близько 4-го тис. до н.е. з’явилася
єгипетська iэроглiфiка, в 29-28 cc. до н.е. склався шумерський клинопис.
Ці дві системи листа послужили прямими джерелами або «підказками» для
формування багатьох подальших писемностей (перш за все в Передній Азії).
Створення і розповсюдження рисемностi, природно, викликало до життя
необхідність навчати ii. Стали виникати численні школи писарів (Єгипет,
Шумер, Вавілон). Надзвичайно високим рівнем характеризувалася, за
свідченням істориків, підготовка писарів-адміністраторів у Вавілоні
кінця 3-го тис. першої половини 2-го тис. до н.е., де аккадцев навчали
мертвій шумерській мові, що служила проте дуже довгий час головним
засобом спілкування в адміністративній, господарській,
релігійно-культовій і дипломатичній сферах в Двуреччi (Месопотамії). В
таких школах для учбової мети створювалися численні тексти і словники
(як одномовні, так і багатомовні), і ті з них, які дійшли до нас,
дозволяють вивчати як самі стародавні мови Ближнього Сходу, так і
еволюцію писемностi, а також судити про характер лінгвістичних знань
того часу і способи їх формування.

Мистецтво писемностi у власному, термінологічному значенні припускає
відчуття членимости звучної мови на дискретні і багато разів відтворні,
пізнавані в різних контекстах мовні одиниці (такі, наприклад, як слова)
і наявність інвентаря також відтворних і пізнаваних в різних контекстах
графічних знаків, регулярно що співвідносяться з певними мовними
одиницями. Передуючі письму протописьменностi різних видів (і зокрема
твори піктографії) не відповідали цим вимогам: вони забезпечували
передачу лише смислової сторони повідомлень, а не передачу найзвучнішої
мови і створюючих його мовних одиниць. Вони, як правило, не володіли
наборами стандартних графічних знаків, які мали б певне прочитання
(значення).

Перші системи листа були ідеографічними ( перш за все логографiчними).
Їх зв’язок з піктографією (малюнчатим листом) особливо наочно виявлявся
на початковому ступені їх формування. Піктограми продовжують
використовуватися в сучасних суспільствах. Більш того, вони сьогодні
нерідко стають інтернаціональними по своєму характеру, оскільки не
пов’язані з певною мовою. Але сьогодні за ними по перевазі закріплюється
лише допоміжна функція.

Поступово, в результаті тривалої еволюції, складалися, разом з
ідеографічним принципом письма, силлабiчний (складової) і алфавітний
(буквений) принципи. Існуючі і нині існуючі типи листа рідко бувають
чистими (так, кирилічний звукобуквенне письмо, слідуючи принципу «окрема
фонема» окрема графема», проте вдається і до складового принципу: багато
в чому за допомогою букв е, г, ю, я передаються, по-перше,
фонемосполучення-склади /jа/ /jо/,ju/,/ja/, а по-друге,
фонемосполучення, в яких початкові згідні є тими, що палаталізували,
наприклад: сів /s`iv/, мед /m’et/, люк /l’uk/, м’яч /m’ас /).

Процес еволюції ідеографічної єгипетської і клинописної шумерської
(пізнє шумерсько-аккадськоi, або вавілонської) систем письма свідчить
про постійні пошуки засобів для диференціації логографiчних знаків в
різних їх значеннях і спочатку в дуже обмеженому ступені — для передачі
звукової сторони мовних одиниць. У єгиптян з’являються роздільники для
фраз і синтагм, будуються складні логограми. У Вавілоні, де широко
вживаються шумеро-аккадськi гетерограммы, створюються особливі знаки для
передачі афіксів, використовується спосіб «ребусу» запису слів, що
свідчить про перехід до логографiчеськi-силлабiчеського принципу,
винаходяться способи для передачі переносних значень і абстрактних
понять шляхом використовування семантичних детерминативiв («ключів») і
фонетичних комплементов. Як свідчить історія ближньосхідних графічних
систем, письмо еволюціонує від iконiчностi до символічності/схемної, від
образотворчої до фотографічної, від величезних наборів знаків до їх
обмежених інвентарів.

