Мова як компонент культури етносів

Національні особливості і національна своєрідність людей почала
проявлятися ще до нашої ери. Для первісних народів “люди” – це їх
плем’я, інші ж племена – це “нелюди”, “природа”. Для еллінів інші народи
– “варвари” [7, 12]. З розвитком народонаселення Землі і посилення
контактів розпочинається робота порівняння. У процесі чого, на думку
Г. Гачєва, витісняється як образ інших народів, так і свій власний. Від
процесу пізнання іншого народу стає невіддільною національна
самосвідомість.

Особливо гостро питання про національні особливості народу постало в ХХ
ст. [7, 12]. Тут, з однієї сторони – народи світу максимально
зближуються по способу життя, побуту, культури, об’єднуючись у союзи, з
іншої – загострюється національна чуттєвість.

При пізнанні національних особливостей ми вирішуємо практичні завдання:
взаєморозуміння народів при контактах; самопізнання народу: що є “я” у
порівнянні з “другими” та теоретичні: що є “ми”, людина взагалі, що їй
власне потрібно, тобто через варіанти пізнаємо інваріант.

Пізнати національно-культурні особливості народу можна через такі
психологічні ознаки, як мова, релігія, усна народна творчість. Мова
посідає особливе місце серед основних компонентів диференціювання етносу
(культури, традицій, міфів, звичаїв тощо).

Національно-культурні особливості народу, його духовний світ
(суб’єктивне уявлення людей, вірування, установки, напрямок думок,
манера відчуттів, стереотипи сприйняття і поведінки, стандартні способи
вирішення різних життєвих проблем) обумовлений економічними,
політичними, культурними, етнопсихологічними чинниками, можна дослідити
на лексикографічному матеріалі у порівняльному аспекті. Тому метою нашої
роботи є виявити ментальні риси етносу у словникових дефініціях
української і англійської мов у порівняльному аспекті.

Дослідження такого типу не лише дають цілісне уявлення про
функціонування семантичної системи мови взагалі, а й висвітлюють як
схожі, так і специфічні риси національних мовних картин світу.

Питанням національного в мовній картині світу займалося багато
вітчизняних (О. Потебня, А. Буслаєв, В. Аврорин, В. Панфілов,
Е. Кукушкіна, Е. Верещагін, В. Костомаров, М. Петров, І. Срезневський,
А. Кримський, О. Ткаченко та ін.) і зарубіжних (Ф. Боас, В. Гумбольдт,
Е. Кассірер, Л. Вайсгербер, Е. Сепір, Б. Уорф, К. Леві-Стросс, К. Пайк,
С. Лем, А. Вежбицька, Г. Гжегорчикова, А. Міколайчук, З. Мушинський та
ін.) дослідників. До кола наукових інтересів лінгвістів увійшли:
типологія мовних картин світу (В.В. Іванов, А.Ф. Журавльов,
С.Е. Нікітіна), мовна картина світу в дзеркалі метафори (Н.Д. Аротюнова,
Г.Н. Скляревська, В.Н. Телія), мовна картина світу та її відображення
засобами різних мовних рівнів (Ю.Д. Апресян, В.Г. Гак, А.Д. Шмельов) та
інші.

Серед численних питань, що стосуються дослідження мовної картини світу,
особливо цікавою є проблема механізму відображення світу в свідомості
людських спільнот, що утворюють певні нації, та вивчення мови як її
невід’ємної складової.

Вивчення мови як невід’ємної складової національної свідомості, засобу,
за допомогою якого людина виражає особливі риси своєї ментальності,
отримало теоретичне дослідження ще у працях В. Гумбольдта (хоч саму ідею
вперше висловив у другій половині XVIII ст. І. Гердер). Основні
положення концепції В. Гумбольдта можна звести до наступного:
матеріальна і духовна культура втілюється у мові; кожна культура
національна, її національний характер проявляється в особливостях
бачення світу; мові притаманна специфічна для кожного народу внутрішня
форма (ВФ); ВФ мови – це вираження “народного духу”, його культури; мова
є посередником між людиною та світом.

Новизна подібного підходу полягала в тому, що за різними мовними формами
вчений побачив розбіжності у способах мислення і сприйняття реальності
та зробив висновок про те, що в мові втілюється своєрідність культури:
“…своєрідність мови впливає на сутність нації, тому ретельне вивчення
мови повинно включати все, що історія і філософія пов’язують з
внутрішнім світом людини” [8, 370-377].

