РЕФЕРАТ

на тему:

Мова – характер народу

П Л А Н

Мова – це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність.

Функції мови.

Мова і суспільство.

Мова і мовлення.

Структура мови.

Сучасна українська літературна мова.

Значення мови.

Мова – це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність. У
ній відбивається психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут,
сучасне і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Все це народ
оформлює словом. Рідну мову Панас Мирний назвав “живою схованкою
людського духу”, Іван Франко — “генофондом культури”. У відомому вірші
“Рідна мова” М. Рильський дає таке поетичне визначення рідної мови:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів

Життя духовного основа.

Українську мову знають насамперед за безмертиним мистецькими зразками
класиків і народнопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І.
Срезневський стверджував, що українська мова – “одна з найбагатших мов
слов’янських” і назвав її “поетичною, музикальною, мальовничою”.

Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про
українську мову і пісню: “чарівна, ніжна й граціозна”, а Лев Толстой
додав: “Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодого почуття й
сили!” Любив “чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу
української музики, прекрасну українську мову” М. Горький, народну
поезію України він назвав “апофеозом краси”.

Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас
користується людина, висловлюючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність
до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо
за допомогою мови налагоджують своє виробництво, передають новим
поколінням величезний досвід, набутий людством протягом віків.

Ми думаємо, як правило, словами. Мова й думка йдуть поряд. Освіта,
наука, мистецтво, культура, пов’язані з мовним вихованням, вони не
можуть розвиватись, якщо занепадає мова – найголовніше і найбагатше
джерело національної духовності.

Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що
являє собою розмовну мову, закріплену в знаках. На основі писемної мови,
в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова,
тобто мова державних установ, громадських організацій, навчальних
закладів, науки, преси, театрів, а пізніше – кіно, радіо, телебачення
тощо.

Літературна мова має свій словниковий склад, умовні граматичні форми,
установлену вимову, єдиний правопис. Спочатку літературною мовою
вважалася книжна мова. Склалося так, що після прийняття в Київській Русі
християнства (988 р.) книжною мовою стала староболгарська
(церковнослов’янська мова), яка прийшла на Русь разом з культовими
книжками. Створили її брати-месіонери, проповідники православ’я Кирило
та Мефодій на основі західноболгарської (македонської) говірки міста
Солуня (тепер Салоніки).

Близько 863 р. брати переклали грецько-візантійські церковні книжки
рідною їм говіркою, і згодом ця мова в Болгарії поширилася як
літературна. Для здійснення такого перекладу потрібна була слов’янська
азбука, її й створив старший брат, пристосувавши грецькі літери до
звукового складу рідної мови. Це письмо стало називатися кирилицею. Вона
лежить в основі і нашого сучасного алфавіту.

Староболгарська книжна мова була досить близькою до давньоруської мови,
тому наші предки непогано її розуміли. Використовували її не тільки в
перекладних церковних книгах, а й у світській літературі, а також у
школах, монастирях тощо.

Що таке мова? Здавалося б на це запитання можна дуже легко відповісти,
бо кожен із нас користується мовою у повсякденному житті і вона є для
всіх звичайним явищем, над природою якого пересічно люди не
замислюються. Однак, відповісти на це просте запитання не просто. І хоч
спроби такі було зроблено ще вченими Давніх Китаю, Індії, Греції та
Риму, й до нині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці
відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядають мову як
біологічне явище, другі – як психічне, а треті — як суспільне. Так,
скажімо, німецький мовознавець Август Шлейкер, який започаткував
натуралістиіний напрям у мовознавстві, вважав, що мова — природний
організм, в який народжується, розвивається, старіє і вмирає. Німецькі
вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер розглядали мову як явище
психічне. Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав
назву психологічного.

Більшість учених розглядають мову як явище соціальне. Так трактування
мови започаткували вже Дені Дідро, Ж.-Ж Руссо, Мішель Бреам, а згодом
обгрунтували Поль Лафар, Антуан Майє, Жозеф Вандрієс, Ферденанд де
Соссюр, Альберт Сегне, Ш. Боллі, яких вважають основоположниками
соціологічного напряму в мовознавстві.

Мова, безумовно не є біологічним явищем, бо вона не закладена в
біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то
дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває.
Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинились поза
суспільством, стають безмовними. Нації відомо чимало випадків, коли
діти виростають серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більш того,
повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть
на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий синзетивний період
(він від 2 до 5 років) – період найактивнішого опанування мови.

Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі
мов і рас не збігаються.

Мову не можна розглянути і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної
людини своя, неповторна, та за умови психічної природи мови на світі
було б стільки мов, скільки людей.

Мова – явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує
суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза
суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільних характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало
такого, що пов’язує її з біологічними і психічними явищами. Так,
скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген,
тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні
окремих людей відображені їх психічні особливості, а в
загальнонаціональній мові – психічний склад нації, її менталітет.

Про те, що мова є явищем суспільним засвідчують її функції. Так,
основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають
виразний соціальний характер.