Правда, ідеографічні системи володіють достатньою стійкістю і внаслідок
того, що запис тексту ідеограмами займає менше місця, ніж при
використовуванні силлабiчних або буквених знаків (велика кількість
парадигматично помітних знаків обертається економією в синтагматичному
плані), і внаслідок того, що ідеограми виявляються зрозумілими в
міжетнічному спілкуванні.

Винайдена в Шумері клинопис і вавілонська традиція листа набувають
широке поширення у ряді інших держав (зокрема у хеттiв в Малій Азії).
Ті, що мешкали в тій же Малій Азії лувiйцi вдаються до ієрогліфічного
письма. У західних семітів формуються якнайдавніші силлабiчнi системи
(письмо протосинайськое, протипалестинськоэ, протобiблськоэ). В цьому ж
ореалi (пер за все у Бiблi, Угарiтi, Фiнікії) близько 18—17 сс. до н.е.
складаються перші алфавіти (вірніше квазіалфавіти, знаки, що мають,
тільки для згідних). Труднощі, які були пов’язані з прочитанням текстів,
написаних за допомогою лише консонантичних знаків, приводили до появи в
цих системах дiакритик, словоразделителей, так званих «матерів читання»
(materes lectionis). Разом з тим подібні труднощі сприяли тривалому
збереженню складовими типами письма свого пануючого положення.

І все-таки квазіалфавітний лист Фінікії, що мав в своєму інвентарі
близько 40 графем, тобто більш економне в порівнянні з листом складовим,
який припускає наявність багатьох сотень знаків, і тим більше з
логографiчним, вимагаючим багатьох тисяч і навіть десятків тисяч знаків,
виявилося згодом достатньо конкурентоздатним.Воно послужило прототипом
більшості подальших систем листа.

В самій Передній Азії воно з’явилося — шляхом арамійського скоропису —
основою для формування листа єврейського (в різних його варіантах),
пальмiрського (з різними відгалуженнями), набатейського (продовженням
якого виявилося арабське).

На Сході, також через посредство арамійського скоропису, воно було
джерелом багатьох алфавітів в Еламэ, Персії (письмо пехлевийськое,
авестийськое), в Індії і в контактуючих з нею державах (письио кхароштхи
і брахми, що став прототипом для листа маурья, кушанського, гупта,
нагари, деванагари, Тибету, непалського, бенгальського, ассамського,
тагальського, а також для листа випалини і висхідних до нього
бірманського, сингальського, кхмерського, лаосського, таi, для
кадамби,що дала основу для письма грантха, Таміла, кави, яванця,
батакського, лампонг, реджанг), в Центральній Азії і Сибірі (письмо
хорезмийськое, согдийськое, уйгурськое, орхонськое, монгольське,
маньчжурське, ойратськое, бурятське) і в багатьох державах
Південно-східної Азії.
На Заході до нього сходять ряд
східних і західних варіантів зародився в 9-8 сс. до н.е. грецького
листа, який вперше включив до складу алфавіту особливі знаки для
голосних і у свою чергу став прототипом для багатьох алфавітів в Європі
і за його межами (зокрема листи етруського, латинського, рунічного,
провансальського, сучасного ірландського, італійського, іспанського,
португальського, французького, англійського, німецького, шведського,
датського, норвезького, ісландського, чеського, польського,
хорватського, угорського, фінського, естонського, латиського,
литовського і т.д.; далі, листа коптського, готського,
славяно-глаголiчеського, славяно-кирилічного, сучасного російського,
українського, білоруського, болгарського, сербського і т.д.; в деякій
мірі листи вірменського і грузинського).

Разом з листом Фінікії розповсюдження отримали деякі інші
західно-семітські графічні системи. В 9-8 сс. до н.е. вони послужили
формуванню ряду малоазiйських алфавітів: фрiгiйського, мiзiйського,
лiдiйського, «паралiдiйського», карiйського, «паракарiйського»,
лiкiйського, сiдетського. До західно-семітських джерел сходять також
графічні системи мов ефіопського і амхарського.

Створення і розповсюдження письма з’явилося найважливішою заслугою
народів стародавнього Близького Сходу перед людською цивілізацією.

