Реферат на тему:

Модифікації поліфункціональності художньої образності в повістях Тараса
Шевченка

На початку ХХІ ст. у дослідженні історії української літератури нікого
не здивуєш несподіваними поглядами на відоме, усталено досліджене,
класичне явище. Минулися часи епатуючих статей і шокуючих монографій,
надійшла найближча пора прискіпливого і виваженого аналізу твору як
тексту, літератури як специфічного мистецького явища.

Російськомовні повісті Тараса Шевченка не належать до тієї частини
літератури ХІХ ст., щодо якої науковці досягли об’єктивного прочитання
фактично до кінця минулого сторіччя. Вони розглядались дослідниками
переважно у декількох літературознавчих варіаціях, серед яких:
випадковий епізод у творчості Кобзаря, самоствердження митця під час
заслання, що доводило б його творчі можливості, аналог чи опозиція до
одноіменних українських поем, прагнення ознайомити російського читача з
українськими реаліями або вузькосоціологічне прочитання їх проблематики.
Проте такий аналіз не вводить повісті до загального комплексу
Шевченкової мистецької спадщини. Наприкінці дев’яностих необхідність
оновлення погляду на літературний процес неминуче привабила
літературознавців до російськомовної прози Кобзаря. Зокрема Н.Р.Демчук
зверталася до дослідження художнього світу прози Шевченка на рівні
мікропоетики [4], В.Г.Терещенко вивчала проблему автора в її
біографічному

аспекті [11], Н.М.Грицюта розглянула повість “Близнецы” в контексті
розвитку європейського роману виховання [3]. Проте у цих повновартісних
дослідженнях повісті не аналізуються через їх єдність з поетичною та
живописною творчістю митця, що довело б спільні для них художні
закономірності, зокрема спорідненість ідеологем, концептуальних
елементів, художніх прийомів та багато інших особливостей.

Чому ж не так багато дослідників зверталось до російськомовних повістей
Шевченка, ще менше з них зупиняються на характеристиці їхньої
образності? М.Зеров, на жаль, виніс цим творам однозначний вирок:
”.найслабша, найнепомітніша частина його [Шевченка: примітка наша –
О.Є.] літературної спадщини” [7, 175]. Не спонукають літературознавців
до роздумів навіть такі видатні попередники як О.Білецький, який у
статті “Російська проза Т.Г.Шевченка” з’ясував деякі художні аспекти як
змістовного, так і формального рівня

текстів [2]. Проте впродовж багатьох років панувала переважно точка
зору, яка прямо стверджувала або ж натякала, що повісті Шевченка
сприймаються швидше як цікавий казус, ніж як можливий об’єкт дослідження
значної мистецької цінності.

Усупереч стереотипам, серед сучасних потрактувань прози Шевченка осібне
місце посідають дослідження Ю.Барабаша, монографія якого “Коли забуду
тебе, Єрусалиме.” Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії” та
численні статті на новітньому науковому рівні розкривають глибинну
сутність текстів російськомовних повістей в річищі світогляду митця,
біографічних колізій, літературного процесу через призму зв’язків,
збігів та прямих паралелей з прозою М.Гоголя. Відтак відкриті принципово
нові можливості для інтерпретацій образної системи прози Шевченка,
структурного і герменевтичного підходів до них. У цих творах важливий не
стільки життєвий матеріал, предмет зображення, скільки його висвітлення
потужним променем художніх знахідок, не стільки тема, ідея, сюжет,
скільки їх втілення, ракурс, емоційно-моральні акценти. Необхідно
простежити і єдність творів за жанровими ознаками, і вписаність їх у
творчість Шевченка взагалі. Комплекс прози “Наймичка”, “Варнак”,
“Княгиня”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Капитанша”, “Близнецы”, “Художник”
і “Прогулка с удовольствием и не без морали” може бути розглянутий як
цикл і за мовними, і за тематичними, і за текстуальними
характеристиками, що обумовлені особистісними рисами автора.
Шевченкові-художнику, музично обдарованій особистості, ерудованій людині
притаманна синестезія сприйняття світу, синкретичність мислення,
філософізм уяви. Оскільки митець реалізував себе у різних галузях, то не
дивно, що він мав сподівання бути сприйнятим як автор прозових творів.
Поряд з цим може виникнути проблема жанрової своєрідності, вирішенню
якої теж сприятиме образний аналіз. Елементи романного мислення
(панорамність у моделюванні образів-персонажів, багатовекторність
проблематики тощо), наявні у прозі Шевченка, обумовлені його митецькою
зрілістю – поетичну творчість він почав 1837 року, як прозаїк відбувся у
1852-1858 р.р. Однією з характеристик прози Кобзаря є
поліфункціональність художньої образності, тобто виконання елементами
образної структури різноманітних завдань на усіх рівнях тексту.

