Мотив «дому» у творчості Валерія Шевчука

Дім ? це образне відбиття певної одвічності, близьких та найбільш
особистих зв’язків між людиною та навколишнім світом. Це найважливіший
моральний та смисловий орієнтир, який визначає цілісність літератури,
єдність та взаємозумовленість її напрямків. Це, нарешті, позначення
внутрішніх меж тієї чи іншої культури, гарантія її самобутності й
самодостатності.

Валерій Шевчук – прозаїк непередбачений. Він осмислює життєвий плин як
незбагненну загадку, коли доля на театрі життя ставить свою виставу наче
з чистого листа. І ніхто не здогадається, що узагальнений сенс людського
існування вже колись було пережито і художньо відтворено в поетиці
різних часів по-різному. Письменник, природно, вивчав ті «історії та
географії», перш як узявся створити власну систему естетичного та
світоглядного узагальнення. Він з’ясовує й виявляє ті глибинні зв’язки з
минулими «школами», спираючись на які розгорнув свою панораму
українського життя середини ХХ століття: «Отак ми й тягли наші дні,
…тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі,
покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала
пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське ? то
плин, загалом малоцікаваий, розмірений, навіть нудний. Банальне
порівняння: життя ? як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене.
Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли
грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве
греблі…» [10, 185].

Образ Дому ? один із ключових у творчості Валерія Шевчука. Не можна не
відчувати найважливіший символ в «Домі на горі» і в «Стежці в траві», і
в «П’ятому номері», і в інших «домах», які він ніколи не залишав без
уваги.

І це не випадковість, якщо взяти до уваги яке значення приділяв Шевчук
всьому, що пов’язано зі світом життя людини. Тут закладено цілу
філософію, яку можна називати авторською концепцією. «Квартирне питання»
в його творах незмінно поєднується із загальною проблемою людського
існування, до того ж не лише у конкретно-побутовому, але й у
філософському плані.

У «Білецьких» Сильвестр, поет, мислитель, потім зек, стає духовним
лоцманом, який поставив собі локальне завдання знайти стежку в траві…
Він намагається знайти гармонію хоча і мікросвіті осередку родини. Йому
хочеться написати «додому», ? але зовсім звичайне поняття дому в тій
страхітливій дійсності набуло якогось екстатичного забарвлення. Режим
однозначно прагнув не тільки ізолювати «ворогів народу», а спалити за
ними житейські мости, провести ідеологічну «дезінфекцію», що дозволило б
перетворити їх на живих мерців у довічній зоні тотального відчуження.
Режим спотворював людські взаємини, й потрібна була величезна робота
душі, аби вистояти перед деформацією і зберегти в собі вічні людські
цінності. Сильвестр Білецький виміряв ідеал ? Дім, родину, родинну
атмосферу, образ дому. С початку свого ув’язнення він написав додому
п’ять листів-віршів. Це ціла програма позитивізму: «Здається, це було
там: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну
книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і
кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так
бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну
фотокартку і сволок, покритий накладеним одна на одну дошками, та й
зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається це таки в тому листі він
писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, а зеленою бачив її тому, що
під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож кімнати в його уяві
зростали квітами, котрі росли в їхньому саду, ? всі вони росли там і
зараз, тільки тепер сад був висунутий з дому, як шухляда зі столу» [10,
487 – 488].

Сильвестр, напруженням всіх вольових зусиль простує до здобуття свого
ідеалу крізь, здавалося, несходиму пустелю духовної ізоляції всезабуття
в ім’я лише одного ? повернутися додому й утвердити нерушиму стіну
родинного гнізда. Він став апологетом, свідомим носієм ідеї Дому як
єдиного духовного осередку, можливого захисту душі від суспільної
ерозії, агресії. Саме він віднаходить стежку в траві як символ
намисленого, омріяного ідеалу. Для нього було важливо, щоб у понятті
стежки містилися й філософський ідеал родини, й естетичний. Стежка веде
до клумби квітів, з якою пов’язано багато поетових переживань: «В домі
висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й
тюльпанову клумбу. Очі в нього розширилися, і потекло з них світло, бо
тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою
стежка, і він мав таки реальну можливість на неї ступити. І це була не
візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідував поета, було
це щось живе, наочне і просте» [10, 474 – 475].

Образ Дому природний для Валерія Шевчука: він виник з його дитячих
спогадів і далі протягом його подальшого життя залишається втіленням
життєвого ідеалу, символом його віри. Валерій Шевчук неодноразово
повторював, що в його розумінні «дім як благо, дорого як прокляття… горе
вигнання, радість повернення» [4, 56].