Не можна не відзначити, що робота із створення і вдосконалення графічних
систем, по навчанню мистецтву листа і читання активізувала процес
аналізу і інвентаризації мовних одиниць, перш за все слів. В Єгипті,
Вавілоні, у хеттiв, у Фінікії і Угарітэ складається обширна
лексикографічна практика. Створюються (перш за все для мети навчання
писарів-адміністраторів) словники одномовні і багатомовні
(шумерсько-аккадскi, шумерсько-аккадсько-хеттськi,
шумерсько-аккадсько-хуррiтськi і т.п.), тематичні, синонімічні, тямущі і
т.д. Вавілоняни (а під їх впливом і хети) починають включати в словники
фразеологiзми і зразки пропозицій, інформацію про словотворчі зв’язки
слів і про особливості формоутворення слів.

У вавілонян з’являються перші граматичні таблиці (парадигми форм слова і
навіть форм пропозиції). Є непрямі свідоцтва про розробку фiнiкiянами
понять класів слів і про створення ними термінів для окремих
морфологічних форм дієслова. Зароджуються, таким чином, перші теоретичні
уявлення про лад мови.

Високого рівня розвитку (в умовах інтенсивних міжетнічних контактів)
досягає мистецтво письмового і усного перекладу (особливо у хеттiв). Та
все ж на стародавньому Близькому Сході, при високо розвинутій
лінгвістичній практиці і багатстві емпіричних спостережень, при дуже
високо розвинутій літературі, при безлічі вірних інтуїтивних припущень і
зачатків парадигматичного аналізу, ще не склалася цілісна система
теоретичного лінгвістичного знання і мовознавчої традиції, що відповідно
сформувалася, що знаходить своє пояснення в неопрацьованості
філософського і теоретичного способів пізнання миру.

Активні і всесторонні контакти стародавніх греків, а потім і римлян з
народами Близького Сходу надали безумовний вплив на становлення грецької
і римської культур. Завдяки тривалим зв’язкам з єгиптянами, фiнiкiянами,
сірійцями, іудеями і іншими етносами цього ареалу греки і римляни добре
знали близькосхідну науку, культуру і міфологію, зокрема єгипетські міфи
про божественних творців мови і листа (букв), про покровителів листа і
рахунку. Вони запозичили деяких персонажів з близькосхідних міфологічних
систем в свій пантеон богів. Запозичення ж у фiнiкiян алфавіту є
найнаочнішим матеріальним свідоцтвом таких контактів.
Староіндійському мовознавству властиві наступні риси:

1) Підхід до вивчення мови диктувався практичними задачами

2) Вся лінгвістика стародавніх індусів носить дескриптивний характер.
(Отже, прообразом сучасної американської дескриптивної лінгвістики є
мовознавство стародавніх індусів).

‚#$(?0^3e9ae<1/4>yyyyyyyyyyyyyniiaaaaaaaaaa

?¦°4±oooooooooooooooooooooooooooo

був суто практичний трактат. Всі правила в ньому передбачалося вивчити
напам’ять. Він користувався символічними позначеннями, які дозволяли
зробити його максимально компактним. Що стосується змістовної сторони,
слід зазначити такі моменти. Паніні виділяє 4 частини мови: дві основних
— ім’я і дієслово і дві службових. В категорію імені потрапляли всі
імена, у тому числі і прикметник. Виділення частин мови відбувалося по
функціональній ознаці. В імені розрізнялося сім відмінків. Вони не мають
назв і позначаються номерами. В системі дієслова виділяється час, нахил
і особа.

Що стосується синтаксису, то він був мало розроблений. Пропозиція
виділялася, як найважливіша одиниця мови. При тій практичній
спрямованості, яка була характерна для індійського мовознавства, це було
закономірно. Шлях аналізу йшов від пропозиції шляхом його сегментації до
звуку. Слову надається велика увага в цьому трактаті.