Повістям Шевченка притаманні домінантні риси, у дослідженні яких
виявляється поліфункціональність образності:

багатоаспектність художньої майстерності;

комплексність мистецьких засобів;

національний світогляд як риса, що пронизує ідейно-тематичний пласт
структури тесту;

адекватність/неадекватність обраної мови викладу.

Окремо виділяємо сприйняття власних творів автором, в систему якого
входить підкреслена інтенсивність роботи над ними: “Музикант” він почав
21.11.1854, закінчив 15.01.1855, вже через кілька днів переходить до
повісті “Несчастный”, почав 24.01.1855, 20.02.1855 закінчив. Таким
чином, можна простежити час, присвячений кожній з повістей, окрім
містифіковано датованих (з об’єктивних причин) «Наймички» и «Варнака»,
які насправді, згідно з упевненим твердженням дослідників, написані
Шевченком не раніше 1852-1853 р.р. (див., наприклад, абсолютно слушне
зауваження О.Білецького про анахронічні згадки оренбурзького краю та
киргизьких степів [2, 221]). Про що говорить відсутність більшої частини
зі згаданих Шевченком двадцяти прозових творів? Чи про його критичне
ставлення до них чи про вплив рішучого несхвалення з боку сучасників –
на даному етапі встановити практично неможливо. Не всі твори
ідентифіковані самим Шевченком, можливо, йдеться про начерки або ескізи,
деякі просто зникли («Повесть о безродном Петрусе» – архів
М.Костомарова, згаданий у “Журналі” твір невідомої жанрової
приналежності «Лунатика»).

Спогади, ностальгія, туга і душевний та фізичний дискомфорт заслання
стали рушійними силами створення повістей. Письменника переповнювали
хвилі матеріалу, які виливались у такій, здавалося б, незвичній для
нього формі, але чи такій вже незвичній, простежимо впродовж нашого
дослідження. А зараз повернемося до авторського бачення цього корпусу
творів, у якому показово і те, що впродовж заслання і
подорожі-повернення у листуванні Шевченко постійно і наполегливо
цікавився долею повістей, чи надруковані вони, чи можливо це (до 1858
р.), але, потрапивши до Петербурга, повернувшись на звичну стежину, вже
клопочеться виданням поезій та поем, перевиданням “Кобзаря” [6, 284,
325].

Комплекс образності, у функціонуванні якої спостерігається
багатоаспектність, пропонуємо поділити на такі стрижневі структури, не
відмовляючи у існуванні не менш важливим додатковим рівням:

образи наратора/автора;

образи-персонажі;

образи-концепти (шлях, кобзар, дерево, могила, чумак);

образи-тропи.

Наративний аспект повістей Шевченка недаремне приваблював дослідників,
які акцентували незвичайність та багатошаровість оповідацьких точок зору
у творах. Письменник вдається до комбінування різних типів наративу, від
монологічного мовлення у “Наймичці” до ускладнених конструкцій в
наступних повістях. У першому з відомих нам написаних Шевченком творів
підкреслено об’єктивоване мовлення (зокрема, мало не краєзнавчий відступ
про Ромоданівський шлях) поєднується з підкреслено емоційними проявами
експліцитного наратора, високо патетичними (“О мої рідні жниці!” [14, 7]
та подальший монолог) або знижено-іронічними (“Не одну б лупнув сотнягу
Яким” [14, 9]) оцінними висловлюваннями. Первинна подвійність оповідача
може бути вмотивована особистими характеристиками автора, його
приналежність до того ж світу і народу не суперечить можливості бути
освіченою людиною свого часу. Власне, у “Наймичці” відбувається немовби
“проба пера” в застосуванні тих наративних прийомів, які Шевченко
розробить надалі. Це і суто автобіографічні відступи (спогад про
чумакування з батьком ще підлітком) [6, 26], і пророчий погляд у
майбутнє (“сумно згадувати степи широкі., які вже не побачу

ніколи” [14, 55]), і переливи емоційних станів.

У повісті “Варнак” домінує першоособовий наратив, насичений настроєвими
забарвленнями – від сарказму до теплого співчуття. Рамковий наратив
моделюється через безпосередню передачу слова від наратора (дещо
замаскованого, з алюзивними автобіографічними елементами, вмотивовуючи
шлях наратора в оренбурзькі степи) до персонажа. М’яка іронія переважає
у вступі, організовуючи повчально-філософський аспект проблематики
твору. У “Княгине” майже аналогічний принцип наративу модифікований
через абсолютний автобіографізм історії про залізні стовпи, навчання
оповідача. Натяковість пронизує тексти: він уявляв батьківщину такою,
яку запам’ятав з дитинства, але хотів би бачити іншою. Текст є певною
мірою відкритим, фінал авторської рецепції вислуханої історії: “Ось тобі
й село, ось тобі й ідилія”[14, 106] не замикає композицію, хоча
розв’язка вгадується саме завдяки специфіці наратива – мандруючи,
оповідач мав змогу переконатись у трагічному закінченні історії.
Надзвичайно примхливо складено наративну структуру повісті “Музикант”,
де використовується і пряме звернення до читача – ознака суб’єктивного
наратора, хронологічні відступи, пов’язані з біографіями персонажів
(Тараса, Лізи і Наталі, Антона Карловича), вставна оповідь m-lle
Тарасевич. Автор вдається до прийомів зміщення часових характеристик,
оригінальних хронологічних побудов з елементами містифікації: дізнається
про події з листів, написаних 12 років назад; повертається на Україну
через

