Реферат на тему:

Модифікації жанру віршової присвяти Івана Франка

Віршові присвяти І.Франка – визначне досягнення у розвитку цього жанру,
їх модифікаційне багатство свідчить про необмежені можливості у
вирішенні складних стосунків між автором та адресатом і формуванням
провідних ідей в галузі політики і моралі, що визначають поступальний
рух суспільства. вперед. І.Франко пристосував давній жанр присвяти до
потреб свого часу, наповнив його новим змістом, надав йому досконалої
форми.

Віршова присвята – це певний спосіб поетичного висловлювання. Воно
спрямоване до конкретного адресата, але стосунки між ним і автором
можуть мати найрізноманітніше забарвлення: від дружніх – до абсолютно
конфронтаційних, від славослов’я на його честь – до розмови на рівних з
ним, або абсолютної незгоди, а звідси викриття як людини реакційної,
навіть висміювання його поглядів, рис характеру, поведінки.

Для віршових присвят І.Франка характерне тяжіння якогось першообразу.
Він визначає естетичні устремління епохи. Загалом у цьому виявляється
традиціоналізм поезії І.Франка, її зв’язок із творчістю попередників,
зокрема Т.Шевченка. М.Коцюбинська, пишучи про поетику творів Кобзаря,
зазначає: “Одухотвореність ідеєю як критерій прекрасного,
“ідеологізація” всієї системи оцінок зумовлює колосальну змістовність
кожної клітини художнього твору” [2, с. 65]. Сила поезії Т.Шевченка та
І.Франка у тому, що читач і слухач з кожним поетичним твором вдовольняє
свої естетичні потреби, стає учасником гуманізації суспільства і
національного життя.

Поетичне висловлювання в присвяті має визначену емоційно-логічну мовну
конструкцію, кожна зі своїми особливостями. Вона виникає на основі
первісної метафори – провідної ідеї та сюжету, що складається внаслідок
стосунків автора й адресата. Таким чином, художньо-стильова основа
присвяти формує її значення.

Вірші-присвяти І.Франка становлять собою певні модифікації:
присвяти-заклики, присвяти-звертання, посмертні присвяти,
присвяти-звернення до читача, присвяти-звернення до Музи, вірші-присвяти
літературним героям, присвяти-повчання, присвяти-філософські роздуми,
присвяти на любовну тему (звертання), присвяти-викриття, присвяти –
сатиричні викриття. Поетичне висловлювання в них відбиває специфіку
жанру і формується подієвим сюжетом та відповідним поєднанням
емоційно-смислових елементів, що в сукупності складають стильову основу.

Віршові присвяти-заклики “Анні П.” (1880), “Корженкові” (1882), “Зоні
Юзичинській” (1916) І.Франка наділені рядом спільних рис. Для них
характерними є закличні інтонації, часто коротка фраза поєднується з
рішучим рубаним ритмом. Поет вдасться до випробованих у таких випадках
художньо-синтаксичних фігур: інверсій, підкреслюючи цим потрібне йому
слово, риторичних стверджень та питань, надаючи віршеві
емоційно-смислової виразності.

Провідною для віршових присвят-закликів І.Франка “Анні П.” та
“Корженкові” є національна ідея. Феня Пустова зазначає, що “тема
відродження самостійної України пройшла через усю творчість поета”, вона
має тісний зв’язок з творчістю Т.Шевченка і є “виявом свідомого бажання
автора засвідчити свою спадкоємність з геніальним попередником” [5, с.
369].

Ствердження людської порядності як найвищої моральної норми знаходимо у
присвяті-закликові І.Франка “Зоні Юзичинській”.

Вірші присвяти-заклики І.Франка визначаються позитивними образами
адресатів. Вони покликані бути соратниками автора в нелегкій життєвій
боротьбі за ствердження високих людських ідеалів, загалом для них
дорогими є інтереси власного народу, надаючи значення сьогоденним
проблемам – подолання його утисків владою та пануючими верхами, автор
протиставляє з аксіологічних позицій моральні принципи справедливості і
несправедливості, підсилюючи цим гуманізуючий вплив своєї поезії на
читачів та загалом на міжлюдські та міжнаціональні стосунки.

