Реферат на тему:

Лінгво-психологічна проблематика мовленнєвого ритму

З класичних робіт И. М. Сєченова, И. П. Павлова, Н. Е. Введенського й
інших вітчизняних фізіологів науці добре відомий той факт, що імпульси,
що йдуть від кору головного мозку людини до різних систем організму,
носять ритмічний характер. Будучи властивістю всієї нервової системи не
тільки людини, але і тварин, дана фізіологічна характеристика знаходить
своє втілення й в одиницях мовлення.

Універсальність розглянутої характеристики в міжособистісній комунікації
робить виправданим звертання до етологічної моделі комунікативної
поведінки в пошуках коренів формування цього явища. У більшості
досліджень цієї орієнтації відзначається тісний взаємозв’язок між станом
тварини й структурою його звукового сигналу. Саме зміна стану приводить
до утворення звукових реакцій, що змінюються по таких параметрах, як
частота, тривалість, ритмічна організація [1; 398]. Виявляється, що у
птахів Laniarius, що живуть в Африці, ритм виконує функцію встановлення
контакту. Дозволяючи птахам цього виду дізнаватися один одного, пауза
між тактами комунікативних сигналів носить строго витриманий характер.
Указівки на цю же властивість комунікації знаходимо й у дослідників
поведінки морських ссавців [2; 119-120].

Почуття ритму, будучи однієї з найважливіших психофізіологічних
складових життєдіяльності, у людини зв’язано із загальною моторикою і
відноситься до найбільш стійких уроджених властивостей. Спеціальні
дослідження показали, що рухи здорової новонародженої дитини виявляють
багато спільного з ритмічною організацією її майбутньої мови [3; 127].

У стані спокою лише деякі відділи головного мозку характеризуються
синхронною (організованою в часі) роботою. Мовне спілкування в тій мірі,
у якій воно активізує діяльність мозку, не тільки ритмічно організує
роботу його ділянок, але, видимо, впливає на ритмічну організацію всіх
складових мовленевої активності: синхронізації роботи відділів головного
мозку, ритмічної організації мовлення, включаючи власне вербальні й
невербальні засоби, що беруть участь у процесі взаємодії комунікантів.

Універсальною характеристикою будь-якої не опосередкованої мовної
взаємодії є зміна періодів передачі й прийому повідомлення. Більш того,
зазначена властивість розглядається в якості однієї з важливих мовних
універсалі й [4].

Аналізуючи функціонування розглянутого явища, дослідники вказують на
відсутність будь-яких видимих причин, що забороняли б одночасне
(хорове) говоріння всіх учасників мовного спілкування. Це дозволяє їм
висловити припущення про існування механізмів, що регулюють можливу
тривалість періодів говоріння, слухання, спільного обмірковування,
можливість чи неможливість переривання мовлення співрозмовника й
одночасного говоріння [2; 117].

По Р. Якобсону, ритм співвідноситься з контактом, одним із структурних
компонентів висунутої їм моделі комунікативного акта. Думаючи, що
неритмічність діалогічного спілкування руйнує контакт, було б вірним
припустити, що ритм є чинником організуючим і має ефект соціалізації
учасників мовленевої діяльності. Це не суперечить більш загальним
закономірностям, відповідно до яких єдиний ритм характеризує деяку
функціональну єдність, тобто існування системи, фактором цілісності якої
він є [5; 73]. Відчуття ритму як фактора цілісності твору характерно для
О. С. Пушкіна: «Что есть строфы в «Евгении Онегине», которые я не мог
или не хотел напечатать, этому дивиться нечего. Но, будучи выпущены, они
прерывают связь рассказа, и поэтому означается место, где быть им
надлежало. Лучше было бы заменять эти строфы другими или переправлять и
сплавливать мною сохранённые. Но виноват, на это я слишком ленив.
Смиренно сознаюсь также, что в «Дон Жуане» есть 2 выпущенные строфы» [6;
470].

У процесі спілкування між його учасниками на основі емоційно-оцінних
механізмів сприйняття не усвідомлено встановлюється (або не
встановлюється) певний ритм спільної комунікативної діяльності, що
дозволяє говорити про його фасцінативний вплив. «Ритмічний барабан»
паралізує волю, як справедливо зауважував С. М. Єйзенштейн. Ритм
«забиває» фільтри, змушує прислухатися. І він же маскує, як помітив Ю.
М. Тинянов, беззмістовність: «Адже якщо написати позбавлену змісту фразу
в бездоганному ямбі, вона буде майже зрозуміла» [7; 125].