20 років, хоча насправді перебуває в цей часна засланні. Повість Івана
Максимовича, в якій той оповідає долю музиканта, майже відсутня, та
відчуття від неї відтворені через естетичні судження наратора, Усі
повісті ліризовані до інтимності, але вираз власного трагічного
розчарування в людях, екзистенційної гіркої самотності, поміченої
вдумливими

дослідниками [10, 350], які вибухають у щирому слові наратора (він “мало
не заплакав від внутрішнього болю”) з граничною відвертістю позначені
саме у повісті “Музикант”. Майже антонімічно до звичних авторові
створено наратив у повісті “Несчастный”, де авторська позиція переважно
є іронічно-об’єктивною. У докладному пейзажі киргизької фортеці прозирає
спостережливий художник, а в майже кінематографічному переведенні точки
зору на постать головного героя – проникливий майстер слова. Емоційний
відтінок суб’єктивного наративу потім відходить на задній план,
посилюється подієвість, наратор залишається “за кадром” через
аксіологічний компонент, побудований на пронизуванні тексту цитуванням з
Псалтирі і псалмів, відповідно вкладеним в мовлення персонажів. У
“Капітанші” експліцитність наративу побудована на композиційних і на
світоглядно-естетичних позиціях автора, який настільки близько до серця
бере перипетії життя персонажів, як це буде потім лише в “Прогулянці”.
Рамковий наратив втілено у цьому творі в його класичному варіанті,
своєрідність якого – докладно відтворені пригоди наратора, здавалось б,
не пов’язані з подальшими подіями. Елемент інтриги виконує не тільки
суто фабульну функцію, характеризуючи протагоністів та, власне, й самого
наратора, який “на одному слові побудував фантазію.” [14, 211], тобто є
людиною з багатою уявою, схильністю до автопсихоналізу та емпатії.
Водночас натяково використані біографічні штрихи до постаті суб’єктного
наратора, натяки на те, що “у той час я ще курив сигари” та їм подібні
дозволяють вгадати і зрозуміти його тугу навіть за дрібницями
цивілізованого життя. Наратив повісті “Близнецы” можна дефініціювати як
мультифонічний, – зразків такої поліфонії українська література
практично не подала. Як в калейдоскопі, всі міняються точками зору: то
говорить суб’єктивний наратор, то ділиться враженнями Никифор Федорович,
то його безпосередня половина передає враження від вистави
“Козак-стихотворець”, то докладно веде рахунок пригодам і прикрощам
Степан Максимович, то Савватій оповідає про службу, то бере слово “за
кадром” Іван Петрович Котляревський. Але кермує оповіддю доцентровий
акумулюючий наратор, який підкреслює власне особисте знайомство з
персонажами, чим вмотивовує вірогідність зображуваного, дозволяючи собі
і іронічний відступ-роздум публіцистичного плану про оточення і
виховання, потім, увиразнюючи власну експліцитність, навіть надає план
оповіді і окреслює свої художні принципи [14, 253].

У повісті “Художник” використано наратив дзеркального типу: центральний
персонаж є alter ego автора, а наратор – певною мірою збірний образ з
петербурзьких друзів і знайомих Шевченка, переважно подібний до
І.М.Сошенка. Наратор причетний до мистецького та інтелектуального світу,
з відповідними поглядами і структурою сприйняття дійсності. Окрім того,
спостерігаються епізодичні вклинення голосу головного героя (в
епістолярній формі) і його приятелів. Специфіку наративу останньої з
відомих нам повістей ілюструє ланцюжок її назв: від “Матроз, или старая
погудка на новый лад” (з акцентуацією на постаті героя), “Прогулки с
пользою, но не без морали” до “Прогулки с удовольствием, но не без
морали” (підкреслення наше – О.Є.). Змінюється аксіологічний аспект,
зацікавленість оповідача в подіях і людях стає наголошено безкорисливою,
елементи саме задоволення, мистецької насолоди від спостерження і
співпереживання морально і зовнішньо досконалим, красивим особистостям.
“Прогулка” прикметна ще й тим, що автор майже не довіряє оповіді іншим,
крім коротких фрагментів публіцистичного характеру (зав’язка твору) та
висловлювань другорядних персонажів, формуючи образ оповідача
максимально достовірно, дефініціювавши його як К.Дармограя.