Дієслівні корені були початком всіх словників. Зміна коренів відносилася
до внутрішньої флексії. Тут вже наголошувалася видозміна на складових
стиках. Потім вони виросли в теорію сандхi (внутрішні сандхi -це зміни
усередині слів). Розрізнялися первинні і вторинні суфікси. Первинними
суфіксами вважалися ті, які приєднувалися до дієслівних коренів.
Дієслова вважалися самими першими словами. Вторинними суфіксами
вважалися ті, які приєднувалися до іменної основи для утворення
прикметників, іменників і т.д. Вводилося поняття бази проводить основу.
Що стосується деяких звукових явищ, то в граматиці Паніні детально
розглядається система чергувань, особливо голосних, усередині кореня.
Пізніше на цій основі виникла теорія Ablaut(а). Виділялися три ступені
чергування голосних: 1-й ступінь початковий (основа з коротким
голосним), 2-й ступінь — це ряд форм, коли на місці голосного в корені
утворюється дифтонг, 3-й ступінь -продленна або просунута, де
виявляється довгий голосний.

Теорія аплаута грунтується на цих ступенях. Що стосується фонетики, то у
той час добре був вивчений мовний апарат. Розрізнялися пасивні і активні
органи мови і по ознаці, якого органу утворюється даний звук
(передньоязичний, губний і ін.). Вже тоді виявилося можливим дати назву
артикуляції звуків.

Третьою областю, в якій також наголошується успіх індійського
мовознавства, була лексикографія, що теж диктувалося практичною задачею.
Спочатку в словнику слова давалися в тій формі, в якій вони зустрічалися
в тексті. Перші словники поступово перетворилися на справжні словники.
Слова сталі вписуватися в словники коренів. В трактаті міститься вельми
обширний список дієслівних коренів, кожний з яких забезпечений рядом
значень. І у наш час ще трактат захоплює точною технікою опису
граматичних форм, чіткістю формулювань.
Досягнення староіндійських вчених зробили великий вплив
на європейське мовознавство. Стародавня Індія- колиска мовознавства.
Власне, Веді включають 4 збірника гімнів, співів, і жертовних формул:
Рігведу, Самаведу, Яджурведу, і Атхарваведу. Оскiльки ведичеськi тексти
сходять до божественних джерел, то вони, по переказах стародавніх
індійців, мають сакральну силу.

Текст повинен бути відтворений без щонайменшого варіювання мовної
тканини. Тільки в цьому випадку надприродні можливості Священного тексту
можуть бути реалізований.

Правильність мови повинна дотримуватися не тільки відносно значення, але
і відносно її звукової форми, інакше сокральностi обряду, пов’язаного з
ведичеськими гімнами буде порушений, залучення до божественного не
відбудеться.

Праця Паніні знайшла багато видатних коментаторів і послідовників, які
розширили і поглибили його граматичні навчання. Стародавні індійці
розробили не тільки граматику, але і лексикологію.

Їх лексикологічне дослідження пов’язано перш за все з складом
словників, першим з яких є список що вживаються у Ведах незрозумілих
слів. В V-VI сс. н. е. мовознавець Амара склав словник санскриту,
широко що використовується і сучасними санскритологами.

В індійському мовознавстві вже закладена фактично ідея історичного
розвитку мов і їх історичне вивчення.

Один з послідовників Паніні, лінгвіст Варарічи (III в. до н. э.),
займався вивченням середньоiнндiйських мов-пракрiтов, висував думку про
те, що всі вони сходять до одного і того ж джерела-санскриту.

Стародавньо-індійська лінгвістична наука поклала початок до
філософських аспектів мовознавства.

Так, філософ-мовознавець Бхардхарі (I в. н. э.) досліджував філософічний
аспект співвідношення пропозиції і думки, ролі слова в мові.

В стародавній Греції наука про мову зародилася в рамках загальної
філософської теорії. У філософію включалися всі галузі наук.
Мовознавство було галуззю філософії. Мовознавство складалася як
теоретична дисципліна, і виросло з філософії. Старогрецьке мовознавство
включає 2 періоди: 1-й філософський. Він триває з V в. до н.е. по III в.
до н.е. 2-й період набуває абсолютно іншого характеру -граматичний і
триває з III в. до н.е. по X в. н.е. Цей період прийнято називати
александрійським. В Александрії знаходилася школа граматистiв . Всі
сучасні граматики упираються своїм скелетом в александрійську граматику.
Граматична проблематика перейшла до римлян і продовжувала розвиватися
після краху Греції в Стародавньому Римі аж до X в. н.е. Тому прийнято
говорити про греко-римську граматичну традицію, але нічого нового
римляни не створили, вони просто перенесли грецьку традицію на латинську
мову.

