Реферат на тему:

Мовна свідомість як поняття лінгвістики Принципу історизму в
історико-лінгвістичних дослідженнях треба витримуватися системно й
послідовно: не лише щодо форм існування мовної матерії в її динаміці, а
й стосовно всієї сукупності лінгвістичних і екстралінгвістичних
чинників, які цю мовну матерію породили. Тривалий час у вітчизняних
історико-мовознавчих працях не брали до уваги такий важливий чинник, як
мовна свідомість досліджуваного періоду, хоча певною мірою цієї проблеми
торкався В.Виноградов. Уважаючи, що історія мови літературно-художніх
творів органічно входить у загальну історію мови і разом із нею – в
історію культури, він наголошував на тому, що словесна структура
художнього твору повинна розкриватися в контексті сучасного йому
“мовного життя” [Виноградов 1930: 20].

Питання мовної свідомості в діахронії привертають останнім часом пильну
увагу українських і зарубіжних лінгвістів [Єрмоленко 2000; Єрмоленко
2003; Мацюк 2001; Вендина 2002; Живов 1996; Успенский 1996]. Предметом
дослідження стають мовні уявлення книжників Московської Русі другої пол.
XVII ст. [Сиромаха 1979], мовна свідомість Московської Русі [Успенский
1996], мовна рефлексія минулих історичних епох [Запольская 1998] тощо.
Реконструкція мовної свідомості попередніх періодів є одним із важливих
завдань сучасної історичної лінгвістики, оскільки дає можливість
“зсередини” подивитися на мовні явища і процеси минулого, а також на
питання мовної норми.

Дослідники виділяють два підходи щодо розуміння мовної свідомості.
Г.М.Яворська використовує терміни “мовна свідомість” і “лінгвістична
свідомість” як синоніми, щоб відрізнити зміст поняття “мовна свідомість”
від тлумачення О.С.Ахманової як “особливостей культури та суспільного
життя даного людського колективу, що відзначили його психічну
своєрідність і відобразилися у специфічних рисах даної мови” [Яворська
2000: 143]. Г.М.Яворська пропонує модель дії мовної свідомості з
урахуванням того, що рефлексія над мовою, на думку дослідниці, може
реалізуватися у двох основних планах: перший (поверхневий) її рівень
складається з поглядів на мову, характерних для даної мовної спільноти
або окремих суспільних верств; другий (глибинний) рівень реалізується у
мовній поведінці, а саме – в активному виборі мовних варіантів, які
вважають правильними чи більш прийнятними, за рахунок інших варіантів,
що сприймаються, відповідно, як непридатні [Яворська 2000: 143]. Отже,
“мовна свідомість постає як сукупність культурно й соціально зумовлених
установок щодо мови, які відбивають колективні ціннісні орієнтації”
[Яворська 2000: 145]. Таке розуміння певною мірою співзвучне з
традиційним у польському мовознавстві трактуванням мовної свідомості як
усвідомлення наявних у підсвідомості суспільних мовних норм, що є
особливо важливим у моменти вагання щодо правильності певної форми або
слова (Go??b 1968: 568).

Г.П.Мацюк, услід за І.І.Коваликом, розрізняє практичну лінгвальну
свідомість носія мови і теоретичну лінгвістичну свідомість носія мови –
мовознавця, визнаючи, що та сама людина, якщо вона знає певну мову і
водночас її науково вивчає, є носієм двох, за своєю природою відмінних,
свідомостей – лінгвальної та лінгвістичної [Мацюк 2001: 50].

