Реферат на тему:

МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ

РІЗНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, –
відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості,
самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність
народної психіки, народного характеру. Українство із споконвіку
притаманними йому рисами – доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом,
етичною культурою – виробило розвинуту систему мовленнєвого етикету –
умовних стереотипів спілкування, в підґрунті яких – прагнення до
порозуміння, злагоди, ґречності. Загальноукраїнські правила і норми
мовленнєвого етикету поширені на всіх теренах, де проживають українці.
Але поряд із ними – не замінюючи, а швидше доповнюючи їх – вживаються і
дещо відмінні засоби поштивого спілкування, засновані на місцевих
традиціях, звичаях, обрядах і віруваннях.

Як і на всіх українських землях, у галицькій родині дитину змалечку
навчають бути чемною, дотримуватись неписаних, але обов’язкових у
взаєминах із людьми різного віку і стану правил етикету. Старше
покоління  прищеплює малечі риси поведінки, що забезпечують не лише її
комфортне співіснування в близькому середовищі, а й дають змогу засвоїти
властиві йому ціннісні орієнтації, національно зумовлені уявлення й
переконання. Ці норми і правила, поєднані із загальноукраїнськими,
формують мовний тип  особистості. У поведінці чемних, ввічливих галичан
часто-густо відбивається той додатковий етичний компонент, який дещо
виокремлює їх серед подолян і слобожан, поліщуків і волинян.

На мовленнєвий етикет галичан суттєво вплинула народна культура місцевих
етнічних груп – гуцулів, бойків, покутян, опілян, західноукраїнська
літературна традиція, зрештою – і запозичені від сусідів-поляків
елементи підкресленої ґречності. З плином часу і передовсім у єдиних
мовно-літературних процесах останнього півстоліття сформувалися ті
мовленнєві правила, що закріпилися в свідомості українського народу як
галицизми (хоч при їхній поширеності в Україні вважати їх лише
західноукраїнським явищем було б недоречністю, перебільшенням).

Звертає на себе увагу нинішня повсюдна активізація на західноукраїнських
землях ледве не заборонених за часів тоталітаризму звертань пан, пані,
панове. Якщо на сході України їхнє вживання закріпилося переважно в
офіційно-діловій сфері (це звертання до іноземних гостей,
високопоставлених урядовців, учасників зборів і засідань і под.), то на
заході нашої держави ці звертання знову стали побутовими,
загальноприйнятими. Тут їх можна почути на вулиці, в крамниці й на
ринку, в автобусі і електричці, в школі тощо. Отож слово пан та похідні
від нього знову, як і в дорадянський період, втратили експресію і аж
ніяк не засвідчують високу соціальну належність співрозмовника. Ця
зручна форма не супроводжується іншими словами звертання, якщо
адресована незнайомій людині. В офіційній обстановці вона поєднується з
власним іменем, прізвищем або назвою посади (до речі, такі сполучення –
шанобливі звертання): пане Юрію, пані Оксано, пане Ющук, пане вчителю.
Щоправда, лише іноді можна почути більш примхливі панянко, панно
(згадаймо Тичинине «О панно Інно! Панно Інно!»).

У перший рік незалежності представники нової галицької інтелігенції, не
бажаючи повертатися до «скомпрометованого» соціальною оцінкою звертань
пане, пані, пропонували вживати в цій функції старі галицизми вуйку і
вуйно, але цю ідею не підтримали. Вуйком і вуйною називають тут або
родичів, або старших за віком чоловіка і жінку, частіше в сільській
місцевості, де ці звертання збереглися й досі. Показовими є і
зменшувально-пестливі власні імена, якими називають дітей, родичів,
близьких друзів. На відміну від русифікованих Ваня, Вася, Коля, Міша,
Маша і под. це власне українські  утворення, причому частково такі, що
їх рідко коли зустрінеш на сході України, особливо в містах: Іванку,
Миколайку, Михасю, Миросю, Марічко. У художніх оповідях ці гарні імена
ставали однією з ознак галицького  колориту. Порівняйте в «Тінях забутих
предків» Михайла Коцюбинського: «Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?;
мушу йти в полонину, Марічко…». Вочевидь, тенденція до утворення
власне українських зменшувально-пестливих власних імен поступово набуде
сили, і галицькі утворення можуть стати взірцем, основою, імпульсом цих
процесів.