Вірші присвяти-звернення відзначаються конкретністю адресата. Як
правило, у них автор веде довірливу, пройняту вболіванням за його долю
розмову. До таких творів належить вірш І.Франка “Олі” (1886), що має
форму звернення до рідної йому людини – дружини – і побудований на
умовній аналогії: картина жебрацького життя спричинює роздуми автора про
можливу власну смерть та майбутнє своєї сім’ї. Сумовитий настрій вірша
служить виявом людяності автора, адже він турбується не тільки долею
своїх дітей, але й викликає жаль і почуття милосердя взагалі до
дітей-сиріт.

Присвяти письменникам криють у собі суспільну оцінку їх літературної
діяльності. У них, як правило, маємо повну ідеалізацію адресата. Це
твори у формі славослов’я, що покликані розкрити значення постаті в
літературному процесі.

У вірші – посмертній присвяті І.Франка “Котляревський” (1873) з циклу
“Вольні сонети” співставляються образи “орла могучого” та
І.Котляревського, “лавини” й “огника”, що “розгорівся”, та української
літератури. Вони у творі набувають алегоричного значення. Такий вірш
може бути написаний на честь будь-якого письменника, живого чи мертвого.
У ньому осмислюється суть художнього явища, справа та, яка ним робиться
чи зроблена.

Вірші-присвяти читачеві відіграють певну суспільну функцію. Через них
встановлюється контакт між автором і реципієнтом, мета якого може бути
різною: викликати у нього інтерес до своїх творів, розкрити їх художнє
значення, познайомити з власними естетичними уподобаннями, здолати стіну
заангажованості на шляху до розуміння творів і т. п. У них закладене
дружнє пояснення читачеві сутності творів і того, чого прагне автор.

Вірш І.Франка “Моєму читачеві” (1905) є розгорнутим риторичним
звертанням, що розпочинається із фрази “Мій друже”, переростає в умовний
діалог між автором та реципієнтом, який будується на смисловій аналогії:
якщо вірші поета знайдуть відголос у його серці, то автор благословляє і
бажає йому, на відміну від себе, не зазнати сирітства духовного.

Для віршів-присвят читачам властивий відвертий тон висловлювання.
Універсальність цієї форми уже закладена в самій жанровій модифікації.
Вірші-присвяти мають наперед визначене спрямування, але епоха та
прагнення автора надають їх змістові інваріантності.

Вірші-присвяти Музі відбивають давню традицію звертання поета до богині
з тим, щоб вона дарувала йому поетичне натхнення. Як відомо, муз у
давньогрецькій міфології було дев’ять, принаймні троє з них мали
відношення до поезії (Ерато, Калліопа, Полігімнія). Поступово з них
твориться узагальнений образ єдиної Музи – покровительки поезії.
Вірші-присвяти Музі виражають авторську позицію з певних естетичних
проблем літератури. Вони можуть мати стверджувальну, а також
гумористичну і навіть полемічну форму поетичного висловлювання.
Звернення до Музи є лише художнім прийомом, що допомагає авторові
висловити свої думки читачеві.

У І.Франка є два таких вірші – “До музи” (1906) із циклу “Вольні вірші”
і “До Музи” (1908). Зокрема, перший написаний в пародійному стилі і має
антидекадентський характер. В.Шестаков дивиться на іронію як вид
дотепності, з допомогою якої в іномовній формі виражається істина. Він
пише: “Дотепність – необхідна якість творчого генія, за допомогою якої
він досягає вищої мети мистецтва – вразити і здивувати слухача або
читача. За допомогою дотепності художник досягає гри протилежностей,
змішання трагічного і комічного, серйозного і смішного” [7, с. 229].
Іронія в І.Франка стильовий прийом, словесний образ, загалом художній
засіб, що надає творові смислової виразності. У першому вірші І.Франка
“До Музи” наскрізна іронія твориться звертанням до богині, щоб та
обдарувала поета натхненням, при цьому висміюються декадентські
естетичні принципи.

