.

Лінгвоцит (знищення) української мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
678 7633
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Лінгвоцит (знищення) української мови”

ПЛАН

Вступ

Екскурс сторінками українського лінгвоциту

Висновок

Використана література

Вступ

Українська мова відбиває багатовіковий досвід народу, проте історія її
розвитку сповнена глибокого трагізму. Новий етап розвитку української
літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди»
Котляревського (1798 р.).

Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час
перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно
позначилося на її розвиткові також роз’єднання українських земель між
різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції,
наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між
орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували
значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова
жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках,
передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми нової
української літературної мови починають закріплятися в літературі, а
саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І.
Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Т. Г. Шевченко підніс
українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині
XIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується й
розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як
Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. К. Тобілевич,
М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М.
Коцюбинський, В. С.Стефаник та ін., друга половина ХХ ст. – О.Вишня,
П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.

1. Лінгвоцит української мови дорадянського періоду

Ставлення росіян до української мови не було однозначним. На жаль, не
всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною
мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він,
перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг
звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської.
Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское
наречие” – це ні що інше, як “российское, на польский лад примененное”.
Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники,
так і пізніші “ученые мужи” Росії.

Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її
“варварским языком”. Формуванню негативного ставлення до української
мови сприяв також професор кафедри слов’янських мов Московського
університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх
студентів.

Не зміг об’єктивно оцінити української мови й літератури російський
критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку:
“мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать
себя к пониманию красот малороссийского наречия”.

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а
його “Кобзар” оцінив лише після смерті великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром
Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував
творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до
української культури, мови, історії. Він вмістив у “Колоколі” некролог
на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою
Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і
витримати точну коректуру.16

Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами,
протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації
українських земель, заборони української мови.

У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції “с соблюдением
выговора, который наблюдается в Великороссии”, а також дотримуватися
російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання
українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово
курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та
найганебнішим став “Валуєвський циркуляр” 1863 p. який мав підзаголовок
“Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв.”
Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий
відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській
пресі лише через 31 рік після виходу (“Правда”, 1894).

Ось кілька цитат з цього циркуляру: “… Обучение во всех без изъятия
училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах
южнорусского языка нигде не допущено”. “Никакого малороссийского языка
не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое
простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на
него Польши”. “Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным
выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на
малороссийский язык Нового Завета”. “Министр внутренних дел признал
необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения,
обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно
печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству
распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на
этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с
пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так
и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа
приостановиться”.

Циркуляр було подано на розгляд цареві, і “Его Величеству благоугодно
было удостоить оное Монаршего благоволения”.

У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким
заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до
українських пісень, ставити українські театральні вистави;
запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна – Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати
особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння
русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до
абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати
промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У
1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати
всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з
Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з’їзді. У
міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати
українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів
не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті
пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 p. Заборонялися наукові
праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що
іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з
використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб
“преподать народу кое-какое поученіе по части сельского хозяйства,
вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных
и нужных простолюдину”, – як зазначалося в Записці Академії наук про
відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 р. (Іван
Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: “Коли
українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи
співати її по-французькому або по-московському… Так було, скажімо, в
Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість “Ой, не ходи,
Грицю, та й на вечорниці” співати “Ой, не хади, Гришка, да и на пикник”.

У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано
шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и
безопасности”.

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах
українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної
мови – це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом –
сталінізму.

2. Екскурс сторінками українського лінгвоциту

за радянських часів

За радянських часів втручання у внутрішній склад української мови не
обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні
рівні, зокрема на словотвір і синтаксиси. У цій царині спроби
волюнтаристського спрямування розвитку мови у бік її зближення з
російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього,
оскільки «цілили в саму серцевину живої мови як незалежного утворення,
здатного до самооновлення та самовідтворення».

Які в часи Російської імперії, найбільшого тиску в «старшобраткіх
обіймах» зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов
із російською значно полегшувала завдання «злиття мов».

Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише
в застосуванні різних асиміляцій методів, зумовлених відмінністю
державних устроїв. Свого часу Юрій Шевельов писав із цього приводу так:
«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опановано
росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною».

Гортаючи сторінки книжки «Українська мова у XX сторіччі: історія
лінгвоциду», яку було видано у видавничому домі «Києво-Могилянська
академія», можна дізнатися про викривлення історичного дзеркала,
потрапляємо за лаштунки правильної історії, її осьової епохи (термін
К. Ясперса), опиняємося у сфері деформованої свідомості
тих, хто намагався обгрунтувати національні засади української мови з
позиції агресії, шовінізму, страху. Ми розуміємо те, що відбувалося в
свідомості людей, які ставали речниками і жертвами, коліщатками і
гвинтиками системи більшовицького поступального руху.

Сьогодні ми нарешті почали усвідомлювати: збагнути сутність мови, її
природу не так-то й легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто
довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище?

Варто хоча б тому що кілька наших поколінь пройшли школу спрощення, жили
в силовому полі антиестетичних категорій тоталітаризму, бюрократизму,
«витворених і всілякими способами насаджуваних символів, стереотипів, що
мали утверджувати велич імперії. Усе, що не вкладалося и рамки,
визначені панівною ідеологією, вважалося ворожим.

Так, мову українських перекладів творів Леніна, виданих у 20-х роках,
Наум Каганович кваліфікував як «спотворену і перекручену націоналістами,
внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально
перекручений».