Досі популярні в Галичині, особливо на селі, і ті звертання, що
характеризують родинні стосунки. З повагою і шаною називають поважну
жінку нанашкою («хрещена мати»), молоду жінку небогою («племінниця»).
Наприклад: «Гандзю, Гандзюню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс!»
(І.Франко). Як і по всій Україні, повноцінно звучать звертання до
хрещеного батька і хрещеної матері куме,  кумо.

Можна почути тета або цьоцю при звертанні до материної сестри. Таке
слововживання є загальноприйняте у Галичині, його сфера – лише сільські
райони. Юнака, парубка можна назвати легінем, легіником. Звичайно, таке
звертання нині звучить як стилізація, але за певних обставин
(напівжартівливо, аби підкреслити доброзичливе ставлення) воно цілком
природне. Порівняйте: «А чи знаєш ти, легінку, що то за шанець, звідки
взявся?» (Із журналу).

А от поважливе, шанобливе звертання до батька, матері і старших рідних
на Ви, відоме  й на сході України, зберігається майже повсюдно, а не
тільки в середовищі західноукраїнської інтелігенції: – Ви, тато,
запрошували… Ви, мамо, наказали… «Тикання» загалом – не галицька
традиція; таке слововживання прийшло зі сходу, в ньому відчутний вплив
російськомовного населення. Лише за умов близьких товариських взаємин (у
симетричній ситуації спілкування, як кажуть мовознавці) можливе
звертання на ти: – Чого ти хочеш, брате?

Поряд із загальновідомими словами вітання Добрий день! Добрий вечір! Моє
шанування! широко вживаними, особливо в селах, залишається традиційне
Слава Ісусу Христу! – Слава навіки Богу Святому!,  або Слава навіки!  У
розмові традиційне вітання скорочується, набуває вигляду стереотипу:
«Славайсу». – «Навіки слава», – лише тільки бесіди і розмови»
(В.Стефаник). Майже не почуєш поширеного на сході Здрастуйте!,
сформованого під впливом старослов’янської мови і спільного із
російським відповідником.

При прощанні можна сказати До побачення! Прощавайте! Бувайте!, а в колі
близьких, добре знайомих співрозмовників ці слова заміняють більш
інтимним і дружнім Па-па! На запитання Як ся маєш? (Як життя? Як
справи?) нерідко у відповідь чути Може бути (у значенні «аби не було
гірше»). На підтвердження чогось можна сказати так, але  повсюдно
звучить і побутове ну! При запереченні наявності чогось нерідко вдаються
до полонізованого ніц (немає нічого): – Чи є в тебе гроші? – Ніц!

Слова чемності, ввічливості надзвичайно частотні. Одне з найпоширеніших
серед них – прошу (прошу дуже, рідко – прошу пана), діапазон уживання
якого навіть важко окреслити. Як писав Ю.Шевельов, «принесена з Галичини
форма прошу набуває значення не стільки дієслівної форми, скільки
прислівника чи, певніше, вставного слова,  тотожного або близького
значенням (хоч і дещо відмінного і семантичними нюансами, і емоційним
забарвленням) до слова будь ласка». І справді, слово прошу позначає й
елементарне прохання, і не завжди бажаний дозвіл, і задоволення, і
незадоволення, і захоплення, і глузування, і недочування (звичайно із
запитанням) тощо. До того ж це слово вимовляється з найрізноманітнішою
інтонацією.

При вибаченні найчастіше вживається форма перепрошую; загальноприйняті
слова вибачте, вибачайте в побуті обмежені. Основним словом подяки є
дякую і численні підсилені форми типу гарно дякую, файно  дякую, красно
(красненько) дякую, дуже дякую; ці утворення можуть набувати емоційного
забарвлення (виявляти задоволення, незадоволення, захват, огиду і под.).
Поширене на сході України спасибі (спільне з російським, від спаси Бог)
маловживане.

Як на сході, так і на заході близькі знайомі з різної нагоди (на
релігійне свято, іменини, день народження, при зустрічі) зичать одне
одному добра, щастя, здоров’я. Формули цих побажань, як правило,
загальноприйняті: Дай, Боже! Дай, Боже, щастя і здоров’я! (нерідко в
діалектному вигляді – Щастя і здоровля!) і под. Часткою на позначення
наказової форми побажання звичайно виступає най: – Най Бог боронить
(хоронить)! Порівняйте: «Най нам Біг хоронить кожного доброго
чоловіка…» (В.Стефаник).