Інший вірш І.Франка “До Музи” різніться від попереднього серйозним
тоном. Його ліричний герой по-дружньому звертається до богині. Він чує
її поклик іти за нею у вир людського життя. Вірш побудований на
антиноміях. Вони й визначають сенс людського існування в його позитивних
і негативних виявах.

Вірші-присвяти Музі І.Франка мають однакову художню функцію. І перший і
другий служать утвердженню в свідомості читачів принципів реалістичного
способу художнього зображення. Майстерно володіючи прийомом іронії,
автор зумів показати аморфність та антигромадську сутність декадентської
літератури. Другий вірш, на відміну від першого, має серйозний’ тон,
естетичні принципи, які в ньому розробляються, дають змогу збагнути
життя без прикрас і без огиди до нього. Відвертість розмови, яку веде
автор, спрямована на вияснення складних естетичних завдань, що
ставляться у творі.

Рідкісними в поезії є вірші-присвяти літературним героям. Вони є ніби
продовженням теми, що започаткована автором їхнього твору, до того ж
часто можуть відбивати реакцію на певні проблеми окремих суспільних кіл.
Переважно такі вірші-присвяти спрямовані на підтримку або й захист
письменника, що створив ці образи. До таких творів належать “Тетяна
Ребенщукова” (1880) та “Гриць Турчин” (1880) І.Франка. Перший з них
присвячений героїні оповідання М.Павлика “Ребенщукова Тетяна”, а другий
–герою вірша про життя рекрутів селянина Романа Гудзмана.

Вірш І.Франка “Тетяна Ребенщукова” має форму розгорнутого звертання.
Розкриваючи сутність образу Тетяни Ребенщукової і тих, хто їй
протистоїть, автор захищає самого М.Павлика. Твір побудований на
протиставлені образів. Автор відкидає святенництво як моральну норму
людських відносин. Панегірична мова спрямована на прославлення,
підтримку, возвеличення героїні твору.

Розгорнутим звертанням є і вірш “Гриць Турчин”. Його повчально-закличні
інтонації пов’язані з ідеєю оволодіння рекрутом жовнірської
майстерності. Вона знадобиться тоді, коли доведеться зі зброєю в руках
відстоювати інтереси свого народу.

І перший, і другий вірші за своєю тональністю, активною авторською
позицією наближаються до віршів-закликів. Відвертість суджень про
моральний рівень суспільства та принижене становище українського народу
створюють у них атмосферу несприйняття державних устоїв Австро-Угорської
імперії. Образи адресатів у цих віршах мають ідеологічну основу і є
виразниками майбутнього.

Віршові присвяти-повчання переслідують конкретну мету: вони передають
якусь моральну або практичну пораду. Автор може викладати її від свого
імені та від імені першої особи, тобто прибирати образ іншої людини.
Такі твори належать до “рольової” лірики. Образ автора у них має свої
особливості. Як пише Б.Корман, “він присутній у віршах, але приховано,
ніби розтворившись у своїх героях, злившись з ними” [1, с. 166].

Дидактичні в своїй основі присвяти-повчання детально фіксують якісь
процеси творення, написання, виготовлення речей, або подають розуміння
якихось явищ, моральних, політичних принципів. Вони виступають з
дружньою порадою або пояснюють щось з позиції досвідченої людини, що
добре орієнтується в житті, володіє конкретними уміннями, знаннями і
хоче їх передати іншим.

У формі звернення-повчання написаний вірш І.Франка “Послухай, сину, що
премудрість каже…” (1881). Поради батька подаються як глибока,
почерпнута з книг, істина. Урочистість мови створюється розважливим та
повчальним тоном умовної розмови батька з сином. У творі закладена ідея
успіху в житті. Автор розкриває сутність лояльних людей, головним для
яких є власна вигода.

“Епілог” (1893) – заключний вірш циклу І.Франка “Тюремні сонети”. Він
містить у собі розгорнуте звертання та повчання. Вірш можна розуміти як
визначення сонета та як рекомендації щодо його написання. Пестлива форма
звертання на початку вірша – “Голубчики, українські поети” задає
іронічний тон у ньому, разом з іншими засобами він спрямований проти
низькопробності та недбальства в літературній творчості.

