Реферат на тему:
Місце української мови у сучасному житті
Статус державності потрібен нашій мові, щоб після згубних
Браконьєрських літ повернути їй природну роль, і силу, і престиж,
повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях.
О. Гончар
Українська мова є національною мовою українського народу. Вона належить
до найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Про це свідчать такі її
властивості, як багатство запасу слів, розвинена синоніміка,
досконалість фонетичної і граматичної системи. Ще в 1834 р. російський
академік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з
найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад,
перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо
мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка може
дорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості й багатства синтаксичного
— це мова поетична, мелодійна, мальовнича.
Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основні
елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням
латини, а сучасно окреслених рис вона набула у VI-VII ст.
Українська мова вперше зазнала літературного опрацювання наприкінці
XVIII — на початку XIX ст. у творчості І. Котляревського. Започаткований
ним процес формування української літературної мови був продовжений
видатними поетами і письменниками — Г. Квіткою-Основ’яненком, П.
Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, А.
Метлинським, В. Забілою, М. Петренком та ін. І. Котляревський та його
наступники орієнтувалися на середньонаддніпрянські говори і близькі до
них слобожанські говірки, які й стали основою української літературної
мови.
Особливу роль у становленні нової української літературної мови відіграв
Т. Шевченко. Своєю творчістю геніальний поет підніс українську
літературну мову до загальнонародної. Саме Т. Шевченко розкрив багатства
її словника, її структурно-семантичні та стилістичні можливості, створив
чітко внормовану систему української літературної мови. Дальший розвиток
української національної мови пов’язаний із творчістю видатних
письменників і публіцистів – І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, Марка
Вовчка, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Коцюбинського, Лесі Українки,
І. Франка, О. Кобилянської, С. Васильченка, В. Стефаника та ін.
Історія української мови містить багато трагічних сторінок. Так на
початку XVIII ст. указом Петра І було заборонено друкувати ук-раїнською
мовою релігійну літературу. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ
Росії П. Валуєва (1863 р.) заборонив друкування українською мовою
шкільних і релігійних видань. Статус української мови у цьому документі
визначався такими словами: “ніякої особливої малоросійської мови не
було, немає і бути не може”. Емсь-кий указ 1876 р. (був підписаний
Олександром II у м. Емсі) заборонив друкувати та ввозити з-за кордону
оригінальні твори українською мовою, ставити нею вистави. Утиски і
заборони позбавили українську мову умов для нормального розвитку і
функціонування, зумовили те, що у XIX ст. вона не використовувалася у
державних установах і в освітніх закладах, її розвиток відбувався
переважно в межах художнього стилю. Розбудова публіцистичного, наукового
та офіційно-ділового стилів, які є атрибутом високорозвинених
літературних мов, почалася лише на початку наступного століття.
Нелегкою була доля нашої мови й у XX ст. У 20-х роках політика
українізації розширила сферу вживання української мови, на неї було
переведено законодавство, адміністративно-державне урядування, освіту,
пресу, науку і культуру, що зумовило становлення наукового,
публіцистичного, офіційно-ділового стилів. На жаль, державна підтримка
української мови тривала недовго. Уже наприкінці 20-х років мовну
політику українізації замінила політика русифікації, яка спричинила
звуження сфери функціонування української мови, вироблення в масовій
свідомості стереотипу її непрестижності й меншовартості порівняно з
іншими мовами. Негативним явищем було втручання у внутрішні процеси
розвитку української літературної мови – внесення змін в український
правопис, виданий у 1946 p., знищення своєрідних фонетичних, лексичних і
граматичних особливостей, зокрема скасування літери ґ, занедбання
кличного відмінка, насильне введення російських слів і кальок та ін.
Результатом антинаукової сталінсько-сусловської теорії злиття націй було
зникнення українських шкіл, дошкільних закладів, театрів, витіснення
української мови російською у вищих і середніх навчальних закладах, у
засобах масової комунікації, в армії, у техніці, спорті та в інших
сферах, важливих для повноцінного існування нації.
Представники творчої інтелігенції, освітяни, усі ті, кому боліла рідна
мова і стан рідної культури, неодноразово порушували питання про
загрозливу мовну ситуацію в Україні. У 1987 р. О. Гончар пише до М.