Інтерес лінгвістів до мовної свідомості в діахронічному аспекті
закономірний. Мовна свідомість, як відомо, – категорія історично змінна,
як і

мовна норма, поняття якої щодо багатьох періодів розвитку
староукраїнської літературної мови ще чітко не окреслене. До мовної
свідомості попередніх століть не можна підходити з позицій сучасної
мовної свідомості, до того ж філологічно обтяженої. Розглядаючи
староукраїнську літературну мову без урахування специфіки мовної
свідомості тогочасних авторів, дослідник кваліфікує її елементи
передусім

за їх походженням. Справді, з генетичного погляду староукраїнська
літературна мова характеризується складним співвідношенням одиниць,
передусім східнослов’янських і південнослов’янських
(церковнослов’янських). Проте, як зауважує В.Живов, аналізуючи подібну
ситуацію, яка склалася в російській літературній мові

XVII століття, “cаме по собі походження елементів не визначає пов’язаних
із ними соціокультурних конотацій, істотним є не походження елемента, а
його кваліфікація у мовній свідомості носіїв (виділення наше – Л.Г.),
тобто не генетичні, а функціональні параметри” [Живов 1996: 19].

Ще Р.І.Аванесов звертав увагу на специфіку мовної свідомості
давньоруських книжників: “…давні руські книжні люди були носіями двох
систем – книжно-писемної і народно-діалектної. Ці дві системи… становили
одну складну систему, яка була єдиною в одних своїх ділянках і
відрізнялася в інших” [Цит за: Силина 2002: 198–199]. Проте і
книжно-писемна система мови цього періоду не була однорідною:
“Давньоруські книжники нерідко вдавалися до поєднання
церковнослов’янської і давньоруської мов у межах того самого твору. Це
особливо характерно для літописання і мемуарно-оповідної літератури.
Саме тут мовна основа могла постійно змінюватися: після
церковнослов’янської виступала давньоруська і навпаки” [Русанівський
1985: 20–21]. Стосовно староукраїнського періоду В.М.Русанівський
зауважував, що українські письменники використовували
церковнослов’янську мову і в світській літературі, внаслідок чого
розвивалася словенороська мова (церковнослов’янська у своїй основі, але
пересипана українізмами). Відмежовуючи її від староукраїнської, лінгвіст
все ж визнає, що “разом із староукраїнською мовою словенороська
становила ніби єдину систему (виділення наше. – Л.Г.), структурні
різновиди якої служили своєрідними стилями – високим і середнім”
[Русанівський 1985: 138].

Початок поєднанню цих систем у мовній свідомості книжника давала
початкова освіта, яка, як відомо, полягала у вивченні
церковнослов’янської азбуки, формуванні навичок читання, а також у
заучуванні напам’ять Псалтиря і Часослова, при цьому розуміння
заучуваних напам’ять текстів відбувалося з допомогою ресурсів розмовної
мови, засвоюваної з дитинства. В.Живов з цього приводу слушно зауважує,
що коли носій вивчив напам’ять великий корпус текстів (такий, наприклад,
як Псалтир), це істотно позначається на його культурній і мовній
свідомості; вона відрізняється від тієї, яка притаманна нам завдяки
належності до культури нового часу, і безпосередньо впливає на характер
мовної діяльності особистості. У людини з’являються готові блоки для
опису ситуацій, дій і переживань, які відтворюються автоматично, коли
вона орієнтується на книжний виклад і разом із тим пише про те, що в
тому чи іншому вигляді вже трактувалося у вивчених текстах.

Сформований такий чином дискурс служить індивідові все життя;
індивідуальну свідомість поглинає в цьому процесі домінантна ментальна

традиція [Живов 1996: 24]. Цікаво в цьому зв’язку згадати, що автори
проекту навчання грамоти і за церковними книгами, і за “гражданськими
законами” (кінець 1760-років) зауважували, що під час вивчення напам’ять
Псалтиря “происходит, что мы в обыкновенных разговорах иное одобряем,
иное хулим целыми стихами из псаломника” [Живов 1996: 25]. На цю
особливість мовної свідомості освічених людей того часу звернув увагу і
Я.Ісаєвич: “У свідомості читачів XVII – першої половини XVIII ст. не
простежується чіткого розмежування художньої літератури і текстів
нелітературного характеру. Високопоетичні сторінки Святого Письма,
зокрема Євангеліє і Псалтир, формували не лише світогляд, а й естетичні
смаки” [Ісаєвич 2002: 338].