Виразним в обидвох віршах є образ автора. У першому він зливається з
образом батька, навченого життєвим досвідом, що дає поради синові, а в
другому – людини досвідченої в поетичній творчості. Обидві ці умовні
ситуації завдають стильове спрямування творам, визначають їх провідну
ідею, загалом тон. У першому творі звертання батька до сина має дружній
характер, але за нібито доброю порадою криється тонкий розрахунок автора
розкрити перед читачем мерзенний бік цього світу. Одвічна соціальна
проблема, підігріта новітніми європейськими вченнями, подається як
книжна мудрість і містить у собі пародійний момент, тобто, викладене у
ньому треба сприймати навпаки. Другий вірш має яскраво виражену іронію,
але разом з тим і полемічність та повчальність. Менторський тон автора,
що увійшов у роль знавця і порадника, виправдовується його здобутками ,
добрим знанням своєї справи.

Філософські вірші-присвяти криють у собі поєднання звернення до адресата
і роздумів про вічність, життя і смерть людини, оманливість її
існування, виникнення і кінець світу тощо. Поетична мова таких віршів
має конкретне спрямування, визначене позицією автора з певних питань. Їх
трактування відповідає науковому та моральному рівневі епохи. Автор
подає адресатові істину, що відкрилась йому внаслідок власних роздумів,
життєвого досвіду чи почерпнута з книг. Поетична мова таких творів
піднесена, її серйозність відповідає авторській ідеї і може коливатися
між урочистістю і сатиричним відтінком, тоді твір набуває полемічного
значення.

До таких філософських віршових присвят І.Франка належать “Молодому
другові” (1883) з циклу “Знайомим і незнайомим” і “Честь творцеві тварі!
(Уривок)” (1908) з циклу “Поклони”. Перший вірш написаний як звертання
до молодого друга, який ще не знає оманливості життя. Образна і
структурна форма вірша спрямовані на вираження відради автора адресатові
заглиблюватися в роздуми над сутністю світу. Визначальною у другому
вірші є антиномічна форма вираження думки. Вона створюється внаслідок
виникнення смислового протиріччя між назвою твору та ретроспективним
описом етапів процесу творення світу, а також заперечення думки про його
телеологічне походження шляхом протиставлення двох тверджень в одній
строфі – першого про певний етап виникнення світу і другого – рефреном
“Ще не було його”.

ae

?aecooocoooooooooooooooooooooo

E

Обидва ці твори, хоч абсолютно різні за своїм змістом, мають ідентичну
жанрову природу. У них автор звертається до конкретного адресата, у
першому випадкові до свого друга, розкриваючи йому одвічну привабливість
ілюзій цього світу, гартуючи його молоду душу правдою життя і захищаючи
його від жорстоких розчарувань. Поетична мова вірша піднесена,
дружелюбна, повчання, закладене у ній, йде від душі автора, мета якого –
допомогти молодій людині зорієнтуватися в складних життєвих перипетіях,
а самого читача вчить спокійно дивитися на світ. Другий вірш, маючи
зовсім інше тематичне завдання, присвячується творцеві всього сущого.
Своєю будовою, особливостями стилістики він спрямований на виклик у
читача критичного ставлення до усталеної думки про виникнення світу.
Домінуючим у кожній строфі вірша є відчуття скепсису. Обидва твори
спонукають до подальших роздумів над поставленим питанням. Як бачимо,
філософські вірші-присвяти мають насамперед суспільне, а також моральне
значення, несуть у собі мудрість віків і своєї епохи.

Любовні вірші-присвяти І.Франка вирізняються своїм специфічним
призначенням. Вони виражають інтимні стосунки між автором та
адресатками, що знаходять полісемантичну форму вияву. У них оспівується
взаємна любов, або любов, що потьмарена якимись перешкодами, любов
ліричного героя без взаємності, вільна любов, що внаслідок щедрого
дівочого серця приносить радість чоловікам.

Вірші-присвяти І.Франка про взаємну любов “На день 11 юлія 1875”,
“Михалині Р.” (1882), “К.П.” (1883), “Моїй дружині” (1887), “Ользі С.”
(1901), “В альбом пані О.М.” (1902) вирізняються особливими стосунками
автора й адресатки, її поетичною ідеалізацією, що відбиває культові
традиції пошанування богинь плодючості (урожаю), любові (побрання). До
характерного ставлення закоханого ліричного героя до адресатки додаються
реалії й суспільні проблеми (ідея успіху в житті, “боротьба за ідеї”,
тобто цілеспрямована діяльність автора на національне відродження свого
народу та ін.).