За псевдонімом К.Дармограй, потім у листуванні розшифрованим як Кобзар
Дармограй, Шевченко сховався лише двічі – у повістях «Княгиня» и
«Прогулка с удовольствием, но не без морали». Психологічна проблема його
відповідності/ невідповідності особистості Шевченка залишається
недостатньо вирішеною, попри успішні спроби дослідників привідкрити цю

завісу [1, 10]. На думку Ю.Барабаша, “наративна просторінь
російськомовної Шевченкової прози «обрамлена» й замкнена ім’ям К.
Дармограя. Про мене, це дозволяє говорити певною мірою про авторство
цього віртуального персонажа, або, якщо завгодно у цілому про “прозу
К.Дармограя” [1, 232]. Не можна бути абсолютно впевненим, чи лише себе
бачив письменник у цьому трохи вайлуватому, доброму душею, не надто
успішному, але щирому “антикварові”, та самоідентифікація підкреслюється
спорідненістю зі збіркою “Кобзар”, з часу виходу якої це ім’я
закріпилося за Шевченком.

Отже, у повістях Шевченка переважає діалогічний наратив, який стає
носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно
і якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті структура
образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості. Персонажі
виступають у творах як:

моральні ідеали-антиідеали автора;

типи національної ментальності;

літературні кліше і псевдокліше;

втілення мотива двійництва як реалізація ситуації життєвого вибору.

При частковому застосуванні до персонажів гендерного підходу,
з’ясовується, що жіночі образи за поліфункціональністю відрізняються від
чоловічих наявністю чітких критеріїв ідеалу жінки (ставлення до
українського народного начала, моральність, інтелігентність, охайність,
самопожертва). У “Наймичці” жіночі образи варіативні у кількох ракурсах.
Поліфункціональним є образ Лукії (жіночий моральний ідеал, наскрізний
для творчості Кобзаря образ збезчещеної дівчини, втілене народне
уявлення про матір, яка живе для дитини). Психологізований портрет
(“тихо ступала, сором’язливо опустила голову, цариця свята” [14, 6])
доповнюється характеристикою батька – “тиха, смирная була” [14, 35], та
найповніше схарактеризована Лукія як мати (подає дитині теплі і чисті
пелюшки, які б “і паничу не соромно” [14, 17], грається з сином, як
семирічна дівчинка. І навіть її страждання відтворено опосередковано –
дитина обіймає суху шию (змученість). Коли героїня не поїхала на певну
загибель з корнетом, її врятувала любов до сина. Лукія надзвичайно і
щиро, без показної зовнішньої екзальтованості набожна: кожен крок сина
благословляє іменем Господнім, при найменшій можливості ходить на прощу.
Марта – втілення біблійної дружини в українському національному
варіанті. Вона інстинктом вгадує стан Лукії, її душа відкрита для
прощення і співчуття, але скромність в оцінюванні власного “я”
надзвичайна (показовий діалог: “Мое жіноче діло – чому я його

навчу” – і впевнена відповідь Якима “.всьому доброму” [14, 14]). Крім
інших другорядних персонажів, цікава постать московки – варіант долі
Лукії, якби вона не присвятила себе дитині, тобто у композиції системи
образів так відтворено мотив двійництва. Об‘ємно у різних ракурсах
побудовано систему жіночих персонажів повісті “Варнак”, вони
взаємодоповнюють одна одну: панна Магдалена – високоосвічена стара
панна, прекрасно розуміється на мистецтві, грає Баха, Бетховена,
смиренна, терпима, без національних, релігійних та соціальних
упереджень. Як втілення жіночої долі, змодельовано три покоління сусідок
Кирила (фольклорне число три сприяє простеженню градації їх знедолення),
які борються зі злигоднями життя і залишаються переможеними, не
втрачаючи ні милосердя, ні доброти. Всі вони залишилися без чоловіків,
автор послідовний у змалюванні їх особистих драм, і читач зрозуміє, як
це сталося. Сусідка Дорошиха, саме не заможна, дала прихисток
осиротілому хлопчикові, її дочка Домаха теж проявляє милосердя, а згодом
знаходить у нього підтримку. Дещо в ідилічному плані вирішено образ
Марисі – красуня, здібна, розумна, стає жертвою молодого панича. Їх
об’єднує готовність до самопожертви, виражені материнські почуття. На
явному контрасті до них побудований образ графині, причиною чому є не
тільки соціальний контекст, вона і нерозважлива мати, і непутяща
жорстока господиня маєтку, тобто пряма протилежність згаданому вище
комплексу героїнь.