В рамках філософії, яка вважалася наукою наук, грецькі учені, вони ж
філософи, вони ж філологи, намагалися ставити теоретичні проблеми.
Найвидатнішою проблемою була проблема співвідношення найменувань, імен з
речами, предметами, об’єктами миру через поняття (знаменита тріада). Це
була не проста проблема, це була проблематика, в якій протягом декількох
століть брали участь всі найвидніші учені Стародавньої Греції.

Всі вони ділилися на 2 табори. 1-й табір вважав, що найменування
визначаються іменниками ознаками предметів і речей. Згідно цієї точки
зору найменування вважалися природно обумовленими. Ця концепція отримала
назву фюсей, 2-а концепція будувалася на постулаті протилежного
характеру. Її прихильники не визнавали природної обумовленості назв.
Вони вважають, що люди умовилися і стали називати речі так, а не інакше.
Назви не природно обумовлені, а встановлені за домовленістю між людьми.
Ця друга точка зору стала називатися тесей.

Теорія іменує фюзей “за природою”, Тезей “по положенню”.

Геракліт (540-480 рр. до н. э.)- кожне ім’я відображає природу
позначаючої речі, нерозривний пов’язано з нею і в іменах розкривається
єство речей. Демокріт (460-370 рр. до н.е.) виступав проти природного
зв’язку між словом і річчю. Він вважав, що речі позначаються словами не
згідно природі самих речей, а згідно звичаю, по встановленню людей.
Проблема фюсей-тесей, боротьба цих двох концепцій отражена в
знаменитому трактаті Платона «Кратіл або про правильність імен». Трактат
з’явився, після того, як проблема пережила свій апогей. Платон, як автор
трактату, виступив, як людина, яка, з одного боку висміює крайнощі, а з
іншою пропонує компромісну точку зору. Він вважає, що в деяких випадках
є природно-обумовлені найменування (звуконаслідування, наприклад,
кукурікати, кукати), але більшість імен не має природної обумовленості і
вони пов’язані з традицією вживання (соціально обумовлені). Платон
намагався провести думку, що істину потрібно шукати за допомогою
компромісу. В цю полеміку були втягнуті Демокріт, Арістотель. Вони
належать до теорії ТЕСЕЙ! Геракліт — до теорії ФЮСЕІ!

Ця проблематика розвертається в перший період — у філософський період.

Коли в III в. до н.е. філософський період змінився граматичним, тоді
виникло поняття граматики. У цей момент виникла інша знаменита полеміка.
Цю суперечку почали стоїки. Ця суперечка називалася аналогія-аномалія.
Вирішальне слово в цій суперечці сказали представники граматистiв
Александрійської школи. Ця полеміка тривала до епохи Стародавнього Рима.
Прихильники аналогії називалися аналогiстiв, аномалії — аномалістами.

На думку аналогiстiв мова адекватна мисленню. З другого боку усередині
мови панує принцип аналогії. Граматика дає цьому блискуче підтвердження.
Наприклад, граматичні групи імен підкоряються певному типу відмін, а не
схиляються по своїй власній парадигмі.

Прихильники аномалії дотримувалися інших поглядів. Вони вважали, що
мислити можна більше, ніж говорити. Наприклад: Афіни — найменування
одного міста, а число множинне; муха — позначає і самця і самку.

Загострення будь-якого з цих аспектів приводить до неправильних
висновків. Ця дискусія служила поштовхом для розвитку граматики. З
другого боку обидві суперечки стимулювали розвиток етимології. Проблеми
аналогії-аномалії продовжували дискутуватися аж до кінця XIX століття
(младограматики).

Трактат Варрона «Про латинську мову» дає яскраве уявлення про цю
полеміку. Він зберігся не повністю, лише деякі його книги. Варрон також
як Платон виступає як людина, охоча примирити сторони, що сперечаються.
Він пропонує враховувати повсякденну мовну практику людей, яка, на думку
Варрона, складалася стихійно. Він вважає, що і аналогія і аномалія
народилися з побуту, і роблять висновок, що слід визнати і аналогію і
аномалію. Тільки де і в яких пропорціях — це вже інше питання.

