Реферат на тему:

Мовна ситуація України

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіяльних і
соціяльних діялектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в
країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для
вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширености кожної
мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних
показники потужности мов. Перший – показник демографічної потужности,
який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної
кількости населення території, що досліджується. Другий показник
комунікативної потужности мови визначається за кількістю комунікативних
сфер, які обслуговує кожна мова.

За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо
важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим
параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні і нерівноважні. За
рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однаково сильну
комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де
співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове.
Нерівноважна мовна ситуація спостерігається в країнах Західної Африки.
Тут місцеві мови переважають за показником демографічної потужности, але
поступаються европейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н.
Б. Мєчковська, «комунікативний фактор у долях мов є настільки важливим,
що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу,
який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, могли
поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак з більшим
набором комунікативних функцій і сфер використання, що з часом змінило й
чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови,
на користь комунікативного лідера»1. Як приклад Н. Мєчковська наводить
історію поширення мови суахілі, яка на початку ХХ ст. була рідною всього
для 2 мільйонів населення Східного узбережжя Центральної Африки, тоді як
нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно
35-50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на
Філіпінах, де загальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не
найчисельніших етносів – відповідно індонезійська і тагалійська2.

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома
літературними мовами – українською та російською.

Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила
ослаблення національної самосвідомости українців, витіснення української
мови російською у східних, південних і частково центральних областях
України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з
головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від
колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення
українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає
співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутности
фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш
точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою не відомий.
Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного
українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані у
зв’язку із розглядуваною проблемою дають деякі передвиборчі опитування.
Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборчих опитувань, які
провів у 1998 р. центр соціологічних досліджень національного
університету «Києво-Могилянської академії», що враховували не тільки
національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на
запитання, українською мовою відповідали 39-40% опитаних, російською –
45%, суржиком – 15-16%3.

На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні у 2001 році,
не дає можливости точніше визначити співвідношення носіїв української і
російської мов, оскільки у формулюванні питань, які з’ясовували мовні
характеристики респондентів, не було враховано той факт, що певна
частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську
як мову, символічно пов’язану з їхньою національною самоідентифікацією.
Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну
ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні
ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то
вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) инша мова, якою Ви
вільно володієте».

Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б»
і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема, для представників
національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою
респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не
названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в»
йдеться про російську мову.

Результати перепису 2001 року щодо виявлення мовних характеристик груп
національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального
спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для
державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв,
88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні, назвали
рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же
групах відповідно 17,5 %, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%4.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до
асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали
рідною українську мову і тільки 15,6% – російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тисячі,
що становить 77,8% (загальна кількість населення України на 5 грудня
2001 р. склала 48 млн. 241 тисячу осіб).

85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною
російську.

Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину – їх мешкає в
Україні 8 млн. 334 тисячі, що складає 17,3%. Для абсолютної більшости
росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8 %
росіян5.

Отже, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація –
кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про
однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному
проявляються в різних областях.

Це і визначає гостроту мовного конфлікту. Прийняття в 1989 р. Верховною
Радою УРСР Закону «Про мови в Українській РСР», в якому українська мова
була затверджена у статусі державної, викликало сильну протидію з боку
проросійськи орієнтованих груп населення, що їх підтримує Росія. Не менш
гостра політична боротьба супроводжувала обговорення питання про
державний статус української мови під час прийняття Конституції України,
однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути
перемогу.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня
1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні
гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови,
инших мов національних меншин…

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та
визначається законом».

У перші роки незалежности були досягнуті певні успіхи в утвердженні
української у функції державної мови. Розширилась сфера її вжитку в
адміністрації, в освіті, в науці, з’явилось більше українськомовної
преси й книжок, у вищих навчальних закладах був впроваджений
обов’язковий іспит з української мови й обов’язковий курс ділового
українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови,
супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення.

Протистояння посилилось з початком президентства Леоніда Кучми, який
переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де
знаходяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в инших
регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за
даними перепису 2001 р. в Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській
– 39% росіян, українців відповідно – 56,9% і 58%)6.

В інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі
обіцянки і надати російській мові статус офіційної, однак внаслідок
рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від
своєї обіцянки.

Колишній совєтський директор великого військового заводу в
Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма є особистістю з
роздвоєною національною ідентичністю. До того, як він посів пост
прем’єр-міністра в часи президентства Леоніда Кравчука, він визначав у
документах свою національну належність як росіянин, з українською нацією
Л. Кучма став ідентифікувати себе тільки після приходу у велику
політику.

Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує
весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий
термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі Л. Кучма
заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська
мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна
вважатися у нас іноземною… Але, з іншого боку, різкої українізації в
Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють,
що знання української мови їм необхідне»7.

На Третьому Всесвітньому Форумі українців у серпні 2001 року Л. Кучма
пообіцяв, що в Україні державною буде тільки українська мова, однак
восени того ж 2001 року виступив із заявою про доцільність надання
російській мові статусу офіційної, але далі, після різкої критики в
колах української громадськости, відмовився від своїх слів8.

Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові,
проросійські політики зробили у зв’язку з необхідністю ратифікувати
«Европейську хартію регіональних або міноритарних мов» (European Сharter
for Regional or Minority Languages).

Як відомо, Европейська хартія призначена для захисту тих мов, яким
загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і
розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди
офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії
надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам
держави, що її ратифікує.

Незважаючи на це, законопроєкт про ратифікацію Хартії, який було
представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 р., група
депутатів підготувала у варіянті, найбільш вигідному російській меншині,
мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. У проєкті
пропонувалось надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих
національних меншин, кількість представників яких у певних
адміністративно-територіяльних одиницях становить понад 100 тисяч осіб.
Згідно з цим проєктом, російська мова може претендувати на статус,
рівний державній, у 16-ти з 24-х областей України, а також у Криму,
Києві й Севастополі.

24 грудня 1999 р. цей проєкт ратифікації «Европейської хартії
регіональних або міноритарних мов» під головуванням Олександра Ткаченка
був прийнятий у Верховній Раді України9. Однак Конституційний Суд
України кваліфікував прийняті зобов’язання як неконституційні,
скасувавши у цей спосіб ратифікацію Хартії у затвердженому варіянті10.

Але в грудні 2002 р. той же законопроєкт про ратифікацію Хартії знову
вніс на розгляд Верховної Ради сам Президент. 15 травня 2003 року
Верховна Рада ратифікувала «Европейську хартію регіональних або
міноритарних мов». Згідно з прийнятим документом, положення Хартії
будуть застосовуватись до мов таких національних меншин України:
білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської,
кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської,
румунської, словацької й угорської11. Отож, хоча 10 стаття Конституції
передбачає включення владних важелів для розширення функцій української
мови, нинішнє керівництво країни не виявляє бажання зупинити розкручений
маховик русифікації. Проімперську позицію влади засвідчує і проголошення
«Року Росії в Україні», й указ Президента «Про відзначення 350-річчя
Переяславської козацької ради 1654 р.», і святкування 85-річного ювілею
В. Щербицького.

?

o

? o

??

Похожие записи