h

??&????????????o????????????o? – втілення всіх чеснот, її образ
відповідає і функції морального ідеалу автора, особливо якщо врахувати
випробовування характеру в ситуації зі зголоднілими селянами, коли вона
дозволила їм брати хліб. Інакше поводиться Катерина Лукьянівна (певною
мірою доповнена надмірно розвинутим почуттям кастовості варіація графині
з “Варнака”), для якої властива своєрідна мономанія – побачити дочку
княгинею і яка покарана за тяжкий гріх (переступила передсмертну волю
чоловіка). Носій наративного начала, старенька Микитівна не тільки
псевдокліше до образу повірниці головної героїні, вона є синтезом типу
української ментальності і морального ідеалу автора, присвятила життя
вихованці, її психологічний портрет поданий через мовленнєву
характеристику. В “Музиканті” Мар’яна Акимівна – хазяйновита дружина,
може відповідати типологічній групі морального ідеалу автора, замінила
дочкам поміщиці матір і змогла врятувати Наташу від моральної загибелі,
зберегти її душу. На композиційній і етичній опозиції до неї побудовано
образ Софії Самійлівни, вельможної пані, шанолюбної кокетки, яку
спіткала загибель саме через надмірне піклування за свою вроду, тому
вірогідне і прочитання її образу як кліше і як відтворення ідеї
відплати. Натомість m-lle Тарасевич – талановита мила жінка, гине під
гнітом обставин (несподівана варіація на тему долі митця в жіночій
іпостасі, невипадковий збіг її прізвища та імені головного героя). Ії
наративна функція вмотивована як випадок у петербурзькому бутті Тараса.
Розвитком мотиву двійництва є протиставлення Наташа – Ліза, дві сторони
однієї медалі. Автор доводить, що формування особистості залежить від
того, хто і з якою метою виховував дитину (друга назва повісті –
“Історія двох вихованок”). Відтак героїні викликають неоднакові алюзії:
Ліза – Клеопатра, Семіраміда, а Наташа – янгол (одна з улюблених метафор
автора як стосовно ідеалу, так і до антиідеалу в іронічному плані).
Сатирично забарвлені жіночі образи повісті “Несчастный”, їх формування
відстежено у вигляді заплутаної інтриги. Поміщиця Марія Федорівна
Хлюпіна є певною мірою носієм композиційної функції псевдокліше, щось
подібне до “злого генія” бульварного роману. При всій її демонічності
вона просто кріпосниця, що здатна на злочин заради багатства. Її
приятелька Юлія Карлівна – господиня “будинку побачень”, і важко
сказати, хто з них аморальніший. В образі пасербиці Лізи, (Акульки)
використано мотив двійництва, інакше втілений: змучена дівчина на
підсвідомості перестає розуміти, хто ж вона насправді. У “Капітанші”
також діє три покоління жінок. Щастя усміхнулось лише наймолодшій,
Олені, яка змальована у високих патетичних тонах, акцентовано її
природність, для наратора вона “богиня краси і непорочності”[14, 245].
Вихованка Тумана Варочка дивує простою граційною манерою поведінки,
бездоганною чистотою у господарстві, причому формування її особистості
простежено надзвичайно докладно. Її мати “Володька” окреслена лише
ескізно, але і драматична доля цієї жінки вгадується, подібно до
паралелей з “Наймички”(Одарка) та “Близнецы” (Якилина). У повісті
“Близнецы” Прасковія Тарасівна – один з варіантів кліше доброї господині
і певною мірою національний тип хуторянки. Aвтор з іронією показує
перевиховання чоловіком її захоплення модними піснями (цілком
небезпідставна літературна асоціація з матір’ю Тетяни Ларіної, “Євгеній
Онєгін” О.Пушкіна). Загибель матері близнят — автоцитація з “Наймички” і
“Катерини”. Мінімум жіночих образів в повісті “Художник” (серед
композиційно значущих персонажів лише один образ Параші характеризується
поліфункціональністю варіації на тему зведеної дівчини, віодночас і
музи-натхненниці) викликаний переважанням чоловічого начала в
образі-топосі Петербурга. Натомість багатий спектр жіночих образів
“Прогулки” пояснюється переважанням фемінного начала в образі-топосі
Батьківщини-України. Це Геленочка – найскладніший серед аналогічних
образів повістей Шевченка, є носієм всіх згаданих функцій, проте має
відкриті перспективи духовного зростання. Як негативні і позитивні
варіанти її розвитку діють панна Дорота (жертва поміщицької влади),
кузина-кокетка (докладний аналіз її внутрішнього світу є водночас
ретардацією), вона нараторові здавалась ангелом і зразком виховання [14,
436], та виявилась порожньою душею і поганою матір’ю, Софія Самійлівна
Прехтель – інтелігентна, турботлива, душевна. Аналогічний аналіз може
бути застосовано і щодо чоловічих образів, хоча вони відносно менше
структуровані.