Його ідеї підтримали: О.О. Потебня, розвинувши ідею “мови як
діяльності”, Л. Вейсгербер, який ввів поняття “вербалізації світу”,
визначивши його як “процес мовного оволодіння світу і перетворення його
в об’єкт пізнання”, Х. Глинц, Х. Гольц. У США в кін ХІХ –

поч. ХХ ст. підтримали твердження В. Гумбольдта: У.Д. Уіткін,
Д.У. Пауелл, Ф. Боас, Е. Сепір, Б.Л. Уорф. Останні висунули гіпотезу
мовної відносності, стверджуючи про значну залежність мислення від мови:
“Ми поділяємо світ на напрямки так, як нам підказує наша мова…,
організовуємо його в поняття і розподіляємо значення так, а не інакше,
тому що ми є учасниками договору. Цей договір має силу для певного
мовного колективу і закріплений у системі моделей нашої мови” [18, 174].
Ця гіпотеза отримала подальше розроблена у працях Л. Вейсгербера,
Д. Олфорда, Дж. Керрола, Д. Хамса, Б. Расела, та ін. Однак, існує багато
праць, які критикують гіпотезу Сепіра – Уорфа: Д. Додл,
Г.В. Колшанський, Р.М. Уайт, Р.М. Фрумкіна, Е. Холленштейн,
В.А. Звягінцев, М. Блек. Так, М.М. Бахтін розумів гіпотезу мовної
відносності як “наручники” чужого слова. Таким чином, гіпотеза
лінгвістичної відносності оцінюється вченими неоднозначно. Тим не менш,
до неї звертаються всі дослідники, які вивчають взаємовідношення мови і
культури, мови і мислення.

Лінгвісти ХХ ст. зробили спроби переформулювати гіпотезу, наприклад,
“гіпотеза лінгвістичної доповненості” [4, 57-61] Г. Брутяна, “гіпотеза
лінгвістичної відносності”[5, 45-46]. Інтерес до цієї проблеми і різні
підходи до її вивчення дозволяють говорити про продовження традиції
вивчення мови як носія специфіки культури.

Спираючись на твердження В. Гумбольдта і його послідовників, лінгвісти
ХХІ ст. активно розробляють напрямок, в якому мова розглядається як
культурний код нації, у якому відбита ментальність спільноти, а не
просто засіб комунікації і пізнання.

Оскільки спільноти людей відрізняються за способом життєдіяльності,
світоглядними орієнтаціями, то вербальні картини світу, створювані ними,
є також відмінними. З цього приводу Г. Лебон писав, що “мова відповідає
потребам і… особливій логіці розуму народу” [13, 83], а Ш. Баллі
вважав, що закони мови пояснюються законами людського розуму і
суспільства [2, 8]. Власне, мова є тим, що фіксує, творить і відтворює
національні чи соціокультурні коди й зразки упроцесi самоідентифікації
етносу та особистості зокрема. Інтелектуальна діяльність народу допускає
в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його
духовними запитам, а з другого – не порушують усталеного ладу мови.
Мовна система фіксує символізовані відчуття, споглядання, уявлення:
“мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а
дух народу є його мова” [9, 68].

Мова належить до найбільш стійких і добре зовнішньо виражених
компонентів культури етносів, найчастіше виступає головною
етнодиференціюючою рисою. У зв’язку з чим, Л. Вейсгербер вивів закон
рідної мови, зазначаючи, що “народ у ході своєї історії будував свою
мову, закладаючи в неї, що являлося йому цінним у його внутрішніх і
зовнішніх долях, у його історичних і географічних умовах, у процесі
встановлення і росту духовної та матеріальної культури…” [17, 112].
Дану точку зору підтримував О. Потебня, згідно яким, мова і нація є
настільки взаємопов’язаними, що втрата мовної ознаки призводить до
розподібнення народу, втрата його цілісної структури, моральної
деградації і повного занепаду, адже мова “не лише одна із стихій
народності, але і досконала її подоба” [16, 70]. Мова є єдиною умовою
існування народу: “Народна єдність настільки очевидно не полягає ні в
географічній єдності території, ні в державній, ні в релігійній єдності,
ні в подібності зовнішнього способу життя…, а єдиною прикметою за якою
ми пізнаємо народ, і разом з тим єдиною, незмінною нічим умовою
існування народу є єдність мови” [16, 186-187].

Мова етносу утворює навколо нього своєрідну національну ауру, яка
дозволяє у повній мірі пізнати рідний народ, приєднатися до його
культурних здобутків, усвідомити індивідуальність своєї спільноти. Лише
завдяки мові людина переймає досвід, знання, уміння не тільки всіх тих
людей, що живуть довкола неї в даний час, а й досвід і знання попередніх
поколінь, а також інших народів, оскільки саме мова – довговічніша за
будь-яку форму суспільної організації. Людська природа стає цементуючим
фрагментом нації. Таким чином, кожне наступне покоління має багатшу
мову, ніж попереднє, але мова попереднього покоління залишається для
наступного цілком зрозумілою, бо вона втрачає менше ніж набуває.
Відлуння давно минулих років зберігаються сьогодні у прислів’ях,
приказках, фразеологізмах, метафорах, символах культури.