Третя проблема — походження мови. Це питання теж ставилося в
старогрецькому мовознавстві. Це питання стародавні греки намагалися
пов’язати з питанням про походження людини. Висувався ряд теорій.
Відповідно до однієї з них вважалося, що слід говорити спочатку про
нечленороздільну мову. Це були звуки такі, якими користувалися тварини.
Потім встановилася членороздільна мова. Отже, об’єднання людей в
колективи викликало потребу спілкування, а спілкування привело до
членороздільної мови. Існувала також теорія природних криків.
Звуконаслідувальна теорія також знаходить своїх прихильників.

Теорія божественого походження мови не користувалася популярністю в
Стародавній Греції. І теорія про те, що мову створила одна велика
людина, теж не признавалася. Мова признавалася колективною творчістю
людей. Спочатку мова людини могла виражати первинні відчуття, а
потім вже абстрактні поняття. Можна слатися на слова Арістотеля:
«Тільки людина, зі всіх істот, обдарована мовою. Голос
властивий і тваринам».

Опис мови, який дав Арістотель, є початковий етап античної лінгвістичної
теорії. Найбільший розквіт антич. лінгвістична традиція досягає в
александрійський період в епоху (334-31 рр. до н. э.) еллінізму в
поселеннях грецьких колоній в Александрії (Єгипет) і Пергамi (Маля
Азія), мають особливе значення для розвитку філології. В Александрії і
Пергамi були створені найбільші сховища рукопису- бібліотеки, в яких був
збір більшості творів грецької літератури і науки, переклади творів
східних літератур. В свої кращі часи до розгрому Александрії арабами в
642 р. н.е. Александрійська бібліотека налічувала понад 700000
рукописних сувоїв.

У відношення граматики слід зазначити, що антична наука заклала основи
граматичної термінології. Граматична наука «Європи, аж до XIX в.,
грунтувалася на граматичному навчанні греків, в його зміненому на
римському грунті вигляді; одним з доказів цього є граматична
термінологія, яка переважно залишилася такою ж, як за часів старовини; і
навіть терміни, що виникли в більш пізні епохи, є головним чином тільки
більш менш вдалою передачею старої назви і грунтуються лише в окремих
випадках на більш новому і кращому розумінні мовної категорії» (109,
25).

Особливістю теоретичних побудов античних авторів було те, що мовна база
теорій обмежувалася однією мовою — грецькою або латинською, оскільки всі
інші мови вважалися варварствами і не підлягаючими вивченню, причому і
самі спроби зіставлення грецької і латинської мов залишилися у зародку.
Правила граматичного мистецтва створюються тільки для мови даної
культури. Разом з тим антична лінгвістична традиція, разом із
староіндійською, засвоєної європейським мовознавством дещо пізніше,
з’явилася колискою європейського мовознавства.

ЛІТЕРАТУРА:

Геруцький Л. “Общее языкознание”. Мінск, 2001р.

Реформатський А.А. “Введение в языкознание”. – М., 2000р.

Березін К.С., Головін А.К. “Общее языкознание”. – М., 2000р.

Головін А.К. “Введение в языкознание”. – М., 1975р.

Кодухов К.В. “Введение в языкознание”. – М., 1976р.

Зубкова Л.Г. “Язык как форма. Теория и история языкознания”. – М.,
1999р.

Гумбольдт фон В. “Избранные труды по языкознанию”. – М.: Прогрес, 1984р.

Єьмслев Л. “Полегомены к теории языка// Новое в лингвистике”. Вип.I ,
М.: Видавництво ін. літ., 1960р.

Жирмунський В.М. “Общее и германское языкознание”. – Л.: Наука, 1976р.

Сепір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”. – М.:
Прогрес, 1993р.

Солнцев В.М. “Язык как системно-структурное образование”. – М.: Наука,
1971р.

Сосюр Ф. “Труды по языкознанию”. М.: Прогрес, 1977р.

Похожие записи