Своєрідна синхронізація ритму відбувається й у ході
прийому/передачі повідомлення при опосередкованих формах спілкування. По
Л. С. Виготському, кожен текст має свою систему подиху, що
пристосовується до мови. Письменник створює не тільки ритм слів, але і
подиху. А кожній системі подиху й ритму відповідає лад певних емоцій, і
цей емоційний лад подібний тому, що переживає автор [2; 127]. Треба
думати, синхронно організована робота нейроансамблів головного мозку
людини під час виразного читання й читання взагалі може і повинна нести
в собі деякі риси, що характеризували активність відповідних структур
головного мозку автора/відправника тексту/повідомлення. Оскільки мова
йде про специфічну діяльність мозку, засоби її об’єктивації можна
розглядати як інваріантні складові моделі комунікації у цілому. Отже, як
читання, так і прослуховування музичного твору або контакт із твором
живопису являють собою переміщуваний у часі і просторі, соціально
обумовлений психофізіологічний контакт адресата й автора. З іншого боку,
хорове виконання, групові танці, колективні обрядові і ритуальні дії
поєднують їхніх учасників не тільки з боку виконання єдиних
функціональних задач, але і ступенем спільності в організації активності
головного мозку, що корелює з визначеними психічними й емоційними
станами.

Представляється зовсім природним зв’язок даної характеристики
усного спілкування саме з діалогічною мовою. З огляду на актуальність
проблеми мовного діалогу, особливий інтерес викликають у лінгвістів
зауваження класиків вітчизняного мовознавства. У 1915 році Л.В. Щерба
вказував на відсутність у деяких мовних колективах монологічної форми
мовної взаємодії. Тоді ж їм було зроблене припущення про первинність
діалогу в мовному розвитку. Указівкою на те, що саме монолог є історично
більш пізнім утворенням, можна вважати діалогічну форму, що було
зафіксовано найдавнішими в людській історії текстами. Пояснення цьому
факту В. В. Іванов знаходить у синкретичності найдавніших ритуалів, із
яких пізніше виділилися семіотичні системи, що формують комунікативну
поведінку учасників спілкування [2; 117].

О. Е. Войскунський бачить у змінах періодів говоріння й слухання
чергування сильних (говоріння) і слабких (мовчання) тактів діалогу.
Паузи усередині монологічних відрізків висловлення зміни тактів не
утворять і називаються нульовими, а такт, відповідно, незавершеним.
Обов’язковість чергувань тактів чи періодів говоріння/слухання,
універсальний характер їхнього прояву в комунікативних процесах, їхня
стійкість у відтворенні діалогу дозволяє говорити про наявність ритму
комунікації, ритму спілкування, розуміючи під цими термінами періодичне
чергування в діалозі періодів передачі/прийому повідомлення. Приймаючи в
увагу досвід закордонних досліджень в області психології спілкування, О.
Е. Войскунський вважає за можливе припустити, що не тільки невербальні
компоненти діалогу (як це часто визнається), але і ритм комунікації
являє собою окремий текст, що супроводжує вербальному повідомленню [2;
121].

Будучи одним із стійких уроджених властивостей, почуття ритму зв’язане в
людині із загальною моторикою. Це дає всі підстави припускати наявність
тісного взаємозв’язку між ритмічною організацією вербальних і
невербальних компонентів висловлення. По-перше, як міміко-кинесичні, так
і власне мовні засоби комунікації являють собою рухові координації
різного ступеня складності, що підкоряються, крім інших, також і
психофізіологічним законам забезпечення життєдіяльності. По-друге,
результати експерименту М. І. Жинкіна показали кореляцію мовної моторики
й ритміки рухів руки, про що свідчила неможливість одночасного читання
тексту й виконання навіть нескладного ритмічного завдання [8; 52].

Є. Д. Поливанов одним із перших звернув увагу на необхідність наукового
опису невербальних компонентів. Передбачаючи напрямки розвитку
паралінгвістики і риторики мінімум на півстоліття, він вважав, що
розгляд таких фактів, як мелодізація, жести, інші аксесуари мовлення
являє собою самостійний відділ лінгвістики; це саме той відділ, що
стикається з теорією драматичного мистецтва [9; 296].