Горбачова листа з вимогою захистити українську мову. У ньому, зокрема,
зазначалося: “Стараннями тих, кому гласність і сьогодні явно не до
вподоби, мова українського народу послідовно виганяється зі школи, їй
більше не знаходиться місця в установах, у дитячих садках, у середніх і
вищих навчальних закладах, де ще після війни викладання велося — як
правило — українською мовою. Сьогодні ж користуватися мовою народу
вважається “непрестижним”, навпаки — ігнорувати її, всіляко принижувати
її вважається серед наших відповідальних, мабуть, чи не модою, ознакою
добромисності.
Схема дискримінації національної мови на Україні є досить простою:
спочатку роблено звужуємо сферу практичного застосування цієї мови,
виганяємо її з пошти, державних установ (що суперечить Конституції),
скасовуємо іспити з цієї мови при вступі до вузів, з презирливою міною
витискуємо цю мову з офіційних зборів, пленумів (залишаючи — нібито на
глум — право виступати рідною мовою лише двом учасникам: поетові і
доярці), міністерським циркуляром дозволяємо у школі будь-якому шалапуту
відмовитися від відвідування уроків рідної мови, а потім самовдоволено
посміхаємося: “Бачите, самі не хочуть…”. Знущання з національної
культури, з мови народу — лише так це можна назвати.
У республіці діє порядок, згідно з яким від вивчення української мови у
школі можна відмовитися. Зовні нібито все вирішує “воля батьків”,
насправді цей порядок було нам нав’язано зверху, він наскрізь фальшивий,
лицемірний, псевдодемократичний за своєю суттю. Вивчати чи не вивчати на
уроці мову народу, хлібом якого ти годуєшся, — в якій цивілізованій
країні може постати таке питання?
Мова народу — це його національне надбання, основа його культури,
значення рідної мови у повсякденному нашому житті величезне, проте
сьогодні українська мова потребує конституційного захисту”.
Поворотним пунктом у долі української мови стало ухвалення 28 жовтня
1989 р. Верховною Радою України Закону “Про мови в Українській РСР”.
Згідно з ним українська мова з 1 січня 1990 р. дістала державний захист,
тобто була офіційно визнана державною мовою України.
Статус української мови визначає і Конституція України, ухвалена
Верховною Радою 28 червня 1996 р. Стаття 10 Основного Закону держави
проголошує:
“Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист
російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та
визначається законом”.
Наша мова має посісти в Українській державі належне їй місце. Реальність
утвердження української мови як державної мови України підкріплюється не
лише законом, а й багатьма її якостями, насамперед
соціально-комунікативними можливостями та високим духовним потенціалом.
Незважаючи на невирішеність багатьох проблем у функціонуванні
української мови, сьогодні є очевидними позитивні зрушення в мовній
ситуації в Україні. Зростає кількість тих, хто спілкується українською
мовою, причому не лише на робочому місці, а й у побуті. Дуже важливо, що
нею заговорили соціально авторитетні верстви населення — політики,
бізнесмени, журналісти, митці. На думку фахівців, для справжнього
утвердження мови в державі нею повинні спілкуватися три чверті
населення, які називають себе українцями. Додамо: українці повинні не
просто говорити чи писати рідною мовою, а й робити це досконало,
виявляючи лексико-граматичне багатство, комунікативні можливості
національної мови свого народу. Саме про таке ставлення до рідної мови
говорив О. Гончар: “Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень,
повернути нашій мові справжню народну красу — це справа честі всіх нас,
і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною,
вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров’я
народу, його розвиненість, культурність. Все це також визначатиме образ
і творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав”.
Список використаної літератури
Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.
Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів: Світ, 1990.
Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. — К.:
Артек, 1999.
Волощак М. Неправильно — правильно: Довідник з українського
слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. — К., 2000.
Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. — К.: А.
С. К., 2000.
Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові. — К.: Видавничий
центр “Просвіта”, 2000.
Головач А. С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян.
— Донецьк: Сталкер, 1997.
Головащук С. І. Словник-довідник з українського літературного
слововживання. — К.: Рідна мова, 2000.
Гринчишин Д. Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. —
К.: Рад. шк., 1986.
Ділова українська мова: Навч. посіб. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