Такий підхід наклав відбиток не тільки на розуміння явищ
суспільно-політичного життя нашої історії, культури, а й позначився на
ріпні загальної лінгвістичної освіченості людей. А це призвело до того,
що сьогодні мовознавча думка майже не резонує в культурі народу, в
культурі самих носіїв мови. Спрощений підхід до мови виявлявся
насамперед у абсолютизуванні функції спілкування, про інші функції
говорили мимохідь, а про деякі — й зовсім не згадували.

Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії “злиття націй”,
“двох рідних мов”. Нехтувалося значення мови як системи мислення,
забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної
історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, “мова цілого народу,
виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам
народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а
як субстанцію духовну)”.17

У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення
українізації, після якої почалося знищення діячів української культури.
Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини,
відриву її від національного коріння, створення асимільованого
населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС
та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови,
поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської
мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також
припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці
дисертації були з української мови чи фольклору.

Якщо робити анатомічний розріз мовних справ будь-якого відрізку часу
нашої бездержавності, та навіть і державності, то стає очевидним, як
різні спекуляції а нашою мовою — відверті й підступні – нівечили душу
українця.

Книжка дає відповідь на запитання, чому можуть зникати мови. Досліджуючи
причини зникнення мов, можна виокремити дві парадигми пояснень; мовна
смерть і мовне вбивство (лінгвоцид). Перша з них припускає, що мови
вмирають природною смертю; друга демонструє: мови просто так, природним
шляхом, не зникають «Здійснення самогубства» для мов не є властивим.
Більшість зниклих мов є жертвами лінгвістичного геноциду.

Отже, ця книжка – атлас, за яким у хронотопі української історії можна
простежити, коли нашу мову намагалися залишити напризволяще, щоб
відродити (не російську), а великорусі, ку мову. Штучно в українську
мину вводили деривати, не притаманні нашій мові; залишалися слова, схожі
з російськими, натомість питому українську лексику було заборонено. Як
пишуть упорядники, «сплановане владою втручання в лексичний склад і
внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік
максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати
досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити
ті елементи, що ввійшли до псі із західноукраїнських діалектів».

Упорядники пишуть: «Нищівних ударів у цей же час зазнала школа
термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі
вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1. Припинити негайно видання всіх словників;

2. Переглянути словники і всю термінологію;

3. Провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є
в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4. Переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту
буржуазно-націоналістичні елементи;

5. Переглянути український правопис тощо».

Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська
мова. Упорядники зазначають: «З тавром «націоналістичного словника»
«Російсько-український словник», який упорядковували С.Єфремов,
А.Кримський, було заборонено і видані чотири томи зникли з усіх
бібліотек». «Російсько-український словник», який уклали
С.Васильківський та Є.Рудницький в Інституті мовознавства в 1937 році,
дістав таку характеристику віл Юрія Шевельова: «Словник цей стоїть
далеко від вимог, які ставляться до академічних словників і далеко від
свого попередника».

Таким чином, якщо російська мова в партійних настановах і 933 року була
оголошена «братньою» і до мовознавцін було висунуто вимогу добирати в
словниках усіх типів в українській частині слова «однозвучні» і
«рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика
кваліфікувалась як штучно створена і вторована на польську мову…»
Найкраще ставлення до української мови та українського етносу взагалі
подає відомий український історик Ярослав Грицак. У передньому слові
читаємо цитату з його «Нарисів історії України…»: «1970-ті рр.
історики визначають як період безжального викорінення всього, що містило
хоча б найменший натяк неукраїнську самобутність.

Реформа освіти, проведена у 1958 році, ввела в законодавство положення
про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої
іноземної мови у російських школах, що закріпило панівне становище
російської мови. Короткочасна відлига – прелюдія до темних десятиліть
брежнєвщини. Політика зближення націй та злиття мов знову досягла апогею
під час застою 70-80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на
російські, викидали з нашої мови або оголошували діалектними,
застарілими, штучними, незрозумілими народові тощо.

Що ж до художньої літератури, то вола за самою своєю мистецькою природою
протистоїть уніфікації… Особливо велику роль у відродженні словесного
мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до якого
належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро
Павличко, Валерій Шевчук.

Це видання – дзеркало викривленої історії України, за яким — народ, —
незламний і сильний. Усупереч політиці лінгвоциду українська мова
залишилася жити, оскільки був і є народ.

У виступах багатьох людей досить часто можна почути посилання на
цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі усвідомлюють, що однією л
ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови її усіх проявах!
Сподіваюсь, книжка «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду»,
стане початком глибокого фахового дослідження трагічної історії
українського лінгвоциду.

Висновок

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона
повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна
із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення
оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя
українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.
Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником
зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку
нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти
живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне
відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.
Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога
К.Ушинського:

“Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову –
і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –
вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї
недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя
багатовікової особистості народу?”.

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання – відродження
української мови, держави, нації. І виконати його – наш громадянський
обов’язок.

Використана література

Ажнюк. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі//
Сучасність, 1999. – № 3.

Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. –
Львів, 1941. – С. 3.

Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори:
У 5 т. – К., 1983. – Т. 3. – С. 283-301.

Монографія Ю.Жлуктенка “Українська мова на лінгвістичній карті світу”.
Київ \\ Наукова думка. – 1990.

Оржехівський В. Міжетнічні взаємини // Права Людини. – Харків, 2001.

Освіта України. – №4 (232) від 24 січня 2001.

Пентилюк М. Наш скарб – рідна мова. /Матеріали сайту “Сторінки
лінгвіста”, 2001.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020