РЕФЕРАТ

на тему:

Максимович

Михайло Олександрович

(1804-1873)

МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович [3(15). IХ 1804, х. Тимківщина, тепер
с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкас, обл. — 10(22). XI 1873, х.
Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохорівки Канівського р-ну Черкас,
обл.] — український учений-енциклопедист, письменник, журналіст,
перекладач, педагог, член-кореспондент Петерб. АН з 1871, почесний член
Московського, Петербурзького, Київського і Новоросійського (Одеса)
університетів.

Закінчив 1819 Новгород-Сіверську гімназію, 1823 Московський університет.

Від липня 1834 працював у Київському університеті: зав. кафедри рос.
словесності, а з вересня того ж року по грудень 1835 — ректор, з 1836
— декан філос. ф-ту. 1845 за станом здоров’я вийшов у відставку, жив у
своєму маєтку на х. Михайлова Гора побл. с. Прохорівки Канів, повіту,
займався наук. роботою. У галузі слов’янознавства М. обгрунтував
тричленну класифікацію слов’ян, мов та створив наук. концепцію розвитку
і взаємовідносин східнослов’ян. мов порівняно з ін. слов’янськими та
європейськими («Звідки походить руськая земля», 1837; «Критико-історичне
дослідження про російську мову», 1838; «Історія давньоруської
словесності», кн. 1, 1839; «Начатки руської філології», 1845).
Обгрунтував самобутність та самостійність укр. мови, давність (з 10 ст.)
її походження («Філологічні листи до М. П. Погодіна», 1856;
«Листи-відповіді до М. П. Погодіна», 1857; «Нові листи до М. П.
Погодіна. Про вікодавність малоросійського наріччя», 1863); подав
характеристику специф. рис укр. фонетики, граматики, лексики; розпочав
вивчення укр. етимології, ономастики; запропонував укр. правопис на
істор.-етимол. засадах — максимовичівку («Думка про малоросійську мову
і правопис її», 1830; «Про правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф.
Основ’яненка», 1841). Заклав основи укр. діалектології, розробив власну
двочленну класифікацію укр. говорів. Підтримував думку, що основою укр.
літ. мови є київ.-полтав. діалект. Представник порівн.-істор. методу в
мовознавстві.

У галузі слов’янознавства М.Максимович обґрунтував тричленну
класифікацію слов’ян, мов та створив наукову концепцію розвитку і
взаємовідносин східнослов’ян. мов порівняно з іншими слов’янськими та
європейськими («Звідки походить руськая земля», 1837; «Критико-історичне
дослідження про російську мову», 1838; «Історія давньоруської
словесності», кн. 1, 1839; «Начатки руської філології», 1845).

Обгрунтував самобутність та самостійність української мови, давність (з
10 ст.) її походження («Філологічні листи до М. П. Погодіна», 1856;
«Листи-відповіді до М. П. Погодіна», 1857; «Нові листи до М. П.
Погодіна. Про вікодавність малоросійського наріччя», 1863); подав
характеристику специфіальних рис української фонетики, граматики,
лексики; розпочав вивчення української етимології, ономастики;
запропонував український правопис на історико-етимологічних засадах —
максимовичівку («Думка про малоросійську мову і правопис її», 1830; «Про
правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф. Основ’яненка», 1841).

Заклав основи української діалектології, розробив власну двочленну
класифікацію українських говорів. Підтримував думку, що основою
української літературної мови є київсько-полтавський діалект.
Представник порівнювально-історичного методу в мовознавстві.

До 1845 року читає лекції у Київському університеті, працює у Київській
археографічній комісії, де вперше познайомився з Т.Шевченком. Того ж
року через погіршення здоров’я виходить на пенсію, оселяється на хуторі
Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджає для
роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публікує
багато історичних праць.

Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури, зокрема
з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь у
наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України,
розвінчує погодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії,
її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до
М.Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його
культури та мови. 1857 року друкує переклад «Слова про Ігорів похід»
українською мовою. 1859 року М.Максимович видав перший номер альманаху
«Українець», в якому вміщено багато матеріалів з історії України. Того ж
року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там
портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. 1860 року
публікує полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя». У
травні 1861 року М.Максимович бере участь у похороні Т.Шевченка у
Каневі, пише вірш «На смерть Т.Г.Шевченка».

1871 року М.Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької
Академії наук. Того ж року він бере участь у Третьому Всеросійському
з’їзді природознавців у Києві. У Петербурзі побачили світ «Листи про
Київ та спогади про Тавриду». 10 грудня 1873 року М.Максимович помер.

Михайло Максимович завдяки різнобічності свого обдаровання залишив
однаково помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки, хімії,
зоології, фізики, якими він активно займався у 1823—1834 роках, так і в
галузях мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, що їм
він присвятив пізніший період своєї діяльності аж до останніх днів
життя.

Ще під час захисту магістерської дисертації у 1827 році Михайло
Максимович підготував і видав першу в Росії і Україні збірку
«Малоросійські пісні». Пізніше дослідник видав збірки українських
народних пісень у 1834 і 1849 роках.

До багатьох пісень Максимович додавав докладні історичні коментарі, які
давали можливість глибше зрозуміти їх зміст і водночас життя
українського народу. Збіркам Максимовича дав високу оцінку М.Гоголь.
О.Пушкін використав їх у своїй поемі «Полтава».