J

V

‘х учасників історичного процесу: значущим визнається те, що є значущим
з їхньої точки зору” [Успенский 2002: 11]. Уявлення ж про внутрішню
точку зору освічених людей минулого дають створені ними тексти. Світло
на мовну свідомість староукраїнських книжників може певною мірою пролити
реконструкція лінгвістичної свідомості граматистів кінця XVI – XVII
століть.

Дослідники пам’яток староукраїнської літературної мови кінця XVI –
XVII ст. імпліцитно визнавали, що у свідомості граматистів того часу
взаємодіяли й перетиналися різні мовні системи (окреслені й розмежовані
сучасними лінгвістами). Явище паралельного наведення
церковнослов’янських і українських форм спостерігаємо в граматиці 1591
р, відомій як “Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаяго языка”, а
також у “Граматиці словенській” Л.Зизанія 1596 р. Стверджуючи, що
Л.Зизаній досить добре відрізняв церковнослов’янську мову від живої й
книжної української мови XVI ст., В.В.Німчук разом із тим визнає, що у
своїй граматиці чіткої межі між церковнослов’янською й живою мовою
граматист не зробив, часто наводячи в парадигмах поруч із
церковнослов’янськими й українські форми, що свідчить не тільки про
прагнення зблизити церковнослов’янську мову з живими
східнослов’янськими, але й про те, що “багато специфічних давніх
елементів не було спостережено і ці мови Л.Зизаній ще чітко не
розмежовував” (виділення наше – Л.Г.) [Німчук 1985: 72, 76, 81];
численні відхилення від церковнослов’янської мови в бік живих
східнослов’янських мов, насамперед рідної авторові української, не були
свавіллям ученого, а відбивали стан словенороської мови на Україні кінця
XVI ст. [Німчук 1985: 88].

Зауважуючи, що Мелетій Смотрицький мав глибшу, ґрунтовнішу лінгвістичну
підготовку й загальну освіту, ніж його попередники, В. Німчук стверджує,
що “він краще, ніж його попередники, відрізняв живу й літературну
українську мову від церковнослов’янської” [Німчук 1985: 97]. Отже, щоб
розрізняти ці мовні системи, необхідно було мати ґрунтовну лінгвістичну
підготовку. Разом із тим відомо, що М.Смотрицький свідомо чи несвідомо
теж увів у свою граматику чимало елементів живої мови [Німчук 1985: 113,
126, 128, 135). У граматиці І.Ужевича, написаній латиною, словенороська
(церковнослов’янська) й українська мови розглядаються як два різновиди
однієї мови [Німчук 1985: 155].

Наведені приклади свідчать, що навіть староукраїнські граматисти кінця
XVI – XVII ст. поставали перед проблемою розмежування
церковнослов’янської й української мов, що зумовлено передусім
специфікою їхньої і лінгвістичної, і мовної свідомості, остання з яких
відбивала мовну свідомість епохи в цілому. Подібне явище мало місце і
пізніше. Аналізуючи “Граматику слов’яно-руську” М.Лучкая (1830) – першу
граматику літературної мови на західноукраїнських землях – П.Лизанець
звертає увагу на те, що чіткого розмежування церковнослов’янської і
розмовної мови в ній немає: у зразках відмінювання і дієвідмінювання
автор подає форми як слов’яноруської, так і розмовної мови, багато форм
розмовної мови підганяє під церковнослов’янські (слов’яноруські) і
навпаки [Лизанець 1989: 13].

Розкриваючи поняття староукраїнської мовної свідомості, необхідно
зважати не лише на генетичні та функціональні параметри, а й брати до
уваги когнітивний аспект. У староукраїнський період мова виступає як
спосіб пізнання. Пізнаючи мову, можна було наблизитися до пізнання як до
процесу осягнення причиново-наслідкових відношень. Регулятивне місце
мови в структурі пізнання мотивувало систематичну мовну і метамовну
рефлексію, що виявлялася у формі критики й аналізу як власне мовного
матеріалу, так і моделей, які описували цей мовний матеріал. Вважалося,
що причини речей можна пізнати засобами досконалої мови [Запольская
1998: 268–270]. Звідси – підвищена увага староукраїнських книжників до
слова, зокрема його внутрішньої форми, намагання осягнути глибини
змістового наповнення через етимологізування, потреба зіставляти слова
різних мов – слов’янських, класичних і нових європейських, як це робив
зокрема Г.Сковорода, шліфування мовних засобів.