Найпоширеніші прийоми моделювання образів-персонажів, через які
досягається їх поліфункціональність – відтворення літературних кліше і
псевдо-кліше, тобто оманливого враження повторюваності, а насправді
оригінальності героя. Кліше як один з видів літературних канонів
Шевченко використовує, створюючи своєрідні амплуа, які у нього стають
елементами гри. В результаті їх руйнування з’являються псевдо-кліше, не
тільки через деструкцію усталених уявлень, а і варіації допустового
плану – що сталося б з героєм

(і наратором як героєм), в ситуаціях, запропонованих автором, як
розвинулася б його особистість. У взаємодії з образами-персонажами
повістей Шевченка функціонують образи-концепти.

Концепт передусім програмує кодифіковану інформацію про зумовлений
національною світоглядною та мистецькою спадщиною, індивідуальним
життєвим досвідом сенс культури. Враховуючи, що концепт є концентрованим
виразом свідомості, тим, у вигляді чого культура стає частиною
ментального світу, завдяки сформованій системі концептів Шевченко як
творець художніх і моральних цінностей входить до національної
духовності, а подекуди і впливає на неї. Багатоаспектність концептів
зумовлюється тематичними особливостями творів. Одним з центральних
образів-концептів, який, до того ж, має чи не найбільше потрактувань –
могила. У повісті “Наймичка” образ-концепт подано через одну з
домінантних Шевченківську опозицію свої/чужі. Акцентуючи історичний
аспект, наратор вдається до різного спектру прийомів: докладне
коментування, іронія (більше людей з Києва до Одеси проїхало, ніж з
Ромен до Кременчука, де джерела питомо української історії), відтінююча
рецепція чумака (“чиїм-то трупом вас начинено”[14, 8]). Недаремне і те,
що на могилі тужить, віддавши дитину, Лукія, яка шукає там прихисток від
людей. Героєві повісті “Варнак”, споглядаючи могили, робиться чогось
страшно, він згадує, “скільки високих прекрасних ідей переливалося в
моїй молодій душі”, коли він дивився на “німі пам’ятники минулої
народної слави і

безсилля” [15, 71]. Тобто, концепт могили є багатоплановим, асоціюючись
з минулим і майбутнім, будучи втіленням зруйнованої, зганьбленої
національної історії, передаючи особисті і національні перспективи, які
вони здатні сугестіювати. Цей концепт безпосередньо пов’язаний з образом
шляху, оскільки всі герої повз могили саме проїжджають, сприймаючи його
у русі. Концепт шляху як поєднання динаміки руху і новизни представлений
в прозі Шевченка досить широко, оскільки й самі його повісті споріднені
з жанрової модифікацією подорожніх записок. Постійні подорожі
суб’єктивного наратора дають йому матеріал для оповіді та роздуму, шлях
для нього – не випробовування, а необхідність і насолода, близька до
естетичної. Крім того, концепт має додаткові навантаження. Передусім це
вставна новела про Ромоданівський шлях в повісті “Наймичка”, де образ
виконує композиційну функцію введення в місце подій, натомість в повісті
“Музикант” хресний шлях повернення Тараса додому з каторжанами
сприймається як буденна трагедія доби кріпацтва. Найбільш чітко, а
водночас і з додатковою функцією емоційного відтворення мальовничого
українського пейзажу, діє в повістях Шевченка концепт дерева, один із
максимально частотних в живописі і поезії, відтворюючи значення захисту,
затишку, спорідненості з природою. У повісті “Наймичка” “розпустили
зелені коси” [14, 5] верби, берези (конструкція побудовані на
фольклорній цитації), дівчата стояли під вербами і під калинами з
чорнобривими косарями до нашестя лиха – улан, верба “ніби захищає від
недоброго ока благодатний хутір” [14, 8], у повісті “Музикант” згадані
історичні дуби в монастирі в Прилуках [14, 187], діброва в

маєтку [14, 110], розлогі верби у Антона Карловича [14, 118-119], стара
липа – прихисток Мар’яни Акимівни. У повісті “Капітанша” образ-концепт
стає носієм національної своєрідності, демонструючи контраст між
Великоросією і Україною через наявність та відсутність

дерев [14, 206], через асоціативний для наратора погляд на пейзаж.
Концепт хати суміжний з властивими ліриці Шевченка поняттями “рідні
(свої) люде” та “батьківщина”, вказуючи і на влаштованість в особистому
житті (згадаймо: “Поставлю хату і кімнату.”). У “Наймичці” пустка
батьків Лукії нагадує про зруйнованість родини, занедбаний курінь
московки символізує її лиху долю, а доглянутий хутір Якима говорить не
тільки про заможність, а й про дбайливе ставлення до майбутнього,
втіленого у родині. У повісті “Варнак” пустка Кирила нагадує про його
сирітство (“що може бути сумнішим за пустку” [14, 63], тому його перший
крок до – перетворення хати, деталізація цього процесу напевне навіяна
мріями Шевченка про своє – таке неможливе – майбутнє на Україні. Єдина,
але від того не менш красномовна згадка “власного гнізда” у повісті
“Княгиня” безпосередньо пов’язана з нездійсненою мрією – у майора Ячного
“хата як писанка”[14, 94]. У повісті “Музикант” біленький усміхнений
будиночок Антона Карловича контрастує з ліричним відступом, навіяним
будинком приятеля про холостяцькі домівки, посилюючи функціональне
значення “хата”=родина. Рідше концептуального значення набуває художня
деталь, що стає наскрізною в одному творі (кайдани у повісті “Варнак” є
втіленням ідея каяття). Доцентровий характер носить образ-концепт
Батьківщини, України, який не так широко розповсюджений, але виступає
через свої означені вище репрезентанти (могила, шлях, хата, дерево). Але
й ті прямі звертання до України сповнені ніжності: прекрасна Вітчизна,
благословенний край, “моя рідная