Комунікативна функція (від лат. cummunicatio спілкування) – функція
спілкування. Мова і створена для того щоб спілкуватися, а спілкування
можливе лиш в суспільстві. Що правда, існують й інші комунікативні
засоби, наприклад, жести і міміка. У мовознавстві існує думка, що
спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки, і лише згодом –
звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки
можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де
пантоміма відіграє значну роль, глядачам зрозумілі діалоги дійових осіб
і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести і
міміка є лиш допоміжними, супровідними щодо звукової мови засобами.
Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й
живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мову не
можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження,
почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно
однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим
засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує
не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.

Мислетворча функція мови – функція формування й формулювання думки.
Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в
ньому. Не випадково один з найвидатніших мовознавців ХІХ ст.. Румбольдт
назвав мову “океаном, який творить думку”.

Яка із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що
найголовнішою функцією є комунікативна, інші – функція мислення. Обидві
функції дуже тісно пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися
потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних
засобів.

i 4

@ b ‚ I e i 4

v

oe

„Ae`„Ae

&

“воле”) – функція волевиявлення; прагматична (від грец. pragma “дія”) –
функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від
грец. Aistaetikos “такий, що стосується чуттєвого сприйняття”) – функція
вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від грец.
meta); у сучасній термінології вживається для позначення таких систем,
які використовують для дослідження чи опису інших систем) – функція
використання мови, для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови
(метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки).

Із мислетворчою функцією пов’язані конгітативна (від лат. Cognitus
“звання, пізнання”), або гносеологічна (від грец. gnosis “знання,
пізнання”), тобто пізнавальна й акумулятивна (від латин. accumulatio
“нагромадження”) функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає
найколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає
всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків.
Так, зокрема у словнику відображено результати розумової діяльності
людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова
часто підказує людині як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад,
засвідчують усталені мовні звороти – фразеологізми: не знаючи броду, не
лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж, тощо. Засвоюючи мову людина
засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання,
оберігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від
лат. reverens “такий”, що повідомляє”) пов’язані з обома головними.
Інформація спершу осмислюється (формується, формулюється), а відтак
передається.

Усі функції, як правило реалізуються не ізольовано, а в різноманітних
поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У
кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, в цьому сенсі
комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.

Функції мови не на сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем,
морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку
з суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова
створюється і розвивається суспільством, з іншого – без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують крім мови й інші явища – наука,
техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється з
усіх суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя і
діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні
класи, релігія – окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як
функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б
здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий вплив суспільства на
мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від
цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд
може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і
звужувати функціонування мов державних націй, нерідко доводячи їх до
повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, США. Мовна політика
стосується і нормалізації літературної мови – вироблення та впровадження
усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних) уставлення
термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як
мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні
групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова – загальнонародне явище.

Народ – творець і носій мови.

Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і
змінюється за своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас
Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою.
Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке
суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити
механізм його функціонування.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає
жодної суспільної сфери, куди б не проникла мова.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є
власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично
обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. Де Соссюром – одним із
найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу
в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен
із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова – це інвентар (словник) і граматика, які існують у
потенції, в можливості.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовлений акт) і результати говоріння
(текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення
молоді, це ж побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне
використання можливостей мови.

Для того, щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. Де
Соссюр проводив аналогії з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та
правила шахової гри – мова; конкретне розірвання шахової партії –
мовлення. Загалом мовне мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова)
реалізується в конкретному (мовлення). Конкретність мовлення виявляється
в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і
прочитати (якщо йдеться про текст).

Мова – явище стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення –
динамічне (рухливе), випадкове і унікальне. Унікальність мовлення
полягає у своєрідному використанні мовних засобів, уживанні оказіальних
випадкових слів, словоформи, словосполучень тощо.

Мова – явище психічне, а мовлення психофізичне. Мова існує в
індивідуальних мізках, у душах, у психіці людей, які становлять певну
мовну спільність. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром,
тривалістю, сутністю, акцентом, тощо.

Мовлення – лінійне, мова — не лінійна. Мовлення розгортається в часі.
Для того щоб вимовити якусь фразу потрібний певний часовий проміжок бо
слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова,
словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має
ієрархічну будову.

Мова є системою. Система – це сукупність взаємопов’язаних і взаємо
мовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не може
функціонувати або її функціонування буде не достатньо ефективним.

Кожна система має свою структуру.

Структура – це спосіб організації системи, її внутрішня будова.

Мова є явищем відносно стабільним.

Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальної мови –
сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах
загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

За словами М. Горького, літературна мова відрізняється від
загальнонародної тим, що вона є обробленою майстрами, в той час як
загальнонародна мова виступає, так би мовити, в “сирому” вигляді.

Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший
засіб спілкування, знаряддя думки, а й дух народу, його історія, і
водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а його
самого. Мова є невід’ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності
людини і основним джерелом збереження інформації. Вона допомагає краще
зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є
важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Саме тому
кожен свідомий етнос дбайливо ставиться до рідної мови, оберігає її.

Література.

М.П. Кочерган “Вступ до мовознавства” К., 2000.

М.Т. Доленко, І.І. Пацюк, А.Г. Кащук “Сучасна українська мова” К., 1987.

А.О. Білецький “Про мову й мовознавство” К., 1996

“Сучасна українська літературна мова” Київ 1985 р.

PAGE

PAGE 7

Похожие записи