Любовна присвята І.Франка “N.N.” (1883) має своєю адресаткою відому
українську письменницю Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер). Поетичне
висловлювання у ній формується з допомогою образу долі-розлучниці та
умовного діалогу між ліричним героєм і його коханою.

“Моїй не моїй” (1898) і “Неназваній Марії” (1908) – вірші-присвяти
І.Франка, у яких любов без взаємності завдає мук і страждань ліричному
героєві, але облагороджує його душу. Перший побудований як розгорнуте
звертання до коханої, що є найдорожчою для нього. Другий вірш – це
умовний діалог між ліричним героєм та адресаткою, що набуває форми
докорів. Поетичне висловлювання у творі формується на аналогіях, які
відіграють роль художніх деталей і зводяться до психологічно
загостреного сприйняття ознак зовнішнього світу (“сизий голуб промайне”,
“божа пчілка над цвітком пролетить”, “комарик забринить”, “закрякає
ворона”, “камінчик в воду кане”), які нагадуватимуть коханій про її
несправедливо відкинену любов.

Поетична мова І.Франка насичена образами-персонажами, алегоріями і
символами, тропами, джерелами яких є давня книжна традиція. Таким є його
вірш “Ф.Р.” (1904) з циклу “Із книги Кааф”, у якому оспівується любов як
дар чоловікам веселої дівчини. Вірш побудований на аналогіях, що
сформувалися ще в давні часи. Дівчина у творі прирівнюється до
дорогоцінного каменя в болоті (байки Езопа “Гній та алмаз”, Г.Сковороди
“Навоз и алмаз”) та єгиптянки Марії – відомого образу християнської
середньовічної літератури про малолітню блудницю, що пізніше, відвідавши
святі місця, пов’язані з життям Ісуса Христа, стала праведницею.

Любовні вірші-присвяти І.Франка становлять окрему групу його інтимної
лірики. Вони виділяються насамперед своєю жанровою приналежністю й
художніми особливостями, пов’язаними зі специфікою поетичного
висловлювання. Воно не є абстрактним, а спрямоване до конкретної
адресатки і поєднує у собі справжні почуття самого автора, не можна
відкидати також і встановленого віками етикету таких стосунків, а саме:
у певній ситуації говорити про свої почуття відповідними до цього
словами, або зберігати психологічну атмосферу, що виникає у стосунках
ліричного героя та адресатки. Разом з тим ці вірші I.Франка дуже
індивідуалізовані, він знаходить власну поетичну мову, що відповідає не
лише конкретній ситуації, але й відбиває інтелектуальний рівень самого
автори та естетичні вимоги епохи, у яку він жив.

Модифікаційна група віршових присвят-викриттів І.Франка має специфічні
особливості, що визначаються протистоянням автора й адресата.
Опонентність першого випливає насамперед зі світоглядних розходжень з
другим, тому присвяти-викриття написані у формі звинувачення, доведення,
висміяння. Часто автор з полемічним завзяттям заперечує позицію
адресата, доводить реципієнтові і через нього загалові помилковість і
антигромадську сутність його уподобань. Як правило, у таких творах
викриваються особисті корисливі інтереси і дії, спрямовані проти свого
народу. Автор при цьому звертається до повчання, що несе у собі досвід
загальнолюдський та власний, що відповідає естетичній оцінці певного
рівня функціонування суспільної думки. Антипатичний адресат (особа,
колектив, організація і т.п.) зазнає загального осуду, викриваються і ті
думки, позиції, які ним репрезентуються.

Віршові присвяти-викриття І.Франка утворюють дві групи: власне віршові
присвяти-викриття – “О.О.” (1881), “N.N.” (1883), “Новому проломові” в
альбом” (1884); сатиричні присвяти-викриття – “Пісня руського бурсака”
(1884), “Шумка о. Павликова” (1884), “Славословіє храброму рицарю
Юліанові Черкавському за його непрошену й неплачену оборону русинів у
віденській раді державній” (1885).

