Реферат на тему:

Модальна метафора в українських пареміях

Проблема модальних характеристик мови належить до числа дискусійних
лінгвістичних проблем як у понятійному плані, так і в аспекті формальних
засобів вираження категорії модальності. Якщо традиційне мовознавство
зосереджувало увагу насамперед на класифікації модальних значень, їх
типів і рівнів, а також конкретних показників цієї категорії [Виноградов
1975], то останнім часом дедалі помітнішим стає застосування інших
парадигм до вивчення феномена модальності та її ролі в комунікативних
процесах. Перспективними, наприклад, є дослідження закономірностей
взаємодії граматичних одиниць і контексту [Бондарко 1984], який доволі
помітно видозмінює співвідношення між ядерними і периферійними членами
граматичного ряду. Досить плідними, на нашу думку, можуть бути й
дослідження модальності тексту і дискурсу, причому як у зовнішньому
плані (формування загальної модальної спрямованості мовлення), так і у
внутрішньому (розкриття механізмів модальної транспозиції). Крім того,
текстовий рівень значно відрізняється від реченнєвого й самим набором
модально маркованих елементів.

Цілком оригінальними в цьому плані є народні афоризми, прислів’я й
приказки, які цікаві не лише тим, що це сталі національно-мовні
вербалізовані продукти, але й тим, що, подібно до ідіом, вони
залучаються до комунікативного процесу. Як знаки певних ситуацій,
паремії беруть участь у формуванні, висловленні та обміні думок, тобто
стають органічною частиною спілкування. Самобутність паремій полягає в
тому, що це фразеологічні одиниці прислівного типу, які за своєю
природою є реченнями з усіма притаманними їм семантико-синтаксичними
категоріями і значеннями, котрі, однак, пристосовуючись до умов
контексту, можуть досить помітно трансформуватися при формальній
стійкості. Оскільки категорія модальності є однією з конститутивних
ознак будь-якого висловлення, афористичного в тому числі, то дослідження
модальних трансформацій паремії в її дійсних і потенційних актуалізаціях
було б потрібним і для вирішення проблеми природи модальної
транспозиції, і для методики визначення загального модального
спрямування тексту, і для осмислення семантичного потенціалу самої
паремії. Тому основна мета даної статті – розкрити механізм появи
вторинних модальних значень у народних афоризмах і зазначити основні
напрямки транспозиції модальності, або „модальної метафори” [Крикманн
1978: 88].

Паремія в узагальненому вигляді констатує певний стан речей чи людські
риси („ось так буває”), дає їм оцінку („це добре, а це погано”) або
пропонує певний спосіб дій („слід чи не слід чинити ось так”). Як
правило, усі ці функції органічно поєднуються, але найпомітнішою є та,
що зумовлена модальною організацією прислів’я як речення. Наприклад,
паремія констатує: Ліпше порожня кишеня, ніж голова; Нема щастя без
здоров’я; На чужій сторононьці рад будеш і своїй ворононьці. Таке
твердження може супроводжуватися додатковими потенційно-модальними
відтінками можливості/неможливості (Вище голови не скочиш; Знати пана по
халявах; Язик до Києва доведе), необхідності й неминучості (Довгим
язиком тільки полумиски лизать; Воза й адвоката часто мастити треба; Не
літать вороні у панські хороми), бажаності (І найменша птаха хоче мати
своє гніздечко; Рада б душа в рай, та гріхи не пускають), умовності
(Хочеш багато знати – треба мало спати; З ремеслом дружити – в житті не
тужити; Якби кицька не скакала, то би ніжки не зламала). Отже, найбільш
пристосованою паремійною конструкцією для кваліфікації певної ситуації й
одночасної її оцінки є розповідне речення із загальною модальністю
реальності.

І навпаки, прислів’я, які мають характер припису, поради чи застереження
(Нехай буде гречка, аби не суперечка; На чужий труд ласий не будь; Бога
бійся, а чорта не гніви) найчастіше втілені у форму спонукального
речення з ірреальною волюнтативною модальністю.

Первинна модальна організація прислів’я, яке за своєю лінгвістичною
суттю є реченням, впливає на процес його актуалізації. Самим фактом
використання певного афоризму в комунікативному акті мовець виражає своє
ставлення до ситуації, дає їй своє власне тлумачення й оцінку. Тому
процес залучення певної паремії до мовленнєвої діяльності і є актом
вираження модальної семантики.

Модальний потенціал паремії тим ширший, чим ширше коло позамовних
ситуацій, на які той чи інший афоризм може бути орієнтований.