мати” [14, 147]. Переважно автор використовує у формуванні
поліфункціональності образів-концептів контамінацію з власних поезій та
інших літератураних, живописних і музичних творів і дифузію як
взаємопроникнення образів з різних рівнів.

З проблемних опозицій в повістях, окрім тих, що належать до
концептуальних, глибоко розроблене протистояння духовних станів:
молитва-гріх (причому наявне певне протиставлення народного уявлення і
ортодоксального: Марта і Яким у “Наймичці” щиро вірять, що Господь
прощає всіх, хто покаявся, а сама Лукія смиренно готова зносити
засудження). Проблема спокути є чи не центральною у повісті “Варнак”,
хоча наратор виправдовує себе, описуючи “чисті молоді почуття ., з яких
люди зробили гріх” [14, 61], тому й видається, що за його міркуваннями
стоять роздуми Шевченка про причини свого власного заслання. У “Княгине”
наратор апелює до притчі про покуту [14, 98]. Але й попри цю проблему,
письменник широко вдається до численних посилань на християнські тексти:
“Наймичка” пронизана псалмами і молитвами, у повісті “Варнак”
центральний персонаж порівнюється з Мойсеєм боговидцем, у повісті
“Несчастный” найбільшою бідою сліпого Миколки автор вважає те, що він до
12 років не знав молитви і Бога, в “Прогулянці.” підтримку і розуміння
наратора знаходить захоплення Трохима православною літературою. Біблійні
тексти можна вважати найпоширенішим виявом інтертекстуальності у
повістях Шевченка, вони якщо не прямо вплітаються до твори, то на них
натякають персонажі, їх асоціативно згадує наратор.

У комплексі проблем, пов’язаних з поліфункціональністю художньої
образності, не можна оминути явища, синкретичного по своїй суті. Мова як
код виконує інформаційну, образну, тайнописну функції, а російська, не
рідна, але добре знайома мова у творах Шевченка набуває особливого
значення. Не можемо повністю погодитись з Ю.Барабашем, який стверджує,
що в Шевченкових “російськомовних текстах (якщо навіть не чіпати питання
про українізми) немає й малої частки тієї вродженої питомості, природної
свободи, часом і тієї трохи зухвалої розкутості, котра є приступною і
дозволеною лишень тоді, коли ти в цій мові достеменно “свій”, немає
глибини і багатозначності слова, багатства, його коннотативних сенсів і
нюансів, консептивного поєднання різних лексичних та стильових шарів,
гри тексту і підтексту”[1, 243-244]. Текстуальний аналіз, окремі
спостереження з якого наведені у цій статті, доводять глибоке знання,
відчуття і розуміння Шевченком-митцем російської мови. Можливо, Шевченко
просто і не хотів, і не міг писати прози українською, його мислення
опиралось цьому. Як доказ несприйняття Кобзарем російської, наводять
цитату з листа до Варфоломія Шевченка про “черству кацапську мову”, та
одна справа листування з рідною душею, інша – використання мови в
функціональному аспекті для самовираження, творчості. Крім того, за
стилістичними характеристиками проза ближча до розмовного мовлення,
письменник й справді багато спілкувався російською (на засланні напевне
лише нею), і в дорослому віці йому довелось бути в Україні лише трохи
більше трьох років. Мова повістей зазнала впливу Гоголя і Квітка,
українізми вживаються для відтворення національного колориту та
досягнення деталізації життєвих реалій.