&

F

gd?>‡

gd?>‡

пов’язаний зі складовими культури, які “мають етноспецифічне
забарвлення. Як правило, таке забарвлення мають лексеми, які пов’язані
з:

звичаями (їх визначають як традиції у соціонормативній сфері культури)
та обрядами, що виконують функції несвідомого залучення до пануючої у
даному суспільстві системи нормативних вимог”;

традиціями (або стійкими елементами культури) [2, 70];

побутовою культурою, тісно переплетеною з традиціями;

щоденною поведінкою;

ментальними стереотипами певного народу;

художньою культурою, історичним розвитком народу.

Ці мовні одиниці набули символічне, еталонне, образно-метафоричне
значення у національній культурі, узагальнюючи результати власне
людської свідомості – архетипічного і прототипного. Вони зафіксовані в
міфах, легендах, ритуалах, обрядах, фольклорних і релігійних дискурсах,
поетичних і прозових художній текстах, фразеологізмах і метафорах,
символах, прислів’ях та приказках. Таким чином, мову потрібно
досліджувати в нерозривному зв’язку з історією, культурою, соціальним
становищем, особливостями побуту, психологічним складом народу.

Національна специфіка стане ще більш очевидною і яскравішою при
співставленні образних семантичних полів, побудованих на матеріалі
різних мов. Наприклад, у Франції про високу людину кажуть asperge
(спаржа), про дурну – banane (банан), про міцну – chene (дуб), в
Україні ж міцну і дурну людину порівнюють з дубом, а високу – з тополею.
В англійській і українській мові дурну людину порівнюють з такими
тваринами як гускою, ослом ((as) silly as a goose; (as) silly as a
donkey). В англійській ще з совою ((as) silly as an owl) [1, 123], а в
українській мові з совою порівнюють людину, у якої період творчої
активності припадає на другу половину дня і вечір.

Зазвичай, образність тісно пов’язана з іншими мовними категоріями:
експресивністю, емотивністю, оцінкою, інтенсивністю. Більшість образних
слів наділено примітками несх., жарг., жарт., заст., які свідчать про
наявність додаткових смислових відтінків у структурі значення слова, що
дає можливість на словниковому матеріалі виявити національно-культурну
специфіку народу.

Говорячи про універсальні, загальнолюдські та національно-специфічні
компоненти певної мовної картини світу, ми маємо на увазі відповідно
схожі та відмінні якості об’єкта позамовної дійсності, які об’єктивно
закладені в ньому і які виявляються різними суб’єктами за різними
мотивами в пізнавальній та інформаційній діяльності [12, 62].

Так, для прикладу розглянемо у порівняльному аспекті словникові
дефініції поняття домівки в української та англійській мовах [6; 19].

Поняття дому є одним із центральних у картині світу більшості народів.
Всередині кожного дому знаходиться мікросвіт, світ людської
особистості, що узгоджується або входить у просторіччя із зовнішнім
мікросвітом інших людей, людства [11, 208].

В українській мовній картині світу поняття домівки реалізується двома
лексемами: хата і дім, в англійській – house і home [15, 113].

Хата Дім

1. Сільський одноповерховий житловий будинок. // Домівка, господа. //
Тимчасове пристанище для кого-небудь. 1. Будівля, призначена для житла
або для розміщення різних установ; будинок

2. Внутрішнє житлове приміщення такого будинку. // Кімната. 2.
Приміщення, в якому живуть люди; житло.

3. Родина, люди, які живуть, перебувають в одному такому приміщенні.
3.Приміщення, люди що в ньому живуть, та їхнє господарство. // Про сім’ю
або людей, що живуть в одному приміщенні.

4. розм. Квартира. 4. рідко. Монархи одного роду, що послідовно
заступили один одного.

5. Уживається у складі назв деяких сільських установ.

іст. заклад на селі для проведення політико-виховних і
культурно-освітніх заходів; сільська бібліотека.

Home House

1. Приватні житлові квартали сімейних людей. // Місце, місто і т.д., де
живе людина. // Місце, місто, де людина народилася і виросла.
Приміщення для проживання людини чи сімейства. // Домашнє господарство.
// Члени сім’ї. // Благородні і королівські сімейства. // Аудиторія в
театрі. // Люди однієї професії. // Місце де працюють законодавчі
органи, верховний дім. // Місце проживання в університеті, коледжі,
школі. // Місце розташування планети. // Виконувати домашню роботу. //
Владнати справу.

2. Щось, що пов’язане з домом чи рідною країною.

3. Шлях, що веде додому.

4. Робити щось для дому. // Вести (літак, ракету і т.д.) у певному
напрямку.