У театральній постановці ритм комунікації виступає складовою частиною
загального ритму спектаклю. Учення К. С. Станиславського про
«темпо-ритм» є свідченням того, яке важливе місце займає ритм
комунікації у сценічній практиці. Відстоюючи тезу «безперервного
спілкування» на сцені, К. С. Станіславський застерігав акторів не бути
мовчазними свідками спілкування інших [10; 387-398]. Це може стати
причиною мимовільного ослаблення сценічного образа в періоди мовчання,
може зробити діалоги на сцені штучними. Крім того, заучуючи не тільки
свої слова, але і закінчення реплік своїх партнерів для вступу в
діалог, актор мимоволі створює зони мовчання, активна поведінка в яких
доступна лише майстрам сценічного мовлення.

Театральна постановка припускає певну переробку літературного тексту
відповідно до ритму діалогів і розвитку сюжетної лінії у цілому. Нерідко
ця переробка вимагає і спеціальних засобів графічного диригування
сценічним мовленням. Визнаючи цей факт, пошук спеціальних символів вели
Л. Андрєєв і Ф. Дюрренматт. За вказівкою останнього, для дотримання
ритмічності проголошення тексту довга пауза позначалася пробілом між
рядками, а коротка пауза – рискою [2; 128]. Якщо для відправника
повідомлення знаки пунктуації трохи обмежують його можливості в передачі
різних відтінків, що передаються мовним ритмом, то з позиції адресата
мовні засоби виділення сегментів тексту є цілком достатнім засобом
збагнення авторських інтенцій. У лінгвістиці добре відома думка О. М.
Пєшковського про «читаність» у російських письмових текстах майже всіх
пунктуаційних знаків. У зв’язку з ритмо-мелодічними характеристиками
мовлення цю же думку висловлював і Л. В. Щерба.

Роль пунктуації у членуванні як декламаційно-психологічного, так і
синтактико-смислового характеру визначається необхідністю відображення
процесу розгортання думки відправника усного повідомлення чи автора
тексту, що, у свою чергу, на думку О. В. Долгової, дозволяє позбавити
одержувача від важкого тягаря власних інтерпретацій. Виділення сегментів
(розміщення пауз), на її думку, відбиває те, що в дійсності відбувається
у свідомості того, хто говорить [11; 71]. Це відбувається завдяки тому,
що один із засобів вираження предикативності, предикативна пауза,
встановлює зв’язок між головними в комунікативному плані частинами
речення — темою й ремою [11; 49].

Чи використовує автор графічні символи в побудові ритму, чи спирається
на досить великий арсенал лексико-стилістичних засобів, питання
об’єктивної тривалості пауз розглядається в тієї чи іншої комунікативної
ситуації самим суб’єктом мовлення. У конкретної лінгвокультурної
спільності ритм комунікації відноситься до кола важко вербалізуемих
носіями мови явищ, яки регулюються нормами національного мовного
етикету. Порівняльні дослідження в області мовної поведінки показують,
що в темпо-ритмах емоційних проявів знаходить своє вираження
національний темперамент і особливості психічного складу того чи іншого
народу [12; 247]. Звертаючи увагу на проблему ритму комунікації, Л. П.
Якубинський указував на мимовільний, що вислизає від спостереження,
характер чергування періодів мовчання й говоріння в усній діалогічній
мові [13]. Це ж пояснює, на наш погляд, і ймовірність невірного
сценічного «читання» інокультурного тексту, що містить поведінкові
лакуни.

Різні соціальні ролі знаходять свою відповідність у певних ритмах
спілкування. Отже, освоєння нової ролі неминуче повинне супроводжуватися
освоєнням «закріпленого» за цією роллю ритму комунікації. Дослідження
в області соціальної психології дозволяють говорити про участь ритму у
формуванні рольової структури діалогу і полілогу. Так, вчителі мають
звичай монополізувати право довготривалої мови. Багато хто, якщо не
більшість із них були б здивовані, якби довідалися про ту кількість
часу, що вони говорили в порівнянні з будь-яким учнем. Розмова дітей
часто зводиться до відповідей на запитання короткими фразами чи
окремими незв’язними реченнями. Звичка випадкової уривчастої мови
неминуче має негарний вплив на школяра [2 121].

Так можуть виглядати деякі лінгво-психологічні особливості зачепленої
проблематики. Концептуальне осмислення розрізнених сьогодні фактів як
лінгвістичного, так і психологічного характеру могло б стати основою
психолінгвістичної теорії ритму.

Похожие записи