Отже, повісті Шевченка – мистецьке відтворення вражень від втраченої
батьківщини, враження солодкі і болючі, і це пояснює їх художні риси:
описовість, захоплення деталізацією, специфіку образності, яка стає
обоюдогострою зброєю – сприяє фіксації трагічного переживання
драматичних відвідин рідної України, реалізує властиву Кобзареві
майстерність у відтворенні власних переживань і картин світу, і предає
основний емоційний стан – втрату надії, що автор повернеться колись.
Звідси і конгломеративність наратора, і елементи інтертекстуальності –
проникнення інших текстів (від Біблії до власне Шевченкових),
сподівання, що читач зрозуміє підтекст творів. Насправді літературні
впливи не такі вже й значні, переважають різнотипні органічні взаємодії
з текстами Гоголя. Шевченко достатньо добре орієнтується в тогочасному
культурному процесі, в лектурі ж віддає перевагу класичному доробку,
недаремне на засланні просить надіслати в першу чергу Шекспіра.
Загальний масив пересічної літератури, сучасної Шевченкові, не те що
невідомий письменникові, він переважно чужий йому за проблематикою і
стилістикою. Сам Кобзар в повісті “Близнецы” полемізував з можливістю
примусового вплітання своїх творів у тогочасний літературний контекст,
жорстко оцінюючи і як читач, і як літератор “французские уродливые
повествования” [14, 298]. Вони чужі йому насамперед своєю штучністю,
тому твори Шевченка й можуть видатися невідповідними своєму часу.

Перша повість датована днем народження Кобзаря – 25 лютого 1844 р. Чи
не навіяла йому думка, що це буде умовний день його народження як
прозаїка, початок буття в новій іпостасі? Невипадкове й вказане місце
написання – Переяслав (відомо, що Шевченко на той час вже був у
Петербурзі). Чи не говорить це не стільки про конспірацію, як про те, що
йому, пригніченому засланням, так хотілось, щоб його прозовий первісток
був народжений на Україні? Життєвим матеріалом для повістей стали
подорожі Шевченка на Україну, де він був вже сформованою особистістю,
під час яких зміцніли його переконання. Саме в повістях сфокусувались
засади його творчості, реалізувались світоглядні ідеї (проблеми
патріотизму, виховання, моральності, цінності національної історії).
Певною мірою ці твори адекватні циклу “Три літа” в прозі, але з
елементами “інакомовлення”, натяковості і збагаченого фактажу. Повісті –
не прагматична спроба поновити свій статус література, не вияв
самоствердження, адже, за слушною думкою І.Світличного, що, стосується,
на наш погляд, не тільки поезії, а й усієї творчості Кобзаря, “Шевченко,
певна річ, виливаючи свою думку на папір, найменше думав про те, що й
кому імпонує, найменше хотів підроблятися під чужі смаки і догоджати їм.
Він писав, що було в нього на серці” [9, 376].

У російськомовній прозі Шевченка повноцінно реалізована майстерність
письменника, зокрема, через поліфункціональність художньої образності
творів. Її модифікації в повістях Тараса Шевченка в аспектах
національної своєрідності і взаємодії рівнів структури тексту доводять,
що корпус прозових творів Кобзаря російською мовою є вагомою складовою
його творчості. Модифікації об’єднують різні типи образів (персонажів,
концептів, тропів та ін.). Завдяки реалізованій художній майстерності,
повісті Шевченка ми “цінуємо (.) за те, що в них сказано і як
(підкреслення наше – О.Є.) сказано”[2, 224] .

ЛІТЕРАТУРА

Барабаш Ю. “Коли забуду тебе, Єрусалиме.” Гоголь і Шевченко:
Порівняльно-типологічні студії. – Харків: Акта, 2001. – 373 с.

Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка / Білецький О. Зібр. праць:
У 5-ти т. Т.2. – К.: Наукова думка, 1965. – С.219-242.

Грицюта Н.М. Проза Т.Шевченка в контексті розвитку європейського роману
виховання: Автореф.дис.канд.філол.наук: 10.01.02 / АН України; Інститут
літератури ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1993. –

20 с.

Демчук Н.Р. Художній світ прози Т.Шевченка (проблема психологічного
аналізу): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Львівський держ.
ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 1999. – 19 с.

Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Наукове товариство
ім. Т.Шевченка у Львові / В.Кубійович (ред.). – Репр. відтворення вид.
1955-1984 років. – Львів. – Т.10.

Жур П. Труди і дні Кобзаря. – К.: Дніпро, 2003. – 520 с.

Зеров М. Російські повісті Шевченка // Зеров М. Твори в 2 т. Т.2. – К.:
Дніпро, 1990. – С.174-179.

Кожолянко Г. Тарас Шевченко – етнолог // Час. – 2004. – №10.

Кононенко В. Мова. Культура. Стиль. – К. – Івано-Франківськ: Плай, 2002.
– 459 с.

Світличний І. Духовна драма Шевченка // Світличний І. Серце для куль і
для рим. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.349-377.

Терещенко В.Г. Проблема автора в повістях Т.Г.Шевченка: Автореф. дис.
канд. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетровський держ. ун-т. –
Дніпропетровськ, 1997. – 18 с.

Ткачук О.М. Наратологічний словник. – Тернопіль: Астон, 2002. – 173 с.

Шевченківський словник. – К., 1978. – Т.2. – С.113-114, 144-146.

Шевченко Т. Повести. – К.: Радянський письменник, 1952. – 527 с.

Похожие записи