Основне призначення домівки – служити укриттям, сховищем для людей від
життєвих негараздів, які в ній проживають. Таке значення є спільним для
різних народів. Тому дефініція “приміщення, в якому живуть люди; житло”
(підкреслено) наявне в чотирьох лексемах. Хоч, в англійському словнику
воно зафіксовано на першому місці, а в українському – на третьому (хата)
і другому (дім). Це, на нашу думку, свідчить про те, що в українців
поняття “хати” і “дому” викликають асоціації пов’язані, перш за все, з
архітектурною структурою будинку, а для англійців – з місцем проживання.
Для наших людей слово хата має також значення “тимчасове пристанище для
кого-небудь”. У цій дефініції відображається, на нашу думку, ментальні
риси українського народу, який здавна проявляв гостинність, запрошуючи
на нічліг мандрівників, тим самим надаючи їм домівку.

В англійській мові слово home має значення лексеми батьківщина (“місце,
місто, де людина народилася і виросла”), “щось пов’язане з домом чи
рідною країною”. Таким чином, ця лексема виражає поняття, що пов’язані
не лише безпосередньо з житлом, його домівкою, а й батьківщиною, рідною
землею. У цьому сенсі вона є безеквівалентною щодо української.

Якщо розглянути значення house, то побачмо, що вона позначає будинок,
будівлю, так би мовити фізично виражену величину, а також місце зібрання
людей (в театрі, верховному домі, університеті, коледжі, школі).
Українська лексеми хата також вживається на позначення певної будівлі,
але лиш в історичному контексті.

При розгляді лексем хата/дім, house/home ми маємо змогу побачити як
спільні риси (зумовлені певними спільними рисами життєдіяльності двох
різних нації), так і відмінні.

Таким чином, можна стверджувати, що національна мова – це не тільки одна
із кодових систем спілкування, збереження, накопичення і передачі
інформації, а й неповторний наслідок розумової, емоційної, художньої і
духовної творчості конкретного народу, колективний засіб самопізнання
власної культури, тобто одна із форм фіксації національно-культурного
спадку, яка служить інструментом суспільної згуртованості. Мова не
тільки дозволяє описувати людський досвід, але й породжує новий досвід
та інтегрує нові смисли у процесі комунікації. Отже, мова не лише
відображає реальність, але інтерпретує її, створюючи особливу
реальність, в якій живе людина. Вона виступає не лише засобом пізнання
культури, але і є одночасно продуктом культури, важливою її складовою.
Більш того, мова – це специфічний спосіб існування культури, фактор
формування культурних кодів. Вивчення культури через мову – це ідея, яка
“носилася в повітрі” [14, 25] в останні роки: про те, що мовний матеріал
являється найбільш вагомою інформацією про світ і людину в ньому.

Література

Англійські прислів’я та приказки // Під редакцією Баранцева К.Т. – К.:
Радянська школа, 1973. – 174 с.

Балли Ш. Язык и жизнь. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 8.

Бромфей Ю.В. Этнос. Этнография. – М., 1973. – С. 70.

Брутян Г. А. Гипотеза Сепира-Уорфа. Лекция прочитанная в Лондонском
университете в 1967г. –

Ереван, 1968. – С. 57-61.

Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов. – М.,
2001. – С. 45-46.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред.
В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2005. – 1728 с.

Гачев Г. Национальные образы мира. Комо-Психо-Логос. – М.: Издательская
группа “Прарес”–

“Культура”, 1995. – 456 с.

Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. – М., 1985. – С. 370-377.

Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984. – 398 с.

Жайворонюк В. В. Національна мова та ідіолект // Мовознавство. – 1999. –
№ 6. – С. 27-35.

Ковшакова М.Л. Ни кола ни двора: образ бездомного в русском языке и
фольклоре // Культурные слои во фразеологизмах и дискурсивных практиках.
– М.: Языки славянской культуры, 2003. – С. 208-220.

Колшанський Г В. Объективная картина мира в познании и языке. – М.:
Наука, 1990. – С. 62.

Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1995. – С. 83.

Маслова В.А. Лингвокультурология: Учебное пособие для студентов высших
учебных заведений. – М.: Академия, 2001. – 208 с.

Письменна Ю. “Хата” як одиниця лексики з різним культурним фоном //
Київська старовина. – 2005. –

№ 6. – С. 113-117.

Потебня А. А. Мысль и язык. – К., 1993. – С. 70-187.

Радченко О. А. Лингвофилософский неоромантизм Й.Л. Вайсберга // Вопросы
языкознания. – 1993. –

№ 2. – С. 112.

Уорф Б.Л. Отношение норм поведения и мышления к языку // Новое в
зарубежной лингвистике. – М., 1960. – Вып.1. – С. 174.

New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language. Lexicon
publication, inc. Danbury,

ct. 1993. –1149c.

Похожие записи