І на підтверджування цього ? почуття героя з роману «Дім на горі», який
повертається до рідного гнізда: «Серце Хлопцеві забилося прискорено ?
втягло його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілось
побігти в цю бліду порожнечу, ні, ні, подумав він, не варто так
перейматися! Здавалось невідома сила піднімає його над землею, на око
вибилась непрохана сльоза ? пішов він швидко-швидко, на віки здивувавши
рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по
їхній вулиці, а летів, а може, й плив» [7, 190-191].

Разом з тим не має ніякого сумніву щодо літературної орієнтації цього
образу. Можна відзначити як найменше три його значення, достатньо
традиційні в українській літературі, які так чи інакше враховані
Валерієм Шевчуком у його творах.

По-перше, побутове, або «житейське» значення Дому: «строение для житья»
(В.Даль), матеріальна упорядкованість людини в житті. Укоріненість в
реаліях буденного й звичайного ? характерна риса не лише «натуральної
школи», але й реалізму взагалі. Будинки культури, лікарняні палати,
кімнати, квартири всеможливі «мертві», «веселі», або «божевільні» дома
? символи нашої дійсності, й невигадані реалії, які виражають і широту,
і конкретність поставлених питань.

По-друге, значення буття, або «життєве» значення ? характеризує місце та
самовизнаначення людини у світі, його світосприйняття. Потребою в такому
Домі викликане бажання Петра Горбатого з «П’ятого номеру». Його мрія ?
дім померлого барона де Шодуара та його шкіряне крісло, у якому є
спеціальне місце для горба. І звісно ж «сарайчик» Степана Ювпака, котрий
ззовні нагадує стайню, а всередині все споруджено за останнім віянням
моди. І запрошуються туди тільки обрані, хоча у Степана Ювпака є дім, і
це не просто якась халупа, а добротний дім. Також і інші герої, які
живить в будь-якому місті N, в своїх думках та переживаннях скасовують
кордони, накладені на них простором і обставинами. Без цього
самозвільнення дар «вселюдяності», необхідний, за думкою
Ф.Достоєвського, що бути цілком людиною залишається невиявленим,
стається звичайна, але особливо хвороблива трагедія: перетворення людини
в «існувателя», «дурника», «людину в футлярі».

Ідеал «великого» Дому, за правилом, не скасовує «малий» Дім, навпаки,
надає йому сенсу та значущості. Як наприклад, це пояснював М.М.Пришвін:
«Тот маленький дом, в котором мы рождаемся, разрушается со временем,
предоставляя гнездо дождям и бурям, а человек должен непременно
достигнуть такого простора, чтобы тело свое почувствовать вместе со всей
землей, ее воздухом, светом, водой, огнем и всем населением, как свой
собственый дом» [5, 2].

По-третє, ? «духовне» значення цього образу, заперечення не лише
приземлення, але й у відомому смислі й «землі». «Отрицание земли нужно,
чтобы быть бесконечным, ? писав Ф.Достоєвський, ? Христос, высочайший
положительный идеал человека, нес в себе отрицание земли» [2, 404].

Суперечки про конкретно історичний і національний зміст цих понять
свідчили про «роздвоєння» української культури, але саме вони і були
свідоцтвом про її цілісність, виявили той самий центр, який оточений
різноманітними і рівновеликими літературними явищами ХХ ст., які
складають разом з тим єдиний феномен.

Саме так сприйнята ідея Дому Валерієм Шевчуком. В його романах,
оповіданнях, повістях це абсолютний центр людського життя, точка
перетину цінностних координат: «вертикалі» й «горизонталі».

В.Панченко помітив, що у творах Шевчука, коли мова іде «про дім і
дорогу, то це майже завжди означає щось більше, ніж просто дім і просто
дорога. Дім ? опора духу, начало начал, притулок радостей і печалей,
остання пристань

людини» [3, 180-181].

Трансформований образ Дому присутній в повісті Валерія Шевчука «Двері
навстіж». Тут дом Заклунних можна розглядати в двох вимірах. Перший
вимір ? формальний. Двокімнатне по мешкання поділене ними навпіл. Як
висловився автор «кожному по клітці» [9, 7]. Смисловмістовна фраза: тут
і натяк на знелюднення і вказівка на неможливість повноцінно
спілкуватися, на бажання сховатися від життя. А можливо, що тільки так
вони можуть зберегти хоча б ілюзію мирного існування, «не покусатися».