Перша група присвят-викриттів – це вірші, у яких піддаються критиці
особи, чиє ім’я ховається за криптонімами, а також журнал
москвофільського спрямування “Новий пролом”. Вірш І.Франка “О.О.” з
циклу “Знайомим і незнайомим” спрямований проти Омеляна Огоновського.
Автор вступає у полеміку з ним відносно розуміння і завдань поезії. Вірш
побудований у формі умовного діалогу і заперечує відсталі від життєвих
потреб естетичні погляди адресата, що не бачить потворних сторін життя,
а ратує за його сприйняття лише у прикрашеній формі.

У вірші “N.N.” автор підходить до розуміння суті конкретної людини з
соціальних позицій. Зовнішня привабливість адресата не може приховати
його душі, спотвореної багатим деспотичним у ставленні до підлеглих
селян батька-поміщика. Автор йде за народними традиціями і надає злу
спадкових ознак: яким є батько – таким є і його син.

Вірш-присвята І.Франка “Новому проломові” в альбом” розкриває
антиукраїнське спрямування періодичного органу, що представляє в
Галичині загарбницькі інтереси Російської імперії. Умовний діалог автора
з адресатом у відвертій і з дещо глузливим відтінком формі виводить на
чисту воду облудних піклувальників про велику Росію, що готові віддати
власний народ в чужоземне ярмо.

Друга група віршів присвят-викриттів І.Франка конкретизована, адресатом
у них виступає людина, що представляє своєю позицією якесь негативне
суспільне явище, власні моральні якості, що заслуговують загального
осуду. У цих віршових присвятах автор використовує парадіювання
бурсацької і танцювальної пісень, славослов’я, що надає творам комічного
забарвлення. Посилює сатиричне самовикриття ліричного героя й адресата у
присвятах “Пісня руського бурсака” і “Шумка о.Павликова” звернення до
прийомів “рольової” лірики. Зокрема перший вірш, що присвячений отцеві
Костецькому, складений від імені гімназиста-українця, що за порадою
ксьондза Костецького заради кар’єри зрікається своєї рідної мови і лише
на словах залишається українським патріотом. Другий вірш написаний у
формі монолога отця Теофіла Павликова, якого разом з отцем Халявою
(Михайлом Малиновським) священики скинули з “проводирства” над ними.
Бездарні отці, що звикли до веселого і безтурботного життя, не здатні
вирішувати серйозні громадські завдання, тому їх покарання розуміється
як справедливе, а поведінка виглядає комічною.

У центрі вірша І.Франка “Славословіє храброму рицарю Юліанові
Черкавському за його непрошену й неплачену оборону русинів у віденській
раді державній” зіткнення двох депутатів Кноца та Юліана Черкавського,
що представляв інтереси поляків Галичини. Автор показує епізод
політичної гри у віденському парламенті. Польська меншість як панівна у
краї отримувала значне фінансування своїх потреб з державного бюджету. І
коли депутат Кноц згадав про несправедливість по відношенню до
українців, потреби яких фінансувалися дуже скупо, це викликало уявний
гнів польського депутата, який намагається вдати, що нібито ніякого
“притиску Руси” немає. Автор обидвох депутатів змальовує в
гумористичному дусі. Їдка іронія, якою пройнятий твір, набуває
глумливого відтінку, загалом стає ясною ворожість польських політиканів
та австрійської влади до українців Галичини.

Вірші присвяти-викриття І.Франка є відгуками на злободенні питання. Для
них властивий викривальний тон, що формується опозиційним ставленням
адресата, його звинуваченням, висвітленням негативних сторін життя
суспільства й окремих особистостей, осміянням, навіть гнівним сатиричним
висловлюванням у їх бік. Автор намагається відкинути все небажане, що
стоїть на перешкоді рухові народу вперед.