Визначальною рисою мовної свідомості освічених староукраїнських
книжників, вихованців переважно Київської академії, була полікодовість.
Навчаючись протягом 1734 – 1750 років (за Л. Махновцем) у Київській
академії, Г.Сковорода жив у “мовному многосвітті” (Л. Ушкалов), яке
традиційно плекалося в цьому навчальному закладі. З одного боку,
староукраїнська літературна мова як складна система, в якій поєднувалися
генетично різнорідні, але функціонально часто тотожні одиниці –
передусім східнослов’янські і південнослов’янські (церковнослов’янські),
в контексті чого засвоювана з дитинства з азбукою, Псалтирем і
Часословом церковнослов’янська мова не сприймалася як чужа; з іншого –
класичні (латина, давньогрецька, давньогебрейська) та нові європейські
мови (передусім німецька й польська). Зрозуміло, що при зверненні
студента до тієї чи тієї мови відбувалося переключення коду, яке з часом
ставало звичним і навіть необхідним для глибшого осягнення сутності
багатовимірних речей, органічною рисою осмислення світу і творчості. Ця
полікодовість була необхідною умовою тієї високої культури мислення, яку
прищеплювали вихованцям Київської академії, складником їхньої мовної
компетенції, визначальною рисою мовної свідомості.

Отже, мовні явища і процеси, засвідчені літературною мовою попередніх
епох, потрібно розглядати “зсередини”, крізь призму мовної (де можливо –
і лінгвістичної) свідомості авторів тієї доби, що допоможе уникнути
помилок і непорозумінь, спричинених застосуванням сучасних критеріїв до
мовної реальності минулого.

Література

Вендина Т.И. Словообразование как источник реконструкции языкового
сознания // Вопросы языкознания. 2002. № 4. С. 42 — 72.

Виноградов В.В. О художественной прозе. М. Л.: Государственное изд-во,
1930.

Єрмоленко С.Я. “Енеїда” І.П.Котляревського і нормативна основа сучасної
літературної мови // Культура слова. 2000. Вип. 53 — 54. С. 15 32.

Єрмоленко С.Я. Концептуально-знаковий вимір історії української
літературної мови // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць.
2003. Вип. 10. С. 12 — 23.

Живов В. М. Язык и культура в России XVIII века. М.: Языки русской
культуры, 1996.

Запольская Н.Н. Модели “общеславянского” литературного языка XVII — XIX
вв. // Славянское языкознание. XII Международный съезд славистов.
Краков, 1998 г. Доклады российской делегации / Отв. ред. акад.
О.Н.Трубачев. М.: Наука, 1998. С. 267 — 294.

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів:
Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2002.

Мацюк Г.П. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша половина XIX
ст.) Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. 373 с.

Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV XVII ст. К.: Наукова думка,
1985.

Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов.
К.: Наукова думка, 1985.

Силина В.Б. Проблема идентификации старославянизмов в русском
литературном языке // Аванесовский сборник: К 100-летию со дня рождения
чл.-кор. Р.И.Аванесова / Отв. ред. Н.Н.Пшеничнова. М., 2002. С. 198 —
206.

Сиромаха В.Г. Языковые представления книжников Московской Руси второй
половины XVII в. // Вестник МГУ. Сер. 9. Филология. 1979. № 1.

Успенский Б.А. Языковая ситуация и языковое сознание в Московской Руси:
восприятие церковнославянского и русского языка // Успенский Б.А.
Избранные труды. 2-е изд., испр. и доп. Т.2: Язык и культура. М.: Языки
русской культуры, 1996. С. 29 — 52.

Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура,
влада / Нац. акад. наук України. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. К,
2000.

Go??b Z., Heinz A., Pola?ski K. S?ownik terminologii j?zykoznawczej.
Warszawa: PWN, 1968.

Похожие записи