Інший вимір ? символічний. Дім ? родинний затишок, спокій, співзвучність
душ. Але за констатацією оповідача «ось уже кілька років стосунки із
жінкою у Валентина Заклунного… були ніякі…» [9, 7].

Таким чином, перше речення вводить читача у світ втраченої гармонії.
Чисто побутові негаразди («…вона не варила йому їсти, не прала, не
прибирала в його кімнаті…») [9, 7] має вагому основу чужинності.
Обидва, в глибині душі знають, не дивлячість на всі спроби налагодити
своє життя, не будуть разом щасливі. І повернувшись у родину роблять
невірний вибір. Справі в тому, що вони намагаються повернутися не в той
символічний Дім, з якого вони вийшли декілька років тому, а замість
родинного гнізда знаходять тільки холодне попелище. Головною проблемою
Валентина і Валентини Заклунних є пошук втраченого щастя, але як казав
Гюстав Флобер: «щастя ? це вигадка, пошуки його ? причина усіх бідувань
у житті».

У «Домі на горі» основні смислові лінії знаходяться «вертикально» ? між
«одвічними зірками» та «грішною землею». Реальне і фантастичне
об’єдналося, переплетаючись зримо і незримо. Але духовне і матеріальне
не протиставляється, воно зближене і являє собою одне натхненне і речове
ціле, єдиний, олюднений світ. Валерій Шевчук стверджує ідею єдності
всього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного
нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе й світу та
перевірити досвід минулих поколінь для майбутнього.

hC8I

»

?????{?ріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї
матері і в мене. Так було і в матері твоєї, так повинно статися і з
тобою…

Приходять до нас і інші чоловіки … Ці пришельці не підіймаються знизу
і не просять напитися води, вони з’являються бозна-звідки і спокушають
юних красунь. Можливо, вони прилітають сюди, як птахи, а може,
простісінько пролазять через вибиту в паркані дірку. Тоді народжувались
у нашому обійсті хлопчики, доля який майже завжди була сумна: всі вони
до чогось рвались і навіть із дому

тікали» [8, 73- 74].

Валерій Шевчук розкриває оновлену притчу про блудного сина, яка може
бути, в більш широкому розумінні, представлена як архетипна модель
поведінки не лише кожного окремого індивіда, а й всього людства. Бо вся
історія людства від Адама до Єви ? це складний шлях до втраченого раю,
до душевної гармонії. Від початку існування світу всі ми, по суті,
шукаємо насамперед себе.

Стійка традиція Дому: там правлять жінки ? засновниці і продовжувачки
роду, охоронці моралі. Чоловіки з’являються здебільшого час від часу: їм
належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап’ється води із рук
жінки, народжуються дівчата. Хлопчики з’являються від таємничих
прибульців, які спокушають жінок всупереч їх волі. Ці нащадки таємничої
загадкової сили покликані бути митцями, поетами, художниками.

Таким чином, Дім на горі, ? своєрідна трансформація того-таки Парнасу з
його жіночим населенням (музи), можливо, непряме відображення його
образу: Дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить
поборювати житейські клопоти, яких не обійти, а з другого боку, саме тут
народжується казка чи, кажучи точніше, легенда. Чоловіки, народжені в
Домі, не залишаються жити на горі, бо не задля погірдливого існування
вони існують і не задля усамітнення, ? їх вабить світ людей, їм конче
необхідно бачити перед собою «долоню вулиці», бо без такого з’єднання зі
світом людей творчість неможлива. Вони бачать не тільки минуле, вони,
можна сказати, минулим міряють сьогоднішнє, співчувають людям і люблять
їх. Вони знають, в кого радість чи горе, несуть страждальцям посильну
поміч і вміють на відстані відчувати поклики людських душ. Перед ними
спалахує світло і хочуть вони пізнати цей світ заради повноцінного
творчого існування.

Жінки ж цього Дому зі стоїчним спокоєм та терплячістю приймають всі
випробування, адже це на їх плечі покладається турбота про Дім на горі,
який творить красу та митців. Жінки ? це добре начало Дому, вони,
справді, наче музи, адже музи самі не творять, а тільки сприяють тому,
надихають, вони, зрештою, те об’єднувальне, що лучить в одне нероздільне
таких, здавалося б, різних людей. Життя їх нелегке, але душа залишається
чистою й незакаламученою.