Справді, прислів’я монтується в комунікативний процес або як частина
іншої синтаксичної структури (Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає…
Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемося її –
оділлються вовкові овечі сльози! (П.Мирний)), або як самостійне
висловлення (Увіходить Шкандибиха. [Наталя:] Прилетіла шуліка –
стережіться, курчата!..(П.Мирний)), але воно все-таки обов’язково
потрапляє до відповідного контексту. Можна лише приблизно уявити собі
множинність ситуацій, здатних позначатися, скажімо, „зіткненням коси і
каменя” або тим „журавлем у небі чи синицею в руках”, але вони
(ситуації) все одно залишаться лише семантичним потенціалом, при
інтерпретації якого можливі помилки і втрати [Крикманн 1978: 84-87].
Крім того, афоризм актуалізується в мовленні з різних причин. Його можна
вжити для підтвердження чи спростування окремих думок з метою надати
комунікацїї специфічного ефекту образності. Прислів’я може виступати
своєрідним евфемізмом, якщо мовець не бажає називати речі своїми
іменами, і, нарешті, воно може приховувати якусь конкретну інформацію,
натякаючи тільки на її суть. Все це означає, що народний афоризм завжди
має зумовлені ситуаціями спілкування адреси свого вживання.

Зрозуміло, що коло та кількість таких адрес прямопропорційно залежить
від семантичного і модального потенціалу паремії як мовної одиниці
фразеологічного рівня. Адже у фразеології зв’язки та відношення
позамовної дійсності інтерпретуються особливим чином – у результаті
таких ментальних операцій, як узагальнення, метафоризація. Саме вони
допомагають прислів’ю при найменшій затраті матеріалу дати найбільшу
концентрацію думки, представити нереальну (уявну, бажану, можливу тощо)
ситуацію як реальну чи навпаки. Комунікативна стратегія конкретного
мовленнєвого акту зумовлює реалізацію модального потенціалу паремій
таким чином, що первинно неволюнтативне прислів’я набуває ознак
волюнтатива, оскільки виражає пораду, застереження чи наказ.

o 2

h

he

h

h

Cздуми персонажа і його подив з приводу певних подій, то другий контекст
має виразне імперативне спрямування, і в ньому та ж сама паремія вже
набуває характеру поради не журитися, вірити у вирішення проблеми.
Інакше кажучи, прескриптивне за своєю функцією прислів’я не обов’язково
має бути оформлене прямим наказом чи забороною і містити член
імперативної парадигми. Як бачимо, воно може мати форму розповідного
речення з первинною реальною модальністю.

Так само імпліцитна волюнтативна модальність з’являється в інших
афоризмах:

Не сумуй, хлопче. Буде колись і на нашій вулиці свято. Скинемо буржуїв –
всім тоді добре буде (Кочерга);

[Филимон:] Знаєте, Богдане Богдановичу, що я вам скажу: рука руку миє!
Ви мені уважите, я вам що-небудь зроблю. Згода? (К.Карий);

Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції. – Ото й нам би треба.
– Звісно, під лежачий камінь й вода не біжить (Панч);

[Жандарм:] Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо… Леда чим тебе застрашити
можна. Не бійся! Не такий чорт страшний, як його малюють. До всього
чоловік привикне! (Франко);

[Жандарм:] Це вже ваша обох річ. Що мені в те мішатися! [Микола:] Так,
брате, твоя правда. Муж і жона – одна сатана; чужому нема що туди пальці
втиркати (Франко).

Транспозиція модальності має контекстуальний характер. І справді,
прислів’я Ще й на нашій вулиці зозуля закує в певних ситуаціях
сприймається як порада не впадати у відчай, вірити в здійснення своїх
мрій; Плачем ділу не поможеш – заклик до конкретних справ; Покірної
голови і меч не січе – порада покаятися, спокутувати гріхи; Тихіше їдеш
– далі будеш – рекомендація бути обережним і обачливим.

Якщо прислів’я вжито в конкретній ситуації, що його актуалізує, то воно
може мати як конкретного мовця (який, правда, не є його автором), так і
конкретну особу, якій це прислів’я спеціально адресоване. Інша річ, що
“присвоїти”, використати цей вислів, увести його до певної мовленнєвої
ситуації може кожен, хто його знає, так само й адресуватись воно може
мало не кожному. Узагальненість і полісемантичність паремій стають, як
бачимо, тим ґрунтом, на якому відбувається модальна транспозиція як із
зони неволюнтатива в зону волюнтатива, так і в зворотному напрямку.
Наприклад, навряд чи можна дати однозначно імперативну кваліфікацію
ситуативно неактуалізованим пареміям на зразок Сім раз одмір, раз одріж;
Сам пропадай, а товариша з біди виручай; Не лякай щуки морем, а бідного
горем; Від поганого коріння не жди доброго насіння. Справа в тому, що
відсутня еталонна імперативна ситуація, яка, окрім члена імперативної
парадигми, передбачає наявність хоча б двох її учасників, один з яких
висловлює другому волевиявлення щодо виконання чи невиконання певних
дій.

