РЕФЕРАТ

на тему:

“Мова і суспільство”

Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке
трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо
(1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль
Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875—
1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш.
Баллі (1865—1947), яких вважають основоположниками соціологічного
напряму в мовознавстві.

Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в
біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то
дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває.
Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза
суспільством, стають безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти
виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того,
повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть
на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сензитивний період
(вік від 2 до 5 років) — період найактивнішого опанування мови. Так,
наприклад, у 1963 р. в журналі «Наука и жизнь» (№ 1) було опубліковано
замітку «Син вовчиці», де йшлося про знайденого в Індії голого хлопчика,
що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому було приблизно вісім років.
У лікарні, куди його помістили, він лазив, їв тільки сире м’ясо, воду
хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і кусав тих,
хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до
медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протягом наступних
дев’яти років так і не зміг навчитися говорити. Коли його одного разу
привели в зоопарк, він зацікавився вовками і навіть захотів залишитися з
ними в клітці. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи
форма обличчя.

Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі
мов і рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної)
раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої
(китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина
розмовляє мовою людей, серед яких живе й виховується.

Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен
«єдиної дитячої мови»: першими «словами» всіх дітей незалежно від їх
етнічної належності є звукові комплекси типу па-па, ба-ба, ма-ма. Однак
це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими
саме ці звукові комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним
[а] є найлегшими для відтворення (вимова губних вимагає значно менше
зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот
і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються.
Так, мама в українській мові має значення «мати», а в грузинській —
«батько»; папа в російській мові означає «батько», а в українській —
«хліб»; баба в українській мові означає «бабуся», а в турецькій —
«батько». Отже, єдиної дитячої мови нема.

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної
людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі
було б стільки мов, скільки людей.

Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує
суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза
суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало
такого, що пов’язує її з біологічними і психічними явищами. Так,
скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген,
тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні
окремих людей відображені їх психічні особливості, а в
загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Оскільки мова е суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку
із суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова
створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука,
техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із
усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони
життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні
суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери
соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла
б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на
мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від
цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд
може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і
звужувати функ-

ціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного
вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема,
внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова.
З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова.
Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах
Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб.
Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного
режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії
вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р.
розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах
Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською
мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого покоління
(Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленінградської області), хоч ця
мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині
розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області),
писемності не має, функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і
перспективи її неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної
мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на
завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням
корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення
та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних,
орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як
мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні
групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є
основоположником сучасної української літературної мови. Однак він
створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у
мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо).
Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише вияви-

ти приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те,
що в мові існує.

Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про
класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у
суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б
існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.
Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між
різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий
характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання
мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої («престижної»)
мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська
буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше
сказати «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив
Грибоедов); українська партійна номенклатура радянського періоду
переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від
«колхозного языка», як і частина сполонізованої верхівки в роки
польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську
мову, знехтувавши «хлопською мовою».

По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному
вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові
слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з «Мертвих душ»
М. Гоголя і Проні Прокопівни із «За двома зайцями» М. Старицького),
тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні
певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть
у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих
елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені
таємні мови, створені з метою «зашифрування» від посторонніх
передаваного повідомлення.

Із суспільним розшаруванням пов’язана професійна диференціація мови.
Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило,
відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так,
у мові гончарів уживаються такі слова, як пук «середня випукла частина
виробу», криси «верхні краї виробу», у мові друкарів — кегль, капітель,
курсив, петит (назви видів шрифту), у мо-

ві ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До
професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова
радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють
професійний жаргон (у мові шоферів бублик «рульове колесо автомашини»,
двірники «рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла»).

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило,
територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у
слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так,
скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як
стрий «дядько по батькові», вуйна «тітка по матері», файний «добрий»,
«гарний», граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо.
Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим
суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих
говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200
діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює
взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю,
що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який
розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця
більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і
білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові
— говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова,
оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона
відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та
підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких
повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного
користування мовою.

Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується
стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у
використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий,
газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і
науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову
художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів.
Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема,
яскравою

ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні
штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази.
Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб
суспільства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як
базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну
структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних,
релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний
базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то
характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ.
Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища
(ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому
неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те,
що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до
надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є
винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в
рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих
моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки
існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і
зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є
живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона
несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а
змістом — семантика її одиниць,

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає
жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на
мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна —
соціолінгвістика.

Використана література

Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991.

Реформатский A.A. Введение в языковедение. — M., 1996.

Головин Б. Введение в языкознание. — М., 1983.

Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 7—32

Мова і духовність нації. — К., 1992.

Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 21-44.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи