Реферат на тему:

Мова як чинник формування людини і нації

Відзначення Міжнародного дня рідної мови та останні політ-філологічні
вовтуження деяких люмпен-політиків чомусь залишилися поза увагою наших
провідних інтернет-сайтів та їхніх поважних авторів.

Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм
спланованої ззовні ментальної агресії.

Складається враження, що в «цій країні» просто нікому щось серйозно
протиставити планованій здачі українства на всіх фронтах.

Тому повторюємо, – давайте щось робити…

Почнемо з аксіоми. Формування нової людини нового суспільства, творення
міцної, консолідованої української нації є найактуальнішою нашою
завданням-проблемою.

Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні
і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.

Нагадаємо геніально простий вислів батька економіки Рікардо: народ, який
не має честі, не матиме і хліба!

Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих
національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так
настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.

Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю,
знайдемо єдиний сухий залишок: національна ідея – це прагнення бути
кращим, зрефлексоване на рівні окремого індивіда і всієї спільноти.

В основі національного лежить мова.

Мова і патріотизм — це ті Божі та вселенські (ідеалістична і
матеріалістична концепції тут збігаються) протосили, які програмують
унікальність 1) людини; 2) нації та вмонтовують їх у вселюдський
прогрес.

Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові
сучасного українського державо- та націотворчого процесу?

Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і
громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини
є чи не основою причин постійного протиборства між ними.

І знову ж, — чому? Давайте спробуємо розібратися.

Морально-емоційний фактор: не «всьо равно» і не «какая разніца»

Роль «агітаторів-пропагандистів» у цій надзвичайно делікатній та
наукоємній сфері спочатку перехопили вельми емоційні та
натхненно-жалісливі поети і письменники.

Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась
ними за допомогою напучувань на кшталт: «та любіть же ви, неправильні,
нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша,
найсопілковіша…», супроводжуваних завзятим розриванням
сорочки-вишиванки на ніжній і зболеній душі…

Так, безперечно, — ми маємо достатньо підстав вважати українську мову
однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П’єр Шевальє зазначав: «Мова
козаків … дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних
витончених зворотів» .

Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові:
«Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж
персидська, китайська, монгольська і всякі інші».

Але емоційно-образні заклинання на зразок «мова — то душа народу» не
переконають прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть
власна душа.

Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні
банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, «а яка
різниця?», «не все ли равно?», «а яка мені і моїм дітям з цього
користь?».

Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті
та «солов’їні», то чому зрадити свою мову для респектабельного німця,
поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!

Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в
жодній із людських цивілізацій. І інтелекту, і культури, до речі, також…

«Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали
своє життя для того, щоб наш народ був самим собою», — приблизно так
звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про
власну спадкоємність.

Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би
досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в
цьому напрямку.

Але що можна сказати про державу та її еліту, яка за 15 років не
спромоглася створити хоч одного добротного художнього фільму про
національно-визвольну боротьбу свого народу та майже «заборонених»
безіменних її героїв…

Майже всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної
свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, «всьо равно».

Себто, такі фундаментальні фактори буття людини і нації, як моральний
обов’язок, емоційна пошана до національних героїв тощо у нас, фактично,
залишаються не задіяними, а точніше – заблокованими.

Політичний фактор: чия мова — того і влада

Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко
не останню роль. Мова — важливий державотворчий фактор.

Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні
римляни: «чия мова, — того і влада».

Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре
засвоюють це правило.

Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм захисту
російськомовного населення епохи колишнього міністра Козирєва
(нагадаємо, — мова тоді йшла про можливість застосування ядерної зброї)

Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули:
російськомовний — значить росіянин (ідентифікаційна функція мови). А,
отже, де більшість населення російськомовні, — там і Росія.

Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян
України на користь україномовності. Проте, не основним.

Навіть фанатичні російські шовіністи дивуються тій сліпій хохляцькій
затятості і недалекоглядності, з якою певні політичні сили в Україні
зачаровано слідують за їхньою дудкою-обманкою у пастку остаточної
русифікації відповідних регіонів.

Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці
хлопці – вона є сиром у новоімперській мишоловці «щедрих» російських
«спонсорів».

І кожного українського «господаря (Донбасу, Криму, Харкова чи
Дніпропетровська)» вони потім легко перетворять на російського «васала
(далі за текстом)»…

І на кожного олігарха в них давно вже є свій мега-олігарх!

Якби ці люди були хоч трішки грамотніші і далекоглядніші, саме вони мали
б взяти у свої руки процеси повернення «своїх» регіонів до української
мови. І культури.

І, — що найголовніше, — в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у
всіх «поетів» разом взятих!

А поки що ми маємо свіжу заяву cекретаря Донецької міськради, очевидно,
ненайостаннішого функціонера Партії регіонів і, мабуть, найпровіднішого
фахівця з мовних питань у цій партії. І не просто заяву, а
симптом-явище.

Отже, ця людина (з красивим українським прізвищем, до речі) докотилася
до глибоких світоглядних переконань, що українська мова, виявляється, ні
на що не здатна, особливо на науку, окрім фольклору, і скоро відімре.

«Я не знаю і не хочу знати. Але знаю краще!» — ось інтелектуальна
матриця виштампуваних радянською імперією кадрів.

Ну, звідки таким «аккадемікам» знати, що перші книги українською мовою
були надруковані ще в кінці 15 сторіччя, — задовго до книг Скорини, і
тим більше, Федорова?

Чи про українські братські школи та колегіуми? Чи про видатних
українських вчених минулого і сьогодення, біля 85% – вихідці з нашого
україномовного села…

В цій, за оцінкою навіть Герман, «зарозумілій і немудрій заяві
малоосвіченого чиновника» містився ще один цікавий симптоматичний
ракурс: категорична переконаність заявника в тому, що практично всі
мешканці України при мовленні українською мовою все-одно перекладають її
«в голові» з російської!

Насправді ж все є навпаки.

До речі, підкреслимо, — надмірна, неадекватна антагонізація – одна з
головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні.

І цим грішать не тільки дрімучі нацисти-шовіністи чи особи з
совково-малоросійськими комплексами.

Насмілимося порадити і нашому президентові: поменше акцентувати на
статусі мов, а зосередитися на моральних і функціональних аспектах даної
проблеми.

І запросити собі нарешті грамотних гуманітарних менеджерів без тіні
переляку на вічно комсомольському обличчі…

Наприклад, — явно передчасний, але наполегливий переклад українською
російських фільмів та передач (та ще й із збереженням автентичних
голосів) – або свідома провокація, або ж крайній вияв нерозуміння даної
проблеми.

Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них
краща, яка державніша чи «ворожіша».

Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла — не тут.

Це розумів ще Шевченко, у 1847 році спокійно радячи нам: «…на москалів
не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас
народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»

Таким чином, у подібних «поетично-політичних» дебатах щодо мови ми
мучимося вже вісімнадцятий рік її «державного» статусу.

А результатів малувато. Чому?

Ми вже зазначали, що проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою,
багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна
тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими
засобами.

Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в
інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з
точки зору функціонально-психологічної сутності мови.

А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними

Похожие записи