В конечному рахунку легенда Дому на горі уособлює жіночу долю: щасливу і
нещасливу. Два типи жінок живуть у домі: перший тип ? жінки з твердим
характером, які відшивають прибульців. Вони не цікавляться бібліотекою
свого дому ? для них це необхідна даність, як, зрештою, і присутність у
домі чоловіків:

«? Ми жінки цього дому, майже ніколи не поділяли пристрасті наших
прийшлих чоловіків до книжок. Крім того, тут майже все українські книжки
? не зовсім весела лектура для дівчат» [8, 77]. Вони бувають
немилосердні й вередливі, але таки по-справжньому мудрі. Пускають в світ
тільки одну дитину, бліду свою копію, власне це більше тінь, а не
людина, ? колись вона жила й безвісно розчинилась, також позбавлена
видимого творчого духу, адже вони і не грішать.

Інший тип жінок ? це жінки, які не встояли і зогрішили. Вони мудріють з
літами, їхнє улюблене місце в домі ? бібліотека, тобто притулок лагідних
чоловіків лому. Це жінки-Богині. «Часом на Галю находило… В такі
хвилини все важке й темне губилось, як загубилась нещодавно ніч…
Відчувала відтак і своє тіло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла їй
й непокоїла ? досить було їй оступитися, коли блукала по хаті, як
дізнавала солодкого спазматичного болю, здавалося їй тоді ? впливла до
неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а
вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її
голубіли, вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона ? їй аж подих
забивало від такої зухвалості» [8, 20 – 21].

Цей Дім на горі поблизу ріки Тетерів, довкола якого розгортаються події,
уособлює своєрідну фортецю нашою духовності, той ідеал, до якого прагне
жива душа. Дарма, що той Дім не розгаданий до кінця так і лишається
загадковим і недоступним для декого. Але він існує об’єктивною
реальністю, він стоїть з давніх-давен і буде стояти там на висоті вічно.

У романі «Стежка в траві» інша підстава для розглядання цієї ж проблеми
? «житлова криза», за якою відкривається трагедія не влаштованості
героїв. Ще булгаковський Воланд, оцінюючи мешканців Москви, в
буквальному розумінні, з точки зору вічності, відзначив лише одну їх
особливість: «квартирный вопрос испортил их». З упевненістю можна
сказати, що не лише москвичів зіпсувало квартирне питання. Філософський
план тільки-но намічається, проте доволі чіткий. Марися Шарая, героїня з
роману «Стежка в траві», все своє життя жила тільки однією думкою
заволодіти домом Білецьких, і не просто заволодіти, а «ввійти в дім
подруги не як нещасна приймачка, якій виказано ласку, а як повноправна

господиня [10, 56]. Але сама вона не може здійснити свій задум, для
цього їй потрібна допомога сина, який повинен одружитися з Мирославою
Біленькою. Марися продумала все наперед, задля здійснення її плану. Вона
все знала про хворобу Ванди і намагалася як найшвидше одружити свого
сина. Довідавшись про марність своїх зусиль, вона скаженіє і втрачає
розум, бо син пішов всупереч бажанням матері: «Оце й була остання
крапля, яка переповнила Марисину чашу терпіння. Обличчя її
перекривилося, очі спалахнули, а рот спазматично розтулявся й затулявся.

? Бевзь! Дурень! Кретин! Бездарна татя! ? загорлала вона на сина, аж той
отетеревів.

? Безмозке одоробло! Пеньок! Опудало! Мамула! ? кричала Марися.

? Тюхтій! Колода! Бовдур! Дубина! Лобуряка! ? верещала Марися.

? За віщо ти покарав мене таким нікчемою! Що тепер за чоловіки, що вони
дівки окрутити не можуть! Телепень! Господи, який телепень! Отут будеш
гнити все життя! ? тицькала вона пальцем, ? отут, в оцій конурі!» [10,
361].

Та чорна заздрість, яка все життя підтримувала Марисю виплеснулася
назовні: «Завжди їй щастить обвести мене довкола пальця, тій заразі, тій
хвойді, тій паскудниці. О-о! Як я її ненавиджу!

? І вже ніколи не стану хазяйкою того дому! О-о! Ніколи не переступлю
його порога і не натішуся з тієї задрипанки, повійниці і свині!» [10,
361].

Марися на очах змінювалася: «Розколошкана, сива, страшна, з виряченими
очима, і з залитим майже темним обличчям, з розтуленим ротом, у якому
стриміли попсовані зуби, вона подобала на привид» [10, 361]. Навіть син
злякався отієї бездонної ненависті, якою матір його палала до Ванди
Білецької і яку вона приховувала все своє життя. Мрія про Дім розбилась
і закінчилось життя.