На весіллях, при відзначенні  чиїхось заслуг обов’язково співають Многая
літа! Мелодія не завжди однакова, називаються різні власні імена – як
«героїв» свята, так і запрошених, але співають усі присутні.

А на Святий вечір галичани звертаються один до одного, використовуючи
стару зворотну форму Христос ся (або си) рождає! У відповідь кажуть:
Славімо його! або Хвалімо його! Порівняйте, наприклад, у сучасній
співанці Р. Кумлика:

Помолились разом Богу –

Хрестос си рождає.

Хвалити єго, – радісно

Так відповідают.

Добрі побажання нерідко супроводжуються фразеологізованим висловом бо ви
(ми) того варті. До речі, він не зафіксований ні в 11-томному «Словнику 
української мови», ні в «Фразеологічному словнику української мови» (в
2-х книгах). Очевидно, вислів є діалектним, хоч його вживання не є
територіально обмеженим. Останнім часом він, зокрема, звучить в
передачах телебачення, радіо тощо.

Загалом різкі, вульгарні слова, а тим паче  горезвісний «мат» у Галичині
традиційно вживаються дуже рідко; їх нинішнє функціонування, як правило,
запозичене і, особливо для старшого покоління,  неприйнятне. Адже
говорити неподобне – гріх, і побожні  галичани намагаються не порушувати
християнські заповіді. Серед лайливих побажань із різкою негацією,
наближених до прокльонів, варто згадати традиційно-народний вислів Най
його шляк (у просторіччі шлях) трафить! (стара калька з німецької).
Його  вживання вийшло за межі діалектного середовища і є виявом багатьох
негативних емоцій – обурення, незадоволення, гніву, розпачу тощо.
Порівняйте: «Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’є!»
(В.Стефаник); «Аби мене шляк трафив з такою  роботою. Бодай же я до
завтра не діждав!» (Л.Мартович).

Формули етикету передбачають правдивість, порядність мовця. Потрібно
щоразу довести, що казане є щирим, відвертим, не фальшивим. А тому
вставні слова, частки, вигуки як підтвердження, запевнення є
обов’язковим елементом мовлення. Серед «слівець», що до них вдаються
галичани, можна, наприклад, назвати й бігме (в значенні «свята правда»).
«Словник української мови» в 11 томах відзначає в цьому слові
нашарування застарілості, проте практика його вживання не засвідчує
цього стилістичного показника. Порівняйте в усному мовленні: – Бігме,
правда! Бігме, не брешу і под.; в художньому тексті: «Правду кажете, ой,
бігме, правду» (В.Стефаник).

У діалектному середовищі є типові вигуки, що інтимізують мовлення,
наближають мовця до адресата і можуть бути охарактеризовані як елементи
своєрідного традиційно-селянського етикету. Це, зокрема, слова на кшталт
мой, аді (ади), лем і под. У сфері літературного мовлення, серед молоді,
інтелігенції їх не вживають. Такі вигуки є засобом індивідуалізації мови
персонажів художніх творів, обернутих передовсім у минулі часи: «Мой, та
же цего ще ніхто не видів, відколи світ!» (В.Стефаник); «Ой мой-мой! Шо
ти говориш!» (М.Коцюбинський).

Характеризуючи вплив галицьких експресивів на загальнолітературну мову,
Ю.Шевельов зазначав: «Такі словечка з більш або менш насиченими
емоційністю забарвленнями виходять уже далеко за межі книжкової мови і,
отже, є найкращим свідченням того, як органічно вливаються галицькі
елементи до української літературної мови».

У наш час демократизації суспільства, культурного відродження надбання
галицького мовленнєвого етикету можуть стати в пригоді. Адже в них
відтворюється споконвічна історія великого масиву українства,
віддзеркалюється традиційно-народне світобачення. Мовленнєва практика
сьогодення підтверджує: все цінне, що нагромаджено в усіх регіонах нашої
незалежної держави, є загальним надбанням і може бути використано в
подальшому розвої рідної мови.

Похожие записи