Іван Франко підкреслював, що видання Максимовича мали великий вплив на
формування патріотизму в багатьох передових людей України. А російський
композитор О.Аляб’єв, з яким М.Максимович був у дружніх стосунках,
поклав на музику 25 пісень із збірки «Малоросійські пісні».

Фундаментальна праця Максимовича «Дні і місяці українського селянина»,
статті «Що таке думи» та «Замітки про побутові пісні» стали першоосновою
етнографії як науки. На прикладі збірок українських пісень та інших
своїх досліджень Максимович показав, що народне мистецтво є найвищим
типом мистецтва, воно є взірцем для письменства та інших видів
творчості. Український народ є володарем такої культури, яку можна
поставити врівень з кращими взірцями народної культури Європи.

Творцем цієї культури є саме та безіменна маса покріпаченого й
пригнобленого народу, на яку з погордою дивиться частина малоросійського
спольщеного чи зрусифікованого українського панства та великоросійська
інтелігенція в особі Аскоченського, Соловйова, Погодіна.

На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» Максимович доводив,
що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське
«наречие», як вважав його опонент М.Погодін. Українська мова зародилася
у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про
Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на терені від Дунаю до
Дону.

Такими сміливими й небезпечними на той час науковими висновками
Максимович вселяв у сучасників-українців почуття гордості за свій народ,
обстоював його самостійність, рівність з іншими народами та право на
своє життя і національну культуру. А надруковані 1863 року в журналі
«День» «Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського
наріччя» остаточно завдали поразки погодінській теорії про старшість
«великоруської» мови над «малоруською».

У написаній 1837 року праці «Звідки походить руська земля за сказанням
Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими» вчений
різко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо
доводив, грунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та
літописних джерелах, що засновниками Київської Русі були слов’янські
племена, які боролися за незалежність своєї землі від іноземних
загарбників — степових кочовиків, норманських купців-грабіжників та
польських феодалів.

Багато років Максимович присвятив вивченню «Слова про Ігорів похід»,
написавши про цю пам’ятку сім праць, що не втратили свого значення й
нині. В українській літературі він вперше здійснив переклад «Слова» на
українську мову, показавши її сучасникам як пам’ятку власне української
мови. Як справжній вчений, який керується у своїх висновках документами
та матеріалами архівів, літописами, народною пісенною творчістю і
намагається бути незалежним від можновладців та політичної ситуації,
Максимович виступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах
на історію українського козацтва.

Він доводив, що козаки сформувалися з народних мас у результаті тих
соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а не з волі польського
короля, який організував їх для захисту кордонів від татар. Історично
відомими, вважав Максимович, козаки стали вже після 1471 року, коли
Київське князівство було перетворене на воєводство й розвинулося під
началом старости черкаського і канівського Євстафія Дашкевича з 1508 по
1536 роки.

Захищав український вчений козацтво і від польських аристократів, що
дивилися на запорозьке лицарство як на холопство, бидло та розбійників.
Водночас він показав у своїх дослідженнях, зокрема у «Сказанні про
Коліївщину», масові насильства шляхти над українським народом. Це
дослідження заборонила цензура, й лише після смерті автора, 1875 року,
воно побачило світ. Максимович був першим істориком стародавнього Києва,
присвятивши йому двадцять п’ять статей. Він уперше показав роль Петра
Могили в будівництві української культури, розповів про історію
створення багатьох київських пам’яток, зокрема Трьохсвятительської,
Воздвиженської, Іоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських
валів, узвозів. Обороняючи рідну культуру від нападок імперських
науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти
панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації
української культури, ігнорування української мови як мови великого
окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи
Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїм прикладом запалив
багатьох на збирання й дослідження української старовини. Внаслідок
численних подорожей по Україні він створив новаторські для того часу
праці «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад
Дніпром біля Михайлової гори», «Про предмети давнини, що були передані
автором у музей Московського археологічного товариства», «Археологічні
записки про Київ та його околиці», що започаткували українську
археологічну науку.

Михайло Максимович як людина енциклопедичних знань та широких інтересів
головне завдання ученого історика й археолога вбачав не у
самодостатньому збиранні скарбів для поповнення музеїв чи приватних
колекцій можновладців, а в поширенні знань серед народних мас, у
вихованні поваги до рідної історії та культури. Як визначний учений,
громадський діяч, педагог і просвітитель, він був одним із зачинателів
боротьби за культурний розвиток українського народу.

1845 за станом здоров’я вийшов у відставку, жив у своєму маєтку на
хуторі Михайлова Гора поблизу с.Прохорівки Канів, повіту, займався наук.
роботою.

Література:

Попов П. M. M. О. Максимович. — К., 1974

Пархоменко О. M. Питания української мови в працях М. 0. Максимовича.
«Наук. зап. Київ. цел. ін-ту. Серія філол.», 1956, т. 20

Булахов M. Г. Максимович Михаил Александрович. В кн.: Булахов М. Г.
Восточнославян. языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 1, Минск, 1986

Жовтобрюх М. А. Мовознавчі погляди M. О. Максимовича. «Мовознавство». —
1989. — №5

Похожие записи