Кожен жанр має якісь свої естетичні домінанти, що співзвучні певним
епохам, або які можуть видозмінюватися, набуваючи нових формотворчих
значень, посилюючи його продуктивність. До таких споконвічних поетичних
жанрів належить присвята. Вона утвердилася ще у давній українській
літературі. З неї перейшла в нову. У силу історичних обставин віршова
присвята залишилась здатною виразити взаємостосунки між людьми і в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

І.Франко удосконалив жанр присвяти, пристосував його до потреб свого
часу, збагатив модифікаційну структуру. Кожна з них відповідає певній
потребі, відтворює ситуацію, у центрі якої автор або ліричний герой і
адресат. Вона є наслідком онтогенезу, тобто окремого творчого акту. З
кожною модифікацєю присвяти пов’язане коло стійких понять, що творять їх
основу, а далі йде процес підбору емоційно-логічних словесних
конструкцій, що в сукупності творять саме поетичне висловлювання. Їх
стильова своєрідність пов’язана з індивідуальною майстерністю І.Франка.
Як пише Л.Скупейко: “Кожен по-справжньому новаторський елемент, у тому
числі і стильовий є не просто примхою автора, його бажанням виокремитися
із загалу, а наслідком його наполегливих пошуків, які в результаті
виявляються, звичайно, тісно пов’язаними з загальноестетичними і
літературно-художніми тенденціями і течіями” [4, с. 71]. Неабияку роль
тут відіграє загальноосвітній рівень письменника, його світоглядні
підходи до вирішення завдань поступу свого народу. Велика увага І.Франка
до суспільних проблем, їх філософського осмислення та морального
трактування знайшла вираження в посиленому психологізмі творів, що
відбиває загальну тенденцію його зростання в українській літературі
другої половини XIX – початку ХХ ст. Д.Наливайко пише, що в реалістичній
літературі соціально-психологічна течія “найповніше виявилась у
творчості Панаса Мирного, І.Франка, І.Карпенка-Карого”, але “не склалася
філософсько-психологічна течія”. На його думку, вона присутня “в
творчості універсального І.Франка, зокрема в його поезії” [3, с. 42].
Справді і перша і друга стильові течії властиві його ліриці.

Вони позначилися і на модифікаціях віршових присвят І.Франка. Треба
зауважити, що жодна з них самостійного значення не має, та не може не
враховуватися, оскільки становить якийсь різновид стосунків не лише
автора й адресата, але й виступає засобом вираження глибоко
гуманістичних думок. Особлива роль у вірші-присвяті відводиться
адресатові. Складні стосунки автора з ним формують значення кожної
фрази. Так твориться стильова наповненість вірша. Якщо адресат –
позитивний образ, автор знаходить відповідні виражальні засоби, які
роблять його зовнішньо та внутрішньо привабливим. При негативному
адресаті художні засоби внаслідок відповідного підбору надають
адресатові негативних рис, навіть потворності. Автор піднімається в них
до пафосу викриття та осміювання. Але кожного разу стверджується у
присвяті висока ідея, актуальність якої диктується розвитком суспільного
життя. У ньому виявляється іманентність віршової присвяти. Естетизація
людських стосунків набуває в ній авторського визначення шляхів
удосконалення особистості та покращення долі всього народу. Прямування
до істини розуміється в таких творах як оволодіння кожним і загалом
всіма вищими цінностями духовної культури, лише тоді має прийти не нова
боротьба, а справжня гармонія.

Література

Корман Б.О. Лирика Н.А.Некрасова. Воронеж, 1964.

Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літературно-критичний нарис.
К., 1990.

Наливайко Д.С. Стиль напряму й індивідуальні стилі в реалістичній
літературі ХІХ ст. // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ –
початку ХХ ст.: Збірник праць. К., 1987.

Скупейко Л.І. Індивідуальний стиль письменника в інтерпретації І.Франка
(Історико-психологічний аспект) // Індивідуальні стилі українських
письменників ХІХ – початку ХХ ст.: Збірник праць. К., 1987.

Пустова Феня. Тема відродження незалежної України в поезії Івана Франка
// Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали
Міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996]. Львів,
1998.

Франко І. Зібр. тв. у 50 тт. Т.1. К., 1976. 502 с.; Т.2, 3.

Шестаков В.П. Эстетические категории. Опыт систематического и
исторического исследования. М., 1983.

Похожие записи