Яке велике значення в житті кожної людини має Дім. Може саме тому, цикл
«Виховання за доктором Споком» Василя Білого починається з опису Дому:
«Вранці я ходжу по дому і слухаю, як шумить вітер у величезних кроквах.
Рідний дім немов жалкується на старість і вимагає ремонту. Але я знаю,
що ремонт буде загибеллю для дому: не можна смикати старі, задублі
кістки. Все тут зрослося і скіпі лосі в одне ціле, краще не чіпати цих
зріднених колод, не випробувати їхню випробувану часом вірність одне
одному.

У таких цілком не рідких випадках краще будувати новий дім бік о бік зі
старим, що і робили мої предки з давніх-давен. І нікому не приходила в
голову безглузда думка зруйнувати вщент старий дім, перед тим, як почати
будувати новий» [1, 130].

Дім для кожного з нас це щось більше, ніж просто дах над головою. Дім ?
це уклад життя, традиції, звички. Це події і пригоди, які і через багато
років не набридає перебирати у пам’яті, це зустрічі й розставання, які
наповнюють тебе враженнями й до яких, як до живодайного джерела
припадаєш у спогадах. Л.Толстой у «Дитинстві» написав надзвичайно точні
рядки: «Дім радісно приймав мене у свої обійми і кожною мостиною, кожним
вікном, кожною сходинкою сходів, кожним звуком пробуджував в мені багато
образів, почуттів, подій безповоротного щасливого минулого» [7, 271].

Повернення додому ? природна необхідність людини, покоління,
суспільства, наслідок духовної зрілості. В.Распутін у передмові до книги
В.Н.Крупініна (яка до речі називається «Дорога додому») так пише про це.

«Наскільки дитина щаслива в оточенні всього рідного, наскільки юності
притаманно прямувати слідом за мрією, якій не сидиться вдома, в
привабливу далечінь, настільки зрілість страждає своєю відірваністю від
батьківщини і жадібно збирає все, що нагадує про неї і їй належить:
говорить на її, здавалося б ще зовсім нещодавно незграбній й негарній
мові, співає згадані ще з дитинства старовинні пісні та частівки,
відшукує у прикметах й віруваннях народну душу, проймається любов’ю і
розумінням до всього колишнього укладу не голосного й невибагливого
життя батьків та дідів…» [6, 6].

«Безпритульність», тобто, відсутність в житті людини абсолютного, все
визначального центру, постає у творах українських письменників як
протилежний, але не альтернативний духовний стан. Відмова від
споконвічного «рідного», ще не означає відмову від самої ідеї Дому. В
цьому випадку змінюється не структура світосприйняття, а лише
спрямованість творчих зусиль: від інтенсивного й творчого самопізнання
до пізнання екстенсивного, зверненого головним чином до оточуючого
світу, до пошуку одвічних начал поза собою й поза «рідного грунту».
Навіть в таких випадках, коли «безґрунтя», «адогматизм» оголошується
необхідними передумовами творчого мислення, коли теоретична
виправдовується стан «безпритульності», ідея Дому продовжує залишатися
уявним, хоча і заперечним ідейним центром цього світогляду, точкою
переборення.

Творчість Валерія Шевчука можна визначити цілком однозначно. Це свідома
і послідовна апологія Дому, як природного, матеріального, так і
духовного «вічного», і дискредитація усілякого роду «безпритульності»,
безкультурності й безвір’я.

ЛІТЕРАТУРА

Белов В. Повести и рассказы. – М.: Прогресс, 1984. – 255 с.

Литературное наследство. – М., 1971. – Т.83. – 682 с.

Панченко В. Маленькі свята серед буднів // Вітчизна. – 1988. – №2. –
С.176- 185.

Пивоварська А. Дім на горі // Сучасність. – 1992. – №3. – С.49-58.

Пришвина В. Наш дом. – М., 1980. – 215 с.

Распутин В. О Родине с любовью и виной // Крупинин В. Дорога домой. –
М., 1985. – 125 с.

Толстой Л.Н. Детство. Отрочество. Юность. – Л.: Художественная
література, 1980. – 336 с.

Шевчук В. Дім на горі. – К.: Радянський письменник, 1983. – 487 с.

Шевчук В. Двері навстіж // Сучасність. – 1992. – №3. – С.7-25.

Шевчук В. Стежка в траві. – Х.: Фоліо, 1994. – Т.1. – 497 с.

Похожие записи