Звичайно, якщо паремію вжито у прямому значенні, на перший план виходить
саме волюнтативна семантика, підтримана контекстом. Основний семантичний
різновид імператива в прислів’ях – нейтральне спонукання у формах
поради, рекомендації, застереження, заборони. Залежно від ситуації,
смислового навантаження, умов конкретного мовленнєвого акту та інтонації
він може пом’якшуватись або ставати більш категоричним. Наприклад:
[Карпо:] Що ж мені робити, мамо?.. [Шкандибиха:] … Дурень, дурень! Люби
жінку, як душу, а труси, як грушу! Не б’єш, не учиш її, – за що ж вона
тебе буде любити? (Мирний); [Жандарм:] (наливає) На твоє здоровля,
Миколо! (П’є). А!.. Щоб ти не думав, що се яка отрута… На, випий. Вдар
лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову має
(Франко).

Інформативно-оцінна семантика домінує у волюнтативних за своєю
лінгвістичною природою прислів’ях, коли вони вживаються для означення
різноманітних життєвих ситуацій, людських рис чи характерів. Наприклад:
– Яке несподіване щастя випало Катрі! – гомоніли дворові. – Що було з
неї, а чим тепер стала? Сказано – не родись вродливим, а родись
щасливим! (Мирний);

[Анна:] Що се таке з тобою сталося? Ти весь у крови!.. За що? [Микола:]
Питай ти мене, а я тебе буду. За нізащо (Франко);

Катря попливла за тією бурхливою течією, вигукуючи: – Хоч гірше, аби
інше! Буде нашим ворогам чужим потом умиватися… (Мирний);

Куди, хлопці? Сома ловити? Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти
(Донченко).

– Ну, де тепер наш Василь Іванович? – питає вона, подумки молячись за
нього. – Ет, Оксано, шукай вітра в полі! Знову десь пропав
(Данилевський).

Будь-який афоризм як традиційна і водночас досить експресивна форма
фіксації досвіду перш за все інформативний, причому основну інформацію
несе його словесний текст, а додаткову – вибір даної паремії з метою
оптимального забезпечення комунікації. Це означає, що в паремійному
фонді немає суто апелятивних (контактовстановлюючих) висловів;
насамперед інформативним є і те прислів’я, що граматично організоване
когнітивними дієслівними способами (індикативом та кон’юнктивом), і те,
що організоване волюнтативними способами (імперативом і оптативом). Це
накладає відбиток на функціонування цих способів у прислів’ях, а саме: у
волюнтативному за лінгвістичною природою прислів’ї на перший план
виходить сема значеннєва, а первинна модальна сема волевиявлення
сприймається як додаткова; а в розповідному за формою прислів’ї на
перший план виходить саме модальне відношення до позначуваної ситуації
(її можливість/неможливість, необхідність, неминучість, бажаність тощо).
Це відбувається завдяки тому, що, на думку пареміологів, кожен народний
афоризм одночасно виконує всі свої головні функції, які схематизовано
можна представити як твердження, оцінка, припис.

Дослідження основних причин та умов модальної метафори в пареміях
довело, що існує принаймні два основних фактори (внутрішній і
зовнішній), які безпосередньо впливають на зазначений процес. Це,
по-перше, особливості внутрішнього семантичного наповнення афоризму,
його здатність до узагальнення, переосмислення та метафоризації. І,
по-друге, контекст, який, як правило, виокремлює з-поміж кола значень
паремії одне і сприяє зміні її первинної модальної організації
відповідно до загального модального спрямування тексту.

Отже, вважаючи паремію одиницею фразеологічного мовного рівня з
притаманним їй обсягом потенціальних значень, що орієнтовані на певне
коло позамовних ситуацій, маємо простежуємо яскраві приклади модальної
метафори. Вона характеризується появою волюнтативної семи у
неволюнтативних за своєю природою афоризмів і, навпаки, пригніченням
цієї семи у первинно імперативних чи оптативних прислів’ях. Рух по
модальній шкалі “реальність – ірреальність” відбувається в обох
напрямках.

Література

Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Л., 1984.

Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском
языке // Избранные труды: Исследования по русской грамматике. М., 1975.
С. 53-87.

Крикманн А.А. Некоторые аспекты семантической неопределённости пословицы
// Паремиологический сборник: Пословица. Загадка. М., 1978. С. 82-104.

Похожие записи